Оператор РЕР, ексстрілець, позивний Боб: "Від вибуху мене оглушило; бачу тільки, якась культя над вирвою стирчить. Розумію, що це нога; потім доходить, чия саме. Біжу надавати допомогу…"

Автор: Євген Кузьменко

…У військкомат Роберт пішов на самому початку війни у 21-річному віці. Про себе тодішнього у армії згадує так: "Хотілося бути хоч кимось. Єдине - не хотілося займатися паперами. Мені здавалося тоді, що реальний бойовий досвід - це правдивіше, більш правильно".

Нині йому  23, і за плечима багато всього: важкі бої на Донбасі, Харківська контрнаступальна операція, загибель та поранення побратимів; контузія і шок, коли лікарі діагностували у Роберта туберкульоз. А далі - лікування і перехід до радіоелектронної розвідки, де відчуття потрібності на цій війні у нього значно побільшало.

Спілкуючись із Бобом, я не міг позбавитись відчуття, що ця людина з її воєнним досвідом і звичкою до рефлексій і аналізу заслуговує на свого Ремарка. А може, справа дійде і до автобіографічної прози? Впевнений, вийшло б непогано.

- Розпочнімо з 2022. Перед вторгненням росіяни не один місяць накопичували сили біля наших кордонів, тому про можливість війни говорили довго і розлого. Ти ще тоді для себе вирішив, що воюватимеш? Коли говорили "ось-ось, мабуть, нападуть", що ти собі казав?

- Чесно кажучи, я не очікував нападу. Для мене це була велика несподіванка - хоча я не сильно моніторив ситуацію. Але за два дні після повномасштабного вторгнення мене просто задовбало сидіти у підвалі.

- Що за підвал?

- Я поїхав до друзів у гуртожиток КНУ імені Шевченка, щоб разом з ними якось консолідуватися. І там під час повітряної тривоги нас змушували спускатися у підвал. Побувши там кілька днів, ми з двома моїми знайомими вирішили піти в ТРО. Пішли з виставкового центру пішки в центр Києва.

- А далі?

- Пішли до військкомату Голосіївського району - але сказали, що місць немає, і ми можемо піти у ТРО Порошенка. Я досі не розумію, що це було і звідки воно взялося. Ну ми пішли туди. Хоча вважали, що партія Порошенка - трошки не для нас. Але ми хотіли воювати… Навіть не те, що воювати – хотіли щось робити, а не просто сидіти. Молоді хлопці хочуть дій, а не слів. І нам сказали, що штаб у них - на Терещенківській. Пішли туди. Виявилося, що там ніяке не ТРО Порошенка, а, так би мовити, "Братство" Корчинського.

- Чому "так би мовити"?

- Тому що це був не основний батальйон, з яким він воював з 2014 року, а зовсім рандомне зібрання. Вони збирали людей з реабілітаційних центрів і просто з вулиці. І усі вони базувалися у моєму університеті, у червоному корпусі КНУ імені Шевченка. Ми там пробули тиждень і навесні вирішили піти в Дарницьке ТРО, уже на добровільну мобілізацію. Тобто офіційно вже під егідою ЗСУ.

-Мобілізуючись із друзями, ти себе не асоціював з якоюсь літературною постаттю чи історичним персонажем? Я чому питаю – бо знаю людей, які від початку брали для себе такі орієнтири. Їм було легше, правильніше, коли з ним поруч ішла якась постать.

- Це надихає, так. Я згоден. Ну, на початку я більше надихався історичними людьми. Я дуже захоплююсь поезією і взагалі літературою. Тому мені був, наприклад, близький Стус. Надихався його віршами. Вони такі стоїчні, підтримують в тяжкий момент. Зараз Гемінгвей мене дуже надихає, Черчилль. Прочитав "Фактор Черчилля" (книга Бориса Джонсона). Теж дуже надихнувся. Взагалі багато читав про Черчилля.

- А Гемінгвея ти читав вже на війні? Що в нього припало тобі до душі?

