Лікар стабпункту Богдан Панасюк: Поранених вивозили звідти, звідки було неможливо евакуюватися
Йому 34, і у рідній Вінниці за нього переживають дружина, син і донька. А сам Богдан Панасюк у складі бригади лікарів рятує поранених на стабілізаційному пункті 47-ї бригади. У цьому режимі "важка вахта - відпочинок - знову важка вахта" - позивний Гурман, з перервою на рідкі відпустки, працює вже понад 2 роки.
Якими питаннями на стабіку опікується Панасюк? За якої температури зберігають для поранених продукти крові та свіжозаморожену плазму? Що відбувається під час операцій? І головне - як Богдан та його колеги витримують це величезне фізичне та моральне навантаження?
На ці та інші запитання Богдан Панасюк відповів в інтерв’ю для "Цензор.НЕТ".
- Богдане, вашу ключову функцію на стабпункті мені сформулювали так: координатор крові. Звучить потужно - майже як Магістр життя. А як це на практиці? Що має робити координатор крові під час операцій та за лаштунками?
- Насамперед це організація усього спеціального приладдя, яке дозволяє проводити гемотрансфузію на нашому стабілізаційному пункті. Щоб були у наявності розхідники із стратегічним запасом. А друге – це організація правильного раціонального замовлення продуктів крові, їх сталих запасів, - з огляду на те, що через певний час продукти крові виходять з терміну придатності. Важливо, щоб вони були у достатньому обсязі, і якщо навіть швидко використовується багато крові, мають бути резервні точки, на які ми швидко можемо під’їжджати і добирати необхідну кількість продуктів крові.
Тобто моя задача - організація безпосередньо самої роботи і замовлення продуктів крові з так званих банків крові.
- Якщо привезли пораненого і відома його група крові, якими є ваші дії?
- В більшості випадків, коли самі продукти крові вже у нас на стабілізаційному пункті і поранений їх потребує, то цим переважно займаються наші лікарі-анестезіологи. Тобто вони самі безпосередньо проводять гемотрансфузію, спостерігаючи за процесом. В разі ж, якщо потрібна моя допомога, вони мене кличуть, і я їм асистую. Обов’язково має визначатися група крові та резус-фактор пораненого і що до цих даних згідно протоколу відбувається підготовка та власне проведення самої гемотрансфузії відповідними продуктами крові. Сам процес – це прерогатива самих лікарів-анестезіологів.
- З якими обсягами крові та приладами для її зберігання вам доводиться мати справу?
- На кожному напрямку, де ми були, обсяги були різними. Тому реально важко зорієнтувати вас у цьому питанні. Бувало так, що декілька днів можуть вичерпати запас, який ти розраховував на цілий тиждень. І навпаки. У середньому це може бути до 10 одиниць за тиждень відносно неінтенсивної роботи.
- Одиниць чого?
- Одиниця - це один гемакон. Вони, звісно, можуть бути різного обсягу. Зазвичай це - 450-500 мл. крові.
- Мабуть, найбільші витрати крові на вашому стабпункті були на Авдіївському напрямку?
- Так.
- Навколо протоколів з переливання крові, зі всіма маніпуляціями, які з ним пов’язані, точилося багато суперечок між активістами і прихильниками старої лінії. Роботи у вас за останній рік-півтора, згідно з протоколами, я так розумію, додалось. А як щодо виконання цієї роботи? Чи є у вас є всі можливості, щоб готувати і зберігати цю кров? І чи задоволені ви наявним технічним арсеналом?
- Як на мене, я б сказав, що відносно протоколів все навпаки. Протоколи, які наразі регулюють роботу безпосередньо на нашій ланці, - навіть полегшили нашу роботу. Особливо бюрократичну частину. Щодо технічної частини –зберігання, приладів, які дозволяють швидко нагрівати, - здебільшого це наш клопіт. Наскільки завжди буває реально повністю дотримуватися того, що написано у протоколах? Намагаємось. Наприклад, маємо зберігати при плюсових температурах до +6 продукти крові і нижче -20 - свіжозаморожену плазму. Так от, якщо до +6 ми ще можемо більш-менш зберігати продукти крові, навіть якщо вимикається світло (у нас є генератори та інші засоби альтернативного живлення), то з -20 – значно важче, тому що такі прилади потребують великої затрати енергії. Тому значно важче вдається утримувати на стабпунктах свіжозаморожену плазму. Але ми намагаємося мати і те, і те.
