Доброволець Сім’янин: "Якби Міф не загинув, ми б зайняли блокпост, і тоді нас всіх там би й положили"
У Дніпрі досі немає вулиці, названої на честь добровольця Сім’янина, Андрія Широкова, батька трьох рідних і двох всиновлених дітей, який загинув у 2016 році на Світлодарській дузі.
Позивний Андрію Широкову дали побратими, коли дізналися, що він – багатодітний батько. Так за ним і пішло – Сім’янин. Він потрапив у добровольчий підрозділ – у легендарний у 2014 році "Правий сектор" і пройшов запеклі бої у Донецькому аеропорті. Ганна, його дружина, підтримувала чоловіка в його рішенні насамперед, щоб не втратити довіру. І він розповідав їй про побратимів, про бої, в яких брав участь, про ситуації, які виникали. 12 з половиною років подружнього життя були різними. Але Ганна називає їх щасливими, навіть згадуючи про сварки.
Після загибелі чоловіка у 2016 році Ганна каже, що відчувала його поруч із собою перший час постійно. Це було майже фізично – стоїть поруч, обіймає…
Вона досі спілкується з побратимами Сім’янина, розпитує про чоловіка, наче хоче дізнатися щось, чого досі не знає.
"ДО АНДРІЯ У МЕНЕ ДІТЕЙ НЕ БУЛО. Я ВЖЕ І НЕ ЗБИРАЛАСЯ"
- Андрій пішов на війну у 2014-му, влітку, - розповідає дружина Андрія Широкова Ганна. - Коли відбувалися події на Майдані, ми стежили за ними по телебаченню. Я сприймала по-своєму, він - по своєму.
- Що значить – по-своєму?
- Я переживала, що людей б’ють – беззбройних. А він нічого не казав. Я плакала біля екрана телевізора. У нас вже було п’ятеро дітей, і всі маленькі, тому що першу дитину я народила у 34 роки. Хоча вперше з Андрієм ми поцілувалися, коли мені було лише 16… Ми були в одній компанії, куди мене запрошував зовсім інший. Я не можу сказати, що була закохана, просто Андрій був дуже гарний: ямочки, вії… І купа дівок, які на нього вішалися! А я цього не люблю. Андрій не показував, що я йому дуже подобалася. Так що ми з ним поцілувалися, і він пішов в армію.
- Він старше був?
- На рік.
З армії Андрій мені нічого не писав, і у мене з’явився інший хлопець.
Минуло 15 років. Вони вдвох з мамою побудували в приватному секторі будинок, в якому я зараз живу. Наш спільний знайомий робив у сусідів ремонтні будівельні роботи. А я на той момент жила сама. Повернулася з рашки, де вісім років працювала в Олександро-Невській лаврі. Я ж художник. Через спільних знайомих я чула про Андрія таке: бабій (то він був дівчур, а тепер бабій), п’ять разів одружений, десятеро дітей – щось таке. Насправді він був два рази одружений і дитина у нього була одна - хлопчик, бо в першому шлюбі помер син… Той знайомий каже: "Андрій питав твій номер". Кажу: "Ну, дай". Дзвонить. Кажу йому: "Я ходжу на курси ландшафтного дизайну, можеш за мною заїхати". Він заїжджає. І я всю дорогу на нього дивлюся і думаю: "Та ні, це не Андрій, це не Андрій…" Він мав дуже поганий вигляд, не було його кучерів. Не було отих ямочок, лише дві зморшки замість них. Стригла його дуже поганий перукар. Я кажу: "Ти ніби зек якийсь вийшов з ув’язнення". Так ми почали з ним спілкуватися, він почав приїжджати до мене... 33 роки мені, 34 йому. У нас швидко розвивалися стосунки. Якось одразу стало ясно, що ми разом, і все. Я до нього переїхала, він купив фуру на спільні сімейні гроші.
- А у вас до Андрія дітей не було?
- Не було. Я вже й не збиралася… І от ми з ним зустрічаємося. Рік їздили на фурі – дуже класно… І наче одне в одного проростали. Спочатку у нього була 20-тонна фура, він її продав і купив п’ятитонну, щоб ближче їздити. Через рік стосунків я народила першу доньку. Андрій дуже хотів на пологи встигнути. З першою донькою не встиг, з другою не встиг – у мене пологи дуже стрімкі. Він то був в іншому місті, то тільки з вантажем виїхав, а я – в пологовий. Потім він і п’ятитонник продав, тому що ми після двох доньок взяли прийомного сина - шестимісячного. На той момент старшій доньці було три роки, меншій – рік.
- Чому так вирішили?
