Заступник комбата на позивний Берлін: "Мені тоді пощастило - два взводні опорні пункти взяв штурмом"

Автор: Ольга Москалюк

Він знає, як вбивати ворога, дивлячись йому у вічі, самостійно утримувати позицію та вибиратися звідти, звідки, здавалося, немає виходу. Він не планував бути кадровим військовим, але повернувся з-за кордону та пішов захищати рідне місто.

Заступник командира 119-го батальйону Тероборони 111-ї ОБрТрО на позивний Берлін більшу частину життя прожив у Донецькій області. У 2000-х роках був офіцером спецпідрозділу "Титан". 2014-го мобілізувався. Служив до грудня 2016 року в складі Прикордонної служби. Потім п’ять років працював у столиці Німеччини. Приїхав до України на початку лютого 2022-го, щоб подовжити візу. На момент повномасштабного вторгнення перебував у Бахмуті, де мав будинок.

- Як для вас почалося те 24 лютого? Як ви дізналися про наступ?

- У нас у місті і до 24 лютого доносився гул вибухів, а того ранку взагалі почалася артилерійська канонада. По телебаченню та в Інтернеті з’явилася інформація, що відбувається повномасштабне вторгнення. У мене військові речі були зібрані ще з АТО. Я їх забрав та пішов до своєї військової частини, адже мав припис, що у разі війни повинен прибути туди, оминаючи військкомат. Вона була якраз у Бахмуті. Мені сказали прийти наступного дня, адже треба буде їхати до Краматорська, де усіх оформлюють. Я повертаюся, а за ніч наші прикордонники звідти з’їхали, і там вже базувалася бахмутська Тероборона. Так я до неї і потрапив. У березні ми почали виїжджати під Попасну, а потім вже безпосередньо у нас в передмісті займали рубіж оборони та зустрічали ворога. Наш батальйон майже дев’ять місяців бився за Бахмут. 7 жовтня 2022 року я дістав поранення, а у листопаді, коли я лежав у шпиталі, хлопців вивели звідти на відновлення.

- До цієї теми ще повернемося. Хочу спитати, якщо до 24 лютого ви постійно чули вибухи, як військовий з досвідом, розуміли, що війна може вийти за межі Донбасу?

- Розумів. У Горлівці жили мої рідні, які у 2014-му опинилися по ту сторону. У Донецьку також лишилося багато друзів та знайомих. Я навіть батькам говорив, що ми в Бахмуті, як на прикордонні, тож вагався, чи вкладати гроші в будинок, який будував. Я ж планував ще п’ять років попрацювати у Німеччині й повернутися. Мені шкода було його продавати. Хоча усвідомлював: у разі повномасштабної війни втрачу його. Зрештою, сталося так, як передбачав. Мій будинок було знищено у мене на очах. Але не це найголовніше. Гинули побратими – друзі та знайомі. Нас там "прасували" дуже сильно.

- Ви ж тоді тимчасово виконували обов’язки командира роти, правильно?

- Я починав війну сержантом. Коли тут ішли бої, троє офіцерів вибули. Мене викликав командир батальйону й сказав: "Приймай роту, тому що немає, кому керувати". Я ж був офіцер, хоч і МВС. Бої були такі, що 58-ма бригада втрачала там позиції. Мені їхній та наш комбати ставлять задачу відбити взводний опорний пункт. Я її послухав. Питаю: "А з ким? Тут молоді хлопці, які ніколи не були в боях, не знають, що це…". Беру автомат та йду. Комбат кричить в спину: "Я тобі зараз розвідників пришлю!" Зі мною ще пішов командир роти на позивний Мер, якому на той час було 70 років. Уявіть! Мені тоді пощастило: два взводні опорні пункти я взяв штурмом. Йшов першим. За мною – максимум четверо. Перший захопили з Мером, який мене прикривав. Десь у 70 метрах позаду були розвідники. Я пішов під самим краєм лісосмуги. Знав її, тому що вже тут бував. Орієнтувався, де там той наш втрачений ВОП. Підійшли метрів на 50, присіли. Пропоную Меру викликати мінометний удар. Він каже: "Давай спочатку підійдемо, "рознюхаємо", що там". Ми успішно штурмонули. "Вагнера" не очікували.

