Анестезіолог 47-ї бригади Оксана Сурова: У пораненого клінічна смерть. Минають 40 хвилин реанімації: треба ухвалювати рішення. Але продовжуємо дефібрилювати ще 11 хвилин – і з’явився ритм
У цивільному житті вона була дитячим анестезіологом. Зараз 29-річна Оксана Сурова, позивний Кориця, у складі медроти 47-ї бригади стабілізує (а інколи – рятує) поранених на Курському напрямку. Дисциплінована, відповідальна та водночас сонячна, вона розповідає "Цензор.НЕТ" про будні лікаря на стабпункті та ділиться драматичними епізодами свого життя у ЗСУ.
Слухаючи її, розумієш, що і серед дикої лихоманки війни є люди, які будують свій життєвий шлях цілеспрямовано. Власне, такі люди і уособлюють рушійну силу нації. Про них треба розповідати, адже самі вони занурені у свою справу і не відволікаються на автобіографічні дрібниці.
- Оксано, в інстаграмі вашої медроти є відео, де ви кажете: "22 липня 24 року виповнився рівно рік, як я в лавах ЗСУ. Не жалкую, навпаки - тільки впевнилася, що то був правильний вибір".
Можете пояснити, чому впевнена? Адже, будьмо відверті, таке відчуття є не у всіх на фронті. Хтось навпаки, відчуває себе ув’язненим у ЗСУ і ув’язненим у цій війні. То за рахунок чого у вас сформувалася ця впевненість?
- Знаєте, мене багато хто відговорював від того, щоби іти до лав ЗСУ. Але коли я прийшла у 47 бригаду, я пояснила командиру: те, що я вмію і добре знаю, - базується на моєму досвіді. І мій командир, який не належав до тих армійських затяг, каже: гаразд, ми тобі пропонуємо те і те. Посада одна, але працювати будеш ось так.
Я за професією - дитячий лікар-анестезіолог. І, працюючи тут, впевнилася в тому, що дійсно потрібна. Тих хлопців з важкими травмами, яких до нас привозять, наша команда стабілізує за 20 хвилин. І це дає відчуття, що ти дійсно зробив щось корисне. Що ти допоміг людині, покращив її стан. І це відчуття дає тобі сили боротися далі. І ти розумієш, що робиш це не сам, а з однодумцями.
- Розкажіть, як ви вирішили приєднатися до ЗСУ. І хто саме вас відговорював – рідні і близькі?
- Коли у 2022 році почалася повномасштабна війна, звісно, були донати і волонтерство, я саме проходила інтернатуру. Ходила на оперативні втручання, навчання та курси тактичної підготовки, дивилася всі протоколи ТС3. Тобто якось до чогось готувалася. Але розуміла, що цього мало; що це далеко не весь мій ресурс, і я десь можу відкритись інакше. Ну, так, планові та ургентні операції, продовження навчання –це все дуже добре, але мені цього було мало.
Рішення приєднатись до ЗСУ я ухвалили за пів року до закінчення інтернатури. Пройшла курси АSМ ТС3, ТС3 СLS в Києві. Потім почала вивчати регіональне знеболення за допомогою ультразвуку. (Цього не викладали під час інтернатури). Почала читати іноземну літературу, різні протоколи МОЗу, протоколи ведення бойової травми, протоколи гемотрансфузії. До речі, у нас за 2 роки питання гемотрансфузії дуже піднялося. І це – нереально круто. Щоправда, шкода, що ми до цього йшли аж 10 років. Це дуже великий проміжок часу, який ми втратили – разом із життями інших бійців. Але попри те, ми цього добилися і зараз маємо колосальні результати…
Але я до чого? За ці пів року до закінчення інтернатури я ухвалила рішення іти до армії. Але ви правильно кажете: багато людей пішли до лав ЗСУ - і там просто перегоріли, бачать лише негатив. І от щоби бути впевненою у своєму рішення, я поїхала медиком на кілька добровольчих ротацій.
- Куди саме?
- На Донеччину. Одна ротація, друга.... І от коли я поверталася до цивільного життя, це було вже зовсім не те. Я працювала, ходила на інтернатуру, просто 24/7 займала себе справами - але це був мізер від того, що я робила під час ротацій на стабілізаційному пункті, під час евакуації!
Тому в березні я про своє рішення сказала сестрі. Вона на мене трохи образилася, не спілкувалася. Відговорювала мене, казала: це не твоє, тримай оборону в тилу, потрібно і тут когось лікувати - і тому подібне.
