Андрій (Хром), начальник розвідки 1 окремого штурмового батальйону: "Гасло "Треба берегти людей", у нас тільки декларується, на жаль"

Автор: Анна Мірошниченко, "Хто з Мірошниченко?"

Андрій на позивний Хром, начальник розвідки 1-го окремого штурмового батальйону, людина абсолютно не медійна, він нечасто виходить на загал і дає інтерв’ю, але повірте, його думки, його життєвий шлях точно варті вашої уваги.

 Матеріал Анни Мірошниченко, "Хто з Мірошниченко?".

- Я подивилась, Андрію, не так багато про вас згадок в медіа насправді. Я так розумію, що ви не частий гість на телебаченні, і це добре, насправді, мені дуже хочеться показувати от таких людей, як ви, які не дуже медійні, про них мало знають і, звісно, я хочу щоб вас побачили якомога більше українців. Так от, інтерв'ю, яке я почитала про вас в друкованому виданні, починалося словами, що в 1941 році російський солдат потрапив у полон в Запорізькій області. Я так розумію, що звідти почалась ваша історія...

- Та, яку я знаю... Мабуть почалась набагато раніше, це ту, яку я знаю, бо якось так у нас влаштовано життя, що ми своїх там пращурів не знаємо сильно далеко, але в мене склалось так, що я жив з дідом і з бабою разом, тому я і знаю їхню історію. І от дід, у мене прізвище російське, дід в мене росіянин, сам з Вологодської області і, дійсно, з його розповідей я знаю, більш нізвідки, що в 1941 році він проходив строкову службу в армії, в нього вона йшла до кінця і почалася війна, і десь на території Запорізької області він потрапив в черговий раз десь в оточення, із якого він не вийшов. Він служив в артилерії, наскільки я пам'ятаю, він не вийшов з цього оточення і потрапив в полон, а потім там в Німеччині, в таборі, в 1945 вже році, перед закінченням війни, десь там, теж смутно я це вже уявляю зі слів його і баби, десь вони там з бабою познайомились. А баба була з України, її німці відправили туди на примусові роботи, і вона десь там теж в районі Берліна працювала на якомусь заводі. І от там вони познайомилися, потім баба повернулась додому, дід поїхав, знову, зі слів баби і діда, дід поїхав до себе там цю Вологодську область якусь забрав гармошку і з цією гармошкою приїхав у Токмак Запорізької області, де вони все життя благополучно прожили. Дід помер в цьому Токмаку Запорізької області. Оце така історія. Другий дід, по материній лінії, теж росіянин, наскільки я знаю, але мати сама його майже не пам'ятає - він помер, коли вона ще була маленькою, а я тим більше його не бачив. Тому, за великим рахунком, наполовину етнічно я росіянин.

- Знаєте, в мене теж бабуся росіянка з Воронежа по татовій лінії, і я думаю, якби вони зараз відчували це все, чи могли б вони взагалі уявити, що колись таке буде?

- Не знаю, ви знаєте, от важко сказати. Я думаю, що вони жили в зовсім іншій політичній системі, в зовсім іншій реальності. Тоді, мабуть, про це точно ніхто не думав, але я-от скажу, все рівно, на якомусь там особистісному рівні, просто на рівні спілкування, все рівно от були якісь такі шпильки. От там баба там сміялася - "ти ка*ап".

- І в нас таке було...

- Таке було постійно і я пам'ятаю, коли я ще призивався в радянську армію свого часу на строкову службу і там це було, все рівно воно було і ніколи насправді, от я не знаю як там було до цього... От давайте 1991 рік, я призиваюсь на строкову службу, ще Радянський Союз, ну ніколи ми там не відчували себе якимись там братами з росіянами. Такого точно не було. Ми нормально спілкувалися, не з усіма,  по людських якостях, але щоб ми там якісь відчували, чи вони до нас, чи ми до них якесь там братерство - ну такого точно не було.

- А звідки взагалі пішло це поняття, що ми - "брати"?

- Я думаю, що це державна політика, яка насаджувалась "новая историческая общность - советский народ", намагання її сколотити, але я коли потрапив в 1991 році ще в радянську армію, і я зрозумів, що ніякої історичної общності - радянський народ не існує, етнічні землячества - оце процвітало направо і наліво, таджики з таджиками, узбеки з узбеками, українці з українцями, росіяни з росіянами - оце було, оце я бачив, от з білорусами були більш-менш теплі стосунки, до речі, з білорусами були достатньо теплі у нас особисто, там, де я бував, з росіянами менш теплі, набагато. Ми спілкувались, товаришували, але якогось братерства я ніколи не відчував.

- А зараз, Андрію, росіянин для вас це хто?

- Вороги, все, от для мене вороги. Зараз, щоб росіянин став не ворогом, він повинен це довести, скажімо так, я розумію що є адекватні люди, вони всюди існують і в тому суспільстві теж вони мабуть там є, але для мене це зараз ворог і все, нічого іншого я до них не відчуваю.

- У вас війна почалася в 2014 році, для вас особисто, так?

- Для мене так.

- Ви одразу пішли кудись служити?