- Скільки їх було?

- Точно не можу не сказати. Ми пройшли практично весь край. Зайшли з нашого флангу. ВОП був протяжністю десь метрів 150-200. А вони зайняли крайні траншеї з іншого флангу. Ми тихенько обходили. Коли підійшов до них, бачу – двоє сидять, курять. Скільки було позаду них – важко сказати. Я "зняв" крайнього – він впав. Другий не встиг зреагувати, хоч зброя лежала поряд. До речі, її там було чимало. Виявили це, коли вже зайшли. В купі були РПГ-7, М-22, М-24, які в народі називають "мухи", два кулемети, "Дегтярь" (ручний кулемет Дегтярьова. – О.М.) із великою кількістю БК. Коли ми зайняли ВОП, я розсадив розвідників по флангах, сказав контролити. Далі я завів туди десятьох з 58-ї бригади, розставив, все пояснив, адже вони не знали, що робити. Пізніше, коли почався бій, вони так поводилися, що я зрозумів: ці хлопці ніколи не були в таких умовах. Один так вистрілив з РПГ, що ледь не оглушив нас – перед вистрілом навіть не подивився, що ми стоїмо позаду, не попередив. Добре, що обійшлося.

Так от, коли їх розсадив, кажу Меру: "Пішли далі – пройдемося вперед, щоб намацати, де основні позиції п@дарів". Адже після того, як тих двох "зняли", руху з боку ворога півтори-дві години не було. Повідомили хлопцям, що повертатимемося, то щоб вони нас не "поклали". Йду першим. Тримаю перед собою автомат. Палець – на спусковому гачку. Не доходячи до перехрестя лісосмуг метрів 40, вилазить орк. Якби був зі стрілецькою зброєю, "поклав" би мене. А він з РПГ "клац". Я чую постріл, заряд пролітає біля мене. Я всадив у нього чергу. Він завалився в кущі. І тут з усієї лісосмуги по нас почали працювати – десь точок 12. Я падаю в протипожежну канавку (до речі, пізніше тими канавами "вагнера" підповзали до наших позицій). Відстрілююсь. Кулі свистять, але влучити у мене не можуть. Чую позаду мене кричить Мер: "Крию!" Я розумію, що треба діяти. Працюємо, як на навчаннях. Підхоплююсь, лісосмугою перебігаю за нього. Змінив магазин, відкриваю вогонь і так, прикриваючи один одного, ми відійшли на наші позиції. Заходжу – хлопці сидять. Я даю команди: "РПГ – сюди вогонь, кулемет – туди!" Беру радіостанцію й викликаю підтримку міномета. Добре, що мінометники були на зв’язку – почали дуже чітко працювати. Потім п@дари полізли на штурми. Ми декілька відбили. Того вечора я зазнав поранення: вів вогонь над бліндажем, а ззаду щось вдарило, вибило автомат – дуже сильно забило руку і спину. Це була граната з ВОГа. Пощастило, що вона по мені попала, але не вибухнула. Інакше мене б не було в живих.

Ми ще просили, щоб нам піднесли БК – були проблеми з логістикою. Хоча нас дуже накривали, ми трималися. Потім наші підтягнули сусідні позиції до цієї. Налагодили поставку боєкомплекту, забрали двох поранених. На ранок ми отримали наказ залишити ці позиції 58-й бригаді. Отаким був один з боїв. Таких було багато. Коли приїжджав Юра (головний редактор "Цензор.НЕТ" Юрій Бутусов два роки тому в Бахмуті записував інтерв’ю із Берліном. – О.М.), запитував мене про кількість контактних боїв. Я тоді нарахував більше десятка – коли і ворог нас бачив, і ми його.

- Як би ви описали ворога? Яким він тоді був? У Бахмуті воювали "вагнерівці". Хлопці казали, що не такий вже й простий противник.

