Командир роти 47-ої бригади "Магура" Владислав Паламарчук, позивний Еней: "До заходу на Курщину за кордоном ніколи не був"

Автор: Віолетта Кіртока

21-річний офіцер, який цього року після випуску зі Львівської академії сухопутних військ потрапив одразу під Авдіївку Донецької області, ще під час навчання у школі вирішив обрати шлях військового, наслідуючи приклад заступника командира батальйону 72-ої бригади Андрія Кизила, який загинув у 2017 році.

"Ми цього молодого офіцера, як, в принципі, й інших випускників військових ВНЗ, перші місяці на війні берегли", - каже начальник штабу 47-ої бригади "Магура" Володимир Шипка, позивний Умка, якому самому лише 28 років. Але його слова зрозумілі, бо не секрет, що у війську страшенно не вистачає офіцерів, які б займали посади командирів відділень та рот. Їх просто-таки викосило в перші місяці повномасштабного наступу. І тепер толковий офіцер – на вагу золота. А бойові дії настільки активні, що людина без досвіду, потрапивши на передові позиції, має майже стовідсоткові шанси в першу ж добу або дістати поранення, або загинути. Така страшна ціна війни, яка іде в нашій країні.

"Цей випускник академії приїхав до нас під Покровськ, - пояснює начальник штабу. – Ми дали час йому освоїтися… Він працював з командного пункту роти, на позиції ми його не випускали, бо в кращому разі забрали б його "трьохсотим". Він розібрався, познайомився з людьми, проводив з ними заняття. Побачив війну в реальності, а не так, як про неї розповідають в академії. І там, під Покровськом, він слухав, вникав в усі питання, а вже на Курщині якось я його набираю, а він на емоціях мені доповідає: "Я вийшов на позиції, розставляю тут хлопців"… Я йому: "Керуй з КСП роти. Стань позаду і підкеровуй звідти. До своїх позицій не лазь. Командир роти нам треба цілий. Навіть якщо тебе поранять легенько, що будемо робити?" Комбат сам його забрав звідти, але він встиг навести порядок в тому селі. Звичайно, важливо, що він сам побачив все, як є. Люди його побачили на передньому краї. Цим він непоганий авторитет собі заробив. І сам отримав порцію емоцій та адреналіну! Цей командир молодий, активний, має бажання захищати країну, до нього тягнуться бійці. Він навіть сказав, що хоче, щоб його рота була найкращою в бригаді". Коли я зауважила начальнику штабу, що він сам, будучи на посаді командира роти, постійно знаходився на передньому краї, що не керував з КСП, він зауважив: "Тоді, у 2017 - 2018-му війна була трохи інша. Тоді було набагато простіше. Не було мавіків зі скидами, не літали дрони-камікадзе. Чесно скажу, що я зараз трохи заздрю молодим командирам рот, що вони знаходяться безпосередньо у вирі подій. А я що – в основному сиджу у штабі, спостерігаю за всім, що відбувається, на екранах…" "Що, і в росію не виїжджав жодного разу?" - здивувалася я, згадуючи море знімків кого тільки можна і не можна біля славнозвісної вже "Пятьорочки" у Суджі. "Ні, - посміхається Умка. - Всі кажуть: поїдь, сфоткайся, а я за кордон так і не виїжджав - немає часу". А от командир роти на курщині вже бував. З цього ми і розпочали бесіду.

"БАГАТО ХТО НА ПОЗИЦІЯХ ПРОСТО ПАНІКУЄ: "ВСІХ ВЖЕ ВБИЛИ!"

- Моя рота чергувала на Курщині, від кожного підрозділу зі своєю групою виходив хтось старший, - розповідає Владислав. - На питання комбата "Хто піде на цей раз?" зголосився я. Я його вже потихеньку готував, що якось це станеться. Взяв із собою двох сержантів – про всяк випадок, щоб хтось мені спину прикрив якщо що, зміг відтягнути. Я ж розумів, куди йду. Ми підготувалися, все спакували і поїхали. Спішилися з "Бредлі" - одразу по машині почали працювати, мавіки, FPV і все інше в повітрі з’явилося. Ми взяли з собою "одноразки" - гранатомети, забігли в хату максимально швидко і чекали. Вже працювали і кулеметники. Коли виявляють нашу техніку, противник активізується. Я дістав свій планшет, оцінив ситуацію, де я. Моя задача була загалом оцінити, що відбувається на позиціях.