- 2014 рік, почалися ці події в Криму, потім на Донбасі, я розумів, що треба... Скажімо так, загинув один мій добрий знайомий, як виявилось, він загинув у тому літаку, який збили в Луганському аеропорту. Пам'ятаєте, там такий був гучний випадок і я коли почув, що цей хлопець був там, для мене це було шоком, бо він насправді, такий, знаєте, рафінований інтелігент. Він ніколи не служив в армії і тут я дізнаюся, що він був серед того десанту, який загинув. А ми в баскетбол разом грали, його батько був міським головою, до речі, на той момент чи колишній міський голова, одним словом, не остання людина... Я дізнаюся, що цей хлопець загинув - для мене це було шоком, я три ночі не спав, я не міг зрозуміти, ну як так трапилось, що він там опинився? Він тільки кандидатську дисертацію захистив, дійсно розумний хороший хлопець. І я от сам собі якось не міг знайти відповідь - чому я лежу отут на дивані, сплю в себе в ліжку, а він згорів у літаку над Луганськом? Я через три дні не витримав, дружині кажу - "я з'їду з глузду, бо мені треба або йти, або зі мною щось трапиться". Вона каже: "я бачу".

- У вас дружина і троє дітей. Зараз теж про це будемо.

- Зараз до цього дійдемо. І все, якось я почав шукати варіанти, куди потрапити, не міг зрозуміти, куди йти. Я дуже критично ставився до стану Збройних сил, я розумів в якому вони стані приблизно, але в цей момент якраз було десь мені треба раптово випадково трапилось оголошення, що в 79-й, на той момент аеромобільний бригаді, формується перший в Збройних силах України батальйон добровольців, як експеримент, і я туди подався, думаю - ну добровольці, армія - якась зрозуміла більш-менш структура, все-таки якийсь буде там порядок, дисципліна. І я туди подався і там проходив службу в складі третього аеромобільно-десантного батальйону в розвідувальному взводі розвідником, да 2014-2015-й рік, 13 місяців прослужив.

- А потім ви повернулися в Токмак?

- Так, потім демобілізація, я повернувся в Токмак, війна на той момент почала затухати, воно видно ж було, що там ці "Мінські угоди", вона почала закінчуватися. Не дивлячись на всі умовляння моїх командирів залишиться на контракт і стати офіцером, продовжить службу в армії, я вже достатньо дорослий дядько був для того, щоб вірить у ці казки, я розумів, чим воно закінчиться. Я звільнився і намагався якось там адаптуватись до цивільного життя.

- Як воно, адаптуватися до цивільного?

- От не просто було адаптуватися до цивільного життя. Ви знаєте, оцей момент як посттравматичний стресовий розлад, правильно називається цей стан, я чесно кажучи, думав, чому він зі мною повинен не трапиться? Я ж все розумію, розумна людина начебто, якась там вища освіта, життєвий досвід, багато читаю. До речі, коли там служили, нам трапився роман "На западном фронте без перемен". Ми так всі зачитувались тим, я думаю, що до цього він би нам не зайшов, а так ми всі його перечитували і таке враження, ми всі дивились, що він як з нас написаний. Як людина так могла відчути цю психологію солдата? Потім мені там же ж трапилась книга, по якій був знятий знаменитий фільм "Американський снайпер" блокбастер, а він же знятий на підставі мемуарів Кріса Кайла і теж я коли їх читав, то я бачив, що от наскільки схожі емоції переживають солдати при поверненні в мирне життя. Ви знаєте, було важко.

- А що найважче було?

- От даже не знаю, як сказати. От якийсь в тебе настає стан, ти як от затравлена тварина, ти на всіх реагуєш агресивно, бо ти всіх сприймаєш вороже, всі для тебе є якимись підсвідомими ворогами, ти завжди чекаєш чогось неприємного. І відчуття - хочеться забитися в куточок і сидіти, щоб тебе ніхто не чіпав. От було одне і те саме відчуття, я періодично приїжджав додому в наш пункт постійної чи тимчасової дислокації, був відносно недалеко від Токмака і мене періодично командири відпускали додому на день-на два і я міг приїхати хоча б там дружину побачити, дітей. От у мене одна і та сама була реакція: я доходив додому і мене просто як виключало, такий стан, що я випив, знаєте, мабуть пів відра горілки. Мене просто от на вході в квартиру в мене отключалися всі рефлекси, я там ледь-ледь приймав душ і засинав, а потім старався не виходити з квартири, забивався в куток, просто мовчати, ні з ким не спілкуватися, щоб мене от просто ніхто не чіпав, ще з дітьми десь-якось. Після демобілізації був от у мене випадок, на мене він і досі враження справляє, я досі пам'ятаю про оцей момент, це було перед самим Новим роком на з 2015-го на 2016-й рік, чи 30 грудня це було... Я з роботи йшов там по вулиці в супермаркет, купити продуктів, і хтось з дітей жбурнув петарду, вона достатньо голосна, дуже схожа на вибух РГД-5, ручної гранати. Я цих вибухів в своєму житті чув немало, тоді війна була ж трошки інша і тоді розвідники дуже багато ходили пішки і ми заходили і в тил противника, доводилось... і підриви на розтяжках це була одна з характерних проблем і постійно треба було бути готовим. Я спокійно ставився до вибухів гранат, просто це частина мого життя була. І тут оця петарда, я розумію, що це петарда, що це центр міста, в якому світять ліхтарі на вулиці, темно я ледь стримав себе, я не знаю якимись нелюдськими зусиллями, щоб не впасти тут же під бордюр, перекотитися, бо думав зараз мене просто в психіатричну лікарню відправлять. От ішла людина і така реакція. Мене три дні всього просто колотило, я не міг спати, я не знаю, що зі мною робилося. Це якась ненормальна реакція і я до себе не міг  зрозуміти - ну чому так? Я сам собі ставив питання: "Слухай, ну ти був на війні, 300 разів ти чув ці розриви, біля тебе там вбивало людей, ти ніколи так не реагував. Що тут могло трапитися з тобою?" Я відповіді не мав, от що там в підсвідомості відбувається? Такий був момент. З часом потихеньку все владналося, народився син менший в 2016 році і, можливо, це все теж допомогло. Максимально намагався приділяти йому увагу, бо старшим дітям свого часу не виходило так приділяти увагу, бо більш молодий вік і якісь інші ефемерні цілі були. І потихеньку-потихеньку...соціалізація відбулася.

