Головний сержант взводу БПЛА на позивний Їжачок: "Були випадки, коли коптерів зі скидами та спостерігачів у небі було більше, ніж солдатів з обох сторін"
До повномасштабного нападу росії на Україну він не служив строкову службу та не планував бути в армії. Працював менеджером із закупівлі запчастин для кавових автоматів і кавового обладнання. Однак на початку вторгнення пішов до військкомату, щоб взяти участь у протистоянні ворогу. Нині Олександр на позивний Їжачок є головним сержантом взводу БПЛА 5-ої ОШБр.
- 24 лютого 2022 року я прокинувся від того, що у Дарницьку ТЕЦ прилетіла ракета, - згадує у нашій розмові, як все починалося. - Потім було ще кілька прильотів неподалік. Але плани на день у мене, в принципі, не дуже змінилися. Я зранку поїхав до донорського центру здати кров. Далі перевіз дівчину зі зйомної квартири до матері на Правий берег. А наступного дня пішов до військкомату.
- На той час ви не були дотичні до армії. Як ухвалили рішення йти на війну?
- Ми ж всі бачили новини. Повномасштабне вторгнення не було аж таким сюрпризом. Не хотілося, щоб до нас прийшли парадною ходою змінювати жовто-блакитний прапор на трикольорові ганчірки.
- Тобто напередодні повномасштабного нападу ви розуміли, що може статися? Чимало людей не вірили, думаючи, що наші західні партнери попередженнями про такий можливий розвиток подій нагнітають.
- Я б сказав, що очікував такого вторгнення. Це було б логічно.
- Чому?
- Це було зрозуміло із того, як поводилася росія. Коли біля кордону проходять війська типу для навчання, робляться маневри, то це не може бути просто брязканням зброєю. Такі дії свідчать про підготовку до вторгнення. Плюс, репетиція була ще у 2014 році. Просто тоді вони не змогли так масштабно розвинути свій успіх.
- Росіяни вважали, що тут їх зустрічатимуть з квітами. Дехто навіть прихопив із собою парадну форму. Планували взяти Київ за три дні. На щастя, такого не сталося, зокрема завдяки таким людям, як ви. Коли прийшли до військкомату, вас одразу вас взяли до війська?
- Мене дядя у формі з автоматом спитав, чи служив я в армії? Я відповів, що ні. Він порадив йти до Тероборони. Я, власне, й пішов до 204-го батальйону ТрО, який формувався в районі Іподрому. Ми отримали зброю. Там і провели деякий час, спостерігаючи, як збивають ракети над Жулянами.
- Нагадайте, будь ласка, де воював на початку 204-й батальйон? Це Київська область?
- Підрозділи цього батальйону брали участь у боях за Мощун і Горенку.
- Ви теж там були?
- Ні. Оскільки ношу окуляри, подумали, що я – розумна людина й запхали мене в діловоди.
Тому приблизно півтора місяця я займався обліком особового складу. Потім почав формуватися Пʼятий окремий штурмовий полк (нині 5-та ОШБр. – О.М.). Майже вся моя рота увійшла до його складу. Деякий час я там був на посаді водія. Далі – радіотелефоніста у мінометній батареї.
- Які тоді у вас переважали емоції?
- Спочатку захват, що відбуваються якісь історичні події – щось грандіозне. Також був страх. Від нього нікуди не подітися. Його відчувають усі й по-своєму з ним борються. Тобто емоції були різні. Мабуть, трохи й розчарування, адже закрився McDonald's (посміхається. – О.М.).
- Ви сказали, що кожен по-своєму боровся зі страхом. Як вам вдавалося його долати?
- По-різному, залежно від ситуації. Якщо говорити про страх перед командирами, які поводяться по-армійськи, спочатку, можливо, це видавалося незрозумілим та дивним. А потім уже усвідомлюєш, що така у них манера поведінки.
Якщо говоримо про бої, то тут довелося звикати. Ця адаптація з перших бойових проходить десь місяць-півтора.
- Що тоді для вас було найскладнішим?
- Сконцентруватися на виконанні завдання. Потім – у мінусову температуру ловити дрон із боєприпасом, який не зійшов і може впасти тобі на голову.