Зорієнтувався по карті. Почекав, поки все заспокоїться, мавіки повернуться назад. Десь за годину вділи нічники, бо вже була глуха ніч, і пішли в бік наших позицій. Зайшли в чергову хату, сидимо, оцінюємо ситуацію. Тут нас виявив ворожий кулеметник. Починає по нашій будівлі працювати. Ми залягли, перечекали. Ну і оглядаємося, бо там вже мали бути наші бійці, а ми ще нікого не виявили. Кажу: "Блокуємо вікна, робимо невеликі бійниці, щоб ми могли спостерігати". Виставив людей, закинув "павука" - щоб краще ловила радіостанція. Зв’язок там глушиться дуже сильно, а немає зв’язку – ти не можеш нікого почути, зрозуміти ситуацію. Була вже, мабуть, година третя-четверта ночі. Я розумів, що хата, в якій ми чекали, легко прошиється, бо з дерева і глини. Тому ми відкотилися до іншої будівлі. Там я зміг зв’язатися з іншими. До мене прийшов військовий, який до того був старшим на позиції. Я йому показую "Кропиву", карту і кажу: "Зорієнтуй мене, де наші". Він у паніці каже: "Там вже наших немає, зайшов противник, всіх повирізали…"

Через деякий час чуємо, до нас хтось наближається: "Стій! Руки вгору!" Підняв. Бачу по скотчу: наш. У нього були замотані обидві руки, він був поранений. Питаю: "Де ти був?" - "На позиції". – "Там ще хтось є?" - "Ні, мабуть, вже немає нікого. До нас зайшли…" Я думаю: йо-майо, капець… Я дав тому бійцю знеболююче, воду, ліки. Прибіг ще один військовий, він був старший на тій позиції. Питаю його, яка ситуація. Каже: "Тут вже, мабуть, нікого немає. Там всі будівлі палають..." Вночі була велика кількість нічних дронів, які спостерігають, виходити було ризиковано. Як почало світати, ми з хлопцями пішли дивитися, що і як. Зайшли спочатку на одну позицію, глянули – всі на місці. Лише зв’язку з ними не було. Кажу: "Чого на зв’язок не виходите?" - "Сіла радіостанція". А я з собою взяв купу радіостанцій. Кажу: "На тобі, будеш на зв’язку".

Ті люди просто не могли про себе подбати, не могли подумати наперед… Так у них склалася ситуація – сидять в тому окопі, і все. Питаю, хто старший. У старшого був позивний Знахар. Кажу: "Дивись, солдате, тут ставиш людину в окоп, і тут. Один спостерігає за тим сектором, інший - за цим. Щось стається – мені доповідаєш, ти завжди на зв’язку. Працюємо на такому-то каналі".

Пішов на наступну позицію – на інший бік вулиці. Забігли в сарай – а там всі наші люди сидять, ніхто не спостерігає. Кажу: "Ви що, взагалі божевільні?! До вас же зайдуть і всіх вб’ють! Закинуть гранати і навіть не подумають! Давайте, всі виходимо! Ти з кулеметом – чому не ведеш вогонь?" - "Я не знаю, куди його поставити…" Ямка свердловини для води була викладена цеглою. Я її беру, роблю підвищення, кажу: "Стоїш отут, контролюєш дорогу".

- А коли ти до них забігаєш, а вони сидять, як миші, - у них в перший момент був шок: звідки він взявся взагалі?..

- Так. Вони ж мене всі знають, думали: ого, командир роти прийшов на позицію! Але ж бійцям треба все показувати. Встаю на повний зріст, пояснюю, де їм ставати, який сектор тримати, а в сусідній хаті навпроти мене - противник. Всім показав і наказав, де і як окопуватися. Пішов до інших подивитися, що там сталося. Ми зайняли посадку на лівому фланзі, почали окопуватися. Потім зібрав групу, і почали відбивати будівлю, яку мої ж бійці самі кинули. Вони відійшли з позиції, тому що вночі почули якесь шурхотіння – злякалися і втікли. Всі полягали, як телятка, і чекали незрозуміло чого.

Нам сказали, що три москалі вибігли з підвалу. Я розумію, що солдати, з якими ми стоїмо, не хочуть воювати. Стою за деревом, бачу, біжить один. В дупу йому вогонь – він впав. Але ж лишилося ще два. Кажу: "Давайте знаходьте їх".