- Справді складні нюанси.
- Також, мабуть, один з важливих моментів – прилади, які нагрівають кров. В них кров протікає під великою швидкістю - і має бути вже нагріта до 38 градусів. Але таких приладів небагато і до них розхідники зазвичай душе коштовні.
- Наскільки коштовні?
- В районі 1000-1500 грн один розхідник. Тобто один пацієнт – один розхідник.
От з такими головними труднощами ми стикаємося. Але у тому, що стосується замовлення продуктів крові, налагодження логістики – майже завжди нам ідуть назустріч регіональні координатори. Вони безпосередньо замовляють цю кров в центрах та допомагають із її доставкою до нас. Тому я і сказав, що ці протоколи багато у чому полегшили наше життя.
- Богдане, до початку повномасштабної війни ви працювали у цивільній медицині. Де саме?
- На початку своєї кар’єри, я працював у Вінницькій обласній державній дитячій лікарні. Приблизно через три роки роботи - перейшов у приватну медицину і працював звичайним педіатром на амбулаторному прийомі. Плюс як сімейний лікар (більше як сімейний педіатр, хоч у нас і немає такого поняття) займався оглядом і лікуванням дітей від 0 до 18 років.
- А яким маршрутом опинилися у ЗСУ?
- Абсолютно стандартним – мобілізація. Я не був добровольцем. Робив свою роботу, але знав, що якщо мене покличуть, я буду до цього готовий і піду. У вересні 22 року був мобілізований до лав ЗСУ.
- А як потрапили до 47-ї бригади?
- У 47-й бригаді працював мій друг – теж у медичній ланці, інструктором. Спілкуючись з ним попередньо, я дійшов до висновку, що це досить хороша структура. Тому я фактично одразу по листу-відношенню, який на той час більше-менш працював, зайшов одразу до 47-ї.
- А чи є саме для педіатра вашого профілю робота на стабпункті?
- Ні, тут я не виконую свої обов’язки як педіатр. Хіба що дистанційно - лікувати дітей моїх колег (посміхається, – Є.К.). Надаю консультації, лікую, допомагаю. Таке є. От щодо цивільного населення, за ці 2 роки декілька разів вдавалося надавати допомогу. І то це були поодинокі випадки.
- Під час боїв за Авдіївку бригада Ройтерс побувала у вас на стабіку і зробила репортаж Ukrainian medics race against time to save wounded soldiers - November 17, 2023 | Reuters про вашу з колегами роботу. Дві фотки з цього репортажу я попрошу вас прокоментувати, щоб дати читачам враження про те, як відбувається операційний процес.
Отже, перше фото, де ми бачимо доставку пораненого на стабік. Хто чим займається на цій світлині?
Фото: REUTERS/Alina Smutko
- Приміщення, куди вони завозять пораненого, - це так звана тріажна або сортувальна кімната. Але там була зрозуміла ситуація – якщо пригледітися, пораненому накладено бандаж на нижню щелепу. Я навіть пригадую той випадок: це було пошкодження, здається, внаслідок мінно-вибухової травми. Пошкоджені були не просто м’які тканини в ділянці нижньої щелепи, але і сама кістка. Там були значні дефекти, і потрібно було насамперед подбати про прохідність дихальних шляхів. Тому на фото - фактично одразу відбувається завіз з вулиці в тріажну кімнату, де ми цього пораненого оглядаємо на наявність інших поранень. Швиденько зрізаємо одяг. Паралельно запитуємо, чи щось йому вводили, чи надавали якусь допомогу, і наскільки давнє це поранення.
- Зрозуміло. Далі?
- Далі, коли наш поранений оглянутий і, за наявності інших поранених, відсортований, ми його завозимо – і в даній ситуації завозили - одразу на операційний стіл, в так звану червону зону, де йому була надана та медична допомога, яка надається на нашому рівні.
