Головний сержант 93-ї ОМБр "Холодний Яр" Іван Буряк: "Ти людині обіцяєш, робиш відношення, а ТЦК направляє в інший підрозділ. У нас таких випадків маса!"

Автор: Ольга Москалюк

Головний сержант 93-ї ОМБр "Холодний Яр" Іван Буряк на позивний Сірий з початку російсько-української війни у 2014 році, будучи державним службовцем, зайнявся волонтерством – періодично їздив на фронт до 2020-го включно. На момент повномасштабного вторгнення працював депутатом селищної ради на Волині.

- У мене були зібрані речі. Я був готовий їхати на війну. Але зателефонували мої знайомі з силових структур і розказали, що є загроза нападу ворога зі сторони Білорусі – за 50 кілометрів від кордону мали заходити "кадирівці", - пригадує 24 лютого 2022 року у нашій розмові. - Я поїхав туди. Ми тут почали організовувати свою самооборону. Я став командиром добровольчого формування при територіальній громаді. Місцеві жителі підписали зі мною 187 контрактів. На третій день ми отримали зброю – автомати, набої, один кулемет. Встановили блокпости на трасі "Варшава-Київ". Все організовували у комунікації з владою, поліцією. Проводили патрулювання, підготовку і на напрямку, з якого росіяни планували наступати. У нас досі в лісах є викопані три криївки на 50 осіб із запасами харчування, генераторами тощо. Крім того, приймали біженців й допомагали їм.

- Але там росіяни не пішли у наступ.

- Так. Коли я це побачив, то пішов до 5-го штурмового полку. Мені запропонували офіцерську посаду, але я відмовився – хотів пройти увесь шлях. Тож став солдатом.

- Піхотинцем же?

- Спочатку в артилерію (я ж 20 років тому відслужив строковиком в Десні саме у артилерійському підрозділі). Був у Києві, поки очікували техніку, а наша піхота у той час вже почала воювати. Я сказав командиру, що хочу з ними. Тоді мене перевели у піхоту. Я приїхав до Краматорська у батальйон, який вже був розбитий. Почали його відновлювати. Тоді зайшли у Торецьк, Нью-Йорк, а потім – КПВВ Майорське. Так я з "п’ятіркою", яка була прикомандирована до 93-ї бригади, рухався до Бахмуту. Наш батальйон був у місті останні гарячі два-три тижні, коли треба було не здати його до дев’ятого травня. Після того, як відійшли, нас вивели на відновлення. Через виснаження я звільнився, бо мав таку можливість (у Івана троє неповнолітніх дітей. – О.М.). Посидів вдома два з половиною місяці. Зрозумів, що більше не можу й пішов у 93-тю бригаду.

- Ви в одному з інтерв’ю говорили, що Бахмут для вас став найважчим періодом на війні. Чому?

- Я як командир відділення був на позиціях. Ми воювали в Торецьку, Нью-Йорку, Майорську. Провів з хлопцями пів року в окопах. Я заводив їх в Бахмут та Іванівське, а потім звідти виносив… Це для мене був емоційно важкий момент, адже ми там втратили багатьох близьких людей…

- Що згадуєте з того часу?

- Найчастіше – очі побратимів, моїх друзів, які свідомо йшли на смерть. Вони розуміли складність виконання завдань, але все одно вирушали туди. Наприклад, на під’їзді до Бахмуту праворуч був прорив ворога. Дуже високі ризики. Наші 12 хлопців його зупинили – відбили п’ять атак. Це було героїчно! Ворога знищили. Але вони там, на жаль, загинули… Я їх завозив. Ввечері мали зустрітися, але цього не сталося. Отакий складний момент.

- Піхотинців недарма називають "кров’ю війни"…

- Так і є. Це герої! Важливо цінувати те, що піхота робить, щоб українці розуміли й не забували про це. Я спілкуюся із дружинами та матерями загиблих друзів й побратимів. Для них важливо, щоб їхніх рідних, які загинули на цій війні, пам’ятали. Про це треба говорити.