- Так, вже на війні, буквально рік тому захопився. Майже все прочитав його. Купив чотиритомник і читав усе підряд: повісті, оповідання, романи.

- І як Гемінгвей резонував з тією бойовою реальністю, яка тебе оточувала? От ти на російсько-українській війні; тобі 23 роки, і ти читаєш Гемінгвея…

- Мене захоплювало те, що людина взяла участь не в одній, а в декількох війнах… Приваблювала військова тематика і опис людей, які опинилися в екстремальних ситуаціях. Цікаво було, як це позначається на людях, на суспільстві.

Я взагалі люблю читати – і не тільки пов’язане з війною мене може надихати під час війни. Наприклад, "Зачарована гора" Томаса Манна. Дуже гарна книга. Там описується людина, яка захотіла ізолюватися, тому що не змогла жити по-іншому. Вона потрапила в санаторій, де лікують від туберкульозу. Деякою мірою це для мене теж рідне - тому що під час війни я перехворів на туберкульоз... Так от, у Манна людина не захотіла повертатися в соціум, тому що звикла жити в тому санаторії і окрім цього санаторію для неї нічого не існувало, ніякого іншого світу. А закінчується цей роман вже Першою світовою війною, його виганяють з санаторію і призивають в німецьку армію. Мені подобається, як це все написано. Я співпереживав персонажу. І після першого прочитання вже другий раз почав її читати.

- Повернімося до твого шляху на цій війні. Ти його розпочав зі 126 батальйону ТРО 112 бригади.

- Все розпочалося з оцього Дарницького РВК. Потім більшість людей, які там були, підписали документ про добровільну мобілізацію і вже офіційно вступили в 126 батальйон ТРО 112 бригади. Що сказати можна? Три місяці ми майже нічим не займалися. Звісно, проводили навчання. Але дуже локально, якісь основи нам розповідали. Ще й нерегулярно; в основному, просто ходили у наряди. Вже тоді я зрозумів, що ким я точно не хочу бути – це військовослужбовцем.

- Чому?

- Тому що треба виконувати те, що тобі сказали і не шукати у сказаному сенсу. А я до такого не звик. Через три місяці ми пройшли полігон у Дніпропетровській області – і вже тоді відправилися під Краматорськ. Поїхали рити другу лінію оборони…

- Промотавши уперед, чи був твій перший бойовий досвід схожий на те, чого ти очікував?

- Ні.

- Як ти собі це уявляв і як воно було у реальному житті?

- Чесно кажучи, я себе готував до найгіршого.

- Наприклад?

- Тобі чи твоєму побратимові відірвало руку, ногу. Вас беруть в оточення, тобі треба щось робити. Суперкритичні ситуації, коли на межі життя і смерті і треба збирати себе до купи, а не впадати в ступор.

- А як було у реальності?

- Набагато реальніше, ніж я уявляв. І менш драматично. Не так мальовничо і не так захопливо. Я не брав участь навіть у стрілецькому бої. В основному моя зустріч з ворогом була на рівні снарядів або мін. Але я бачив наслідки того, що залізяччя може зробити з людьми - і воно не менш жахає. Але в таких обставинах у мене не було часу боятися. Я просто не встигав. Мені треба було щось робити. І я робив все для збереження свого життя і життя своїх побратимів.

- Я правильно розумію, що ти від початку війни був стрільцем?

- Так, був. Зараз уже не стрілець.

- Коли тобі сказали, що будеш стрільцем, відчув розчарування? Може, на війні хотілося бути іншим?

- Та ні. В принципі, мені хотілося бути хоч кимось. Єдине - не хотілося займатися паперами. Мені здавалося тоді, що реальний бойовий досвід - це ще більш правдивіше, більш правильно.

- З якою зброєю ти мав справу?

- АК 74. Ще стріляв з кулемета ще чеського, не пам’ятаю, як він називається. Ще у нас на позиціях стояв "Максим", але з нього не стріляв. Зазвичай працював з АК-74.