- То коли ви вже почали літати?
- Так. Але літати ми почали відносно рано.
- Розказуйте, як ви стали пілотом?
- Всередині мінометки є такий підрозділ, який називається взвод управління. Вони займаються тим, що управляють і корегують ведення вогню мінометів. Зараз це робиться завдяки дронам. Тоді це було інакше, тому ми бігом почали освоювати нові тенденції ведення війни. Дрони діставали, як могли – хтось купував за власні кошти, комусь підганяли родичі чи волонтери.
Ми пробували вже за їхньою допомогою давати на командні пункти картинку та стріми. Хто з нашого взводу хотів, той і долучився до польотів. Потім наш командир батальйону подивився, що у кожному підрозділі є свої якісь літуни і виписав на нас бойове розпорядження. Так ми почали працювати всі разом.
- На чому ви спочатку літали? На "Мавіку"?
- Ні. Моїм найпершим дроном був "Autel EVO Lite". Я б його назвав таким намаганням компанії "Autel" дати відповідь DJI на їхній "Мавік". Скажемо так: то дуже бюджетна версія "Мавік-3".
- Як спочатку виходило?
- Дуже боявся його провтикати (посміхається. – О.М.). Тому що чимало родичів, друзів та знайомих скинувся на купівлю цього дрона. Думав, якщо я його втрачу або мене заглушить РЕБ, – це буде дуже тупо. Але освоївся і почав працювати.
- Пам’ятаєте свій перший політ?
- Перший політ у нас був на ППД у Києві. Ми спробували підняти над собою на 30 метрів чужий дрон. Туди-сюди політали й сіли. За нього сильно не хвилювалися. А от коли піднімаєш перший свій – це вже вибух емоцій.
- Яким був перший виліт на власному дроні? Яке завдання отримали?
- Першою задачею було подивитися, чи він взагалі працює (всміхається. – О.М.). Потім вже з’явилися завдання. Спочатку знімали, як стріляють наші міномети. Намагалися їх корегувати і нам вдавалося. Знімали, як працює наша авіація – як реактивні літаки, так і гвинтокрили.
Також оглядали позиції. Оскільки у нас тоді не було жорсткого контролю, почалося стихійне придумування собі задач. Хтось просто виходив у поле з пачкою гранат і закидав ворожі окопи або нищив техніку. Інші літали й проводили розвідку. Дехто придумував, як розбирати боєприпаси, щоб підлаштувати під свої задачі, наприклад, ті ж гранати "ВOГ". Це все на той час було дуже в новинку.
- На що ви "пересіли" з "Autel"?
- Після "Autel" деякий час був "Мавік-3". Дебютом стало тимчасове виведення з ладу протитанкової гармати МТ-12 "Рапіра". Тоді всі спочатку думали, що по наших позиціях працює танк. Виявилося, що це протитанкова гармата. Ми замовляли артилерію, щоб вона відпрацювала. Почали стріляти з радянської "Акації", яка була вже з дуже відпрацьованим ресурсом. Не влучила. Я тоді запропонував ідею з одним піхотинцем сходити на передову позицію та скинути на "Рапіру" боєприпас. Ми її й реалізували: пошкодили внутрішнє обладнання – приціли, засоби наведення тощо. За пару днів вона звідти зникла.
- Де і коли це було?
- Біля селища Нью-Йорк восени 2022 року.
- Що взагалі найчастіше там вражали?
- У мене чомусь було більше саме автомобільної техніки – "Ниви", "УАЗики", "Жигулі", на яких підрозділи ворога їздили на передові позиції. Навіть був один "КамАЗ".
Коли у лютому 2023-го ми переїхали під Бахмут, там здебільшого вражав особовий склад. Зрідка – зброю на кшталт міномета, СПГ чи АГС.
- Тоді у Бахмуті була важка ситуація. Що згадуєте з тих часів?
- Коли ми заїжджали, Бахмут ще не був геть зруйнованим. Більша його частина була під контролем ЗСУ. Попри всі ушкодження, він справляв враження дуже розвиненого міста.