Ось приблизно так. Всі медики на цьому фото, - працівники нашого стабілізаційного пункту разом з екіпажем, які чергували там в разі підхвату.
- На цій першій стадії, коли привезли пораненого і готують до операції, якими є головні правила? Що обов’язково треба робити і чого в жодному разі робити не треба?
- Обов’язково треба оглянути на наявність інших поранень. Вони можуть бути малопомітними, десь на спині. Тому обов’язково зрізаємо весь одяг (або знімаємо його, якщо це можливо) і швиденько, але ретельно, за алгоритмом, оглядаємо.
Друге: якщо до нас поступають люди у стані клінічної смерті (зупинка серця, зупинка дихання), то ми одразу ж починаємо проводити реанімаційні заходи.
Чого взагалі не можна робити? Поспішати і взагалі чіпати турнікети, які були накладені. Тому що ми точно не впевнені, чи можна їх попускати; наскільки довго вони там. Адже якщо вони там тривалий час, їх опускати не можна.
- Чому?
- Бо нижче турнікету вже накопичилися токсини. І якщо ми різко знімемо турнікет після тривалого його перебування без попередньо наданої відповідної медичної допомоги, це може бути фатальним для пораненого.
- Інше фото. Бачимо якусь операцію – пригадуєте, яку?
ФОТО: REUTERS/Alina Smutko
- Це якраз поранений, якого до нас доставили одразу з боїв. Він був уже у стані клінічної смерті. Там була зупинка дихання. Ви бачите, що один наш працівник виконує серцево-легеневу реанімацію. Також справа ми бачимо поставлений катетер, який з грудної порожнини забирає надлишок повітря і крові. Тому що там було пошкодження саме грудної клітки. Та кров одразу по тому катетеру сходить. І оскільки вона була у великій кількості, ми одразу під’єднали порожні стерильні гемакони (пакети для збору крові) - і потім робили так звану реінфузію. Тобто коли наповнювався гемакон, ми його піднімали, заправляли у систему підігріву і фільтрації - і подавали знову цю саму кров цьому ж пораненому. Паралельно відбувалася інтубація, введення інших препаратів. І там, я пам’ятаю, були ще поранення. Надавалася допомога, щоб повністю провести гемостаз, зупинку наявних кровотеч.
От приблизно так ці процеси відбувалися. Зазвичай з такими пораненими працюють одразу 7-8 осіб.
- Як все завершилося для цього пораненого, пам’ятаєте?
- Важко згадати. Можу тільки навести статистику, яка майже не відрізняється від цивільної: з десяти поранених, які до нас прибувають у стані клінічної смерті, зазвичай виживає один, максимум двоє – коли є успішна реанімація і ми на стабілізаційному пункті запускаємо його.
- Як ви і казали, на цьому фото порятунком цього пораненого займаються багато людей. Пробіжімося - за годинниковою стрілкою - по всіх задіяних – чим вони займаються? Почнімо з людини, яка стоїть ліворуч в синьому, білий фартух.
- Це наш хірург, який виконує хірургічну роботу.
- Далі бородань у блакитних рукавичках.
- Зазвичай він надавав медичну допомогу, асистуючи лікарям-хірургам.
- Третій, здається, робить штучне дихання, але це тільки моє дилетантське враження…
- Це так звана серцево-легенева реанімація –натискає на грудну клітку. Цей працівник працював на кількох наших евакуаційних екіпажах і володів цією технікою - тому теж допомагав.
- Четверта людина, жінка, яку на фото частково закрито, - анестезіолог?
- Так, і вона вводить пораненому спеціальні рідини, також підігріті, та інші препарати, які дозволяють запустити саме серцеву діяльність. І в найближчі хвилини я мав подати їй наповнений пакет крові. Далі вона його заправить і почне вливати пораненому кров, яка була у нього забрана з грудної клітки.
- Далі на фото праворуч - ще одна жінка, теж напівзакрита.
- Це наша операційна медсестра. Далі – то я, просто зі спини. Це якраз коли збігає по катетеру кров, цей пакет має бути значно нижче рівня тіла. Тому я так зігнутий. Я маю постійно цей пакет струшувати, щоб консервант, який в ньому, рівномірно змішувався з кров’ю і дозволяв їй мати нормальні умови для зберігання своїх властивостей.