- Не знаю. Це Андрій. Ми прожили разом всього лише 12 з половиною років. Я вже вісім років сама... За роки разом до початку війни ми встигли довести мамин будинок до ладу, народити двох дівчат… І тут він мені каже: "Ти трошки відновишся – ще сина народиш". Кажу: "Я не буду в 41 рік народжувати. Скільки ми з тобою так будемо гратися? А як буде дівчинка? Взагалі, дівчата – дуже класно, вони тебе до старості доглядають, дівчата залишаються в родині. Крім того, дівчинка точно тобі твоїх онуків народить". Андрію це так сподобалося, що потім він це повторював своїм друзям: "Донька – точно твоє!" Але Андрій наполягав: "Народиш хлопчика". Кажу: "Не хочу. Дивись, скільки покинутих дітей". А тоді, у 2008 році, при Ющенку запропонували класну програму "Кожній дитині – родину". "Магнолія-ТВ" постійно показувала сиріт. І я кажу: "Ти бачиш, скільки кинутих дітей? Давай візьмемо!" Він каже: "Мені треба подумати". Коли мій тато казав "Мені треба подумати", це означало – відчепись, ні. Я питаю: "Ти довго будеш думати?" А він: "Я вже подумав. Давай візьмемо". І все зробив сам. Ми дуже швидко пройшли всі медогляди. Ми взяли хлопчика, Миколу, йому було пів року. Андрій для нього стільки зробив, ви собі не можете уявити. Він не повзав, не сидів. Поки ми його взяли офіційно, йому було вже дев’ять місяців. Він не сидів, не тримав голову – лежав, як овоч, і все. Плюс худий такий був, аж страшно.
-Ви обирали малюка?
- Діти в тому будинку лежали в манежі – вони мені всі однакові були. Як обирати? На кого документи нам дали – того і взяли. На той момент я вже знала: дитина найбільше розвивається в перший рік життя. І якщо вона десь загальмувала, то потім дуже важко це наздогнати. Ми забрали Миколу в родину як прийомні батьки, не всиновлюючи. Для того, щоб це дозволили, треба пройти курси. Це десять днів з ранку до вечора. Дуже суворо до цього ставилися. Після них дають сертифікат, можеш ти бути прийомним батьком чи ні. Андрій дуже не хотів на ті курси, але пішов. І після них сказав: "Це було класно!" Саме на курсах нам пояснили, що дитина має пройти всі стадії розвитку, щоб закласти навички. А малий на той момент не повзав, взагалі не хотів нічого робити. Але Андрій його змусив повзати. Мені зараз дуже не вистачає ідей Андрія, його спокою і глибокого правильного погляду на речі.
От він, наприклад, був дуже налаштований проти хабарів. Коли діти пішли в садочок, він там ремонт робив сам – власноруч. Ви багато батьків бачили, щоб робили ремонти? А він шпалери клеїв. Коли в садочок вже ходив Ілля, найменший, а Андрій був на війні, з мене вимагали 450 гривень на бойлер чи щось таке… Вихователька мене знала, бо всі діти були у неї. Андрій сказав: "Ні!". Я сперечалася: "Мені скажуть, що я одна не здала, не зручно…" Він: "Ні. Вони мають звертатися до міської влади і вимагати він них фінансування потреб, а не з батьків". Він був такий. Я кажу: "А що ж мені робити?" - "Ти їй скажи: коли ваш чоловік піде на війну, я заплачу 450 гривень". Вихователька приблизно мого віку, і чоловік у неї такий же. Я їй передала слова свого чоловіка. Вона так кудахкала, так квохтала: "Ах! Що це таке! Як ти можеш, що ти таке кажеш!" Кажу: "Мені Андрій так сказав". Більше вона до мене не чіплялася.
Пізніше, коли у нашої другої доньки був перитоніт, Андрій якраз перебував у відпустці. Тоді він був ще доброволець, і відпросився, затримався ще на два дні, ночував у доньки в лікарні - її саме перевели з реанімації в палату. Коли у нього вимагали гроші за катетери-шматетери, він казав: "Ні. Ви маєте надавати. Ми не маємо купувати".
От він такий був, розумієте? І при цьому ніколи не виступав голосно, не декларував свою позицію.
"КОЛИСЬ Я МРІЯЛА ЖИТИ ЗА КОРДОНОМ, ПРИГЛЯДАЛА КРАЇНИ. АЛЕ З ВІЙНОЮ ВСЕ ЗМІНИЛОСЯ – НІКУДИ ЗВІДСИ НЕ ПОЇДУ!
- Зачекайте, Микола – це третя дитина. Але у вас їх п’ятеро.
- Через півтора року після Миколи ми взяли дворічного Олексу. Потрібно було збалансувати сили в родині. Дівчата братика проганяли, казали: "Ти хлопчик, йди!" Я сказала Андрію: нам треба ще одного хлопчика. Ну, ми ж знаємо, де брати. Поїхали, написали заяву. Тут якраз у Олекси статус з`явився – його мамаша відмовилася від нього. І ми взяли Олексу. А потім…
Одружилися ми тільки тоді, коли брали Колю. До того так жили. Андрій казав: "Я в загсі вже два рази був, більше туди не хочу. Там нічого цікавого немає". Коли ми прийшли брати під опіку Колю, нам сказали: "Краще, щоб ви були одружені". А я: "Та ні…" Я ж знала, як Андрій ставився до шлюбу, та й мені без штампа в паспорті було абсолютно нормально. Але тут Андрій здався: "Ви всі на мене так насіли, я не можу відмовитись. Підемо одружимося". Я кажу: "Та ні, мені таке не треба". Коротше, весільної сукні у мене не було… І каблучку він жбурнув мені на стіл, каже: "На! Це тобі". - "Що це таке?" - "Це я був у Київській лаврі, тобі купив". Я її не носила, бо він мені її саме жбурнув. А коли він пішов на війну у 2014-му, я її вдягла. Він сказав: "Нарешті ти заміжня!".