- А що мама?
- Мама сприйняла адекватно. Вона знає, що якщо я вже так вирішила, то я так вирішила. 10 червня я повернулася до Києва, 26-го - пройшла екзаменаційні іспити в університеті, отримала сертифікат і за 20 днів вступила до лав ЗСУ, підписала контракт.
Кар’єру дитячого анестезіолога Оксана Сурова змінила на життя бойового медика на стабпункті
- І як вам спершу видалась війна? Чи збігалася фронтова реальність з очікуванням? Чи після ротації ви вже знали, що це буде?
- Ні, не знала. Під час ротацій був добровольчий батальйон; ми працювали з різними бригадами то на стабілізаційному пункті, то на евакуації, то в госпіталі. Не було такого: ти тут працюєш - і все, кожного разу ти сюди повертаєшся.
Моя доля на цій війні визначалася так: у червні я телефонувала по вакансіях, шукала посаду бойового медика – бо не думала, що буду працювати за своїм фахом лікаря-анестезіолога. Подавалась в Інтернаціональний легіон, в Третю штурмову і в 47-у. бригаду. І моє серце відчуло, що треба іти в 47-му.
- Чому?
- Як ви знаєте, коли формувалася бригада, основні її принципи були – безперервне навчання, самовдосконалення, підтримка побратимів, люди максимально з цивільного життя. Це - ідеологія, насамперед. Це бажання змінити Україну і бачення суспільства. Довести, що ми маємо право на свою мову, культуру і віру.
Оксана до великої війни. Фото: Антон Шевельов
- Я на вас зараз дивлюся із захопленням. Просто знаю, що чимало з тих, хто гарно воює, все це сприйняли б як класну, прекраснодушну, але агітку. А ви про це кажете, як про речі, які реально відгукнулися у вашому серці. Це справді вплинуло на ваш вибір 47 бригади?
- Так.
- Розкажіть, якою є функція анестезіолога на стабіку? Чи доводиться вам робити ще якусь роботу?
- Те, що у нас є лікар-анестезіолог, лікар-хірург, статист, санітар, анестезист, операційна сестра– це все круто. Кожен знає свою роботу, свою задачу, що він має робити. Але коли є масове поступлення, коли ти бачиш, що статист або медична сестра не справляється, потрібно ногу потримати, то, звичайно, ти є універсальним солдатом. Те, що ти анестезіолог – це добре,бо крім тебе ніхто не заінтубує і не поставить центральний венозний доступ і не знеболить пораненого. Але є взаємодопомога. Береш форму-100, починаєш писати. Підходиш до санітара, запитуєш: що тобі допомогти? Давай, де шкарпетки, де футболки – будемо вдягати пораненого. До хіруга підходиш, кажеш: що тобі – ногу тримати, бинта подавати – без питань. І так само з їхнього боку!
- Тобто на стабіку ви маєте вміти майже все. Я правильно розумію?
- Так. У нас всі мають вміти все. Якщо це лікарі, вони цілком і повністю відповідають за свою парафію. Але нема такого, що ти, зробивши свою роботу, не візьмеш віника і не заметеш підлогу в операційній чи не вимиєш. Наприклад, повна калюжа крові у тріажній зоні, ти вже підготував знову операційну до роботу, але бачиш, що санітар зашивається? Ти береш перекис - і заливаєш цю калюжу крові, щоб вона не засохла. В цьому немає нічого супернадзвичайного. Це нормально. Ми закінчуємо роботу майже всі разом. Ідемо відпочивати на пару годин, поки вони є – до початку надходження нових поранених. Немає такого, що ти закінчив, руки склав у кишені й сидиш, чай п’єш в кімнаті. Ні, один одному допомагаємо.
- На якому напрямку нині працює ваша медична рота?
- 47 бригада, зараз це вже стало відомо, виконує свої бойові завдання на Курщині.
- Ви ж працюєте повахтово? Кілька днів ви не відповідали мені у месенжері – і я розумів, що іде напружена робота на стабіку. Скільки триває вахта і скільки ви потім відпочивати?
- У кожного по-різному, це залежить від кількості людей і взаємозамінності, від кількості екіпажів; від того, як вони можуть змінюватися залежно від напливу поранених. Так само залежить і від кількості лікарів – хірургів, анестезіологів, статистів. Тобто залежно від того, чи є люди, визначається і те, чи будуть у тебе вихідні. В силу певних обставин у анестезіологів зараз режим "2 тижні працюємо, 2 дні відпочиваємо".