- Після вас стоїть людина в білих рукавичках.
- Теж хірург. Тут їх на фото двоє. Він якраз ставить катетер, який дозволяв дренувати з грудної клітки повітря і кров.
- І, нарешті, чорноволоса жінка яка стоїть спиною до фотографа. Хто це?
- Анестезистка. Вона дуже тривалий час – вірний помічник наших лікарів-анестезіологів.
- Зрозуміло, день на день не випадає. Різні і напрямки роботи, і періоди у воєнних діях. Але під Авдіївкою, якщо в середньому, скільки таких операцій ваша команда робила за добу?
- Бувало, що 2 операції – це якщо йшлося про клінічну смерть, але таких траплялося 1-2 випадки на тиждень. Але якщо людина була ще притомна або у потьмареній свідомості, але з важкими пораненнями, то таких на день могло бути навіть 5, а то і більше.
- Богдане, у ті важкі дні, коли на операції втратили людину, як ви потім себе реанімуєте? Вам все-таки краще думати про неї, співчувати? Чи навпаки - дуже важливо відрізати ці враження, бо треба рухатися далі і допомагати тим, хто ще живий?
- Звісно, проводиться зріз роботи – коротко, для кожного з нас. Але в жодному разі ми не зациклювалися емоційно. Тому що насправді те, про що ви говорите, тебе потім трохи тригерить – і на наступному випадку не дозволяє нормально сконцентруватися, надавати медичну допомогу. Як ми від цього відходили? Зазвичай картина така: коли відбувається подібний випадок і не вдається реанімувати пораненого, мабуть десь перші 5-10 хвилин важкі емоційно. Ми всі розходимося і кожен якось намагається абстрагуватись, максимально зануритися у щось: хтось у книгу, хтось у телефон, хтось у розмову, хтось просто йде їсти. Так відбувається десь пів годинки-годинку. Але це якщо є можливість відпочити.
- А якщо ні?
- Тоді - одразу інші поранені. І ти вже просто забуваєшся, працюєш автоматично. Але з часом якось вже вчишся. Не скажу, що це вимикання емоцій. Вони не вимикаються. Але, напевне, притуплення емоцій.
- Лікарі на стабпункті працюють повахтово. Скільки триває одна ваша вахта?
- Зараз два через два. Але може бути 4 через 4. Або 7 через 2. Залежно від того, чи є заміна.
- Ще й можуть викликати через те, що не вистачає рук.
- Де ми зараз, не дуже вдається викликати позачергово, - в силу певних обставин. Але бували моменти, що так. Навіть коли ти на відпочинку добу чи дві… До речі, на Авдіївському напрямку ми працювали доба через добу постійно. І кілька місяців бувало таке, що просто викликали у твій день відпочинку, ти біг - і знову працював.
- Коли у вас ці два дні відпочинку, що робите? Спершу, зрозуміло, відіспатися. А окрім цього? Як вдається, відключити голову від важкої роботи?
- Насамперед – сон, правильно ви сказали. Далі? От я зараз дуже сильно занурююся в книги. Намагаюся чергувати різні жанри – художні, наукові.
- А що саме читаєте? Назвіть три останні книги.
- Скажу. Французький письменник Лоран Гунель "Я обіцяю тобі волю" - буквально щойно прочитав. Зараз почав читати "Як розмовляти з дітьми про що завгодно". Це бестселер Робін Сільверман, мені це цікаво, бо я є батьком двох дітей. І поміж тим я завжди читаю Біблію.
- Ви віруюча людина?
- Так.
- У багатьох людей, особливо у невіруючих, або у тих, що сумніваються, питання війни і віри часто конфліктують. З’являються типові питання на кшталт того, що якщо Бог є, то чому є можливою загибель такої кількості дітей, та й просто людей? Ви ж це бачите – ця загибель відбувається у вас на очах. Як ви розв’язуєте для себе цю дилему?