- Людина живе, поки про неї пам’ятають.

- Це сто відсотків!

- До речі, що ви думаєте про те, що відбувається у цивільних містах? Знову заговорили про втому від війни та бажання, так би мовити, відмежуватися. Чимало моїх друзів та знайомих військових, коли сюди приїжджають, зізнаються, що їх дратує атмосфера та поведінка багатьох цивільних.

- Справді, дратує. Люди бояться і знаходять собі причини, щоб відмежуватися. Наприклад, те, що влада погана, чи якийсь генерал. Таким чином деякі цивільні чоловіки скидають з себе відповідальність за захист країни та своїх дітей. Байдужість в очах розчаровує. Ви говорите, як реагують ваші знайомі. Мої хлопці так само, коли приїжджають у відпустку, не хочуть тут вдягати форму через реакцію оточуючих. Це найбільша проблема та корінь зла. Тому, що чоловік у формі має викликати повагу. Я вам навіть з особистого досвіду розкажу. Раніше, повертаючись додому, заїжджав весь час на одну заправку в центральній Україні. Касир всміхалася, в очах людей бачив якусь теплоту, розуміння. А зараз вже ніхто не реагує. Повна байдужість. Це відчувається. Й взагалі, коли бачать форму, часто ще й сахаються, бо думають, що ти – ТЦКашник. Таке відбувається і через мобілізацію, і через сприйняття нинішньої ситуації. Це проблема всієї країни. Знаєте, мене часто запитують, а коли закінчиться війна? Тоді, коли кожен, хто вважає себе українцем, буде дотичним до неї. Хтось піде воювати, решта – допомагати, а не лише говорити про це. У нас досі десь 30-40 відсотків населення вважають, що це не їхня справа. Вони ніби про все знають, але палець об палець не вдарили, щоб якось підтримати армію. Можна ж надавати підтримку різними способами: волонтерити, донатити, організовувати ті ж збори тощо.

- Зараз збори йдуть важко…

- Деякі вважають, що вже багато зробили – наприклад,  минулого року передав чотири колеса хлопцям, то й досить. Ще чимало людей чекають, що війна закінчиться. 

- Тут свій вплив мають розмови про можливе замороження війни. Що ви про це думаєте? Ми ж бачимо, що на фронті дуже важка ситуація – росіяни наступають.

- Замороження точно ні! Ми тут його нормально не сприймемо! Тому що це буде нашим крахом. Треба людей "розморозити". Я бачу, що сьогодні маємо період важкого морально-психологічного стану всіх. Такий переломний момент. Але ми маємо усвідомлювати, що замороження – це зло.

Нині настав логічний час завершення одвічної боротьби. Тому ми повинні її завершити. А зробимо це, коли будемо протистояти усі разом. Я звернув увагу, що росіяни не йдуть туди, де на них не чекають. Харків не змогли взяти, Суми, Чернігів, Київщину також. Чому? Думаєте, у нас тоді спрацювали лише великі стратегії та були чималі сили? Ні! Тому що з ворогом боролися абсолютно всі! А де тримаються? На Донбасі. Там, де їх готова прийняти більшість цивільного населення. На сьогодні у Торецьку залишається 1400 мешканців. На це влада та правоохоронці мають звертати увагу.

- Я так розумію, ви спілкувалися із місцевими на Донбасі? Є ті, хто прямо каже про свої вподобання?

- Прямо кажуть: "Лишь бы не было войны!". Вони знають, що Україна – демократична країна, тож у нас немає такого ставлення, як у росіян. Ті ж при заході на територію найперше, що роблять, змінюють вивіски. Здавалося, навіщо? Більшість місцевих на Донбасі говорять російською, але ж все одно таке роблять. Одразу йдуть по хатах. Тим, хто їх не приймає – повибивали зуби, покалічили й усе. Вони ж тільки так і ставляться до людей – викликають відчуття страху.