Особистим прикладом показував, що треба працювати. Зайшли бійці в будівлю, і знову почали наводити паніку між собою. Кажу: "Залишилося двоє москалів. Закиньте їм гранату у підвальне приміщення". Вже ворожий кулеметник почав по нас працювати. Мої не змогли закинути гранату. Ті два солдати вже вступають в бій. Довелося відійти від будівлі, оборонятися в посадці. Чую - вихід з гранатомету РПГ. І біля мене – бжжжж… Відчув, як стало гаряче, далі за мною стався вибух. Одразу заліз у щілину. Гранатометник ще раз відпрацював в той же бік. Тоді мені просто повезло…

Стало трохи тихше. Сидимо, розмірковую, ставлю задачі. Тут кажуть: хтось іде. Хто? "Подивіться, якщо з водою, то наш", - бо ми послали людину по воду. Солдат, мабуть, не почув, що я сказав, і питає того: "У тебе вода є?" Той зрозумів, що не туди зайшов, почав кричати: "Та нє, нє, я не туди йду!" з досить виразним московським акцентом. Кажу: "Подивись, чи є синій скотч у нього на руках". Солдат знову питає замість дивитися: "У тебе є синій скотч?" Це так смішно було! Кажу: "Стріляй по ньому, відкривай вогонь! Це ж ворог". Той знімає запобіжник і стріляє в повітря… Вже і я, і сержанти зреагували…

- Чому люди так поводяться? Від швидкості ж реакції залежить їхнє життя.

- Я навіть від себе не очікував швидких реакцій. Думав, впаду в якийсь ступор в такій ситуації. Але, як не як, я мав велике бажання робити свою роботу. Не було часу навіть думати чи боятися, треба було працювати з холодною головою.

Багато хто просто боїться. Але ж поки хлопці панікують, повз них проходять вороги, оточують, беруть в полон, вбивають. І потім страшно катують наших хлопців. Чесно кажучи, в полон я не хотів би потрапити. Краще загинути в бою. Напроти нас стоять бригади – 155-та і якась морської піхоти, - які дійсно катують людей, знущаються з наших хлопців.

- Ти зараз вже зрозумів, що перебуваєш на своєму місці? Чи ще на Покровському напрямку це прийшло?

- Ще на Покровському помітив, що я на своєму місці, тому що саме толкових людей – солдатів, сержантів, офіцерів – в Збройних силах недостатньо. Я певен, що по Україні є купа військових в будь-яких званнях – полковники, майори, - які не мають військового досвіду. Скільки у нас в академії таких офіцерів… Вони сидять по містах, тягнуть в нашу армію радянщину. Йде війна, а вони там задовбують молодих пацанів, які прийшли навчатися, які мають бажання воювати, відбивають у них це бажання. Якість навчання має бути іншою.

- В твоєму випуску був 101 офіцер…

- І з кожним роком збільшується набір курсантів.

-Але офіцерів все одно недостатньо…

- Необхідно, щоб їх навчали на належному рівні, а не за місяць курсів випускали офіцера, який ні бе, ні ме. Йому щось показали, галопом розказали, а основна настанова: "Вчи книжку, читай статут!" - і все.

"ТРЕБА ВОЮВАТИ, ЩОБ ЗБЕРЕГТИ ЖИВИХ"

- Ти сам собі взяв позивний Еней?

- Так. Завжди мені подобалося, що "Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак". Я думав над позивним, який би мав зв’язок з нашим корінням, з козацтвом. Ну і обрав. Коли виходжу на зв’язок з позицій: "Еней на зв’язку", всі відповідають автоматично: "Парубок моторний!"

- Родом звідки?

- З Умані Черкаської області. Після школи (мені було 17 років) я пішов навчатися до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові.

Ще коли навчався в школі, була АТО, потім ООС, і я хотів захищати свою домівку, свою сім’ю.

- А хтось в родині воював?

- Ні. З мого міста є випускник львівської академії – Андрій Кизило. Він загинув під час антитерористичної операції 2017 року. Він і став для мене зразком і поштовхом, щоб я пішов навчатися на військового. Я був на його похороні, тому що, якщо не помиляюсь, наш учитель музики - з його рідні. Ми всі виходили, коли його несли, шанували його. Ще учнями школи були. Зі слів його побратимів, він був дуже толковим командиром, добре себе показував. Служив у 72-ій бригаді.