- І ви стаєте керівником адвокатського бюро?

- Я керівником адвокатського бюро був давно, я ж займався адвокатською практикою досить давно з 2000 року я займався приватною юридичною практикою, з 2004 чи 2003 року, я вже сам не пам'ятаю, став адвокатом і весь цей час працював в приватному юридичному бізнесі. Можливо, змінювались якісь організаційно-правові форми, я не пам'ятаю, коли я те адвокатське бюро зареєстрував, одним словом, керівником власного юридичного бізнесу я був давно.

- І власне потім починається повномасштабне вторгнення, до якого ви вочевидь як людина військова готувалися. Ви або ваша родина...

- Знаєте, так сказать готувалися... Оце я нічого не готувався, бо намагався сам себе переконати, що нічого не буде.

- Ви не вірили?

- Не хотілось мені... Я розумів, що воно буде, але вірить в це не хотілося. І я сам собі думав, що я встигну приготуватися, бо всі речі в мене там були в принципі наготовані, нічого з тієї першої війни нікуди нічого не дівав, все лежало я знав де, за якийсь час перед війною, щось я не пам'ятаю, що ми з дружиною якась сварка виникла така, на побутовому рівні, і вона мені каже: "Ти постійно чекаєш війни, ти от, каже, сидиш і постійно чекаєш війни". А я, пам'ятаю, мовчав, от нічого їй не сказав. Зазвичай я такий, що ніколи не змовчу, а тут я нічого не сказав і не знаю навіть чому. Потім уже, коли війна почалася, вони виїхали в Польщу, вже там я не знаю скільки там часу минуло, я їй колись написав: "Пам'ятаєш ту нашу розмову? Коли ти мені казала, що ти сидиш чекаєш війни? Вона - пам'ятаю". Я її дійсно сидів-чекав, я намагався себе переконати, що її не буде, але я чітко відчував, що вона буде, от я не міг цього пояснити раціонально. Як можна раціонально пояснитити те, що буде, наперед? Що хочеш можна, будь-яку фантазію вигадати. Намагався я себе переконати, що не буде війни, але відчував, що вона буде. І коли 24 лютого почалися всі події, 25 лютого, як їх назвать цензурним словом? "Рускіє" були в Мелітополі, а це 60 кілометрів від мого дому, я розумів що все, вже гратися нікуди. В мене на офісі лежали форма і всі мої речі, я пам'ятаю, що я там в пожежному порядку щось там шукав, одягав на себе, натягував, в рюкзак сам себе клянучи - хто тобі не давав зробити це вчора?! Одним словом, якось схопив якийсь рюкзак та один чи два і бігом у військкомат, а дружина забрала дітей, сіла у машину й виїхала в Дніпро.

- Це фактично з того часу ви не поверталися на своє робоче місце, маю на увазі?

- Так, у офісі росіяни якийсь штаб потім зробили.

- Серйозно? У вашому?

- Так. Я уявляю, у них там яка радість була, бо прапорці ДШВ кругом були, інші значки, грамоти як учаснику АТО, якісь нагороди, чого там тільки не було, все воно фактично на роботі трималося. Казали, що якийсь там штаб у них, не знаю, що там зараз, зараз уже ні з ким там спілкуватися.

- Андрію, якщо порівняти війну 2014 року і цю повномасштабну війну, ви і там брали участь, і в цій берете участь в війні.