На стабіку
- Якщо людина на стабіку працює довгий час – значить, вона притерлася, у неї є і навички, і знання, і гарні відносини у колективі. А чи буває так, коли лікар не знаходить себе у тій чи іншій обстановці?
- Так, звичайно. Хтось, навпаки, себе губить, хтось не бачить в цьому розвитку, якогось світлого промінчика. Не розуміє, як підійти до пораненого, що зробити, як запитати. Є випадки лікарів в бригаді, які просто не бачать себе і не розуміють, як вони можуть себе проявити.
- Це певна черствість, душевна втома? Чи це починається від того, коли лікар не вміє підбадьорити пораненого, не вміє бути людиною також, окрім того, щоб бути фахівцем?
- Напевно, це йде від побаченого. Людина, на мою думку, втрачає самоконтроль. Проявляється її неготовність до тієї ситуації, в яку ми потрапили; до тих умов, в яких перебуваємо. Неготовність до побаченої травми. В голові намалював одне, а прийшов – і воно зовсім інакше.
- За цей час чи бувало так, що поранений у дуже важкому стані, і ви відчуваєте себе безпорадною?
- Так. У нас була реанімація складного бійця – 90% опіків, він надішов до стабпункту у стані клінічної смерті. І от наче все зробили, але відчуття таке: дайте мені ще хвилину, ще хвилину…І оця безпорадність у чому полягала? Треба було відпустити ситуацію - а у голові гупає: ні, ні, давайте ще, давайте ще…
- Ви загалом відчуваєте біль пораненого? Чи вмієте себе відключити від цього болю?
- Я до солдатів максимально звертаюся: друже, козаче, котику, зараз буде легше. Тому що я - дитячий анестезіолог (посміхається – Є.К.). Я вчилася падати на вуха - і заспокоювати. Я межую: є робота, її треба зробити. А якщо я буду перебирати на себе весь біль, то мого внутрішнього ресурсу на всіх не вистачить.
- У тому ж інстаграмі вашої медроти ви розповідаєте - дуже скорочено - про те, як до вас надійшов поранений у стану клінічної смерті. І хоча за протоколом серцево-легеневої реанімації ви мали ним займатися не більше 40 хвилин – ви разом з колегами вирішили робити це 51 хвилину. Розкажіть, будь ласка, цю історію докладніше.
- Це був Авдіївський напрямок, стабілізаційний пункт, вечір. По рації повідомляють: у нас "червоний", через 20 хвилин будемо. Констатуємо стан клінічної смерті. Починаємо серцево-легеневу реанімацію: непрямий масаж серця, інтубуємо, ставимо центральний доступ. При огляді виявили у нього зліва поранення грудної клітини, множинні дрібні ВОСПи.
- Поранення було уламкове?
- Так, дрібні уламки у грудній клітині. І воно було проникаюче.
Підключили до кардіомонітора, тиску, штучної вентиляції легень. Є проблеми з провідністю дихання, FAST позитивний. Це пневмоторакс. Ми розуміємо, що треба дренувати. Є оці дрібні уламки, які проникли в середину, і треба дренувати. Тому що відбувається нагнітання повітря у плевральну порожнину - і воно стискає органи середостіння. А найголовніше – це стиснення серця, серцевого м’язу. Він не може прокачати кров – і це сприяє зупинці серцевої діяльності і дихання.
- Ой, лихо.
- Коли хірурги продренували плевральну порожнину, ми отримали 1,5 літра геморагічного вмісту. 40 хвилин була реанімація, була реінфузія, гемотрансфузія, поранений давав ознаки життєдіяльності. Тобто був дефібриляційний ритм, він зривався, ми проводили дефібриляцію – продовжували масаж серця – і він заводився. Але буквально через 30 секунд - знову зупинявся.
І от минає 40-ва хвилина: треба ухвалювати рішення. Я кажу: та ні, він на моніторі дає життя! І буквально ще 11 хвилин ми його дефібрилюємо – без змін. Але прокачали буквально ще хвилину –і раптом з’явився ритм синусовий! Звичайно, з тахікардією – але ж регулярний!
От вам приклад того, що коли поранений дає життєві ознаки, варто над ним зупинитися і приділити більше часу, ніж того вимагає протокол.
- Коли ви кажете "ми", говорячи про колег - кого маєте на увазі? Назвіть, будь ласка, цих людей.