- А вас місцеві ж не бояться?

- Нас не бояться. Тому що ми – українці. Був випадок, коли зловили корегувальника. Після його наведення прилітало в хати, де були хлопці. Після такого хочеться роздерти. Але все одно не могли нічого йому заподіяти, тому, що тобі його шкода, тому, що ти - людина. Скрутили й здали поліції.

- До речі, щодо російських полонених така сама ситуація. Мені хлопці розказували, як брали у полон росіян, усвідомлюючи і знаючи, що ті наробили з нашими, й хотіли хоча б побити їх. Але все одно цього не робили, щоб не скочуватися до їхнього рівня…

- Точно! Деколи дивишся на нього, даси цигарку й не чіпаєш.

- До речі, що зараз розказують полонені? Усі водії, які не стріляли?

- Зараз їх багато з тилових підрозділів забезпечення. Історія весь час приблизно одна й та сама. Коли раніше спілкувався з "вагнерами", то вони говорили, що їм дали амністію, тому й пішли. Але усі росіяни зазомбовані. Воюють за гроші. Тобто це малозабезпечені та малодумаючі росіяни. Усі "на стакані" – у них це, як "добрий день". Вони тверезі навіть не виходять. Крім того, ми знаходили у них і шприци, і пігулки. Під цим усім йдуть воювати.

- Без допінгу страшно?

- Це по-перше. По-друге, саме таких же і набирають. Надивилися радянське кіно і йдуть воювати "за деда" (чи за кого там ще). Дивіться, хто здається в полон? Зрозуміло – йому там дуже страшно. Але чимало таких, що усвідомлюють: краще здатися у полон, аніж воювати. Не воїни.

- Тим більше, вони у нас знаходяться в нормальних умовах, на відміну від того, в яких перебувають полонені українці в росії.

- Так-так! От продовжуючи тему, якими ми є, скажу: ми до кінця не дотискаємо питання націоналізму та українізації. Тому, що принесли, дали води, підтримали цивільне населення на Донбасі, але про українську мову чи російську церкву ніхто не хоче говорити. Я взагалі вважаю, якби з 2014-го чи хоча б з 2020 року тут нормально попрацювали із місцевими, була б зовсім інша ситуація. Їм треба було розказувати реальний стан справ, а цього ніхто не робив. Тому вони залишилися у старій історії. Жили собі, отримували від України кошти, але споживали через телебачення російський продукт. Розкажу на прикладі. Коли ми стояли в Нью-Йорку, заходимо в хату, клацаємо канали, а там немає жодного українського. Жодного! А там лінія розмежування – з 2014 року. То як?! Іванівське – те саме. Про що говорити?!

- Провалена інформполітика...

- Повністю!

- А росія робить на це ставку. Війна ж ведеться не тільки на полі бою. Ви теж говорили, що ми маємо вбивати ворога не лише зброєю.

- І словом, і культурою, і історією! Лиш так ми зможемо подолати ворога.

- Продовжуючи бити його фізично на полі бою, де росіяни надалі напирають. Для цього нам потрібна не лише зброя, а й люди. Із мобілізацією маємо проблеми. Тому чимало бригад проводять рекрутинг. І ваша теж. Зокрема відкриваєте інформаційно-рекрутингові центри у великих містах. Нещодавно такий з’явився в Дніпрі. Які результати бачите?

- Рекрутинг ми запустили давно. Сьогодні, до речі, увійшли в категорію тих бригад, які можуть напряму рекрутувати та мобілізовувати до себе людей.