- "Вагнера"-штурмовики не є професіоналами. Це "мʼясо". Підготовлені та з великим бойовим досвідом там були саме офіцери - командне керівництво. Якби мені дали таке "мʼясо", я б просто творив дива! Але ми так ніколи не воюємо і не воюватимемо. Був бій, коли ми вже були разом з 93-ю бригадою, і орки увірвалися до нас в окопи. Один з "вагнерівців" знаходився в десяти метрах від мене. Він був у нашій піксельній формі. А на рукаві - шеврон: "Русский военный корабль, иди на х@й!" Дивиться на мене й кричить: "Мы - свои, свои!". Мені не вдалося у нього влучити. Йому в мене теж. Але ми їх тоді вибили. Знаєте, я б сказав, що вони безстрашні. Їм пофіг на все. Іноді йдуть, навіть не тримаючи перед собою автомат - висить збоку. Як можна так, знаючи, що попереду наші позиції?!

Розкажу вам, як за день до мого поранення, шостого жовтня, ми відбили піхотний штурм на позиції "Альфа-23". Я тоді ще побратима попросив: "Зніми відео, скільки ми "поклали"". Він знімає.

Дивлюся - двоє орків знову піднімаються. Я відкриваю вогонь, даю команду своєму кулеметнику: "Працюємо". Також я тоді вилазив забирав трофейні автомати, станції. Перевертаю одного п@дара. Дивлюся - бурят. Вдягнений у штани й балахон з дуже дешевого матеріалу. Взуття дерматинове. Автомат, три магазини, одна граната - більше нічого у нього не було...

- Економили на них?

- Так. Але зауважу, що на передку ми воювали, в основному, їхньою трофейною зброєю.

- Наступного дня вас поранило. Як це сталося?

- Напередодні мені сказали підсилити позиції "Альфа-31" та "Альфа-23", які тримала четверта рота другого мотопіхотного батальйону, якою командував Ахілл. Привів хлопців, відбили штурм, про який я вам розказав. Наступного дня ранок сьомого жовтня починається з того, що по радіостанції хлопці з "Альфи-23" кричать: "Нас обстрілюють!". Туди летіло усе, що тільки можна. Я відчував, що позицію вже не втримають. З КП батальйону надходить очікувана команда знову підсилити позиції "Альфа-31" та "Альфа-23". Я викликав два відділення, зібрав по шість чоловік. Поки вони чекали, чули по радійці, як там хлопці кричать, гинуть. Коли підійшов час виходити, кажуть: "Командире, ми не підемо!" Я беру автомат й відказую: "Хто все ж не боїться – зі мною!" З 12-ти пішли троє. Беру машину, їдемо на "Альфу-23", де ситуація була складнішою. Під’їхали. Нас побачив ворожий дрон. По нас відкрили мінометний вогонь. Зі мною було двоє Івановичів – дорослі чоловіки десь років 50-ти, а також молодий хлопець Дунаєв, якому було в районі 30-ти. Заходимо на позицію "Альфа-2", яка була перед "Альфою-23". Там іде бій, стрілкотня, прильоти. Вона була вже в хлам розібрана – лишалося четверо чи п’ятеро бійців, які були контужені. Ми вирушаємо ж далі. Я обертаюсь, щоб віддати своїм хлопцям наказ. Свист снаряда, і у мене на очах усі троє зникають (тоді двоє Івановичів, як потім виявилося, загинули). Що робити? Перебіг на "Альфу-23". Зайшов з нашого краю ВОПа. Знав, що там же був секрет. Змістився туди. У бліндажі сиділи четверо хлопців з 93-ї бригади. Двоє з них поранені. Спитав, чи можуть вони самостійно дістатися до "Альфа-2"? Відповіли ствердно. Решті сказав тримати тут тил, щоб п@дари не зайшли, а сам пішов на передок. Там вже все було розвалено, валялися залишки від дерев, лежали трупи хлопців. Дістався передньої траншеї, дивлюся – зверху висить дрон. Питаю, чи наш? Ні. Ворожий. Командир нашого батальйону кричить: "Біжіть на допомогу Берліну!" А я ж проходив наші позиції, то бачив, що хлопців вже там не було - половина "двохсотих", інші - "трьохсоті". То розумів, що ніхто мені вже на допомогу не прийде. Зміщуюсь ліворуч і помічаю, як підходять четверо "вагнерівців". Мене не бачать. Ідуть просто "на морозі". Лише перший тримав автомат в руках. Решта - як на прогулянці. Я встаю перед ними і відкриваю вогонь. Навіть бачив очі цього першого з них, коли у нього влучали кулі. Чи він не очікував, що тут буду я, чи їх не інформували - не знаю. "Знімаю" другого. Третій заліг за трупи, але я його закидав гранатами, а четвертий чкурнув десь у кущі. Чую, хтось до мене звертається: "Хлопче, допоможи!" Озираюся – нікого. А це в бліндажі лежав присипаний землею поранений кулеметник 93-ї бригади. Я його відкидав. Міг сам пересуватися, то я його відправив на "Альфу-2" і лишився сам.