- Якби зараз ти, вже досвідчений воїн, міг би собі недосвідченому, неофіту воєнної справи, дати якусь пораду одну, що б порадив?

З порад самому собі, недосвідченому, скажу ось що: треба тримати сильну духовну основу. Бо війна вибиває ґрунт з-під ніг. Щоб запобігти отаким явищам, коли людина не може себе усвідомити в іншому середовищі аніж в воєнному, небезпечному, треба мати розуміння, хто ти є і для чого ти є. Треба чітко розуміти, що ти не є тотожністю військового світу – світу насильства і кошмарів. Ти є тим, хто ти є, - і таким залишишся. Ти можеш бути таким, як є, в інших світах.

- Того ж літа 2022 року наші війська на Харківщині і Херсонщині перейшли у контрнаступ. Довелося брати участь у тих діях? Що запам’яталося?

- Це була Харківська контрнаступальна операція, яку проводив Сирський. Якраз у середині вересня ми знялись з позицій і пішли. Були прикомандировані до 81 аеромобільної бригади. Вони відбивали позиції, ми закріплялися на них. Пішли в Святогірськ, форсували річку. Власне, там і почалися справжні перші жахи. Вперше нас накрили снарядами. І поки ми переправлялися, через 100 метрів, ми відійшли від переправи - і тут накрило парою мін якраз те місце, де ми форсували Сіверський Донець. Це був перший момент, коли ми зрозуміли, що контрнаступ - це не розваги.

А запам’яталося мені те, як у Святогірську мій побратим підірвався на міні типу "пелюстка", яка зводиться, реагує на рух. Або вибухає через 24 години. Там є два типи.

- Побратим на "пелюстку" наступив п’яткою чи носком?

- Носком. Але там ситуація була така тупа, що я навіть не знаю. Наші знайшли в місті Святогірськ машину – "Ладу" чи "Запорожець", не пам’ятаю. Ця машина в’їхала у вирву, і треба було її дістати. А ми з побратимом якраз ішли по воду. Набравши воду, побачили, що потрібна допомога людині, яка намагається витягнути машину. Іван пішов допомагати, а я стояв осторонь, бо вже ще двоє підійшли до нього. Тобто їх у сумі було четверо з нашої роти. І вони почали підіймати ту машину. І один з наших каже: "Що ми тут робимо? Тут позначка саперська".

- Ох.

- І я не встигаю крикнути, щоб вони звідти відійшли, як лунає вибух. Я нічого не розумію. Мене оглушило; бачу тільки, що якась незрозуміла культя вверху, над вирвою, стирчить. Тоді я розумію, що це нога, і вже потім розумію, чия це нога. І біжу надавати допомогу.

- Підсумки?

- Одному моєму побратиму відірвало пів стопи. Іншому - посікло ноги. Я наклав турнікети. Біда (такий позивний) тримався гарно. Він не скрикнув; побілів, правда. Але поводився доволі спокійно. Ми його успішно евакуювали.

- Що з ним було далі?

- Йому вже протезування зробили. З дружиною в Амстердамі сидить.

- Нехай в них все буде добре. Роберте, а у тебе руки не тряслися, коли накладав турнікет? Де вчився це робити?

- Це було в Дніпропетровській області. Ми проходили злагодження, і якраз був окремий курс тактичної медицини, на який я пішов разом з нашим взводним медиком. Пішов і вчився у жінки, яка з 2014 цим займається. Вона мене навчила. Знаю позивний її – Скіф. Вона гарно розповідала, як і що робити.

- Бачиш, як вона тебе класно навчила. Можливо, завдяки їй ви й врятували Біду.

- Думаю, да, завдяки їй. Бо вона нас ганяла на рахунок того, як швидко треба накладати турнікет.

- То як, руки тремтіли, коли накладав турнікет?