Мене тоді вражало, як цивільні просто ходять вулицями, коли відбуваються обстріли, і ніяк не реагують на прильоти. Також дивувала поведінка бійців підрозділу "вагнер". Тому що вони тоді наступали тупо стадом – інакше не назвеш. Групи від 20 до 50 осіб йшли атакувати позицію хвилями. Таке можна було побачити хіба у фільмах про Другу світову війну.
- Військові, які також тоді воювали в Бахмуті, розказували мені в інтерв’ю, що часто "вагнерівці" йшли так в атаку під дією якихось речовин. Могли наступати, навіть не тримаючи перед собою зброю…
- Про вживання якихось речовин не можу із впевненістю сказати, адже не бачив. Але їхню поведінку цілком можна описати, як неадекватну. Тому що коли, наприклад, стрій із 20 людей наступає у посадці, їм позаду падає артилерійський снаряд й половину зносить, а решта йде далі, наче й не було нічого, це не про адекватність. Ні у якого іншого ворожого підрозділу ми не бачили такої поведінки.
- "Вагнерівці" – це такий різношерстий підрозділ. Там були й професійні найманці, й зеки. З ким ви частіше стикалися?
- І з тими, і з іншими. Назву вам п’ять прикмет бійців чвк "вагнер". По-перше, вони дуже люблять уніформу мультикам - напевно, як і всі у світі. По-друге, полюбляють ходити пачками. По-третє, свого часу чомусь дуже були захоплені білими будівельними мішками - тягали їх з собою усюди. По-четверте, їздять на мотоциклах і так званих "мурахах" - це триколісні мопеди. По-п’яте, це відбиті бійці. Вони воювали у таких умовах, коли навіть загартований військовий уже б десь сховався і перечекав, поки закінчиться обстріл. А ті ні. Безбашені. На щастя, вони вже закінчилися. Але я вам так скажу: вони також демонстрували небувалу завзятість. Наприклад, у невеликому ліску було п’ять їхніх розрахунків СПГ. Два екіпажі постійно бігали між ними – заряджали і стріляли. Ми відчайдушно намагалися їх уразити, завдати шкоду. Дуже довго з ними мучилися. Там були реально професійні військові.
- Чим ви працювали по "вагнерівцях"?
- В основному, скидами і корегували наші вогневі засоби.
- А які БПЛА вони застосовували?
- На щастя для нас, у "вагнера" до моменту їхнього виведення було дуже погано з "безпілоткою". Особливо порівняно із тим, як потім зайшли регулярні російські війська, яких ми потім називали "відпочивальники"…
- Чому так?
- Це ознака нових свіжих частин, тому що перші тижні вони воюють, як на параді: половину наявної техніки кидають в атаки, втрачаючи її, проводять активні штурми. А потім починають розуміти: нічого у такий спосіб не доб’ються, і пробують діяти хитріше.
Так от у них уже ситуація із БПЛА була кращою. Скажу, що загалом вони в цьому плані не стоять на місці, а просуваються. Деякі аспекти для них, звичайно, як темний ліс. Наприклад, як наші коптери-бомбардувальники. Однак по FPV наздогнали нас дуже швидко.
- Де ви воювали після Бахмуту?
- Я з цього напрямку і не виїжджав (посміхається. – О.М.). Як тільки одна з бригад вийшла з Бахмуту, частина її лінії фронту перейшла у відповідальність нашої. Власне, з того часу ми тримаємо оборону на підступах до міста. Ми тут безвилазно з лютого 2023 року.
- Як би ви охарактеризували нинішню ситуацію на вашому напрямку?
- Стабільно важка, контрольована. Тут немає якоїсь глобальної дірки в обороні чи чогось подібного. Фронт постійно моніториться. Якщо виникають певні нюанси, проводяться необхідні заходи, зокрема контратаки.
- Комбриг 93-ї бригади Павло Паліса мені в інтерв’ю висловив думку, що стратегічною задачею росіян до кінця року є вихід на адміністративні межі Донецької та Луганської областей. Дивлячись сьогодні на те, що там відбувається, що ви скажете?