Ворожий дрон почав корегувати по мені арту. Знову починаються прильоти. Орки підходили з двох боків - я встигав зміщуватися і ліворуч, і праворуч. Мені по радіостанції передавали інформацію з двох наших дронів: "Берлін, п@дари ліворуч! Берлін, тепер праворуч!". Ось так я туди-сюди зміщувався й відбивався. Пам’ятаю: чую свист снаряда, вибух поряд зі мною. Мене засипало землею, контузило, уламки зайшли в шию й праве вухо, сильно хлинула кров. Я розумію, що треба встати та йти, а в очах все пливе та темніє. Чую по радіостанції мені кричить Дрон: "Ліворуч біжать шестеро "вагнерів" за 30 метрів, праворуч – четверо за 40!". Ворушу ногами, вилажу з-під завалу. Комбат кричить в рацію: ""Альфа-2", бігом на допомогу Берліну!". А я ж бачив, в якому там стані хлопці, і знав, що цього не буде. Вже подумав, що це вже все… Але з правого флангу почала працювати наша БМП. Здається, зробила два постріли, й стрілкотня "вагнерів" припинилася – залягли. Я, як міг, чіпляючись за гілки, поліз назад. Добрався до кінця позиції, ближче до секрету, де ж були двоє наших. Туди залишалося метрів 15. Кричу: "Хлопці!". На щастя, вони мене почули. Підбігли. Підняли на ноги. Один розкрив пакет, щоб затампонувати. Я затис шию. Петляючи, спотикаючись, побрів. Дістався "Альфи-22", де були хлопці з 93-ї. Впав у вирву. Вони мене знайшли вже непритомного. Пам’ятаю лише – то мене несуть, то десь в машині везуть. До тями прийшов на операційному столі в Бахмуті. Потім мене відправили санітарним потягом до Дніпра у лікарню Мечникова. Спочатку зробили одну операцію на шиї. Лікар каже: "Тобі повезло, що хлопці просто перемотали і не стали смикати уламок, бо розірвали б артерію і все". А в палаті я лежав з ще одним військовим. У нас обох перемотані обличчя. Він розповідає: "Я в бою під Бахмутом прикривав "Альфу-23", де був наш Берлін!" Відповідаю: "Так я - Берлін! Ми ж з одного бою вилізли!"

З Дніпра мене привезли до Вінниці. Спочатку займалися обличчям, адже був ще й опік. Потім перевели у лорвідділення – витягували дрібні уламки, складали слуховий канал, створювали нову барабанну перетинку. Зараз слух є десь на 60-70 відсотків.