Якось був у нас період, коли ми страшенно сварилися. І якраз мали їхати в Італію до моєї мами, яка там живе з 2002 року. Андрій каже: "Я нікуди не поїду. Ми ж розлучаємося – яка Італія? Ти сама туди хотіла, квитки купувала – сама й їдь". Христина, моя сестра, виступила третейським суддею. Що вона вже йому говорила, я не знаю, але в якийсь момент він погодився їхати. Я лечу першою, даю йому адресу. Діти, до речі, вдома лишалися – когось з ними попросили побути. І дізнаюсь, що літак Андрія через страйк в Італії не приймають, тому він сідає у Австрії. "Капець, - думаю, точно не приїде…" Але він сідає в той літак, летить до Австрії, звідти їде потягом і на таксі приїжджає… Я в шоці. Він же не знає жодного англійського слова. Розказував, що у Відні на вокзалі російською мовою пояснював, куди йому треба – ми тоді ще російською говорили. Якось порозумілися, касирка дала йому квиток, а він їй каже: "Учи, солнышко, русский язык!" (сміється.) Зараз би він казав їй: вчи українську…
І от в Італії ми помирилися. Ми переділили всі горшки, які не добили, порозумілися. І я… завагітніла Іллею.
- Скільки років вам було?
- Сорок. Я народила молодшого сина в 41. Це був 2012 рік.
Ми повернулися з Італії. Я дзвоню мамі, кажу: "Мамо, у нас новина!" Вона: "Ви берете ще одну дитину…" – "Ні, будемо народжувати!"
- Андрій як до цього поставився?
- Дуже зрадів. Машини вже не було, він на будівництвах працював. І вже зі мною в пологовий поїхав, був на пологах. На момент, коли Андрій пішов на війну, Іллі виповнилося два роки, Маргариті – вісім, а хлопчикам - по шість.
Андрій приходить додому і говорить мені: "Я записався в "Правий сектор". Це літо, десь червень-липень 2014 року.
- Вже Донбас палає…
- Так, Донбас, анексія Криму. У нього в Донецьку були дружбани, він дзвонив їм перед референдумом. Пам’ятаю ту розмову. Він телефонує і каже: "Ну, що ви там?" - "Що – підемо на референдум". – "Ну ви придурки!" А вони: "Донбас на коліна ніхто не поставить!" Андрій повторив: "Ви придурки!" І більше ні про що таке ми не говорили. Телевізор дивилися, і все. І от він каже – записався в "Правий сектор". Питаю, чому саме туди. "Ти знаєш, я вже був у військкоматі. Не можуть знайти мою справу… І взагалі, у мене троє дітей - за документами – троє Широкових, а у синів свої прізвища – Горбачов і Гаврилюк. Тому я вже був у "Дніпро-1", мені сказали чекати, і щось не дзвонять". Я дивлюся на чоловіка і думаю: якщо я зараз не скажу "так", не погоджуся, він до мене не повернеться. Не знаю, звідки у мене було це розуміння: якщо не підтримаю, то повернеться не до мене.
Звісно, я підтримала Андрія. Він зібрався і поїхав у "Десну" на вишкіл. А я тоді вперше в житті купила подорож – сама, без дітей. Ми з подружкою збиралися поїхати у Словаччину – я все ще хотіла переїхати за кордон, все дивилася різні країни. Андрій мене запевнив: "Я зараз поїду на полігон, повернуся - тоді ти поїдеш на десять днів відпочити, все буде нормально". Я не повірила, але так і сталося. Він пройшов вишкіл, повернувся. І десять днів сидів з дітьми. Кого в школу, кого в садочок, Іллю кашкою ням-ням. Я повернулася – взяв наплічник, що ми купили, і через тиждень вже був у Донецькому аеропорту.
- І як Словаччина?
- Фігня! Село селом.
- Не переїжджаєте туди?
- Нікуди не переїжджаємо! Вже все. Мама моя після Бучі кричала: "Виїжджай, вивозь дітей!" Я казала: "Мамо, я не поїду. Я вже звідси не поїду. Тут могила Андрія. У мене все змінилося. Я не поїду". Діти, правда, на рік виїхали.
- Андрій був у 1-й штурмовій, командиром якої тоді був друг Подолянин. Саме до Подолянина він пішов, був з ним у Донецькому аеропорту в другий захід. Перший раз вони зайшли з Богемою. Коли Андрій вже у 2015-му воював, я питала його: "З ким ти товаришуєш?" Він відповів: "Після Каспера – ні з ким". На війні не можна ні до кого прив’язуватися.
- Чоловік чесно вам казав, де перебуває?