- Я б сказав, що вони намагатимуться рухатися вперед, але це буде дуже болісне й повільне просування. Взагалі якщо порівнювати з війнами інших епох, Україна непогано справляється – в Полтаві працює McDonald's, а у Лозовій та Добропіллі – цивілізація. Тобто у людей під час повномасштабної війни в країні є можливість жити своє життя далі. Значить, ми виконуємо своє завдання на п’ятірку.
- Сто відсотків! Ми вам дуже вдячні за вашу роботу і захист. Знаєте, я згадала слова Паліси ще й в контексті останніх новин, що ворог все ближче до Дніпропетровської області. Є загроза для місцевих?
- По-перше, не думаю, що росіянам вистачить сил і засобів для цього. По-друге, ще є Херсонський, Запорізький та Харківський напрямки, які набагато ближчі до лінії зіткнення, аніж Дніпропетровська область. Особисто я в цій ситуації не так сильно переживаю за Дніпро, як за Херсон, Запоріжжя та Харків. Тому що в тому ж Херсоні росіяни вже полюють на військових за допомогою крил – видивляються і намагаються уразити.
- На цьому тлі посилилися розмови про можливі переговори з росією та заморозку конфлікту. Цей варіант навряд можна назвати оптимістичним…
- Дивіться, поки триває війна, перемогу може здобути будь-яка зі сторін. Але якщо говорити про оптимізм, то, можливо, поки ми тут зараз тримаємо оборону, якісь хвацькі хлопці з ГУР і СБУ мінують російський генштаб і кремль. То на Новий рік може бути гарний салют! Тільки москві він не дуже сподобається (посміхається. – О.М.). Ніхто цього достеменно не знає.
- Це кращий варіант. Повернімося до БПЛА. На чому ви зараз літаєте?
- Я перебуваю у підрозділі, який займається проведенням розвідки для артилерії. Літаємо на крилах. Конкретно зараз на "Фурії".
- Складно?
- Я б не сказав. Як військова техніка, це для нас готовий продукт.
- Командир взводу ударних БПЛА батальйону К-2 Лейла розказувала мені, що мріє уразити "Сонцепьок". У вас була якась, скажімо так, "робоча мрія"? Можливо, якусь вдалося реалізувати?
- Ще у 2022-2023 роках я мріяв вразити танк. На жаль, з "Мавіка" це рідко кому вдається. Правда, у мого побратима вийшло закинути гранату в люк, після чого танк спалахнув. Я зміг уразити лише танкістів, які тікали, кинувши свою машину, коли в ній щось зламалося. Зараз я про то вже не мрію (посміхається. – О.М.).
- Про що тоді мрієте?
- Про безкінечний запас дронів та засоби ураження для них на всі моделі, які б ми могли використати.
- Державне постачання в цій сфері ніби покращилося. У вас як із цим?
- Справді, постачання останнім часом стало набагато кращим. Але є не тільки штатні комплекси, якими ми працюємо. Продвинутіші, наприклад, ті ж самі крила-камікадзе. От апарат серії "Shark" теж непоганий, як розвідник. Тобто існує чимало варіантів, як можна розвивати підрозділ, підсилюючи його.
- Також Лейла розповідала, що їм інколи надходять такі дрони, які доводиться переробляти на місці...
- Так, це постійна ситуація з тими ж FPV-дронами. Таких, що можна дістати з коробки, підключити й полетіти, небагато. Плюс, у кожного підрозділу сформувалася власна специфіка використання свого обладнання. Все, відповідно, переналаштовується. Є волонтерські фонди, які надсилають дрони, наприклад, виключно із цифровими камерами, у 90 відсотках випадків зображення з яких не дійде до оператора дрона, на відміну від аналогових. Тому треба переробляти. Часто хлопці це роблять за власний кошт.
- А яка ситуація із постачанням таких БПЛА, як "Фурія", на якій ви літаєте?
- Було б непогано мати на кілька бортів більше. Але в цілому задовільно. Коли нам сприяють погодні умови, то ми даємо дуже обширну картинку того, що відбувається.
- Погодні умови погіршуються, що, на жаль, впливає на вашу роботу. Стало важче?