Поки лежав у шпиталі, до мене телефонували родичі військових, які загинули на тих позиціях в Бахмуті, що я вам розказував. Важко було відповідати, бо я ж не всіх бачив та пам’ятав. Але одного впізнав, коли його мама скинули фото. Я згадав, як ішов з "Альфа-2" на "Альфу-23", і пролунав вибух, після якого зникли мої хлопці, в окопі сидів такий колоритний військовий – з бородою, в моднячому броніку, шоломі. Ми з ним зустрілися очима. Я його запам’ятав. Під час того вибуху він теж впав обличчям донизу в окоп. Я розказав це його мамі. Вона потім приїхала до мене в лікарню, привезла пиріжки, обійняла, поплакала, запрошувала до себе. Знаєте, поставилася до мене, як до сина...

Був ще такий момент - заходить хірург, каже мені: "Вам бабуся передала півтори тисячі". Питаю, яка? Відповідає: "З села Демидівка. Прочитала про вас в газеті". А я ж незадовго до того давав інтерв’ю - переказав свою історію, розповів, де лікуюся, подякував медикам. Ця бабуся була з одного села з цим хірургом. Сказав, що запрошувала приїхати. Волонтери допомогли – відвезли мене, а там, уявіть, все село зібралося! Накрили стіл. Мені було стільки уваги! Провели екскурсію, завели в школу. Люди пропонували переїхати до них після війни. Сказали, що і хату мені знайдуть. Отаке ставлення у українців до військових. У Бахмуті було інше – навіть не порівняти.

Потім у мене з’явилася можливість періодично виходити в місто. Воно таке тихеньке, гарненьке – бруківочка, квіти, працюють кав’ярні, ресторани. Я ж по формі, з перемотаним обличчям. Мені і столик одразу, і каву безкоштовно пропонують. Це дуже приємно.

А у лікарні до нас ще приходили психологи. Потім дивлюся – везуть хлопців без кінцівок, з розірваними животами. Думаю: та що там те вухо?! Так все добре ж. Зрештою повернувся на фронт у свою частину.

- Де був ваш батальйон на той час?

- Його вивели на відновлення. Стояв у Добропіллі. Мене одразу призначили командиром новоствореної механізованої роти. Якраз прийшов орден "За мужність". Тоді відправили на навчання до Британії – проходив курси командирів механізованих підрозділів. Коли повернувся, нас перевели на Авдіївський напрямок. Були в боях за Авдіївку, Степове, Бердичі, Тоненьке, проривалися під Очеретине, де наша рота була на напрямку головного удару, проводили контратаку. Далі до нас приїхали офіцери-високопосадовці, сказали, що планують мене призначити командиром батальйону. Я ще три тижні воював у Красногорівці. Там взагалі був жах!

- Можна порівняти з Бахмутом?

- У Бахмуті не було такої кількості дронів. Зараз дуже складно навіть перейти з вулиці на вулицю. Або, наприклад, дрон веде машину, а потім одночасно підлітають три-чотири FPV і просто засипають. Тобто тепер вони все ж бачать й корегують. Плюс, тут не було суцільної лінії оборони. Заходиш на КСП, а в сусідньому будинку вже можуть сидіти п@дари. Хоча вони на Красногорівці зробили дурість – залізли по центру, а ми були по флангах, то "розбирали" їх в хлам. Однак все одно було дуже важко. А тоді прийшов наказ, що мене призначили заступником командира батальйону – перевели у 111-ту бригаду ТрО, і я поїхав на навчання до Києва. Я тут видихнув після Красногорівки.

- Які враження від Києва, від місцевих?

- Спостерігав за цивільними, коли були тривоги, й думав: вас би на один день на передову, щоб ви зрозуміли, що таке війна. А тут це - відпочинок. Я насолоджувався Києвом. Отримав багато теоретичних знань, хоч маю величезний практичний досвід. Знову відновився й привів себе в форму - почав виходити на пробіжки, ходити до тренажерної зали.

- Я так розумію, ви в залі перетиналися із цивільними чоловіками призивного віку?

- Звичайно! Приходиш, а там такі бугаї! У кавʼярнях та на вулицях теж. Вони на лайті - ходять, вигулюють собачок. А я сиджу й думаю: у мене немає машин, РЕБів і навіть нормальної термобілизни для хлопців. І людей теж не вистачає…

- Вас дратує така ситуація?

- Ні. Я нормально до цього ставлюся. В Україні війна десять років, і навіть на третьому році повномасштабної можна приїхати до Києва та жити повноцінним життям - сходити до басейну, до тренажерної зали. Все працює. Знаєте, коли я на початку потрапив у наше бахмутське ТрО, ми з хлопцями обговорювали, скільки Україна зможе протриматися? Кажу: "Місяці два-три, і ми сидітимемо у криївках в Карпатах". По тих темпах наступу у мене було таке відчуття. Думав, що вони наступають із прикриттям флангів, заводять резерви, нарощують зусилля на головних напрямках. Як виявилося, вони зробили таку дурість з колонами - просто заїжджали.

- Нам повезло, що вони так вчинили.

- Тому сьогодні у тому ж Києві - досить спокійне життя.

- Після навчання ви вже повернулися назад на фронт - на Торецький напрямок. Як у вас зараз?

- Тримаємось. Якби нас підсилили піхотою, дали ще БК, нові розрахунки, то ситуація була б іншою. А так - закінчуємося. Навіть не називатиму цифри… Не знаю, як воно буде, але поки, як я сказав, тримаємось.

- Ви думаєте про те, коли і як закінчиться ця війна?

- Я думаю про батьків, які живуть неподалік Куп'янська. Щоразу, як приїжджаю з передової, намагаюся їм подзвонити, спитати, як справи, як здоров’я?! Розмірковую, куди вивозити, адже фронт рухається, у Харківській області небезпечно. А вони мені розказують, що не можуть же тут все покинути. То зараз найбільше хвилююся за батьків.

Знаєте, мене журналісти, зокрема іноземні, часто запитують, а що далі, а як впливають інші країни? Я кажу: "Дивіться, от що таке Курська операція? Це рівень оперативно-стратегічного планування – тобто вищого військового керівництва країни. А я займаюся ротою й батальйоном – це планування максимум на два-три дні". От я сьогодні повернувся із передової, а у мене "нарізаний" новий рубіж оборони. Мені треба скласти план оборони села, то їжджу туди на рекогностування. Облазив там вже кілометрів 15. Це ж не просто прогулянка. Дрон летить – потрібно сховатися. Маю організувати логістику, як довезти матеріал, поставити загородження тощо. Причому зробити це у такі віконечка, щоб не було обстрілів. Я цим живу. Тому не думаю про глобальні речі. Є люди, які займаються цими питаннями. Це їх треба запитувати.

- Певне, вас запитують, адже ви бачите, що відбувається, на власні очі. Наприклад, ту ж зміну тактики ворога на місці…

- До речі, можу порівняти тактику на Бахмутському та Покровському напрямках. Раніше вони що робили? Входять у вогневий контакт з нашими позиціями, виявляють, проводять допрозвідку й починають нарощувати там зусилля – кидають в бій все більше сил і засобів, завдають потужнішого вогневого ураження, йдуть постійні "м’ясні" штурми, й так вони можуть досягнути успіху. Зараз же діють інакше: виявляють наші позиції та завдають удару в міжпозиційний простір. У них дуже класно працює розвідка – за допомогою технічних засобів вони пеленгують радіостанції, мобільні телефони й розуміють, хто й де. Перед тим, як поїхати до Києва на навчання, я знаходився на командному пункті. Ми під вечір онлайн бачимо, як виїжджають три їхні БМП, оминають наші позиції, заїжджають в лісосмугу між ними. Дві вдається збити FPV, а одна висаджує 10-15 піхотинців, й вони розповзаються, як таргани. Поховалися, то ти їх не знайдеш. А на ранок можуть або штурмувати позиції, або проходити далі, оминаючи їх, створюючи загрозу оточення.

Нам треба це враховувати і діяти відповідно. Скажу так: якщо життя тебе сюди направило, то треба ставати професіоналом!

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото та відео надані Берліном