- Я його попросила: "Їдь – це твій чоловічий вибір. Але пообіцяй, що будеш мені дзвонити". Я не дзвонила йому часто. Бо якось набрала, а він: "Я сплю". Хоча був день. "Як - ти спиш?" - "Ми чотири через чотири чергуємо". Я більше сама не дзвонила: "Я тебе розбуджу, потім ти підеш на чергування, і щось станеться, бо ти стомлений". Ми домовились, що він дзвонитиме. Так от, він мені з Донецького аеропорту дзвонив кожного дня!
Є відома фотографія з ДАПу, вона зроблена на мобільний телефон. На ній - друг Скельд, Святослав Горбенко, Андрій, Берс, Ярий, Кобра… Це перший захід в аеропорт. Андрій тоді був там тиждень, сім днів. Я всі дні відмічала в календарі. Тоді відбувся той бій, в якому у Андрія на очах загинули Скельд та Каспер. З обома він познайомився на базі в "Десні". Потім вони в Пісках були разом і зайшли в Донецький аеропорт, тільки Андрія закинули туди на два дні пізніше. Хлопці показували йому, що там і як. Вони загинули, бо по них танк стріляв.
Андрій дзвонив кожного дня, говорив недовго, казав: "Все нормально". А в цей час фоном стрільба - ту-ту-ту… Потім, через якийсь час, він казав: "Там, в аеропорту, було дуже страшно". Після першого заходу в аеропорт Андрій ненадовго приїздив додому. І попросив мене відвезти його на цвинтар, де поховали Каспера. Ми дізналися в штабі "Правого сектору", що звуть його Сергій Андрєєв. Купуючи вінок, Андрій попросив на ньому написати: "Прости, что не уберег". Якраз тоді ми почали переходити на українську. Саме тоді чоловік сказав, що в аеропорту стріляли на звук російської мови. І це для нас було дуже показово. У мене по-своєму: я дуже багато читала, дивилася, що з Україною робили. У нього по-своєму. Він не читав, він був практиком. І хоча я вчилася в українській школі, Андрій завжди виправляв мої помилки.
Після недовгого відпочинку Андрій знову їде в Піски. Другий раз заходить в аеропорт в листопаді. Був там 11 днів. Андрій заходив з групою Подолянина, яка пробула там 21 день. Коли вони виходили, Андрія з ними не було, тому що йому раніше прилетів маленький уламок в щелепу, почалися сильні болі. Він сказав: "Я не боєць, вивозьте мене". Є фотка того періоду: хлопці сфотографовані на фоні стіни, на якій написано "Сім’янин". Андрія там немає – на той момент його вже вивезли.
Листопад, грудень, січень він був дома, не воював. Взагалі він взимку не воював… Казав, що колись у нього були відморожені руки: "Мені в холод важко тримати зброю, я іноді перестаю її відчувати". Тому він взимку повертався додому. Добровольчий підрозділ дозволяв такі вольнощі.
"В БОЮ Є ТАКЕ ПРАВИЛО – ПЕРЕДУСІМ ВИНОСЯТЬ НАЙЛЕГШОГО ПОРАНЕНОГО"
- Як тільки у 2015 році почалася "зеленка", він одразу повернувся на війну, - розповідає Ганна. - Був там два чи три місяці, і його дуже сильно поранило – він був поруч з дівчиною з позивним Лютик, коли вона підірвалася.
На той момент Андрій вже став снайпером. Він по характеру міг довго лежати, чекати і зробити лише один постріл. Він дуже хороший математик. У 2016 році з донькою телефоном з бліндажа вирішував задачки. У мене є фотка, зроблена в такий момент – Яна Червона його сфоткала.
Я дуже ревнувала, що у Андрія на війні з’явиться інша жінка. Ні, не ревнувала, не так висловилася. Я йому сказала: "Андрію, я розумію, що таке війна. Там зовсім інші відчуття. Ризик…" Плюс у них в підрозділі були Перлинка, Яна, Ксена – це тільки троє, кого я знала. Кажу: "Я тебе прошу: якщо у тебе зав’яжуться стосунки – ти мені зразу скажи"… Але це я вже наперед забігла.
…2015 рік. Андрій снайпер, у нього є другий номер – Малий. От вони і пішли обстежувати позиції. Дорогу їм показувала Лютик ще з одним хлопцем, здається, місцевим. Вона попередила: "Тут хлопці вчора все перевіряли, все чисто". Андрій ішов першим… Йому не сподобалася якась грудка, він її переступив. Малий – теж переступив. Лютик ішла третьою – і наступила. Їй відірвало ноги, пошкодило око. Вона була дуже важка. Малому в ноги прилетіло дуже багато уламків. Андрію також, крім того, коли він падав на бік, зламав плюснові кості. Але він цілий був. Лютик потім довго не могла пробачити, що Андрій виносив Малого, а не її. Але вони викликали евакуацію, за ними їхала машина. Плюс з нею ж був ще один боєць...
Вже пізніше я спитала Андрія про це. Він сказав так: "Аню, в бою є таке правило. Я думав, що вона – не жилець. Виносять легшого. Легшим був Малий. Але ми дали команду на евакуацію. І у неї був боєць – чому він її не виносив? Він не був поранений, ну, може, щось прилетіло, але він ходячий був". Тобто, Андрій був дуже практичний. І жорсткий в чомусь.