- Недарма кажуть, що це повномасштабна війна, масштаб війни дійсно він зовсім інший, застосовані засоби зовсім інші. Тоді не застосовувалось ракетне озброєння, практично не застосовувалось там. Майже не застосовувалась авіація, порівняно з тим, що зараз. Зрозуміло, що на технологічний рівень війни зовсім інший. Хоча, якщо взяти з точки зору піхотного бою війну наприклад другої половини 2014-го і першої половини 2015-го, до Мінських угод, то з точки зору піхотинця війна відрізняється зараз чим? Наявністю великої кількості дронів, якщо б прибрати цей компонент, то в принципі вона була б десь в чомусь співставна, якщо це для для просто піхотинця, який вів бій: так само артилерія застосовувалась, танки, всі засоби загального військового бою застосовувалися повноцінно, крім тих засобів, які є зараз - це керовані авіаційні бомби, удари авіації, постійні ракетні удари, а зараз додалося, зрозуміло, технологічний компонент дронів, яких на початку 2022 року ще не було, майже не було - це відмінності, якщо з точки зору дивитися рядового солдата, який там сидить безпосередньо в окопі. Коли почалася війна повномасштабна, от не було у нас нічого, я не знаю, куди все подівалося. Я пам'ятаю, що радіостанції навіть не було, от я пам'ятаю, коли ми служили в 79-й бригаді були якісь засоби зв'язку, щось було. Тут прийшли - нема нічого, де воно все подівалось - незрозуміло. Буквально через там декілька днів, після того як я призвався, нас відправили на Ізюмський напрямок, ми туди приїхали, там був зведений загін 25-ї бригади з мобілізованих повністю укомплектований, в плані озброєння от голі-босі люди, не було нічого, автомати якісь там, декілька кулеметів все, не було нічого. Потім потихеньку почали з'являтися західні зразки озброєння, привезли американські гранатомети одноразові АТ-4, "атешки" як ми їх називаємо. Я два рази побачив це відео в Ютубі, через буквально якийсь там день чи два я потрапляю в ситуацію, коли на одному з командних пунктів 95-ї десантно-штурмової бригади ми знаходились, і тут лунає команда, що прорвалась техніка, колона противника прорвалась і рухається в напрямку цього села. Заступник командира бригади, я його особисто знав, бо він колись служив у нас в батальйоні в 79-й бригаді і він каже: "Так, хто знає як стрілять АТ-4?". Я підіймаю руку, кажу: "Я два рази відео в Ютубі дивився". Він каже - проводь інструктаж особовому складу, тим, хто там був.

- Провели?

- Ну а що? Розказую: кажу бачив отаке. Тут лежить, я не пам'ятаю, NLAW чи ще щось. Він каже: "Хто знає, як стрілять з нього?" Хтось піднімає теж руку каже: "Я теж відео в Ютубі бачив". Розказуй. Все, розказав. Так, розбирайте протитанкові засоби, готуємося до вуличного бою. Отак тоді все було, на такому рівні, ну а як? Я пам'ятаю привезли Stinger перший, я пам'ятаю як прямо на ходу показують яку кнопку натиснути, де дивитися, де буде вібрація перед пуском... Тому що на той момент авіація противника просто жила в повітрі, от жила. Він бомбу перед тим як скидувати, таке враження, що крилами махав, от просто бачили пілотів в кабінах, вони нічого не соромились, у нас нічого не було, нічим було їх збивати. Потім потихеньку все це почало мінятися, не то що потихеньку, а достатньо активно почало мінятися. І ситуація, ми бачимо, прийшла до того, яка є зараз, коли зараз реально піхотинцю вижити дуже важко.

- Важко?

- Зараз набагато важча війна, ніж це був 2022-й рік саме через нові технічні засоби, дрони зараз вирішують фактично і основна кількість втрат на сьогоднішній день в піхоті з обох сторін це все-таки вплив дронів, це не скільки артилерія, не скільки стрілецькі бої, це перш за все дрони-дрони-дрони. Тому війна зараз така - смерті своєї дуже часто не бачиш.

- А ви на скількох напрямках побували з початку повномасштабного вторгнення або на яких?

- Спочатку Авдіївка, потім Ізюмський напрямок, потім повернулись на напрямок Бахмут-Соледар, саме Соледар тоді втрачавсь, при мені противник заскочив у Соледар. Потім звідти поїхали на напрямок Святогірськ, ми готували там одну спеціальну операцію, а потім звідти нас зняли і відправили на Балаклію і ми брали участь Балаклія-Куп'янськ у звільненні Харківської області. Потім Павлівка, під Вугледаром, коли там якраз втратили Павлівку, були раптово і нас туди посилали її відбивати, дуже такі не дуже такі приємні спогади. Тоді якраз, в цей момент, нас вивели на переформування в Сухопутні війська нас передавали потім знову поїхали коли вже сформувалися Бахмут,там на Бахмуті якийсь час провели, достатньо жорстко повоювали з "вагнерами". І потім весь час майже проводили між Бахмутом і Куп'янськом, переважно Куп'янськ-Бахмут-Куп'янськ - ми там каталися на тому напрямку. В цьому вже році ми їздили відбивали Табаївку на Куп'янському напрямку, потім Запорізька область була три місяці - це нам такий курорт, можна сказати, потрапився якраз, чергове переформування там у нас було. І після того Курахове і Покровськ .

- От ви говорите "втрачати міста" - як воно, коли ви воювали там, стояли, тримали оборону, а потім відбуваються певні події і цього міста вже немає?

- Знаєте, я вам скажу, програвати завжди неприємно. Коли ти наступаєш - завжди приємніше.

- Втрата міста - це не завжди програш...

- Ну як, не завжди програш... В будь-якому разі, ти відступаєш не від того, що в тебе все добре, було б все добре - ти б наступав, насправді, ти б забирав би... Коли ми коли в нас було все добре, то ми звільняли Балаклію і Куп'янськ, тоді в нас було все добре. А коли ти відступаєш, ну в будь-якому разі тебе б'ють, треба, давайте дивитися правді в очі і, зрозуміло, що психологічний стан людей дещо такий, не найкращий. Наступати завжди краще, от коли почалась Курська операція, з багатьма товаришами спілкувався, хто там брав участь, піднесений настрій у людей був, тому що наступали. Наступали. І, здається, яка різниця де ти умреш? Що так там ти можеш загинути, що так, але різниця є. От для солдата різниця є, все рівно, коли людина наступає, моральний стан загальний він набагато кращий, ніж коли йде відступ. А так ти постійно відступаєш-відступаєш, все рівно накладає свій відбиток, ми розуміємо, що це війна, ти нікуди від неї не дінешся, ніякої катастрофи не настає там, що все, життя скінчилося, втратили там умовний Соледар, чи я не знаю, що ми там втратили, Вугледар. Нічого насправді катастрофічного і не відбулося, але саме по собі це свідчить що? Що у нас проблема, противник має перевагу і, зрозуміло, що сам по собі настрій від цього не покращується, покращується він, коли ми наступаємо.

