Позивний Енді: "Ми знищуємо техніку росіян ще до того, як вони встигають спішитися"

Автор: Ольга Москалюк

Сьогодні він командує першим взводом першої роти БУБпАК "Ахіллес" 92-ї ОШБр. Хоча до повномасштабного вторгнення навіть не уявляв, що пов’яже своє життя з армією. Навчався у Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого. Військової кафедри не відвідував. А у школі взагалі прогулював уроки з предмету "Захист Вітчизни".

- В одинадцятому класі я переміг на Всеукраїнській олімпіаді з правознавства. Був переконаний, що маю хист до цієї науки, - згадує у нашій розмові Андрій на позивний Енді. - Хотів стати адвокатом у кримінальних справах. Збирався розвиватися в цьому напрямку.

- Але повномасштабний напад змінив ці ваші плани. Яким було ваше 24 лютого 2022 року?

- Рано-вранці мене розбудили мої рідні й сказали, що відбувається. Я зібрався та пішов до найближчого військкомату. Спершу у мене взяли тільки номер телефону, бо там був повний хаос. Я думав, як саме зараз можу бути корисним. Побачив на пабліку "Х@йовий Харків" оголошення про те, що потребують донорів крові. Поїхав за вказаною адресою. Простояв у величезній черзі до вечора, але встиг "задонатити" кров. Зранку наступного дня мені подзвонили з військкомату й запитали, чи є у мене бажання служити? Я відповів ствердно. Взяв два рюкзаки, розуміючи, що додому я не повернуся. Транспорт вже не працював, то пішов пішки до військкомату, який розташований не дуже близько. Збирався йти з вулиці 23-го Серпня до Полтавського Шляху (харків’яни зрозуміють, що це неабияка відстань). "Попутку" зупинити було вкрай важко, тому що всі в паніці тікали з обійсть та їхали зовсім в іншому напрямку. Думаю, вони поспішали не до військкомату (посміхається. – О.М.). Пройшов десь кілометрів п’ять. Побачив чоловіка, який сідав у машину. Попросив підвезти мене. Погодився. Я сів. У автівці були ще двоє чоловіків – повністю заряджених, з автоматами. Ми з ними розговорилися. Запитували, чи служив я раніше, чи проходив військову кафедру, чи взагалі тримав зброю у руках. Я на всі ці питання відповідав: "Ні". Вони так красномовно зітхали (всміхається. – О.М.). Довезли мене до військкомату. Більше ми ніколи не бачилися. Шкода. Хотілося б знати, що з ними було потім.

У військкоматі набирали до 92-ї бригади. А я ж хотів потрапити саме туди, так як у мене, як у харків'янина, саме вона з ЗСУ і асоціювалася. Простояв у величезній черзі, щоб, зрештою, почути: без досвіду служби або військової кафедри вони нікого не беруть. Єдине місце, куди можна було в такому разі податися - це ТрО. Туди брали усіх – навіть тих, кому за 60, чи з "білими квитками". Там теж була велика черга – сотні людей. Керівництво батальону не встигало обробляти дані в такій кількості. Я проспав на холодній підлозі цілу добу, достояв до своєї черги і все ж потрапив до 123-го бату ТрО.

- Звідки у вас такий позивний?

- Коли я йшов до військкомату, слухав музику із свого улюбленого фільму "Троя" (перший фільм, який я подивився у кінотеатрі, коли мені було чотири роки). Мені близькі погляди на життя головного героя, тому і асоціював себе з Ахіллесом. Але після першого тижня зрозумів, що я не вмію заряджати автомат, жоден штик лопатою у мене не виходить, навіть каремат скласти нормально не міг - доводилося просити допомоги. Я все життя жив у місті, перемагав на Всеукраїнській олімпіаді з правознавства, займався парламентськими дебатами, але до такого, що довелося тут робити, мене життя не готувало. Як мені видавалося, був найгіршим, найнеадаптованішим, найнезграбнішим солдатом в ЗСУ. До Ахіллеса було далеко, тому коли в строю запитали, то вирішив обрати позивний менш претензійний.