Роздуми Андрія Широкова:
"Ми вийшли з аеропорту, вирішили бухнуть, згадать загиблих хлопців. Каспер, Скельд… Сєвєр був на базі. Тихенько закрилися в кімнаті. Розмовляємо з Сєвєром. А у нього такий погляд важкий. Відчутно, що щось не так з людиною. Я ще вийшов, бо мені стало важко. Не розумів, чому. Потім я приїхав додому, а він загинув. Я як відчував, що щось буде. От з Міфом так само. За день до його загибелі - він розповідає щось, а мені важко. І я чомусь навіть Сєвєра згадав. Таке саме відчуття.
Трохи схоже відчуття було з Лютиком. Вона почала розповідати, що там і як, куди ми підемо. А я відчував, що щось не так. Тому і пішов першим. Важке передчуття було. Але я ж першим пройшов по тій доріжці…
Після поранення в Старогнатівці мене Подолянин не взяв на вихід. А я знав тоді, що Будяк загине. Кремезний чолов’яга, вигляд мав трохи дивакуватий. Починав говорити – і відчуваєш, наскільки він розумний. Потім виявилося, що він вчитель хімії, здається. І я чомусь впевнений був, що до кінця війни він не дотягне".
Спогади побратима Андрія Широкова друга Солодкого:
"Андрій мав ауру, яка притягує. Хотілося спілкуватися з ним, слухати, що він розповідав, хоча він не дуже говорив. Якось ввечері по телебаченню показали сюжет про дівчину, яка повернулася після лікування в Німеччині після тяжкого поранення – вона лишилася без обидвох ніг та без одного ока. Це була дівчина з Дрогобича, моя землячка. Я сказав Андрію, що знаю її. Він попросив розповісти, звідки. Взимку я працював оператором гірськолижного витяга. І якось до мене підійшла дівчинка, запитала, що я тут роблю, що в країні йде війна, що молоді хлопці гинуть, а ми, старші, нічого не робимо для Перемоги. Це і була саме та дівчина на псевдо Лютик. Тоді Андрій мені розповів, як вона втратила ноги і око, бо він був з нею.
У мене був короткий період спілкування із Сім’янином. Але він значно вплинув на мій світогляд, на моє бачення життя. І це при тому, що мені на той час було 46 років. Саме завдяки Сім’янину я почав розуміти, хто ми, як нація, що далі робити, як жити".
- Довго лікувався?
- Не можу сказати. Встав не так швидко, як хотів. Я бачила, скільки уламків дрібних у нього в нозі лишалося, їх неможливо було витягти, вони закапсулювалися з часом. Андрій купив тренажер і почав дома займатися, щоб швидше відновитися. У нього не було складного поранення, перелам ноги забрав час. Восени він вже повернувся на війну і воював. Взимку повернувся назад. А у 2016-му навесні – знову пішов.
Влітку він відправив нас на море. Якось телефонує і каже: "Ми будемо легалізуватися в 54-ту бригаду". І мене щось так різонуло, хоча я не дуже зважаю на такі знаки, деякі не збуваються. Та щось мені тоді стало тяжко. Питаю: "А чого?" - "Нам не дають воювати. І блокують, і зброю не підвозять"… В кінці літа вони оформилися в 54-ту бригаду. А Міф загинув 26 червня. Те, що Андрій був з ним в одному бою, я дізналася від сестри, від Христини. Ми з нею зовсім різні. Коли Андрій пішов на війну, вона взяла його мікроавтобус і їздила на війну, хлопцям на позицію "Міст" у Піски возила борщі бідонами, плов, годувала їх. І от вона приїхала до нас. Андрій якраз два дні дома був. Христина питає мене: "А ти знаєш, що він був у бою з Міфом?". Я кажу: "Христино, ти знаєш, він взагалі багато цікавого розповідає, коли ми самі, без дітей". – "А ти включай диктофон", - порадила вона. І я вмикала. У мене є чотири коротких розповіді Андрія - і про бій з Міфом також. Я його навела на розмову, включила телефон і всю цю розмову записала.
Розповідь Андрія Широкова про бій, в якому загинув Міф:
"Я бачив, хто стріляв у Міфа. Дистанція була 400-350 метрів. Ми його бачили. Він нас. Уяви собі дорогу. І домівка якась - може, колись був пост ДАІ. З нього зробили блокпост сєпари. Дорогу перегородили в шахматному порядку протитанкові міни. Вони навіть не вкопані. Просто на асфальті стоять. Потім два фундаментні блоки поперек дороги і бетонне кільце. Ми з Міфом лежали с правого боку дороги. Він ліг правіше, ближче до трави, до обочини. Я побачив, як біля блокпоста з "зельонки" вискочив сєпар. Йому до кільця було метра півтора. Він за нього і ліг. Ніхто б не встиг його спіймати. З-за кільця внизу виглядало лише пів обличчя і гвинтівка. А ми лежали повністю на дорозі. В кого легше влучити? Звичайно, в нас.
Можна було сховатися. Але у нас інша задача була. Ми мали зайти на блокпост, зайняти його.
Ви його зайняли? – питає Ганна.