- Ви кілька разів сказали вже слово "смерть". Ви для себе прийняли, що це може статися?

- Так, ще в 2014 році, якщо з цим не змиритися, тоді от реально можна закінчити проблемами - як мінімум психологічними. Для себе треба зрозуміти, що ти живеш просто випадково, в кредит. От ти повинен був вмерти вчора, а ти досі живий, живий і добре. В цьому плані молодці були японці, які придумали свого часу ту філософію самураїв, оце Кодекс бусідо, його всім треба читати, не всі його розуміють, але читати його треба всім: прокинувся вранці і будь готовий до смерті, дожив до вечора - знову подумай про смерть. Те, що ти прожив, це вже ти прожив в кредит. Не дарма естетизація смерті, це ж якраз японці в культ свого часу ввели. Я, до речі, довго думав - чому у них це було, не розуміючи передсторії звідки це взялося, а потім колись сів почитав і виявляється - у них в епоху громадянських війн їхніх, середньовіччя, вони довоювались до того, що в них воювати стало нікому і вони на війну відправляли дітей в 15-16 років. Це вже в бій вони йшли. От уявіть собі: 15 років дитині і треба якось її ж примусити йти умирати. І тому, мабуть, оця філософія була розроблена десь там на межі там 1500-ті-1600-ті роки, десь в ті часи були написані всі ці кодекси бусідо, хагакуре і всі ці твори класичні. От їх треба читати всім, в нашій культурі це неприйнято і у нас взагалі у сучасній культурі тема смерті замовчується в основному, але якщо навіть подивитися середньовічну Європу, от християнство, кругом символи смерті, вони ж насправді були навколо людини, тому що смерть була частиною життя: постійні епідемії, хвороби... Ми ж розуміємо, яким був рівень медицини, людина випадково виживала і середня тривалість життя ж була достатньо низькою. Зараз ми вважаємо, що ми безсмертні і це торкнеться кого завгодно, тільки не тебе, загине хто завгодно, тільки не ти, а насправді все відбувається рівно навпаки. Тому, звичайно, треба бути до цього готовим, якщо ти дійсно хочеш зберегти хоч залишки психічного здоров'я, бо насправді це страшно.

- Страшно взагалі на війні? От хлопці говорять про те, що яким би ти не був, яка в тебе не була б там снаряга...

- Нічого не вирішує...

- От все одно, говорять, що ідеш на операцію якусь, все одно страшно...

- Страшно.

- І думаєш... У вас так само?

- Страшно аж страшно. Страшно дуже, звичайно страшно, я не знаю, як може бути не страшно - ти йдеш, от реально ти розумієш, що небезпека не повернуться дуже висока. Страшно. Це нормальне явище, я думаю, що якщо відсутність страху, то тоді точно смерть. Якщо ти почнеш нехтувати небезпекою, махати рукою, тоді там ти доживаєш останні хвилини свого життя, це вже точно, бо тільки здоровий глузд, здоровий підхід до небезпеки, оцінка постійна ситуації якось може, але не обов'язково, що допоможе, може допомогти. Не обов'язково, що допоможе, бо такий фактор як випадковість ніхто не скасовував. КАБ, який летить, умовно, він може прилетіти там десь повз, а може прилетіти до тебе, а ти на його політ ніяк не впливаєш, от просто ніяка твоя особиста обережність, ще якісь там твої якості, бойовий досвід на це не впливає.

- Молитва?

- Ой, ви знаєте, я скептично ставлюсь до молитви, от чесно скажу.

- Не молитеся?

- Ні, скептично я до цього ставлюся, мені доводилось не раз бачити трупи своїх товаришів і доводилось їх обшукувати перед здачею в морг. Що я в них тільки не находив: іконки, ладанки, усілякі ці всі, я не знаю як вони правильно називаються, ці церковні речі, на жаль всі вони мертві, ці люди. Я їх ніколи не носив, до цього ставлюсь з неприхованим цинізмом, чесно, і знову-таки, це все випадок.

- Ви сказали "обшукувати", це частина була вашої роботи?

- В тій конкретній ситуації мені була поставлена задача наших загиблих товаришів там передавати в морг. Це був ще початок 2015 року, в Широкине це якраз було, відома "Широкинська наступальна операція", яка була там широко розрекламована свого часу. Наш батальйон розхльобував наслідки оцієї наступальної операції і мені доводилось декілька разів убитих товаришів передавати на певних пунктах, де забирали їх медики, які потім в морг везли.

- Товариші? Тобто, ви знали цих людей?