- Будуть морози – стане легше (ми записуємо інтерв’ю 16 листопада. – О.М.).
- Тумани й мряка є найгіршими погодними явищами для вашої роботи, так же?
- Так. Коли у росіян не вистачало аеророзвідки, щоб покрити своє поле бою, вони спеціально не вилазили, поки була гарна погода. Як тільки почалися зливи та туман, дружно залишили окопи та пішли на штурми, поки підрозділ "сліпий". Тож, справді, на фронті погода відіграє важливу роль. Але я вам так скажу: компанія DJI могла б нам виплачувати якісь гранти (посміхається. – О.М.) за те, що ми протестували крайні можливості "Мавіків". Тому що так ганяти цей дрон на полі бою ще треба повчитися. Ми з нього просто витискали максимум при будь-яких мінусах чи дощах і вологості. Якщо йдуть штурмові дії - дрон летить.
- Ми, справді, багато чого можемо показати світу. Адже так, як ми, ще ніхто не воював.
- І зараз весь світ вчиться. Але я вам так скажу: він тихенько підгляне, однак аплодисментів не буде.
- А як би ви оцінили російських пілотів?
- Вони доволі досвідчені. Ті, хто давно воюють, достатньо вправні. Але тут є один важливий нюанс, який грає нам на руку – їхнє командування максимально їх не жаліє. Були ситуації, коли ворожі підрозділи зайшли у село, захопили півтори вулиці, і одразу ж відправляють своїх дронщиків, щоб поставили тут позиції. Всі бачать, як вони заходять, заносять системи зв’язку й починають звідти літати. Відповідно, довго не працювали, тому що їх там знищували. Наше командування діє значно поміркованіше та береже своїх пілотів, на відміну від ворога. А він воює кількістю. Але ще відзначу, що у них час від часу з’являються новинки.
- Що там із новенького?
- Якщо говорити про коптери, то це "сіточники". Вони почали воювати дронами проти дронів. У серпні взагалі була жорстка ситуація, бо вони наші дрони брали на таран. Ми їхні, відповідно, теж. Були випадки, коли коптерів зі скидами та спостерігачів в небі було більше, аніж солдат з обох сторін.
- Краще воювати дронами, аніж людьми.
- Дійсно, тоді втрати людей менші. Але ж дивіться – ситуація дійшла до такого лише за рік. Один чи два дрони на штурмі на початку 2023 року – це було: нічого собі! Зараз літає вісім коптерів лише від одного підрозділу. Я навіть не уявляю, що буде наприкінці 2025 року (посміхається. – О.М.).
- Чи є зараз паритет в небі на вашому напрямку?
- Тут багато різних факторів, щоб можна було сказати, чи існує певний паритет. Скажімо так: співвідношення наших сил не дає їм можливості працювати на повну й робити маневри. Нам, відповідно, також важко проводити контратаки. У них досить потужно працює РЕБ. Намагаються ним наситити район, якщо знають, що там пройшли наші дронщики. Тобто тиждень тому можна було на певній ділянці літати, а зараз туди прилетить "пташка" і "засмажиться" від тієї кількості випромінювання, яка там є.
- У нас ситуація з РЕБами, наскільки я знаю, теж покращилася...
- Це так. Але здебільшого за рахунок волонтерів та локальних рішень. "Кулібіних" ніхто не скасував (всміхається. – О.М.).
- На завершення нашої розмови хочу вас запитати, чого вас навчила армія?
- Багато чого. Насамперед – воювати.
- А окрім навичок? Мої друзі-військові говорять про те, що почали більше цінувати життя, рідних, знайшли тут близьких людей…
- Без сумніву! У мене теж є надійні друзі-побратими. І ставлення до багатьох речей змінилося. Можливо, я став кимось іншим, аніж був до війни. Тут точно навчився тих речей, які люблять вказувати в резюме (посміхається. – О.М.) – стресостійкості, цілеспрямованості, роботі в команді тощо. Цього всього добре навчають у ЗСУ. Якщо у вас їх немає – звертайтеся!
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото та відео надані героєм