- Я хотів би її мати розв’язаною. Але чесно говорю: я не знаю. Хоча у мене щодо цього є певне розуміння. Я розумію те, що Бог завжди є. Тому що окрім цього горя, біди, сліз, смертей, ми бачимо багато різних речей, які не можна пояснити в раціональний спосіб. Бо це навіть не десятки, а сотні випадків, коли приїжджають поранені і показують нам свої продірявлені шоломи, бронежилети, що по всій логіці речей мало б призвести до смерті чи значних поранень і каліцтв але нічого з того не сталося. Були і ті, які говорили, що ми фактично прощалися з життям, були в оточенні, напівоточенні, але, кажуть, в незрозумілий спосіб ми ось тут!
Або на півдні, коли я був ще не на стабілізаційному пункті. На контрнаступі я працював у одному з екіпажів медеваку. Ми вивозили поранених з Малої Токмачки, і були такі випадки, що говорили, ми розуміємо чітко, що ми просто молилися, і в такий спосіб з тих міст, з яких не можна було ні в який спосіб евакуюватися, у нас вони евакуйовувалися фактично легко пораненими.
Тому от про що я хочу сказати. Я бачу, що Бог є, він є з нами і на нашій стороні. Просто це горе, ця біда, чому саме вона сталася з нашою країною і чому вона так довго триває – я не можу дати точної відповіді. Хоча і на це є певні рефлексії.
- Богдане, а звідки у вас такий позивний, Гурман? Хтось пожартував, побачивши, як ви з естетським видом щось їсте?
- Так. І одразу дали мені цей позивний. Не я дав, а мої колеги, дівчата. Вони спостерігали, як я дуже делікатно підхожу до поїдання певних страв, поєднуючи смаки, і взагалі, як ставлюся до їжі. Для мене це щось особливе. Навіть деякі не поспішають обідати і вечеряти, якщо я не дам свою експертну оцінку (посміхається, – Є.К.). Тому якось приліпилося Гурман. Хоча більшість до мене звертаються на ім’я.
- Наша сьогоднішня розмова збіглася в часі з масованою ракетною атакою вранці рашистів по Україні. Там фігурувала і Вінниця, Вінницька область. Чи слідкували ви за ходом цієї навали? Бо ж рідне місто, дружина, діти, рідні, друзі.
- Стежу за Вінницької областю, на якому напрямку я не був би. Тут я намагаюсь ніколи не вдаватися до сильних емоцій, тому що розумію, що не можу сильно повпливати. Але з самого ранку у нас з дружиною – як, напевно, у всіх одружених, традиція – ми швиденько списуємся і намагаємся завжди відповідати.
- Може, передасте з цим інтерв’ю у Вінницю привітання? Не обов’язково дружині – скажімо, дітям чи рідним?
- Дітям і дружині я завжди передаю усе особисто. Для мене це дуже близькі люди, і ці відносини я намагаюсь ніколи не виносити на загал. Ви, мабуть, помітили по моїх соцмережах – я взагалі не люблю виносити життя на загал. А так, кого я хотів би виокремити і сказати хороші слова – це моїм друзям за підтримку з їхнього боку. Вони здебільшого живуть у Старому місті – одному з мікрорайонів Вінниці. Вони завжди мене підтримують - як фізично, так і емоційно.
Ще хочеться добрими словами згадати мій колектив, у якому я працював, і сподіваюсь, продовжу працювати. Де я надавав і, сподіваюсь, надаватиму допомогу маленьким діткам.
- Богдане, наприкінці інтерв’ю я зазвичай пропоную читачам задонатити на потреби підрозділу героя або героїні бесіди. На що будемо донатити у вашому випадку?
- На ремонт автівок. Тому що саме дороги тут, де ми зараз знаходимось, у вкрай поганому стані і автівки виходять з ладу ледь не щотижня.
- А ще без автівок поранених просто не зможуть довезти до вашого стабілізаційного пункту. Що ж, сил і удачі вам і вашій команді, Гурмане! Нехай Бог благословляє.
Увага! Охочі допомогти медичній роті Богдана Панасюка з ремонтом евакуаційних автівок можуть донатити сюди:
https://send.monobank.ua/jar/2Gx8uQiR7z
Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"
Фото: з архіву Богдана Панасюка