- Так, з мого підрозділу. Я ж перший раз теж поїхав, я ж не знаю, як там ця процедура відбувається. Мені кажуть "Ви його там обшукали? Ви речі позабирали? Ви те найшли? Де його документи, де його те? Я перший раз приїхав посеред ночі, друга година ночі, ну звідки я знаю, як це робить? Другий раз я вже був досвідчений, вже знав наперед, тому всі ці процедури проходили більш гладко і доводилось обшукувати тіла товаришів, позабирати документи, особисті речі, щоб сім'ї щось передати - телефон, годинник, ще щось, документи, щоб правильно записали ж прізвище ім'я по батькові, бо якщо десь помилку допустять, потім з виплатами сім'ї буде проблема. Одним словом, ці всі юридичні тонкощі і нюанси.

- Це важко...

- Так, не найкраща робота.

- Як ви переживаєте втрати ваших побратимів?

- Знаєте, плакати не будеш у чоловічому колективі, хоча хочеться інколи, інколи хочеться...

- Чому? Не можна плакати в чоловічому колективі? Я думаю, що всі чоловіки, в принципі...

- Та хто його знає, якось не прийнято, скажімо так, не прийнято проявляти емоції, взагалі не вітається, зайвий прояв емоцій, але коли в тебе на руках гинуть твої дійсно близькі друзі... От у мене колись був випадок, коли ну дитина на руках загинула, 19 років, хлопець. Прилетіла 120-та міна, він тільки сів на це місце і в нього зайшли величезні уламки і він дуже важко і довго вмирав, ми не могли провести евакуацію, не було можливості. Але така ситуація, аби ці осколки не зайшли в нього, вони б зайшли в іншого товариша, який сидів поруч, просто він прийняв в себе те, що йшло до цього, вони просто поруч сиділи і там одна міна за весь час, вони нас обстрілювали, зрозуміли, де ми знаходимося і от одна з цих мін прийшла точно, просто одна. Всі інші лягали десь там поруч, якось там, але не задівали нас, одна попала... Розумію - це випадково, але вона потрапила і два молоді хлопці - одному там 21 чи 22 було, просто його розірвало на шматки, і цього хлопчика теж важко, він дуже важко так помирав, ми тіло не могли витягнути, через 5 днів тільки пішли, дістали тіло... Ми тільки з ним сиділи, знайшли нору, сиділи з ним цій норі і щось він мене ще там питав, дитина, ну дитя, ну що там балакати? Я йому кажу так: "Дивися, Єгор, мене "задвохсотять", забереш собі наушники з каски, каску собі забереш, старші тобі почнуть казати, що це їхня - а у нас це нормальна практика, коли тебе уб'ють - я заберу оте, я заберу оте ... Це нормальне явище або сам кажу - коли прийде моя черга, оце відправити сім'ї, а те все розділити кому що треба. Я ж кажу, так дивися, ці "старі гади", старослужащі почнуть казати, що це їхнє, кажу, так пошлеш їх подалі, скажеш, що тобі сказав - оце тобі, оце тобі". А вийшло, що через дві години загинув він. А я ні. От так. Тому, звичайно, хорошого в цьому нічого немає, частина це життя і всім воно нам, я думаю віділл'ється після того, як скінчиться війна, зараз ми намагаємося це все загнати якомога глибше і не думать про це, тому що це відбувається просто постійно, але десь воно там накопичується, я так думаю, у кожного.

- Небезпека для вас особисто, коли от знаєте, була, коли ви були "на межі"?

- Кожен такий вихід він був кожен раз з цим пов'язаний, кожен раз, кожен раз участь у штурмових діях завжди з цим пов'язана, от просто завжди. Ти не знаєш, у кого влучить куля, може ні в кого. Ми намагаємося, зрозуміло, прораховувати, складати план, але план це все добре, але у противника свій план. Ми ж не з бездушною машиною воюємо, там теж люди і вони теж собі щось думають і вони теж не хочуть помирати, а хочуть вбити нас, тому, зрозуміло, що буває всякого і кожен раз, коли ти йдеш на таку задачу, ти розумієш, що ти шансів не повернутися з неї там достатньо багато. Повертаєшся - добре, що повернувся, але буває, що повертаються не всі, буває так. Звичайно, страшно. Страшно. Від страху сушить так, що просто вигорає вода, тобі постійно хочеться пити, постійно. Страх - це от страшна штука. Ми свого часу, коли в активних штурмових діях участь приймав, коли я ще ходив сам в складі штурмової групи, у нас був вироблений набір фармакології, яку треба приймати для того, щоб, скажемо, зменшити якісь симптоми, от як мінімум, дивіться, така смішна штука - от завжди хочеться в туалет. Від страху хочеться в туалет. Де ти будеш там ходить в туалет? Там не до того тобі, тому приймається дві пігулки "Лопераміда", бо там ніде тобі, з тобою там гратися ніхто не буде, ти приймаєш "Парацетамол", "Лоперамід", якісь препарати для концентрації уваги і батончики "Снікерса" і вода - все, оце те, на чому ти будеш там жить добу-дві. І отак все, вперед-вперед.

- А що ще цивільні не знають про війну?