- Як почали воювати?

- Уже в березні 2022-го мій бат направили на "передок" - в село Коробочкине. Мені було надскладно. Але йшов час, я вчився виживати у нових умовах, колективі та й звикати до бойових дій загалом. Був звичайним стрільцем. Перший рік служби для мене - це рік в простій окопній піхоті без прикрас. З перших місяців мені хотілося чогось більшого. Спочатку я освоїв Javelin, NLAW та різні ПТРК. Ми пішли у Харківський контрнаступ. Я був трохи розчарований, адже дійшов зі своїм NLAW аж до самого кордону, так нікого й не уразивши. Тому що його бойовий радіус - 800 метрів. Тоді не було таких ситуацій, коли я міг підійти на таку відстань, щоб підбити техніку.

- Яким взагалі для вас став цей контрнаступ?

- Це була одна з найважливіших подій у моєму житті. Наш батальйон не мав техніки. Тож рухався колоною легкових машин, в якій першим їхав КАМАЗ. Тих, у кого не було автівок, посадили на нього...

- Це, м’яко кажучи, було небезпечно.

- Саме так. Якщо чесно, озираючись назад, мені взагалі важко повірити, що ми так їхали (посміхається. – О.М.). Але такою тоді була колона.

До нашої задачі входила зачистка сіл поруч із селищем Шевченкове (Куп’янський район Харківської області. – О.М.). Потім ми поїхали в бік Білого Колодязя і дійшли до самого кордону. Коли їхали туди, іноді стрибали у ворожі укриття, де був ще гарячий чай, який росіяни не допили зранку. Тікали за дві години чи навіть тридцять хвилин до того, як ми заходили. Ми там були першими ЗСУшниками, яких побачили місцеві. Вони плакали, обіймали нас, пропонували борщ. Найбільш надихаючими були діти, які вибігали з будинків, щоб привітати своїх рятівників. Це те, що я запам’ятаю на все своє життя...

- Де були далі?

- Після того, як дійшли до кордону, була ротація. Мене направили навчатися пілотування на "Мавіку". Мені сподобалося. Після повернення я відчув, що це саме те військове ремесло, до якого я схильний.

- Де ви почали літати?

- Нас спочатку направили на Кліщіївку – ми стояли між нею та Іванівським. Тут я і почав літати. Далі був славнозвісний канал у Часовому Яру. Між нами та ворогом відстань була у 200 метрів. Батальйон почав нести втрати. Через дефіцит людського ресурсу довелося працювати таким чином: день у мене була піхотна зміна, наступний – літав на "Мавіку". Це було досить цікаво: спочатку ти проглядаєш позицію дроном, а потім сам знаходишся в цьому бліндажі.

- Це цікаво, але й, мені видається, дуже важко.

- Так. Але таке життя на війні. Хоча я не можу сказати, що був тоді нещасливим. Незважаючи на все, відчувалася дотичність до великої справи.

- Це відчуття залишилося?

- Однозначно! Зараз я вмотивований, як ніколи.

- Ви ж продовжували ще й навчання в університеті?

- Якраз закінчував. Державні іспити, до речі, складав прямо на позиціях. Мені треба було просто підключитися та потрапити на екзамени. Під час одного з них почався обстріл з танку. А у нас там навіть якогось укриття не було – літали просто з водонапорної вежі. Тоді ми з екіпажем оперативно склалися, а я доскладав іспит вже на нашому КСП. Після отримання диплому запропонували підвищення. Став офіцером. Мене зробили командиром взводу у РУБПАК моєї бригади.

- Як ви потрапили до "Ахіллеса"?

- Мені у Телеграмі попалося посилання на канал Юрія Федоренка - Ахіллеса. На той час там було усього лише декілька сотень підписників. Це сталося після історії, як "Мавік" тоді ще РУБПАК "Ахіллес" взяв у полон ворожий особовий склад. Мене зацікавило, що якийсь військовий має той самий позивний, як я хотів (всміхається. – О.М.).