Після. А як накладав - знову ж таки, в такі моменти у мене мобілізуються всі сили і перестає бути страшно. Мені було страшно до,  я себе трішки мобілізував. Можливо, це моя особливість. Я належу до такої категорії людей, які саме в критичні моменти повністю мобілізуються. Немає ступорів, хочеться діяти. Настає ясність в голові, що треба робити і як.

Пізніше я, звичайно був шокований. Ішов - і не міг стримувати сльози. І взагалі я постійно повторював, як це тупо сталося. Хоча по-іншому, мабуть, і не буває.

- Контузило тебе в Білогорівці. Коли це трапилося і за яких обставин?

- Варто сказати, що після 3-4 місяців нас збиралися міняти. Слух такий у батальйоні був. Ми вже здали всю зброю, збиралися їхати в Київ. Нам вже навіть сказали, що наступного дня ми їдемо до Києва. Ми дуже зраділи, звісно. Сиділи вже на речах. Але потім було розпорядження, що ротація скасовується, і ми їдемо далі. У нас були тільки здогадки, куди ми поїдемо. Хоча якраз тоді восени, це кінець жовтня був, - починалася оборона Бахмуту. Думали, що нас пошлють туди. Але нас кинули на Білогорівку. Їхали ми туди дивним шляхом, через Ізюм, бо переправу там зруйнували.

На гору нас провели вночі, ішов дощ. Зайшли туди з усім спорядженням. Нам казали, що заходимо на день – а насправді поміняли лише через три дні. Зранку 81-ша мала відбивати водокачку біля Білогорівки. А у нас фронт ішов, ми сиділи на горі. І нас почали крити мінами. Зранку був невдалий штурм 81-ї. Після того до нас прийшли ще НГУшники з батальйону Кульчицького, сиділи у нас на позиціях, потім їх забрали.

Цілий день канонада – стріляють, стріляють, стріляють. Міни то там, то сям. "Гради" стріляли, розкидували "пелюстки". Треба було ходити обережно. І на нижню позицію зайшли, була спроба штурму з боку росіян. Це ми дізналися вже тільки на ранок, бо зв’язку не було. Там інша рота сиділа. Слава богу, вони відбилися. І пару раз поруч прилітало. Відчуття були не дуже, хоча знову ж таки - без страху. Просто відчуття того, що якщо вже ми тут, то треба щось робити.

У мене були різні задачі. Там терпіти обстріли, тут терпіти обстріли. Потім пораненого виносив пару разів. У нас взвод майже весь - теж були контужені тяжко або легко. Слава богу, ніхто не загинув. Всіх вивели. Під кінець третього дня нас теж вивели. І коли тільки спустився з гори, я зрозумів – почалася нудота, запаморочення в голові. Адреналін спав, я так розумію, і проявилися усі симптоми контузії. Я не міг нормально їсти, не міг нічого робити. Наче в тумані пам’ятаю, що відправили на Добропілля, а потім - в Дніпро.

- Про що ти думав в евакомобілі?

- Про тих, хто залишився там. Намагався тримати з ними зв'язок, розумів, що це не кінець; може, в майбутньому ще багато такого буде. Намагався якось абстрагуватися від того всього. Закрився у собі, сидів думав, що буде зі мною далі, що у хлопців.

- Що сказали лікарі в Дніпрі?

- Ще в Добпропіллі виписали повну сторі: закрита черепно-мозкова, акубаротравма, струс мозку – оце все. В принципі, у Дніпрі я відлежався. Мені кололи препарати. Під крапельницею, може, один раз лежав. До речі, чомусь всіх контужених на крапельницю ставлять, а мене кололи дексаметазоном…

Вже через тиждень нормально себе почував, і в Дніпрі лікарі вже не бачили сенсу мене тримати. Але чомусь не хотіли відпускати мене на Київ. Я там живу, у мене там частина, але чомусь вони не хотіли мене туди відпускати. Відправили мене в Луцьк, полежав я там один день. Наступного дня до мене прийшли лікарі і питають: а звідки ти? – З Києва. А що ти тут робиш? Їдь у Київ. Це до слова, як у нас працюють деякі армійські чи медичні установи.