- Ти один з класу пішов по військовій лінії?

- Так.

- Розумів, що в академії вчишся саме на офіцера?

- Звісно, розумів. З самого початку знав, яка у мене буде безпосередня задача, вчився керувати особовим складом, мотивувати людей, вести їх у бій – махнути шашкою, коли треба, так би мовити. Найбільше в академії мотивують викладачі, які мають бойовий досвід часів АТО-ООС. Вони мають бажання нас навчити. За такими викладачами ми тягнулися. Але є й такі полковники, які не можуть позбавитися радянського досвіду.

Повномасштабний наступ почався, коли я був в середині другого курсу. Вже за рік до того було певне розуміння, що щось почнеться. На той момент відбувалася ескалація конфлікту, противник проводив якісь навчання у нас під кордонами. Свідомо розумілося, що рано чи пізно має щось статися. Окупована частина Донбасу фінансувалася росією. Було зрозуміло, що на цьому вони не зупиняться.

Коли почався наступ, ми були на полігоні. З нас зробили зведений батальйон. Потім ми передислокувалися в Київську область – для того, щоб, поки не було хвиль мобілізації, ми стабілізували обстановку. Розташувалися у Фастівському районі. За інформацією наших командирів, колони противника з’являлися десь неподалік, але вони завчасно знищувалися. Ми були як резерв, який зможе підтягнутися в разі чого.

Чесно кажучи, ніхто з хлопців не боявся. Всі знали: йде війна, треба зробити роботу і захистити людей, щоб не підпустити ту війну далі на нашу землю.

- Потім ви повернулися до навчання?

- Якийсь час його не було, ми ходили на чергування. Заняття поновилися влітку. Також ми безпосередньо брали участь у похованні військовослужбовців, бо у нас була рота почесної варти. Час від часу і я ходив на вшанування. Ми розуміли, що занадто довго сидимо у Львові. Хотіли, щоб нас швидше випустили, і ми поїхали допомагати Збройним силам. Треба воювати, щоб зберегти живих. Ми маємо знищити противника, щоб він не міг знищувати наших людей.

На третьому курсі ми вже їздили у бойові частини, навчали людей як інструктори. Я побував у 117-ій та 144-ій бригадах. До випуску я ще був у 154-ій на стажуванні вже як офіцер.

- Не було страху: у підрозділі, куди я прийду, будуть дорослі дядьки, чому вони мають мене слухати?

- Ну, не страх, а розуміння того, що вони не мають мене слухати, було. Бо хто ти такий – молодий, зелений… В такий момент потрібно показати, що ти, попри вік, маєш знання, бажання і хочеш зробити добре для цих людей. До кожної людини можна знайти певний підхід.

Випуск відбувся 21 червня цього року. У нас є система рейтингу - всі оцінки атестату підсумовуються. За статусом я був п’ятнадцятим і міг обрати будь-яку частину, в яку хочу потрапити.

- І в яку ти хотів?

- Одразу в 47-му.

- Чому?

- Я знав, що ця бригада непогано проявила себе під час контрнаступу і продовжує ефективно воювати. Знав, що тут є досить багато сучасного озброєння.

- Зіграли роль "Бредлі", "Абрамси"…

- Звичайно.

- Батькам казав, куди збираєшся йти, в яку бригаду? Як вони до цього поставилися?

- Коли вже відбувся розподіл, я їм повідомив, що потрапив у 47-му. Зрозуміло, що вони хвилювалися і хвилюються надалі за мене. Але ж я – військовий, маю захищати свою державу. І я їм так і казав ще під час навчання: в будь-якому разі потраплю в бойову частину і всі задачі, які мені будуть ставити, виконуватиму.

"ДО ЗАХОДУ НА КУРЩИНУ Я ЗА КОРДОНОМ НІКОЛИ НЕ БУВ. НАВІТЬ ЗА НОРМАЛЬНИМ КОРДОНОМ"

- Коли я приїхав під Покровськ, мене зустрів начальник штабу бригади, ми з ним поспілкувалися. У Новоекономічному, де ми базувалися, познайомився з бійцями. Переночував і наступного дня поїхав до комбата. Від нього я почув, що мені треба буде наводити в підрозділі порядок, тому що немає толкових офіцерів саме в тій роті, куди мене відправили… Треба було все будувати спочатку, заново.