Ні. Бо Міфа вбили. Треба було вивозити. Ще й два поранених було. Треба було тікати. Подолянин рішив відходити. І то розумне рішення було.
Міф скотився вниз. Був ще живий. І медик Фіш до останнього його рятував. Але було зрозуміло, що не вийде врятувати. Куля зайшла в плече. Пройшла через тіло і вийшла збоку. На дорозі Міф лежав з кулеметом. Куля потрапила в короб з набоями. Зрикошетила і пішла в тіло. Добряча куля.
Знаєш, як снайпер вискочив, я взяв його на приціл, вистрілив. Але куля летить дві секунди. Людина, коли бачить постріл, встигає сховатися. Бо в мене немає ні глушника, ні пламєгасника. Видно той постріл. Він бачить, ховається. Куля пройшла, він знову висунувся. Вистрілив. Нікуди не влучив. Я вистрілив. Він знову сховався. Я розумію, що ми програємо. Бо ми відкриті лежимо. Велика мішень лежить на дорозі.
Тому я казав Міфу, щоб він не просто лежав, а стріляв. Якщо не влучить, то хоча б подавити снайпера, щоб той не висовувався. Щоб і в мене був час спіймати його в приціл.
Кричу Міфу "Давай стріляй". В цей момент той висовується, робить постріл і влучає в Міфа. Якби Міф стріляв, все закінчилося б інакше…
Коли ми ішли на блокпост, військові ішли на "Муравєйнк" – так називалася сєпарська позиція, бо там купа техніки стояла, купа сєпарів. Вони з боями, двохсотими зайняли той "Муравєйнік". Але підтримки не було. Їх накрили з мінометів. І тоді вже дали наказ відступати. Ну да. Сєпарів там побили. Але і своїх втратили. Якби ми зайняли той блокпост, за пів годинки або навіть менше, у сєпарів підтягнулися б сили. Прилетіло б чотири чи шість бех з людьми. Щоб ми зробили з тими бехами? У нас не було зброї проти них. А ще й обстріл з міномета почався. Якби нам військові не дали дві бехи, які підскочили до нас і в які ми погрузили Міфа, то було б дуже погано. Як тільки ми звідти відійшли, те місце обстріляли капець як. Якби ми зайняли блокпост, нас би всіх там і накрили.
Мало б сенс брати блокпост, якби у нас була підтримка, броня, арта. Тоді б втримали його. Якби не загинув Міф, ми б зайшли і загинули б усі. Я вважаю, що саме так все і сталося б".
- У Андрія була стара СВДшка без пламєгасника, - продовжує Ганна. - Після цього бою він почав збирати гроші на нормальну гвинтівку. Ми знайшли якусь за три чи чотири тисячі. Зібрали півтори – і він загинув.
Коли був вдома, зробив станину для кулемета. "Вона дуже дорога, я зроблю сам", - пояснив мені. Дзвонив хлопцям - зброю ж з собою додому не возили, вони йому казали розміри. І він зробив таку квадратну дуру з профілю. Він все міг зробити… Питаю, де навчився. А він каже, що йому було цікаво. Казав: "Мені вєлік подарували у 10 чи 12 років, то перше, що я зробив, - його розкрутив і зібрав назад". Він зварив ту станину для кулемета, кинув її в мішок і поїхав автобусом на базу - пристрілював гвинтівку.
Розповідаючи про бій з Міфом, Андрій згадав і про Курта. Він був… перебіжчик.
З розповіді Андрія Широкова:
"Низенький качок такий. Питаю його: що, правда, що з того боку воював? "Ну да, - каже, - бєс попутав". Він брав участь навіть в Криму. Не розумів, що робить. А потім потрапив до Мотороли… У нього гріхів – капець. Біля аеропорту він був санітаром – збирав поранених. І поки їх збирав – сам дістав поранення. Йому відстрелили яйце. Вже після лікування той Курт прийшов до нас. І він був з нами в тому бою, коли Міф загинув. Фіш намагався його врятувати. Я забираю автомат Міфа, РПГ чиєсь. Обвішаний всім. Згадую, що у Міфа кулемет залишився на дорозі. Я Курту кажу: на дорозі Міфа кулемет, забери його. Йому треба було висунутися з трави, і стягти кулемет до себе. А він натомість стає на повний зріст. Хапає того кулемета з коробом. Нахиляється, кидає мені і в цей час снайпер стріляє. Куля влучає йому поміж ніг. І він падає з криком: "Яйця відстрілили. Фіш, рятуй". У штанях захлюпало. Куля пройшла через одну ногу і другу. Все залишилося на місці. Але він так переживав. Фіш все роздивився, заспокоїв його, що все на місці".
- Андрій, згадуючи той момент, сміявся аж до сліз, - продовжує Ганна. - А я думала: "Як можна сміятися? Ви всі таке пережили…" А вони рятувалися тим чорним гумором, сміхом. Я розумію, чому їх туди тягнуло, в оте братерство, якого тут немає ніде. Якось мені побратим Андрія, друг Берс, сказав: "Знаєш, те, що ти втратила чоловіка, то фігня! Я втратив друга, взагалі єдиного, який був у мене в житті. Тому ти заспокойся. А от у мене ніколи не було і не буде більше таких друзів".