У Києві місяць у мене була відпустка за станом здоров’я. Через місяць пішов на ВЛК - і тут дізнався, що хворий на туберкульоз!

- Ніфіга собі. А як так сталося?

- Не знаю. Хоча як їздили по Донбасу, спали в неймовірних місцях. Ніколи б не уявив, що можу спати в таких місцях. Виявляється, можна – під землею, в сирих підвалах, з пліснявою…Отак якось і сталося.

- Судячи з того, що ти зараз у строю, це була не надважка форма туберкульозу.

- Ні. Це була закрита форма туберкульозу. Я навіть сильно не відчував симптомів, про які мені казали: пітливість, підвищена температура, швидке виснаження. Щоправда, зараз відчуваю наслідки: я вже не такий витривалий, як був. Тяжко переношу спеку. І холод теж тяжче переношу.

- Але лікарі кажуть, що основну небезпеку вони нейтралізували?

- Я вилікувався. Залишилися тільки рубці на легенях, залишкові зміни. Лікувався пів року. Пив антибіотики, лежав у центральному військовому госпіталі, 2 чи 3 тижні активної терапії. Потім вже записався в диспансер, в якому мені видавали ліки.

- Друзі, рідні як це сприйняли?

- Були шоковані, чесно кажучи. Та і для мене це був шок.

- Можу собі уявити.

- Що дуже іронічно – це те, що за декілька днів до того у мене була розмова про туберкульоз. Ми сиділи з побратимом, якого поранило на Білогорівці, і ми разом з його дівчиною накладали йому турнікет. І вона розповідала, що у неї була відкрита форма туберкульозу. Спочатку її брат захворів, а вона захворіла від свого брата. І от вона рік лікувалася. У неї відкрита форма була.

Я ще тоді подумав: у мене, напевно, ніколи такого не буде! І от тобі сюрприз. Нічого. Відчував себе аристократом ХІХ століття, який помирає від туберкульозу. Це ж вважалося аристократичною хворобою (іронічно посміхається. – Є.К.).

- Є ж сила волі у тебе - отак жартувати.

- Я по-іншому не можу сприймати.

- Наслідки контузії в чомусь відчуваєш?

- Та ні. Слава богу, наслідків явних немає. Тільки трошки оглух на праве вухо. Але нещодавно проходив аудіометрію, і мені сказали, що все в межах норми. Тобто праве вухо трошки гірше чує - але не суттєво.

- Далі ти перевівся у батальйон РЕБ?

- Після того був резервний батальйон. Один, потім другий. Моя частина не хотіла мене звільнити. Замість рапорту на звільнення, який я подав, отримав наказ на переведення у Чернігівську область. Для мене це, звісно, було сюрпризом. А у мене була непридатність перед оглядом через 6 місяців. І маємо оце хитке становище, коли буква закону не дозволяє і списання і несписання, - тому що такого статусу не було прописано.

- Як так?

- Не було визначено, що робити в таких ситуаціях. За законами мирного часу цей статус є остаточним для списання. А от як під час військового стану - вони не прописали. Тому мені казали, що це необґрунтовано. Тобто ще одна така іронічна ситуація життя. Доводилося сидіти в таборі якомусь закинутому на Чернігівщині і годувати комарів.

- Невдовзі ти перевівся до іншого батальйону, де займаєшся радіоелектронною розвідкою. Якими є твої обов’язки?