Командир взводу, який виконував обов’язки командира роти, був у шпиталі. Відповідно, порядку не було, бо він сам нещодавно прибув – молодий офіцер, закінчив військову кафедру. Головний сержант був лідером в колективі і хотів мати більше ваги за офіцерів. Тому почав всіх підбурювати. Але швидко зрозумів, що зі мною не вийде спілкуватися так, як він собі хоче, з позиції, що він тут – старий воїн. Я сказав: "Друже, так не буде!"

- Скільки часу знадобилося, щоб побудувати відносини, навести якийсь порядок?

- Ну, думаю, десь за два тижні люди вже звикли конкретно до мене. А порядки навожу досі. Зараз я вже командир 1-ої механізованої роти. А головний сержант, що був на той час, згодом пішов у СЗЧ. І нікого не лишилося - жодного офіцера і сержанта, лише я на все хазяйство, на всю роту. Я тільки три дні в частині знаходився, а мені вже треба було доводити бойове завдання бійцям, виводити їх на позиції, робити ротації, забезпечувати боєприпасами. Скажу чесно, це було складно, незрозуміло. Але я ще тоді дивився на це як на великий плюс, бо це – досвід, який мені знадобиться у майбутньому.

Через те, що у підрозділі не було ані офіцера, ані сержанта, мені не було з кого взяти приклад. Комбат – молодий толковий офіцер - мені допомагав: ставив задачі, підказував, куди краще кого поставити, що куди підвозити. Він постійно давав мені якісь настанови. Це допомагало.

-Ти знав чи відчував, що тебе не пускають на передові позиції, що бережуть?

- Мені постійно казали: будь на КСП роти, звідти керуй. Я керував, але час від часу підходив до командира батальйону і питав: "А чи можна буде поїхати на позиції?.. Чи можна глянути самому?.." Я хотів особисто побачити, як все облаштовано. Побачити на власні очі, де саме противник… Мав бажання воювати особисто. Та й там був досить важкий напрямок. Ми зазнавали втрат, які я ніколи не забуду… Але й ворога вибивали ефективно.

В той період я отримав багато досвіду від тих людей, які знаходилися на позиціях, від товаришів, які з’являлися в підрозділі. Коли я бачив, що на моїх людей ідуть штурмом, попереджав, щоб готувалися. Противник, що було для мене зрозуміло, насамперед давить кількістю людей. Вони посилають спочатку п’ять чоловік. Якщо ті п’ятеро не пройшли, посилають десятьох. Таким чином організовують точки накопичення. Також вони мають FPV, мавікі, крила. Підходили і на техніці, але наші дронові групи їх завчасно знищували. Наші "Бредлі" також виїжджали і по них працювали.

- Наскільки реальність відрізнялася від того, до чого вас готовили в академії?

- Ми ж всі маємо Інтернет, стежимо за тим, що відбувається в світі. Вивчали новітні засоби самі. Дивилися, як що працює. Час від часу нам показували, що таке мавік, що таке FPV. Але, зрозуміло, зіткнувся з цим всім безпосередньо на війні. Тут я отримав більше досвіду, ніж під час навчання.

Головне завдання офіцера - зберегти життя особового складу. Тому постійно розказую і показую важливість укрить, окопів, наполягаю, щоб хлопці на позиціях закопувалися. Але часто буває, що послухають-послухають, і копають – по взуття. Деякі розуміють важливість траншей, нірок в окопах і дійсно працюють на позиціях. А деякі, таке відчуття, на позиціях перечікують чогось, думають, що їх обійде чи не зачепить. Але так не буває. Коли противник на тебе наступає, треба оборонятися і відбиватися. Треба міцно стати, впертися і працювати по противнику, а не намагатися сховатися і пересидіти. Як можна пересидіти там, де все одно буде йти противник?

- Людина боїться…

- Але ж саме із-за страху і паніки часто і гинуть. Краще щось робити, а не зупинятися.

Коли відкрився Курський напрямок, у мене зразу виникло відчуття, що ми будемо працювати саме там. Ми якраз знаходилися на відновленні.

- Хотілося потрапити на новий фронт? Було цікаво?