Прочитав його біографію, дізнався історію створення РУБПАК. Ну і став буквально фанатом підрозділу. Постійно слідкував за ним у медіа - дивився усі інтерв'ю, відео уражень і почав думати, як би було круто колись сюди потрапити, бодай кимось. А коли комусь розказував про це, то з мене сміялися і казали: "Та кому ти там потрібен?!"

Згодом на каналі комбата Федоренка з'явилось оголошення, що підрозділ розширюється і шукає нових бійців. Там не було жодного слова про командирів взводів. Я заповнив анкету. Подумав: можливо, помітять. Минуло десь півтора місяця. Я вже й не дуже сподівався на це. І тут мене набрав Рустам Амірович (начальник штабу батальйону УБпАК "Ахіллес" 92-ї ОШБр на позивний Джин. – О.М.). Ми поговорили. З’ясувалося, що протягом тривалого часу ми перебували на одних і тих самих напрямках. Коли я був у Коробочкиному, вони - у Базаліївці (відстань між ними  21 км. – О.М.), а конкретно Джин навіть літав з окопа, який я копав (посміхається. – О.М.). У нас виявилося багато спільних знайомих, яких ми зустріли за час нашої служби. Буквально за 15 хвилин спілкування він запропонував мені долучитися до їхнього підрозділу. Я був переповнений ентузіазмом. Я б провів таку аналогію: це як фанату клуба "Реал Мадрид" стати його гравцем.

- До речі, Джин мені в інтерв’ю говорив, що для нього найстрашніше на війні – це безпілотники . Пояснював, що цей страх – професійна деформація, тому що є розуміння, як він може маневрувати та вразити. А для вас?

- Для мене це куля - коли ти уявляєш, що у 50 метрах від тебе є жива людина, яка цілиться в тебе. У нас були випадки, як вони нам кричали. Ми перегукувалися. Звісно, я розумію, що дрони чи арта можуть принести більше шкоди, аніж куля. Але порівнюючи, у мене ще з піхоти є саме така профдеформація.

- Ви одразу приступили до виконання обов’язків командира взводу?

- Одразу. Думаю, це пов’язано з тим, що я вже воював, мав досвід пілотування. Зі мною провели ряд бесід. Побачили, що маю хист. То вже з перших днів я заступав на чергування на командний пункт і керував екіпажами. Якось так дуже швидко це все сталося.

- Було складно спочатку?

- Так. Але я розумів, що це шанс мого життя, і я маю докласти усіх зусиль, щоб ним скористатися та не розчарувати людей, які мені довірилися. Було не просто, бо рівень підрозділів, де я служив до цього, значно поступається "Ахіллесу". Але треба було швидко приступити до виконання обов'язків за посадою та вчитися буквально на ходу. Бо "Ахіллес" тільки розширився з роти до батальйона і мав дефіцит офіцерів молодшої ланки. Я розумів, що це необхідність, а не питання моєї особистої спроможності. Тому почав заступати на бойові чергування майже одразу. У цьому допоміг мій командир роти - Антон Шмагайло, позивний Бандерас. Я спостерігав за тим, як він керує боєм, на чому ґрунтуються його рішення, аналізував та вибудовував таким чином своє бачення ситуації. Коли тебе оточують видатні люди, які своїм прикладом демонструють професіоналізм, то підготовка залежить більше від твоєї ініціативи та ентузіазму.

- Бандерас розказував мені  про випадки, коли з ворогом відбувалися так звані очні розбірки, зокрема в Часовому Яру. Ви брали участь у таких "дуелях"?

- Так.

- Що головне у подібних ситуаціях?

- Це комплекс інструментів та заходів, які поки що знаходяться за закритими "шпалерами" для широкої публіки. Думаю, у найближчі роки це сприйматиметься на рівні перехоплень сигналів радіостанцій, якими зараз нікого не здивуєш. Але доки цього не сталося, я вимушений зберігати в секреті наші переваги перед ворогом.