- Це обслуговування сенсорів, які показують… крила, наприклад. Але у мене більш широкий спектр завдань. Це уже виходить за юрисдикцію нашої розмови. Можу лише сказати, що, в принципі, доводилося все вчити самому. Тут є знаючі люди. Та й нічого складного немає. Головне – бажання пізнати щось нове. Я вважаю себе людиною, яка швидко вчиться, і можу сприймати знання, які можуть вважатися складними через технічну направленість. Але воно таким не є. тому що це - не вища математика. Просто треба знати деякі основи і мати бажання вчитися. Взагалі, я тут побачив людей, які несуть оцю ношу на ентузіазмі; вони додають усілякі прикольні проєкти, колаборації, розробки - тільки завдяки тому, що хочуть щось робити. І дивлячись на такий ступінь комунікації, у мене був культурний шок через те, що, працюючи за комп’ютером, твій коефіцієнт корисної дії набагато вищий, ніж, сидячи в окопі, ловити міни зубами.

- Здається, відчуття своєї потрібності на цій війні у тебе збільшилося.

- Так. Відчуття того, що я можу дати… Хоча в армії відчуття непотрібності завжди тебе переслідує. Ти потрібен тільки для того, щоб щось виконувати. Як тільки ти це не виконуєш, ти непотрібний. Навіть якщо ти хочеш виконувати щось на багато ступенів краще, якісь завдання, які можуть дати набагато більше ККД, то для командування через свою впертість, через те, що не хочеш виконувати їхні вказівки, а надаєш їм ідеї, як покращити роботу – для командування ти стаєш непотрібним. Таке ставлення – ти що, самий умний? – небажання сприймати ідеї, оця ригідність – це є ключовий момент. Це взагалі наріжний камінь некомпетентності деяких кадрів у нашій армії. Особливо тих, які обіймають командні посади.

- Скажи, росіяни продовжують зберігати перевагу щодо засобів РЕБ? В перші місяці, я пам’ятаю, наші військові віддавали належне їхній підготовці на цьому напрямку.

- У них є перевага тільки у великих засобах РЕБ - таких як "Поле-21", "Житель", "Борисоглебськ". Це станції подавлення, які працюють на багато кілометрів, на велику дальність. Вони ефективно діють проти БПЛА, тому що подавляють саме GPS, який необхідний для керування крилами. Це є проблемою. А от стосовно окопних РЕБ, мобільних РЕБ у них нема переваги. В якій мірі ми володіємо такими засобами, в такій мірі і вони володіють. Тому що попит на ці засоби – великий, оскільки у нас зараз - ера fpv-дронів, від яких треба захищатися. І насправді основна проблема на передньому краї – оці fpv-дрони. Як ми ефективно використовуємо fpv-дрони, так і вони. Може, не так ефективно - але у них більш масштабне використання виходить. Тому що у них – справді масове виробництво fpv-дронів. У той час, як у нас немає такого масового виробництва на державному рівні. Але проблема їх fpv-дронів – у частотах. Чим масовіший продукт по частоті (тобто вже вийшла серія дронів на певній частоті і вони не можуть змінити частоти і перелаштувати масове виробництво на інші частоти), тим важче супротивнику до них пристосуватися. Тобто відбувається повільна реакція на нашу відповідь на їх дрони. Вони роблять дрони у великій кількості, але через їх велику кількість вони не можуть швидко перелаштуватися на інші частоти. За рахунок цих взаємних недоліків виходить паритет.

- Останнім часом, помічено, що під час атак на українські міста і селища ворожі дрони літають дуже низько. З чим це пов’язано?

- Можливо з тим, що радіолокаційна станція може бути налаштована на певну висоту, нам треба працювати по чітким цілям. Якщо ми працюємо по Шахедам, ми знаємо, що вони, зазвичай, літають на таких висотах. Якщо він полетить нижче, а у нас заданий діапазон не буде покривати той проміжок, де він летить, то, звісно, РЛС не помітить його. Це такий маневр використовується, і треба підлаштовуватися, включати це до імовірності, так би мовити. Через те, що ти не бачиш цілі на РЛС, у тебе немає цілевказання, куди стріляти. Бо РЛС показує висоту, дальність і т.д. А якщо ти не бачиш цілі, ти можеш орієнтуватися тільки на звук. Якщо ж усе це дійство відбувається вночі, ціль чорна, небо хмарне, то ти багато не роздивишся.