Дивіться, результат є. Навіть військовослужбовці нашої бригади почали інакше себе сприймати. У рекрутинговій політиці нашої бригади закладений принцип людського ставлення – тобто ми маємо працювати на підлеглих, а не навпаки. Плюс, підтримка сімей наших поранених та загиблих воїнів. Усе працює в комплексі. Ми не ставимо завдання позаганяти сюди усіх, кого тільки зможемо. У нас найголовніше – показати людське ставлення як нашим бійцям, так і людям, тобто як ми ставимося до цієї справи, як проводимо підготовку, як забезпечуємо і хвилюємося за наших військовослужбовців. Коли бачать нормальне людський підхід, то хочуть йти до нас. Тому я і кажу, що інформаційно-рекрутингові центри – це щось більш глобальне та ширше бачення. У нас ще є чимало цікавих ідей. Наприклад, зробити ветеранський паб, барбершоп. Це таке місце, куди може зайти цивільний і поспілкуватися з військовим та навпаки.

- Військових у соцмережах іноді навіть хейтять за доглянутість. Мовляв, коли у них є час на барбершопи і тому інше?! У одному з нещодавніх інтерв’ю командир батальйону "Ахіллес" Юрій Федоренко розказував, що йому "прилітало" навіть за чисту форму. Такі дивні, як на мене, закиди. Виходить, в уявленні деяких українців військовий має бути постійно брудним та страшним.

- Так, малюють і такий образ. Я проводжу дуже багато співбесід, спілкуюся з різними людьми. Завжди звертаю увагу на зовнішній вигляд. Якщо людина охайна, значить, у неї порядок в голові.

Звичайно, ми виходимо із завдань чорні та брудні. Але відмилися, відіпралися та привели себе до ладу. Ми намагаємося дотримуватися такого принципу: військовослужбовець, коли прийшов з нуля, має бути у теплій хаті, спати на нормальному ліжку, отримувати достатню кількість води, їжі. Якщо ти спиш у підвалі, харчуєшся, незрозуміло чим, очевидно, що не зможеш виконувати бойове завдання, по-перше. По-друге, ти будеш в поганому морально-психологічному стані. Ми на це звертаємо дуже багато уваги.

- То йдуть до вас люди?

- Так. Не біжать, як хотілося б, але йдуть.

- Є ще одна проблема, яка демотивує. Ми з вами до інтерв’ю теж її згадували. Це СЗЧ. Нещодавно про неї заговорили голосно, адже військовослужбовець Сергій Гнезділов (ми спілкуємося до його затримання. – О.М.), який є досить медійним, самовільно залишив частину і оголосив про це публічно. Як ви поставилися до цього вчинку?

- Я бачив це звернення. Те, що вчинив Гнезділов, звісно, принижує військовослужбовців. Ця історія подібна до тієї, що сталася з Валерієм Маркусом. Він показував себе, як класний чувак, головний сержант. Пішов воювати і, зрештою, сказав, що все погано, тож знімайте з мене повноваження. Одразу зустрічне запитання: якщо ти такий крутий, то чому на своєму рівні не можеш робити зміни? Посада ж дозволяє! Так і з Гнезділовим: якщо ти медійний, то чому не висвітлиш проблематику СЗЧ? Це ж глобальна проблема! Перші СЗЧшники у нас були в Бахмуті, коли навіть однієї назви міста боялися. Це здебільшого стосувалося територіальних батальйонів, які не до кінця були укомплектовані та підготовлені. Була складність. Тому що у перший рік повномасштабної війни загинуло дуже багато підготовлених і досвідчених воїнів. Армія обнулилася. Але у навчання та відношення не вклалися, тож виникали ті, хто йшли у СЗЧ, тому що забоялися. Зараз же ситуація інша – спричинена суспільною думкою та прикладами. Тому СЗЧшники – це ті, хто подивився на таких, як Гнезділов.

До речі, ми чотири дні тому запустили проєкт: обдзвонюємо своїх СЗЧшників, запрошуємо приїхати до нас на спілкування, проводимо бесіди і даємо шанс повернутися на спеціальності пілота БПЛА, мінометника чи артилериста. Створили табір, де вони проходять адаптацію. Мають три дні для вибору спеціалізації. Вони цей час займаються спортом, згадують військову підготовку. Далі, якщо згодні продовжувати службу, обирають професію. У понеділок сьомого жовтня перша група вже їде на навчання пілотів, після чого отримає відповідні сертифікати та можуть ставати до роботи. Адже зараз війна така, що є велика потреба у подібних кваліфікованих спеціалістах. Тоді піхоті буде набагато легше. 