- Це лікар-хірург, операційна сестра, анестезист, анестезіолог, статист, санітар і, звичайно, хлопці евакмашини, яка буде везти цього пораненого. Хтось там гемакон підключає, хтось ставить систему реінфузії, хтось набирає додатково ліки. Хтось витирає кров з підлоги. Мурашник. І ніхто не питає: а що робити? Ніхто не стоїть і не чекає, поки йому скажуть.
- Мені чомусь здається, що після того, як ви витягли з клінічної смерті цього пораненого, ви всі мали ходити, як Тарзан, бити себе кулаками в груди і радісно кричати на весь стабік. Бо це перемога!
- Звичайно, є таке мінімальне піднесення, що щось вдалося, щось зробили, не прожили дарма.
- Прям-таки мінімальне?
- Немає такого, що гей, отам щойно врятували! Ні, все спокійно.
- І що цей поранений вам потім казав? Він з вами залишається на зв’язку?
- Ні. Ми, на жаль, не маємо системи, через яку можемо відстежувати шлях пораненого. Знаємо, що він поїхав у Покровський госпіталь. А далі його транспортували як важкого до Дніпра. Далі ми не виходили.
- А він сам не виходив на контакт зі своїми рятівниками? Оце для мене в цих історіях щоразу трохи гіркий присмак - коли людину рятують, а вона потім навіть не хоче зв’язатися з тими, хто врятував.
- Для чого? Людина жива? Все. Супер. Більше нічого не треба.
- Ви щодня бачите багато крові, болю і страждань. Треба якось рятувати "дах". Гумор у вашій лікарській справі помічний? Як ви у себе на стабіку смієтеся, і чи смієтеся взагалі?
- Постійно сміємося, коли є вільна хвилинка. Кожен розповідає якусь історію. Сміємося, тому що інакше - не можна. Сміх присутній попри будь-яке навантаження. От щойно 20 поранених прийняли, з них 3-4 важких, і був просто Армагеддон. І тим не менше, всі сміються, жартують. А як інакше?
- А новини з тилу ви читаєте? Не дуже вони розчаровують?
- Чесно? Це останнє, чим я цікавлюся. Мені краще почитати чи подивитись якесь оновлення в анестезіології, по протоколах, оновлення лікування, антибіотикотерапію. Повивчати якісь методи, винаходи – як лікується рак головного мозку, як удосконалюється трансплантація серця, печінки і тому подібне.
- Ну, ви, Оксано – супермонстр! Це називається "лікую, коли можу, а як не лікую, то читаю, як треба по-новому лікувати…".
- Так і є. Новини світу, ну… що новини світу?
- Не стільки світу, скільки з тилу. Може, про рідні краї. До речі, ви звідки родом?
- Бровари, Київська область.
- Тобто ви на початку війни лиха наковталися?
- Так. Росіяни ж дійшли майже до краю Броварів. На щастя, місто не зачепили, не було якихось критичних руйнувань. Але селища – Скибин, Калинівка, Димерка та інші– оці населені пункти Броварського району - там і руйнування, і втрати населення, і страшні історії з приводу ґвалтувань, вбивств. Там на кожному населеному пункті можна написати "Буча".
- Оксано, на кінець цього тексту ми хочемо поставити банківську картку, щоб читач міг задонатити на потребу медроти. На що будемо просити їх донатити?
- Наша медрота виконує три напрямки завдань. Це стабілізаційний пункт, лікувальне відділення і евакуаційне відділення. І от найбільші у нас потреби і витрати - це ремонт евакуаційних авто. Бо як би ми не рятували на стабпункті і лікувальному відділенні, якщо у тебе немає коліс – евакуації не буде!
- Так, не буде з ким працювати. Наостанок спитаю: чи правда, що ви знайшли на цій війні кохану людину?
- Так.
- Це колега?
- Так
- Супер. Вже вирішили, де будете жити після війни, коли б це "після війни" не трапилося?
- Чесно? Не обговорюємо того, поки не бачимо цьому кінця і краю. Мріяти добре, але я - більше про реальність.
- Це, мабуть, вважається неввічливим – говорити про життєві плани на війні?
- Так. Тому що сьогодні ми живі, а завтра – ні. І неодноразові були випадки, коли ми прощалися з життям: під обстрілами, ракетами, КАБами. Нема такого, що ми мріємо за 5 років наперед. Ні, ми живемо і працюємо тут і зараз.
Увага! Охочі допомогти медичній роті Оксани Сурової з ремонтом евакомобілів можуть донатити сюди: https://send.monobank.ua/jar/2Gx8uQiR7z
Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"
Фото з архіву Оксани Сурової