У жовтні в бригаді у них була присяга. Тому 14 жовтня, в мій день народження, він не приїхав. Ми з ним тоді останній раз посварилися. А останній раз я його бачила 20 жовтня 2016 року. Він відпросився на три дні. Встиг посадити персик, який в цьому році дав сто персиків, а до того не родив, посадив абрикос. Більше я чоловіка не бачила…
Андрію в бригаді вже пропонували іти на офіцерську посаду. Але він не погоджувався. Чітко сказав мені, чому: "У мене є родина. Я хочу бути більш вільним – якщо щось станеться, щоб міг приїхати до вас. А якщо у мене в підпорядкуванні будуть люди, то я не зможу вирватися, коли потрібно буде, – мушу за них відповідати".
Андрій загинув у бою разом з командиром роти, молодим офіцером Микитою Яровим, позивний Шайтан. Він отримав посмертно звання "Героя України". Андрію за цей бій дали орден "За мужність" ІІІ ступеня. Я його дуже не хотіла приймати. Я не вважала, що мій чоловік достойний якогось третього ступеня. І досі шкодую, що взяла ту нагороду. Мене переконала в цьому сестра Христина. Вона сказала: "Дітям треба". Дітям не треба! Дітям треба батька. І мені ця нагорода не треба. Єдина нагорода, яку він шанував і якою пишався, - "Лицарський хрест", який у нього був за Донецький аеропорт. Ярош вручав.
Одного разу я Андрія в школу до дітей затягла. Він дуже опирався, а я розуміла, що це важливо. Я згадувала, як в радянські часи в школу ходили ветерани, а у нас і досі цього немає. Я привела його в четвертий клас до Маргарити. Якраз був день Небесної Сотні. У Андрія не було ораторських здібностей, хоча якщо щось розповідав, то дуже цікаво. Ми принесли прапор, червоно-чорний – на ньому було багато підписів, і Да Вінчі також. Діти питали про написані позивні: "Чому Псих?" Андрій розповідав. І вийшла дуже цікава зустріч. Після неї він сказав: "Тепер я зрозумів, що треба ходити в школу до дітей". Він побачив, як у них горять очі. От на цю зустріч Андрій надягнув "Лицарський хрест". Не знав, куди вдягати, бо ніколи не носив.
"МЕНІ НЕ ДАЛИ ПОГОРЮВАТИ, ВИПЛАКАТИСЯ. ПОСТІЙНО Ж ПОРУЧ БУЛИ ДІТИ"
- У день загибелі Андрія відчували щось?
- Ніяких передчуттів у мене не було. Мені подзвонила жінка Подолянина і сказала: "Ганно, йде бій. Андрій зниклий без вісти або "200". Вона одразу подзвонила, я її просила саме так зробити, якщо щось станеться.
19 жовтня був бій, потім чотири дні його шукали. 23-го його витягли з лісочка, який прострілювався.
Андрій мені наснився в ту ніч, коли мені сказали, що він "200" або зниклий. Такий яскравий був сон! Зелений луг, зелена літня трава, дуже гарна, і ми з Андрієм йдемо по цій траві. Ніби він приїхав у відрядження, червона машина, його мікроавтобус, і ми гуляємо. Потім сидимо біля річки, розмовляємо. Поруч – купа отих москворотих. Я кажу: "Дивись, отак і там, неможливо сидіти". А він, типу: "Та, не зважай на них"!" Ми про щось говоримо. А річка дуже бурхлива. Вона степова, але крутиться, вода дуже чиста. Пам’ятаю, що я сиджу і ногами в ній бовтаю. І він каже: "Ти ж розумієш, що я повинен повертатися?" Кажу: "Так, я розумію". Мені так сумно уві сні стало… Я прокинулася і подумала: він прийшов попрощатися. Його ще шукали два чи три дні, а я знала, що він загинув. 25-го ми Андрія поховали.
Ходили чутки, що Андрія під час бою взяли у полон, катували. В ті чотири дні, що його намагалися знайти, Христина моя дивилася якісь фото, впізнавала його… Казали, що після катувань тіло викинули назад в той лісочок. Христина мені знімки не показувала: "Я не раджу тобі дивитися". Я для себе прийняла таку правду: Андрій загинув у бою, коли їх дуже сильно накривали артилерією. Вже і свої били, і ворог.
- Ви бачили чоловіка перед похованням?
- Обличчя було спотворене. Я відкрила домовину на короткий час. Але я провела рукою по голові – і знаю, що це він. Я всі впадинки його голови знаю. Це він був.
- Вам важливо було пересвідчитися, що це він?
- Звісно. Але я не хочу знати, що його катували і повернули назад в лісочок. Існують такі межі, за які я можу піти і не повернутися. Тому для себе я вирішила, що не хочу цього знати. Я знаю, що він загинув під час бою від мінно-вибухового поранення, несумісного з життям.
- Дітям як сказали про загибель батька?
- 23 числа його витягли, 24-го привезли в морг. Я покликала кожну дитину окремо і з кожною говорила. Найгірше сприйняла Маргарита, старша, їй тоді було десять років. Вона дуже плакала, казала: "Це неправда, це неправда!" У них були дуже гарні стосунки.