- Для мене це навіть не цікаво, це... Я вважаю, це плюс – відтягнути війну від своєї території на територію противника. Більшість людей дивляться на це негативно: чого ми пішли воювати на чужій землі? Але це змога відтягнути ворожі війська. Де краще воювати: на своїй землі чи на чужій? Нехай вони відчувають все те, що переживають наші цивільні. Вони не жаліють наших людей, наші будівлі. Чому ми маємо відноситися до них із співчуттям? Таким чином ми відтягнули конфлікт за наші межі. Мені страшенно шкода Сумську область. Якщо проїхатися по селах неподалік від кордону - там майже немає людей, залишилися тільки ті, хто не може виїхати. На Донбасі у прифронтових селах більше цивільних людей, ніж на Сумщині. Я зараз в одному селі біля кордону, там живе лише чотири людини.

- Ти до цього за кордоном був?

- Взагалі – ні. Навіть за нормальним кордоном не був. (посміхається.)

- За час відновлення до тебе в роту прийшло поповнення?

- Звісно. Здебільшого, на жаль, це немотивовані люди. Ми отримуємо тих, хто лишився після відбору у морську піхоту, десантні підрозділи. Спершу представники цих бригад їдуть і відбирають людей для себе. Зрозуміло, що вони намагаються відібрати собі найкращі кадри. А нам присилають тих, хто лишився поза їхньою увагою. Хоча і їх не так багато, як хотілося би. Деякі з них розуміють, де знаходяться і для чого. А інші намагаються знайти якусь болячку, щоб не воювати. У навчальних центрах наче і вчать, але не примушують і не контролюють. Інструкторам, як правило, все одно. Ще й багато не бойових інструкторів, на жаль. Тому нам вже на місці приходиться багато чого наздоганяти, хоча на це немає часу. Люди кажуть: "Ми не стріляли". – "Нічого, в бригаді постріляєте". Ще й ми чули від поповнення, що їх в навчальних центрах називають "двухсотими"…

- Як їх мотивувати після такого?

- Треба пояснювати: ви тут захищаєте свої сім’ї. Якісь методи і слова знаходиш. Але скажу відповідально: з тими людьми, яких ми самі вже донавчаємо і хто не підійшов морським піхотинцям, ми маємо більший успіх у боях, ніж ті самі морпіхи, які воюють поруч.

- Зараз ви фактично  в обороні?

- Спочатку ми проводили штурмові дії, а потім перейшли до оборони. Я вже вивчив особовий склад і розумію, хто зможе піти вперед, а хто ні. Хтось вже в роках, ноги болять – є такі люди. Такі не можуть, наприклад, штурмувати, але закріплятися - так.

Зрозуміло, що не всі штурмують. Хтось носити БК, хтось - воду, хтось буде спостерігати, хтось – закріплюватися, копати. Якось перед штурмом дядьку 57 років, який ледь ходив, поставили задачу: "Копаєш і спостерігаєш у своєму секторі". І він виконував це завдання.

- Зараз багато обговорюється питання, щоб до 25 років чоловіків не мобілізовувати. Як ти в своєму віці до цього ставишся?

- Думаю, що громадяни України мають самі йти захищати свою країну, ніхто не має їх тягнути. Скільки вже часу йде війна, скільки хлопців постійно працюють і дають змогу жити всій країні. За цей час інші мали вчитися, готуватися. А не приходити сюди і жалітися: "Я не хотів воювати, я не готовий…" Майже три роки іде повномасштабна війна. Були умови і можливості підготуватися, зрозуміти, що колись все одно доведеться служити. Тим більше, думаю, більшість тверезих і адекватних людей в нашій країні, які вміють думати, розуміють, що ми не домовимося з ворогом, щоб заморозити бойові дії. Це неможливо.

Мені дивно, що деякі наші люди чекають, щоб війна закінчилася, рекламують тренд ухилянства, який для мене абсолютно неприйнятний. Вони зовсім не розуміють, що як тільки українські військові повиїжджають з якихось територій, туди зайдуть росіяни. І ви не залишитеся в своїх домівках – вас будуть розселяти, переселяти, як було колись. Історія завжди повторюється. От росіяни заїхали в Маріуполь - і майже зразу ж завезли туди мігрантів з Азії, а місцевих повивозили кудись. Так вони діють всюди.

Коли наш народ зрозуміє, що треба постійно намагатися робити все для захисту держави, що треба іти безпосередньо захищати країну, то і питання про вік мобілізаваних не буде виникати. Я не вважаю, що я замолодий для того, щоб бути на війні. Я вважаю, що і так декілька років згаяв на навчанні, а не допомагав іншим. От тепер надолужую.

Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