Поки що готовий сказати, що це не "ковбойська дуель" двох пілотів або розрахунків. Це боротьба між двома підрозділами та їхніми інтелектуально-технічними можливостями на даний момент. Один екіпаж FPV не може самостійно визначити звідки працюють їхні візаві. Цьому полюванню передує системна залученість усіх ланок бойового управління та розвідки для того, щоб ураження ворожих пілотів все-таки сталося і було в ціль.

- Оператор БПЛА одразу бачить результат своєї роботи…

- Тому нам легше, аніж артилерії, яка може довго й наполегливо працювати весь день, але не бачити результату своєї роботи.

- Можливо, це є якоюсь допомогою у прийнятті подальших рішень чи додатковою мотивацією? Мені друзі-пілоти розповідають про свої перші емоції радості, коли вдається уразити складну ціль.

- Це відчуття, ніби ти у футболі забиваєш гол і бачиш м’яч у сітці. Тільки, зрозуміло, спалити "беху", яка штурмує твої позиції, це щось ще більш тріумфальне, аніж забити гол. Тому що йдеться не просто про особисте досягнення. Ти зберіг життя піхоти, що є надважливим.

Звичайно, коли ти одразу бачиш результат роботи, можеш оцінити статус цілі, зрозуміти, наскільки вона пошкоджена, й виходячи з цього, прийняти рішення.

- Які цікаві історії у вас бувають? Наприклад, ви у нашій розмові згадали, як дрон взяв у полон особовий склад.

-Такі історії трапляються постійно! Для мене найсмішніші, коли окупант бере дрон до рук і той розривається. Це непоодинокі випадки (всміхається. – О.М.). Таке постійно! Також у них однією з тактик протидії БПЛА є те, що його треба чимось вдарити, збити – автоматом чи каскою. Звісно, коли вони це роблять, плата від удару детонує, і резутатат прямо протилежний тому, чого вони хотіли.

- Знаю, що ви отримали нагороду "Срібний хрест" від Головнокомандувача Олександра Сирського. Розкажіть, за що?

- Це було четвертого квітня. Я на той момент перебував в "Ахіллесі" трохи більше місяця. Почався масштабний штурм – йшли колони по 10-15 одиниць бронетехніки. На той час такої кількості одночасно ще в житті не бачив. Я керував екіпажем Дарвіна – це був наш найдосвідченіший пілот.

Ми тоді знищили дев’ять одиниць броньованої техніки і ще одну багі з піхотою, яка евакуйовувала особовий склад з "бехи", яку ми підбили. Я перенаправив екіпаж на нього, і в момент, коли вони залітали, туди підсів особовий склад, який був знищений.

- Ви зараз перебуваєте на Харківському напрямку, правильно?

- Наш батальйон воює на декількох напрямках. Конкретно наш взвод сьогодні на Куп’янському.

- Яку тактику на вашій ділянці фронту застосовує ворог?

- У кожного напрямку є свої особливості. Наприклад, наша рота до цього була на Харківському. Там не спостерігали масштабного задіювання броньованої техніки. Відбувалися піхотні штурми із залученням артилерії та FPV-дронів. На Куп’янському напрямку постійні "м’ясні штурми", але ворог більше задіює бронетехніку. Однак у нього є проблеми із особовим складом. Наші дрони випереджають їх і ліквідують піхоту до того, як вони встигають підійти до позицій наших суміжників. Тому росіяни намагаються використати підкріплення та доставити його на "мотолигах" і "бехах". Однак ця затія теж провалюється, тому що ми знищуємо техніку ще до того, як вони встигають спішитися.

- Сьогодні (28 вересня. – О.М.) офіцер відділення розвідки бригади "Рубіж" Віталій Литвин повідомив, що на вашому напрямку росіяни намагалися прорватися за допомогою 50 одиниць бронетехніки. Як часто йдуть такою кількістю?

- Я підтверджую цю інформацію. Ми теж брали участь у відбитті цього штурму. Вони задіювали БТРи, МТЛБ, танки. Також був БРЕМ, яким намагалися евакуювати підбиту техніку.

- А чим вони на вашому напрямку найчастіше літають?

- Застосовують різні засоби, такі як "Орлан-10", "Zala" та "Supercam". Тут ми не даємо їм, чим "дихати" – у нас є FPV-підрозділи, які працюють, як ППО, та знищують ці розвідувальні крила.

- Чи є нині паритет у небі?

- По насиченості FPV ми їм не поступаємося. У них зараз є перевага у розвідувальних засобах. Але розвиток FPV-ППО зможе цю різницю, як мінімум, зменшити.

Взагалі щодо FPV у них існує ряд системних проблем, які стагнують розвиток цієї галузі – одержавлення економіки у виробництві дронів...

- Але ж виробництво у них на потоці, економіка – на військових рейках.

- Так. Однак через це вони не можуть оперативно підлаштовуватися до нових умов. Наприклад, вони все ще не прийшли до масштабного використання нічних бомберів. Дійсно, є перевага, що можуть масово виробляти FPV. Але менше здатні підлаштовувати їх під нові засоби РЕБу, знаходити нові частоти тощо. Нам за рахунок того, що на цьому ринку є інклюзивність гравців, пристосуватися до нових умов, які диктує фронт, легше.

- Я із розповідей пілотів роблю висновок, що росіяни використовують дрони, як і військових на полі бою – хочуть взяти кількістю, а не якістю. Так виходить?

- Саме так! А у нас тактика застосування дронів та навченість пілотів є кращими. Ми більш адаптовані до нових умов використання РЕБів тощо.

- РЕБів у них теж останнім часом стало більше, правда ж?

- Це постійна боротьба щита і меча. Іноді РЕБ перекриває усі можливі частоти, засоби ураження глушаться. Але потім все ж ударні підрозділи підлаштовуються, знаходять нову частоту й тактику. Враховуючи, що під час того штурму, про який ми з вами згадували, із 50 одиниць техніки ми уразили 40, то ми від них на крок попереду.

- Які, на вашу думку, росіяни ставлять зараз перед собою задачі? Наприклад, із комбригом 93-ї бригади Павлом Палісою ми говорили про те, що вони планують до кінця року захопити Донбас.

- Думаю, що план по захопленню Донбасу у них був з самого початку. Це, в принципі, відкрито артикулювалося. Таке завдання мінімум, щоб бодай якось політично виправдати усі втрати, яких вони зазнали на цій війні. На мою думку, для них зараз це задача номер один.

- Але ж і на Харківщину додатково кинулися, розпорошивши сили.

- Війна – це складний процес, який включає в себе багато цілей. Вони бачать якісь маневри, ситуативні можливості, і хочуть ними також користуватися. Разом з тим, якщо згадувати початок повномасштабного наступу, то метою було захоплення усієї України. Тому коли бачать якийсь шанс захапати собі певну територію поза Донбасом, не відмовляються від цього.

У будь-якому разі, пересування на Харківщині перетягнуло з Донецької та Луганської областей частину сил, як і наша операція на курщині, що сповільнило їхнє просування на Покровську. Тому це такий маневр. Але війна за Донбас чи якусь іншу територію не ведеться лише у конкретному місці.

- Як ви загалом бачите нинішню ситуацію? Куди вона рухається? Все частіше звучать думки про можливе замороження війни. Ті військові, з якими я спілкуюсь, категорично проти такого розвитку подій, адже далі нам може бути лише гірше, коли росія накопичить сили й знову нападе…

- Ті люди, які вважають, що ворожнеча з росією, яка триває 500 років, може закінчитися за два чи чотири роки, дуже наївні. Ми повинні сприймати це зіткнення, як етап великої війни, який може тривати не просто роками, а десятиріччями. Це не перший і, думаю, не останній прецедент в історії – до прикладу, арабо-ізраїльський конфлікт. Ось так в силу обставин перед нами постав виклик народитися у цьому місці, в цей період, про який ходитимуть легенди. Моєму поколінню випала честь закінчити цю війну. Я дуже сподіваюся, що кінець цьому буде покладений за мого життя. Але у будь-якому разі усі мають пам’ятати, що це марафон, а не спринт.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані героєм