Найспокійніше сприйняла друга донька, але вона на похованні вчепилася в червоно-чорний прапор і гордо йшла з ним. Їй було вісім років. Ілля сприйняв найлегше – йому було чотири. Він десь через пів року - рік спитав мене: "Мамо, а у тата там, на небі, борода вже велика?" Я йому казки читала, що тато став зіркою. І він уявив собі, що той тепер живе на небі.
- Ваші старші діти вже підлітки. Вони можуть піти воювати, як і батько…
- Я не боюся цього. Підсвідомо, можливо, я б цього не хотіла. Але… Загалом я б хотіла, щоб всі хлопці обов’язково пройшли армію. А Маргарита, старша, коли їй було 14 чи 15 років, казала, що, може, й хотіла би вступати у військовий виш.
- Хто Андрію дав позивний Сім’янин? Чи він сам його обрав?
- Він з "Десни" приїхав і каже мені: "Знаєш, який у мене позивний?" - "Ні". – "Сім’янин". У мене аж мурахи шкірою пішли… Він же був і будівельником, і водієм фури, міг би сказати – дальнобій. Але він розповів про те, що для нього було важливим: "У мене п’ятеро дітей". Тоді всі: "А-а-а, то ти – Сім’янин!" Немає такого псевдо більше ні в кого! Тому мені дуже сумно і боляче, не знаю вже, куди стукати, що наша міська влада перестала ігнорувати перейменування малесенького провулочка в 40 будинків, який носить ім’я Адама Міцкевича, а тут же поруч є вулиця з цією ж назвою, на честь добровольця Сім’янина. Ми не хочемо назву "Вулиця Андрія Широкова" - саме "Добровольця Сім’янина". У Гуглі заб’єш – випаде купа росіян Андріїв Широкових. А Сім`янин – один. І доброволець – зрозуміло, що він доброволець. Ми вже знайшли, що є такі топоніми, можна давати назви вулицям псевдонімами. Моя Христина навіть знайшла цілу статтю про це. Але ні, то ні – я почекаю.
- От ви кажете, що сварилися, що різне було. Але ті 12 років були щасливими?
- Дуже! Ми з Андрієм могли сваритися між собою, але ніколи – з приводу дітей. У нас був спільний погляд на виховання.
- Як вижити після загибелі чоловіка?
- Це, мабуть, найскладніше питання. Мені не дали погорювати. Я дуже хотіла поплакати, постраждати, дуже хотіла, та мені не дали. У мене постійно вдома були діти…
- Одне було геть мале – чотири роки…
- Ілля тільки-тільки пішов у садочок. І у мене не було змоги погорювати. Можливо, це було рятуванням, спасінням. Тому що я ж могла не повернутися зі свого горювання. Діти не дали. І українці. Коли загинув Андрій, дуже багато українців – дуже багато взагалі незнайомих людей! - почали писати, надсилати подарунки. У мене десь рік весь підвал був завалений подарунками. Хтось з дарувальників залишився в моєму житті досі. Леся Борсук досі зі мною. Вона живе в Києві. Ця жінка могла зі мною годинами говорити. В якийсь момент я її питаю: "Лесю, у тебе є родина, діти?" - "Так, є родина, діти". Ну як вона так на все відгукується? Дуже багато діаспорян досі присилають гроші. Оце все дуже давало сили.
Але найбільше допоміг вистояти Андрій – я його відчувала цілий рік. Відчувала дуже сильно. Стою на веранді - це було десь до сорока днів – і мені здається, що він поруч знаходиться. Я до нього звертаюся: "Чуєш, а от кажуть, що у людини може бути два янголи-охоронці. Це правда чи ні?" І чую його сміх: "Тобі аби двох мужиків поруч!" І такий явний цей сміх… І фізично відчувала – от він лягає і обіймає мене. І ще було дуже багато знаків, підказок. Все легко складалося, коли якісь проблеми виникали. Ми наче і багато років разом прожили – понад дванадцять. Але цього виявилося так мало…
P.S. У жовтні цього року до Ганни приїжджав побратим Сім’янина, який був з ним в аеропорту. Він обурився, що досі провулок не перейменовано. "Я йому пояснила, що тепер для цього потрібно зібрати підписи під зверненням самих мешканців провулка, - говорить Ганна. – Це вже, мабуть, 25-та відмазка міськради, що і як потрібно робити, щоб нарешті ім’я Сім’янина все ж вшанували. Я пояснила Ярому, що не піду нікого ні про що просити. А він мене вразив: "Я піду!" Я надрукувала звернення, і він пішов по людях. Наслухався всього. Його і на війну посилали, хоча він продовжує захищати країну, і приїхав до мене у відпустку… 12 підписів зібрав. Ми занесли той папір у міську раду. Пройшло вже два місяці. Досі я відповідь не отримала!"
Сподіваємося, Ганна отримає не відповідь, а перейменування провулка Адама Міцкевича на провулок Добровольця Сім’янина. Бо це потрібно не лише їй, а всій країні.
Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ
