Пілот на позивний Шеф: "Десь два місяці я щотижня скидами вбивав мінімум по 50 росіян. Усюди валялися їхні трупи"

Автор: Ольга Москалюк

Микола на позивний Шеф зараз лікується після поранення, яке дістав на Донбасі у вересні цього року. Він - пілот 15-ї бригади оперативного призначення імені героя України лейтенанта Богдана Завади.

До армії потрапив 2019-го. У складі Нацгвардії служив в ООС, але тоді у бойових діях участі не брав. Повномасштабне вторгнення зустрів у Запоріжжі.

- 23 лютого ми приїхали до своєї частини, швиденько занесли речі і нас відпустили додому. Я поїв та ліг спати, - згадує ті часи. - Прокидаюсь о п’ятій ранку від дзвінка друга з Нової Каховки, з яким раніше разом служили. Каже: "Нас обстрілюють!" Я спросоння нічого не зрозумів. Задрімав. Телефонують з частини: "Збір!" Відкриваю Інтернет. Усюди пишуть: "Війна!" Викликав таксі. Чую вибухи вдалині. Бачу, як літають літаки. Все одно ніяк не віриться. Приїжджаю до частини. Нам чітко не сказали, що почалася повномасштабна війна. Пообіді ми поїхали отримувати БК. Біля складу розвантажували ящики з патронами. Над нами пролітають літаки – ми розбігаємося хто куди. Нам команда: "Швидко по машинах! Там зарядитесь". Я тоді був кулеметником. Ми на "Варті" (броньований автомобіль. – О.М.) від’їхали, зарядилися і півтори доби їздили по різних місцях. Стали на ночівлю й опів на шосту ранку наступного дня були вже у Мелітополі. Там вже, якщо коротко, було весело.

-  Мелітополь досить швидко опинився в окупації. Розкажіть, що ви там побачили?

- У нас був бойовий наказ: приїхати відділенням на перехрестя на виїзді з міста. Кажуть, що на нас виїде колона з 50 одиниць техніки, яку треба зупинити та швидко звідти зникнути. Неважливо, як (посміхається. – О.М.). Приїжджаємо, а там навіть жодного кущика немає, щоб сховатися – лише перехрестя і поля. А у нас із озброєння – два гранатомети, один кулемет і автомати. Все! Більше нічого! На щастя, на нас та колона не вийшла. Ми б її не змогли зупинити.

Поїхали далі. Спинилися у посадці неподалік цього перехрестя. Піхота почала окопуватися. Моєму відділенню надійшов наказ їхати однією машиною до першого батальйону, щоб підсилити його. Проїжджаємо центр Мелітополя. Бачу, там стоїть наш танк та бензовоз біля нього. Ми добралися до першого бату. Командир каже, що той бензовоз зламався, то треба його забрати. Ми під’їжджаємо, а з нього вже заправляється танк. Вирішили поки взяти бензовоз "на зчіпку". Один з наших хлопців залазить всередину і з’ясовує, що той заводиться. Тобто водій просто його покинув та втік. І тут я бачу, як на нас виїжджає БТР і показує білий прапор. Думаю, що росіяни виїхали здаватися. Я до танкістів: "Візьмете його на приціл?". А вони вже. Кажу своєму водію: "Поїхали! Тільки по узбіччю – зайдемо збоку, щоб наш танк не підстрелив". БТР починає рухатися до нас. Виявилося, наші – закінчився БК, то вони якраз відступали. Поспілкувалися, я перевірив документи, дав танкістам відмашку. БТР поїхав, а ми повернулися до танка чекати, поки він заправиться. І тут з того повороту, де виїжджав БТР, з’являється ще й танк. Ми знову ж не розуміємо, чий. Стріляє. Влучає. Наш танк загоряється. Я почав працювати по ньому з кулемета. Тоді кажу своєму водію: "Їдемо!" Другий постріл був по нас. Не влучає – рикошетом від землі снаряд летить у будинок. Ми починаємо їхати зигзагом. Третій теж по нас – знову повезло! Наші танкісти двічі відповіли – підбили танк. Він відкотився. Ми повернулися на КСП. Бачимо – вся ЗСУшна техніка прямує на виїзд із Мелітополя. Одна з машин зупиняється, військовий до нас: "Чого стоїте?! Валіть! Ми уже майже в оточенні!" Так ми колоною усім батальйоном манівцями через посадки якось виїхали.

- Куди направилися?

- Приїхали до своєї частини в Запоріжжі. Мало бути шикування – чекали на командира полку, щоб отримати наказ. Але не дочекалися – виїхали до Оріхова. Зробили блокпост.

Там нічого цікавого не відбувалося. Далі ми вирушили до села Червона Криниця, щоб розвідати, чи є ворог. Їдемо туди вночі двома відділеннями. Знайшли якусь тракторну бригаду. Виходить сторож. Сказав, що росіян у селі немає. Ми тут осіли, щоб спостерігати. Прожили п’ять днів і отримали наказ вирушати у Малу Токмачку. Зайняли оборону на цегельному заводі. Хлопці пішли до будівлі, а я вирішив перепочити в машині, адже тривалий час майже не спав. Роззувся. Чую свист, бах – вибух! Я босий вискакую, падаю. Другий свист, бах – вибух! Біжу кудись в укриття. Чую – хтось мене кличе. А то хлопці лежать у невеликій ямі. Я до них. Нас хвилин 45 нормально так обстрілювали з танків та мінометів. Ввечері пішли спати в будинок. Лягали, хто де бачив. Я був у кімнаті з побитими вікнами. Холодно жахливо. Пішов до хлопців в іншу кімнату, яка була поруч з тією, де топилася пічка. Тепло! Тільки хотів влягтися, командир взводу каже мені: "Сидітимеш зі мною по черзі на рації". Погодився. Я взяв рацію та одразу заснув. "Допоміг" (всміхається. – О.М.).

Тиждень нас просто обстрілювали, але не штурмували. Потім по рації повідомляють: "У ваш бік летять гвинтокрили". Ми біжимо в сушильну камеру, де виготовляли цеглу. Гвинтокрили починають нарізати кола й обстрілювати нас. Я лежав біля стінки, впершись ногами. По ній стріляли ракетами. Повезло, що не пробили.

- Деякі військові говорили мені, що авіація на війні – найстрашніше.

- Як на мене, найстрашніше – танк. Я ж усюди побув – рік та два місяці прожив на позиціях, був штурмовиком, ходив на закріплення, а тепер в пілотах.

- Такий цікавий у вас шлях…

- Мене просто перекидали з позиції на позицію. За два роки трохи в тих умовах у мене почав, скажімо так, "їхати дах"...

- Через побачене? Навіть уявити складно, що вам довелося пережити, будучи штурмовиком.

- Я штурмовиком був недовго. Зазнав контузії, після лікування відправили до роти, яка займалася закріпленням. Тож побував у двох штурмах.

- Які враження?

- І страшно, і цікаво. Коли все закінчується, тобі хочеться ще (посміхається. – О.М.).

- Адреналін?

- Так, адреналін.

- Коли вбили першого російського військового?

- Коли ще були на цегельному заводі. На одній з позицій у посадці відбулася така історія. Пацан пішов до туалету, не взявши із собою автомат. Повз нього пройшла ворожа ДРГ. На щастя, його не помітили. За перехопленими розмовами ми зрозуміли, що наступного дня також мають прийти. Тому того ж вечора мене та трьох з розвідроти відправляють на позицію. Старший з них каже мені: "Йди зараз на пост з нашими двома. Відчергуєш – підеш спати". Погодився. Десь за годину вдягаю тактичні навушники. Чую, як командир роти дає установки, щоб уважно несли службу. Я його аж заслухався (посміхається. - О.М.). Тут мене один із хлопців штовхає: "До нас хтось іде!" Я знімаю навушники, вслухаюся - заходять з трьох сторін. Поставив кулемет, взяв нічник і кажу йому: "Йди будити інших, хай сюди підтягуються". Прибігають пацани. Заскакують в яму, що була позаду мене. Чекаємо. Хлопці з розвідроти: "Походу, то були коти". Відповідаю: "Ні, було чутно, що хтось іде". Вони мені не повірили. Чергуємо далі. Чуємо - хтось кашляє. Приходить моя зміна. Я їм розказую: "Реально заходили люди. Також ми чули кашель". І пішов спати. Прокинувся о п’ятій ранку. Сіли з хлопцем з розвідки пити каву. Не знаю, чому, починаю екіпіруватися. Він теж. І тут крики: "Вы окружены! Сдавайтесь!" Ми не розуміємо, що відбувається. Починається стрілкотня. Падаємо на землю. У мене автомата немає. Кулемет лишився на позиції. Лежу, над головою літають кулі, падають поруч. Думаю: скінчиться перестрілка - побіжу по свій кулемет. Розвідник пересувається перебіжками - дивиться, що і де робиться. Я піднімаю голову й бачу: на дереві висять два автомати. О! Один знімаю. До мене звідкись підбігає снайпер з розвідки. А неподалік - його гвинтівка. Навіщо вона, якщо взагалі нічого не видно?! Знімаю другий автомат та віддаю йому. Розумію, що треба постріляти в бік, звідки йде звук, щоб нас не взяли у оточення. Роблю постріл, а автомат клинить. Намагаюся його реанімувати. Стрілкотня продовжується. Кулі падають біля мене. В цей час мені з бліндажу махає один із пацанів. Я забігаю туди. Розбираю автомат - взагалі ніяких "ознак життя". Думаю: у мене є дві гранати, якщо що. Вибіг і знову ліг там, де й був раніше. Прибігає той хлопець з розвідки, з яким каву пили, ставить переді мною кулемет. Правда, не мій. Нормально! Тут закінчується перестрілка. Снайпер каже: "Біжи на правий фланг, де є яма. Сідай там. Зможеш?" Без проблем! Перебігаю туди. Зайняв оборону. Нічого не видно. Ну, добре. Якщо щось побачу - стрілятиму. Підкурюю цигарку. Руки трохи трусяться. Тільки докурив - знову стрілкотня. На звук насипаю чергами. Росіяни почули кулемет й почали відступати, відстрілюючись. Я далі по них працюю. Так наосліп одного вбив. Контакт скінчився - росіяни втекли. З перехоплень почули, що одного з них було поранено, він проповз півтора кілометра й помер.

- Так а що перед стріляниною сталося?

- Хлопці, які стояли на посту, пішли подивитися, що відбувається в іншій посадці. А там вже сиділи росіяни - оці, що до нас приходили. Через це вся історія і вийшла.

- За яких обставин ви зрозуміли, що вам важко витримувати те, що відбувається навколо?

- Це десь за два роки після подій, які я вам описав. Певний час була така ситуація: я приїжджаю з позиції, день відпочиваю, і командир знову мене туди відправляє. Втомився і фізично, і морально. Тож, як я сказав, потроху почав "їхати дах".

- Через це почали літати? Чи чому взагалі зацікавилися БПЛА?

- Коли мене весь час відправляли на нуль, позицію через одну від нашої захопили росіяни - підлізли, коли був туман, взяли вісьмох у полон, роздягнули їх та розстріляли… Батальйону, який там стояв, поступив наказ відбити ті позиції. Вони відправили штурмовиків. Довго місилися, але все ж відбили. Туди зайшов закріп. Штурмовики йдуть назад, але їх починають сильно обстрілювати. Мені по рації надходить команда: "Біжи й забирай їх!" Кажу: "У мене маленький бліндаж - два на два з половиною. А нас тут вже - п’ятеро. Штурмовиків - десь 15. Мені немає куди їх навіть всадити". У відповідь: "Хоч штабелями їх вкладай, але забирай! Там вже й "300-ті" є". Прибігаю на місце - немає нікого. Повертаюся - вони біля моєї позиції по всіх ямах сховалися. Нас ще до повномасштабної війни у Міжнародному навчальному центрі добре навчили медицини, то я почав надавати допомогу пораненим. Потім їх забрали. А нас ще пару разів обстріляли, штурмували. Так от в подібному режимі я був місяці два-три. Одного дня приїжджаю на базу, коли мене якраз мали відправити у відпустку, лягаю спати. Вночі будить мене пацан: "Поїхали на евакуацію!" Там снаряд залетів до хлопців прямо до траншеї. Приїжджаємо туди на "мотолизі" – МТ-ЛБ. Двоє пацанів починають грузити нам автомати. Я: "Спочатку поранених!" Затягнули одного, другий сам заліз. Пішли по  третього, який був дуже важким. Забираємо. Ледь закинули його. Кажуть: "Є ще один!" Прибігаємо. Там хлопець намагається пораненого взяти під руки, а у нього однієї немає. Він взагалі не подавав ознак життя. Я мацаю пульс – немає. Спробував привести до тями – не виходить. Починається такий нормальний обстріл – росіяни ж почули, що техніка під’їхала. Залізаємо у "мотолигу", їдемо. Дивлюся – важкий "300-й", якого ми ледь закинули, задихається. Поклав його голову собі на коліна й надавав допомогу. Дістав його з того світу чотири рази – стільки він припиняв дихати і починав знову. Але все одно помер у мене на руках…

Після цього всього мені стало складно. Сказав командиру: "Відправляйте мене відпочивати, бо я більше не можу!" Через день поїхав у відпустку. Повернувшись, запитую, коли я виходжу на позицію? Десь за п’ять днів. Нормально! Але ввечері мені повідомляють, що вже їду. Туди треба було йти відкритою місцевістю шість кілометрів, тягнути все – кулемет, БК, їжу, воду. Дві наші роти виділили по кілька людей. Нам дали "команду здоров’я" – "пенсіонерів". То ми зупинялися кожні 200 метрів. То у одного коліно, у іншого ще щось. Доводилося не лише своє нести, а й їхні речі. Вони ж ще понабирали всього (всміхається. – О.М.). Ми мали дійти на позицію потемну. Але через цю "команду" добралися лише о сьомій ранку. Там були невеликі бліндажі. Зв’язок відсутній. Повезло, що з нами були військові з 138-го розвідполку, у яких він якраз працював. Так як я був старшим у групі, то мені треба було приймати рішення: залишатися у підпорядкуванні 138-го полку або відкатуватися, адже немає зв’язку з нашими. Думаю: залишуся. Позиції там були жахливі – навколо дофіга трупів росіян. Вся посадка ними усіяна. Така собі картина. Праворуч від нас була 14-та бригада. Росіяни почали з них – так обстрілювали, що у пацанів просто закінчувалися бліндажі. Десь за чотири дні кажуть, що вночі нас штурмуватимуть. Наша позиція передає, що десь у 400 метрах чутно голоси. Я пропоную пацанам із 138-го полку: "Піднімайте "пташку", подивіться, що там". Відповідають, що у них нічної немає. Але пронесло – цієї ночі не штурманули. Наступної те саме попередження. Знову історія повторюється. А у нас на той час уже пару днів, як скінчилася їжа. Я інформую, що така ситуація, то зранку зі своїми відкатуватимуся. Принесли нам воду та сухпаї. Відкриваємо, а вони зіпсовані. Не стали їсти. Вранці прийшли розвідники з моєї бригади. Дали нам два шведські сухпайки. Ми один на два дні розтягували. А там в бліндажі мишей було – під 300! То я всю ніч і на рації сидів, і їжу від них охороняв. Однак вони все одно прогризли у моєму портфелі сім дірок (всміхається. – О.М.). Зранку відкриваю сухпай, а він теж погризений. Відкинули, що погризли, а що лишилося, втрьох з’їли. Зрештою, у нас знову ні їжі, ні води, ні зв’язку зі своїми. Хлопець із 138-го полку йшов на іншу позицію відносити батарею. Я попросив забрати звідти одного мого, щоб могли вже разом виходити звідти. Йдуть вони вдвох назад – на них скид. Обоє "300-ті". Затягнув їх у бліндаж, надав допомогу. То куди вже йти?! Не кидати ж поранених! А одному з них влучило в щоку, вибило зуби. Він весь бліндаж залив кров’ю. Потім його ще знудило. А звідти ж нікуди не подінешся - мішком накрили, так і спали. Ще дві доби просиділи. Командир роти із 138-го полку сказав, що нас мінятимуть.

Зранку прийшов провідник. Я спитав, у який бік йти, щоб вже вирушити разом з двома "300-ми" та хлопцем з третьої роти, а решта з ним наздожене. Він показав. Чи не туди, чи я його неправильно зрозумів, але ми загубилися. Давай шукати дорогу. Пішли в одну сторону. Як потім виявилося, до росіян не дійшли 200 метрів (посміхається. – О.М.), і чомусь розвернулися й пішли в іншу. А ми ж без зв’язку. Треба його якось шукати. Тут наша рація заговорила. Мене почув цей провідник. Я попросив вистрілити в небо, щоб ми змогли їх знайти. Стріляє пару разів, але нам нічого не чутно. Знову пропав зв'язок. Ми зайшли в посадку. Знайшли ще хлопців (не пам’ятаю вже, з якої бригади), які теж були без зв’язку. Назвали мені точку, де ми знаходимося. Я почав бігати, шукати, де рація запрацює. Знайшов. Назвав координати. Сказали підніматися вище, а далі нас зустрінуть. Ми йдемо, а там вже позиції, на яких я раніше бував. Виходить знайомий з моєї роти. То я вже розумів, що і як. Ми вийшли на точку, де нас забрала машина. Повернувшись, кажу, що мені важко таке вивозити. Мене посадили чергувати на рацію. За місяць запропонували піти на дронщика. Відправили на пару тижнів на навчання до Одеси.