- Мені здається, на рішення піти в СЗЧ впливає і відсутність демобілізації, правда ж?

- Так. Але й відсутність нормального процесу мобілізації. Є ж проблеми в ТЦК. Дивіться, у нас в рекруті за місяць було в середньому 600-700 заявок. До нас проситься дуже багато військових. Ми фільтрували, давали відношення 150-160 військовослужбовцям (одного місяця було 200). До нас реально заходило близько 20 відсотків. Ми спілкуємося з 3-ю штурмовою, то знаємо, що у них приблизно така сама ситуація. А де решта? ТЦК. Коли люди до них приходили з відношенням, на це не зважали, а відправляли туди, куди хотіли. Це вбиває рекрутинг. Ти людині обіцяєш, робиш відношення, а ТЦК направляє в інший підрозділ. У нас таких випадків маса! Завдяки нашому командиру просто "вигризали" цих людей з інших частин. На щастя, сьогодні маємо можливість брати напряму до себе. Звичайно, людина проходить співбесіду, ВЛК, і вже у нас - БЗВП під контролем навчального центру. Її навчають наші інструктори. Там спочатку йде базовий рівень. Далі ми дивимося, у кого які задатки і побажання по спеціальностях. Якщо, приміром, тяжіє до пілотування, то більше часу приділяється БПЛА.

- А що у вас говорять про демобілізацію?

- Це теж одна з проблем затягнутого радянського управління в армії. У нас в кожному підрозділі є достатня кількість "пенсіонерів" та поранених бійців, яких неможливо списати, бо МСЕК не оформлює довідку чи ще щось. Це такий баласт, який тягне значне фінансування з держбюджету, адже їх треба забезпечувати, але не дає можливості руху іншим військовослужбовцям на посади, які зайняті ж. Ми – ті, хто прийшов воювати з цивільного життя (не кадрові військові) розуміємо, що нас не демобілізують, поки не буде ким замінити. А от демобілізацію баласту, особливо в середній ланці, думаю, можна зробити. Там реально треба проводити чистку. Тоді можна було б рухати далі молодих класних командирів, яких чимало. Один мінус, що у декого життєвого досвіду не так багато. Бо коли командиру 25 років, а у нього у підрозділі більшість – по 40-50, то йому теж не так легко підібрати необхідні слова. Треба розуміти це спілкування. Плюс, є люди примусово мобілізовані, а з ними непросто комунікувати, починаючи з того, як вони були навчені. До речі, у нас порушували питання по навчальних центрах. Переважна програма – застаріла. Наприклад, півтора року тому не знали, що таке FPV. Зараз же вони повсюди. Крім того, у центрах же раніше навчали тих, хто прийшов на строкову службу. Програма розрахована десь на пів року, а сьогодні її женуть за два місяці. Треба змінювати бачення.

- Вистачає у нас роботи і на полі бою, і в тилу.

- Зараз у нас такі реалії на полі бою: ні вони, ні ми. Лінія розмежування відома і нам, і їм. Зараз треба більше активізувати війну в тилу – максимально всіх зарядити та струсити. Перевернути усвідомлення багатьох. Я, наприклад, впевнений, що не лише на Донбасі, як ми з вами говорили, є ті, хто готові зустріти "русский мир".

Треба таких ставити перед вибором: або ти тут залишаєшся і змінюєшся, або їдеш туди. Це вже похитне саму ідеологію цього "русского мира", яка зараз тримається на усій тій "каші" – російських піснях, російських блогерах та російській церкві. Паралельно треба розгойдувати тил під@расів – лупашити по них постійно. Тоді тут на фронті можна робити прориви й їх захоплювати. У такому разі почнеться кач.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото та відео надані Іваном Буряком