- Змінимо тему. Ти слідкуєш за тим, що відбувається у тилу? Чи є там процеси, які тебе бентежать чи, навпаки, надихають?

- Мені не подобаються оці надмірно мейнстримні речі – коли люди роблять щось, не думаючи про те, що вони роблять. Вони не задумуються, не аналізують інформацію.

- Наприклад?

- Наприклад, мені не подобається тотальна заборона навіть українських письменників, які з певних причин писали російською мовою. Тут, на мою думку, мають місце подвійні стандарти, бо є автори з відверто сумнівними поглядами, але вони пишуть українською мовою - і тому давайте ми їх будемо вихваляти! А якщо людина мала чіткі погляди – нехай би вони і суперечили засадам української держави - через незнання історичного контексту?! Послухайте, люди роблять дуже багато помилок у судженнях щодо тих чи інших діячів. А чому? А тому, що лідери думок заряджають у наше суспільство якісь мейнстримні речі. Тобто якісь блогери, навіть не експерти, а вискочки, які стали популярними через іншу діяльність ,ніж літературну чи історичну, починають казати такі провокативні речі…

- Погоджуюсь із тобою, такого псевдопубліцистичного мотлоху від дилетантів з гарно підвішеним язиком у інформпросторі зараз – вкрай багато.

- …Тобто провокативними ці речі є для мене, а для людей це те, що вони, можливо, хочуть почути. І, підхоплюючи оцю думку, люди починають її нести, не розуміючи контексту, причин і сенсу того, що вони говорять. І повторюють це, як папуги. Я багато таких людей зустрічав, які говорять одне і те саме. Ти починаєш їм щось доводити, кажучи про історичний контекст, - а вони не хочуть навіть чути тебе! Мені оце не подобається.

Пропаганда взагалі розм’якшує мізки. У людей пхають те, що вони хочуть чути, особливо у маси досить піддатливі, щоби в них щось вприснути. І якраз на фоні такої ситуації війни з Росією, політики чи лідери думок починають навмисно підігрівати до цього інтерес, хоча це не має жодного підґрунтя. Вони якось аргументують історичність України, ще щось… В цьому ми схожі, до речі з Росією. Я цього терпіти не можу, в культі історичності якоїсь, величі держави. Тобто ми набагато більш схожі з росіянами, ніж ми думаємо. Це прикро. Досить прикро.

- Наостанок спитаю от про що. У чому твій підрозділ має найбільшу потребу? На що проситимемо читачів задонатити їхню копійку?

- Я б не сказав про підрозділ, але скажу про свого побратима, який займається програмою підготовки екіпажів FPV для збиття ворожих крил, а також займається розробкою власного FPV-крила. Тобто він збирає на комплектуючі для нього.

- Справа надважлива. Який позивний у побратима?

- Позивний Алі. Разом з побратимами Алі розробив власне FPV-крило (літак). Проєкт називається "Самалі". Дане FPV-крило розроблялось для знищення повітряних цілей, а саме ворожих літаків-розвідників (Орлан, Зала, Суперкам, Скат…).

Проєкт завершений на 95%. Залишилось зовсім трішки. Ми витратили вже понад 12 000 грн власних коштів. Зараз необхідно зібрати 4 літаки, і зробити бойове відпрацювання, для підтвердження повністю готової бойової моделі.

- А скільки в середньому вартує один такий борт?

- Близько 20000 грн. Все робилося все за власний кошт але, нажаль, ресурси закінчилися. Ми займаємось цим 3 місяці, і зробили 32 тестові запуски. Зараз змушені або на 2 місяці відкласти цей проєкт, або звертатися до вас по допомогу. Потребуємо 4 крила - 80000 грн. Найактивнішим донаторам готові надати подаруночки у вигляді трофеїв!

Охочі допомогти у завершенні цього проєкту можуть донатити сюди: https://send.monobank.ua/jar/3a79uZbp2v

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

Фото: з архіву Роберта