- Ви працювали з іншими видами зброї. Як "подружилися" з дроном?

- Я навчався на FPV, але у школі нальоту було – всього 15 хвилин. Повертаюся на фронт. Починаю їздити з "FPVшниками", дивитися, що до чого. Спочатку моєму задачею було виносити дрони, чіпляти снаряди й чергувати. По два-три тижні з ними сиділи. А коли були "вдома" – вчився літати. Потім "мавікістам" додали одну позицію, то у них не вистачало людей. Мене відправляють до них з тими ж задачами. Десь місяць я з ними походив, але тренувався літати все одно на FPV. Тільки нормально навчився, як комбат каже мені: "Пробуй політати на "Мавіку"". Я раз спробував, у мене вийшло. На наступну позицію вже заїхав пілотом "Мавіка".

- Як ви зазнали поранення?

- Ми ж два роки були на Запорізькому напрямку. І тут нас наприкінці літа відправляють до Донецької області. Спочатку ми просто їздили по позиціях на аеророзвідку. Потім стали в одному з сіл неподалік міста Селидове. Там було лише кілька наших позицій, плюс шахта. Але росіяни зайняли великий "опорник" – систему траншей, бетонні ДОТИ. Ми робили скиди – виходило вбивати по одному. Але ж їх бігало дуже багато - сотні! Ми офігіли від тієї кількості. Вони почали пробиратися до шахти. Кілька днів не вдавалося. Вони давай з іншого боку. А там була бригада, яку ми мали прикривати, на що виділили три екіпажі пілотів. Ми ж давай літати "каруселлю" - прикриваємо наших хлопців, знаходимо росіян, які намагаються просуватися, і працюємо по них. Але вони знайшли підземні комунікації та все ж забралися до цієї шахти. Чую, як хлопці кричать, що до них зайшли, і зв'язок з ними пропадає. Потім ми лише одного вивели звідти дронами. Таке теж буває…

Зранку мою позицію зняли, а пацани залишилися ще на два дні. Але їх теж забрали, коли росіяни були від них десь у 300 метрах. Я ще не бачив такого, як було, коли ворог забирав село. То був якийсь мурашник! Дивлюся, як забігли до будинку. Їх накрила арта – трупи валяються по всій вулиці. "300-ті" теж. Махають руками, щоб їх врятували. Але інші росіяни просто переступають та проходять повз туди, куди їм наказали, не звертаючи уваги. Просто йдуть на "м'ясо". У селі ще залишалися наші позиції. З перехоплення чуємо: "Кто зайдет на эту позицию, получит дополнительных десять дней отпуска". І вони починають постійні штурми щодня з ранку до ночі! Не знаю, як наші трималися більше тижня. Ми теж старалися особливо не підпускати ворога до цієї позиції – працювали по них скидами, арта накривала. Тих кількох, у яких виходило добігти, брали у полон чи вбивали. Але позицію все ж зняли.

Ми приїхали ближче до Селидового, де були старі будівлі та посадки. Там нам легко працювати дронами. Десь два місяці я щотижня скидами вбивав мінімум по 50 росіян. Жах, що там відбувалося! Усюди валялися їхні трупи. Один рів взагалі повністю був ними завалений. А вони все одно йшли та йшли, а ми по них працювали. Мені там навіть трохи сподобалося (всміхається. – О.М.). Хоч роботи й багато: 18 годин літаєш, а шість відпочиваєш. І так по колу. Теж спрацьовував адреналін. Наприклад, просто літаю вночі. Мені не подобається кущ – є якась велика чорна пляма. Кажу на штаб: "Перевірю – зроблю скид". Погоджуються. Чіпляю два ВОГа. Один кидаю поруч, другий – всередину. Вибух, і росіяни починають ворушитися, як змії. Зрозуміло! Знову кріплю два ВОГа. Ще раз скидаю. П’ять "300-х". Відповзли звідти, але я їх все одно добивав.

Потім мене поранило. Це сталося 20 вересня. Ніч літав, а зранку мав допомагати виносити дрон. Нам якраз ще повинні були привезти провізію та БК. Кажуть по рації: "Виходь зустрічати". Йду. А ми жили у підвалі в приватному секторі. Стаю біля хвіртки. Чую "вихід" "Граду". Ніби не по нас, але я на всякий випадок вирішив зайти всередину двору. Тут свист. Вибух. Падаю. Намагаюся встати. Знову падаю. Поповз. Кричу, щоб покликати своїх. Виходить один з хлопців, допомагає мені зайти до підвалу. Як виявилося, снаряд впав від мене у п’яти метрах. Повезло, що відскочив. Інакше навряд чи вижив би…

- Які у вас поранення?

- Від стоп до тім’я посічений уламками.

- Як вас евакуйовували?

- Спочатку пацани почали надавати допомогу на місці. Якраз приїхала та "коробочка", що мала привезти нам провізію та БК. Кажуть: "Давайте швидше, щоб ми забрали". Мене перемотують. Я думаю: це ж почув лише два "виходи" "Граду", а в "пачці" - 40 снарядів, то зараз решта прилетить. Але не було. Затягнули мене в машину, вивезли. Почекали медиків. Їх чомусь довго не було. Коли приїхали, зробили мені обезбол. Відвезли на стабпункт до Покровська. Там дістали 12 уламків та відправили до Дніпра. Звідти – на Вінницю. Далі до Кропивницького. А тоді вже на Запоріжжя.

- Усюди витягували уламки? Робили операції?

- Ні. У Вінниці обіцяли подіставати уламки. Однак виявили, що мені зачепило сідничний нерв. Я цього не знав, тому що 20 днів не міг ходити. А коли вже забирався на візочок, щоб дружина вивозила з лікарні погуляти, почав відчувати. Мене виписали й перевели до Кропивницького, де сказали, що немає обладнання, щоб витягнути уламки. Робили перев’язки. Одного разу медсестра питає: "Що це таке чорне стирчить?" А там у стопі такий чималий уламок – півтора на два сантиметри. Витягнула, а лікар написав, що провели операцію (посміхається. – О.М.). На вихідні відпустили до родини, яка приїхала до мене. Сиджу в машині й відчуваю: щось у спині заважає. Кажу дружині: "Подивись, що там". Виявилося, уламок сам почав виходити. Поїхали у справах. Тоді до лікарні. Медсестра сказала, що лікарів немає, а без них вона не діставатиме. Добре. Поїхали додому. Але ж він мені заважає. Спати не можу. То дружина пінцетом дістала (всміхається. – О.М.).

Взагалі у Кропивницькому хотіли відправити мене у відпустку й на ВЛК. Але ж я з Нацгвардії, то це можна оформити лише через Міністерство внутрішніх справ. Поїхав до Запоріжжя. Так я і потрапив додому. Знаєте, діставати уламки - така складна процедура! Треба прийти до хірурга, потім приїхати до лікарні, домовитися про операцію, знову до нього, взяти якийсь папірець, прийти до медиків, які готують рапорт та подають його до частини, потім знову до хірурга, який вже дає дозвіл на оперативне втручання. Так мені з руки дістали ще два уламки. Але у мене перебитий нерв, який віддає в ногу й сильно болить. Пішов до невролога. Поклали мене на стаціонар МВС. Пролежав там десять днів. Лікування не закінчили, тому що мені 12-го треба було на операцію. То виписали. Прооперували руку. Але ж треба просвітити нерви, щоб подивитися, в якому вони стані. Це складна й болюча процедура. Крім того, на неї велика черга. Призначили на десяте грудня (ми записуємо інтерв’ю 27 листопада. - О.М.). Сиджу вдома, чекаю. Але мені приходить виписка вже від травматолога і мене одразу повертають у стрій.

- Як так вийшло?

- Через те, що у мене було багато лікарів, мені ніхто не написав, що потребую проходження ВЛК. Але медики сказали до десятого чекати. Зробимо ту процедуру, подивимося, що скажуть неврологи. Тоді бачитимемо, що далі.

- Ви хочете повернутися на фронт?

- А що робити?! Складно, важко. Втомився. Але вибору ж немає. Та й маю бажання повернутися, адже пацани там воюють, а я сиджу вдома.

- А чи думаєте про те, коли це все може закінчитися?

- Мені здається, це не закінчиться, поки путін при владі.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото та відео надані героєм