- Цивільні нічого не знають про війну, ну що вони можуть знать? Людині, яка на війні не була, ти нічого не поясниш, от не поясниш, тому що це треба пережити самому, от просто відчути ці емоції, тоді щось людина зрозуміє, а чисто теоретично їх переповісти, мабуть, неможливо. Я ж вам наводив цей приклад з романом "На Західному фронті без змін", я думаю, що якби я його прочитав до війни, я б його не зрозумів. Я так думаю. А коли я його читав там, то я от таке відчуття, що це про мене писалося, про отих молодих хлопців, які воювали в складі німецької армії або того самого Кріса Кайла, от я от прям чітко розумів всі його емоції, бо я сам їх пережив на той момент. Теоретично, мабуть, їх навряд чи уявиш. Тому отак от... "Чого не знають цивільні?". От дивіться, зараз приходить поповнення, яке зараз приходить, це люди, які ніколи не хотіли йти в армію, ми ж розуміємо, так, що ті, хто хотіли, вони ж давно пішли, ще хтозна-коли...

- Там же багато тих, кого зловили і примусово... Хлопці називають це "бусифікація"...

- Так, в основній своїй масі, ми ж от бачимо як вони воюють, на скільки важко їх навчити, як вони сприймають матеріал. Здавалось би, їх надо вчить насправді добрих півроку, щоб з них зліпить хоч якогось солдата, якщо ми це все "на ходу" якось засвоювали і нам достатньо було свого часу в 2014 році два місяці, щоб освоїти і стати непоганого рівня солдатами, бо ми хотіли цього, ми дійсно цього хотіли, ми цим жили, то ці люди цим не живуть, їм треба якось засовувати це в голову, забивати це все і часу того, який виділяється їм на підготовку, відверто мало. От нещодавно прийшло нове поповнення і я на прохання командира батальйону їздив, з ними спілкувався. Я їм намагаюсь пояснити якісь речі, я дивлюсь по очах, я ж дивлюсь просто їм в очі як мене сприймають. Я їм кажу: "Ми дуже прекрасно розуміємо, що вас би треба вчити місяців шість", вони прям всі так закивали головою, розуміють це, але вони самі там особливо ініціативу не проявляють. Ну то таке, люди які є, я не кажу, що вони погані, які є люди, все, от вони, як кажуть "не народжені для війни", їх ніхто не створював для війни, так само, як і нас. Ми теж не професійні солдати, просто ми дуже відповідально ставились до цього, розуміючи, що це треба робити, подобається нам це чи не подобається. Людей зараз туди насильно загнали в такі обставини, дуже важкі, і вони не проявляють ініціативи чомусь навчитися, доводиться якось їм постійно в голову щось впихати і таких людей треба довго готувати, довго, і тоді з них були цілком непогані солдати. Але ситуація ми бачимо яка. На жаль, не той рівень підготовки ми отримуємо, який би треба було отримувати і плюс терміни не ті і відповідно наслідки не ті. Я просто бачу, що твориться в цей час в армії противника - там просто людей з вулиці відправляють в бій, я не знаю, таке враження, що зараз там взагалі підготовку не проводять, може якусь проводять тижневу, що за тиждень можна навчить людину, яка ніколи не бачила автомат?

- Вам, до речі, доводилось брати в полон росіян, спілкувалися з ними за час повномаштаної війни?

- Я по функціональних обов'язках, всі полонені, які в зоні відповідальності мого підрозділу трапляються, вони всі проходять через мене, я бачу їх всіх. От 100%.

- То ви з ними наговорились?

- Так, я з ними наговорився досить багато, я їх бачив і бачив різних. Я наперед знаю, що вони будуть розповідати і цей рівень їх от просто падає отак, не то що він сповзає, він падає вниз. Це зараз люди, як правило, от всі, кого там за останні два місяці візьмем, три, це дев'ять класів освіти в кращому випадку, інтелектуальний розвиток ... Я не знаю як би його там назвать, я думаю, що в слові з двох букв вони зроблять як мінімум одну помилку, а то й дві, от їхній рівень освіти інтелектуального розвитку, і такі самі солдати вони, вони не можуть освоїти елементарних речей, але їх багато, серед них, до речі, найбільш просунута категорія - це колишні ув'язнені, особливо ті, хто відсидів більше десяти років. Оці "товарищи", з якими цікаво поспілкуватися, як правило в них непогано "язик підвишений" і голова більш-менш працює, от з цими цікаво, а оці, хто просто так звані контрактники, з цивільного життя, катастрофічно низький рівень. Катастрофічно. Інтелектуальний і фізичний, ну все загалом. Хоча, багато молодих, до речі у них достатньо багато молодих. Перший прошарок цих ув'язнених - це були "вагнера", коли вони призивали людей. "Вагнера" ж починалися з початку це ж були суто цивільні люди, контрактники, у них називаються вони "цешники" - "цивіл", і то були професіонали війни, найманці. Їхня професія - воювати і вони були дуже високого рівня підготовки, їх дуже багато загинуло під Бахмутом. Потім влітку 2022-го року в них почалася тема з призивом з зон, вони називались "кашні" - категорія "К" цих бійців, там брали всіх підряд, гнали їх там і вони всі свідомо йшли вмирать, от свідомо. Серед них була категорія хворих гепатитом, ВІЛ, усіма хворобами невиліковними, їх в окремі загони зводили і їх просто відправляли в один бік, вони йшли-умирали, сім'ї отримували виплати. Люди йшли свідомо на смерть. Я пам'ятаю, що брали якогось полоненого під Бахмутом, а він каже, спокійно сидить, розмовляє. Каже: "Дивіться, хлопці, у вас шансів немає про нас". Чому нема? Ми скільки вбиваємо. А він, каже - та ви скільки б нас не вбили, ви не уявляєте, скільки нас! Він каже, от кожен ранок, він нам розказує, сюди заводять нас 100 чоловік і по 10 відправляють вперед. На вечір нас залишається в кращому випадку 5 живих.

- Із сотні?

- З сотні. Їх виводять, але за ніч приводять нову сотню. Каже - у вас же скільки нема людей, каже, ми ж теж вас вбиваємо, у вас же ж нема можливості кожен день заводить по сотні? Він в очі дивився, посміхався, він був поранений, залишився живий. Потім, десь це було початок чи червня, не пам'ятаю, чи може травень 2023 року я спілкувався теж з таким "вагнерівцем" полоненим "кашником", він каже - у нас цієї категорії "К" майже не залишилося в "вагнері". Я кажу - а де? Зараз, каже, "цешніков" цивільних більше, ніж "кашніков". Кажу - чому? Вибили ви всіх, каже, все, нема. Кажу - а правда, що у вас там розстрілювали за невиконання наказу? Він каже - ні, нічого такого вже немає, бо розстрілювати уже нікого. Це от його були слова, це ще до того того марша, який Пригожин влаштотував у липні, це до того було. Це була історія "вагнера". Потім була історія, коли вони почали призивати "Шторм Z", так звані оці загони, перша та хвиля "Шторм Z", потім пішли "Шторм V", вони чим відрізнялися - у "Шторм Z" шестимісячні контракти були, у "Шторм V" - річні контракти були, з зон, коли масово призвали. Я їх теж дуже багатьох бачив. Переважно люди йшли в один бік, їх використовували саме в один бік, гнали безбожно, просто їх там пачками вбивали, мотивація була одна - виключно фінансова. Я пам'ятаю, взяли ми одного в полон, це було під Куп'янськом, взяли в полон, він випадково заскочив в наш бліндаж і там нарвався на бійців наших, потрапив в полон. Я його питаю, він чи 16 років відсидів, залишались йому якісь лічені місяці. Кажу - для чого ти пішов на контракт? От тобі ж уже ось звільнення було. Каже - нове життя хотів почать. Кажу - ти одружений? Ні, не одружений, от думав, що зароблю грошей і одружусь. Кажу - так а що ж, зароблю грошей, дивись, скільки повбивали людей! Так не всіх же вбивають, - він каже. Не всіх. У нього якась освіта була, він навіть дев'яти класів освіти не мав, людина "без роду, без племені", ніяких соціальних зв'язків, десь якась там сестра десь з Хабаровського краю, навіть назву я не можу вимовить цього адміністративно-територіального їхнього населеного пункту чи району, чи області, десь там, з якоїсь тайги - от була така категорія людей. Я пам'ятаю, я його опитування проводжу, він більше всього хвилювався, де ділися його документи, в яких довідка про поранення. Я кажу - ну що тобі ця довідка? Що ти з неї хочеш? Так як на що, я ж коли повернуся, мені ж, каже, виплати положені за поранення. Ви що? Треба довідку знайти, от він ні за що не переживав.

- Знайшли?

- Я, чесно, його ж там далі по інстанціях... Він ні за що не переживав, він залишився живий і він турбувався про довідку, що він коли повернеться, йому дадуть виплати. Все. Його більше нічого не цікавило в той момент. Я так дивився, думаю, людина просто чудом вижила, а в той момент в тому місці, де він потрапив полон, десятками трупів було завалено, все просто от завалено трупами, він випадково залишився живий, реально, випадково, його не вбили, поки він добіг до цього блінжада, його не вбили в цьому блендажі, його вивели звідти, що само по собі не так-то просто, вивести з позиції, і він турбується про довідку про виплату за поранення! І то, хто ж йому виплатить, бо там йому добровільну здачу в полон в решті-решт припишуть. Сам факт - от вам мотивація. Зараз оцієї категорії теж вже майже не залишилося, бо їх практично всіх вибили, а нові ув'язнені зараз не дуже охоче йдуть на контракт, вони трапляються, не то що їх немає взагалі, вони трошки є, але вже дуже в невеликій кількості. Під Кураховим це було, ми там воювали, у них 139-й окремий штурмовий батальйон - ми його стерли на той момент повністю в нуль, ми його вибили, багато було полонених їхніх, як правило ну дуже низького інтелектуального рівня. Так от, серед них був самий притомний якраз колишній ув'язнений - більш як 14 років стажу відсидки за збут наркотиків чи щось таке, я не пам'ятаю, просто красавчик - язик підвішений, все він чітко помічає, все він знає, він скільки видав інформації такої корисної, так було приємно з ним поспілкуватися, я прям задоволення отримав, але зараз таких небагато. Всі останні, ось буквально недавно ми там штурмували нашу позицію, хлопці їх знищили, вдалося обшукати, знайшли документи - трошки противник не такий, як на Кураховому, різні угруповання військ воюють російських і в них там сама організація служби трошки інша. Знайшли документи, от я дивлюся два бійці, колись документи їхні принесли, от в один день присвоєне їм звання військове "рядовий", тобто видно одним наказом, значить, зрозуміло, що це вони десь в одному місці були, це Пермський край, де крім в'язниць немає нічого, зрозуміло, що вони ув'язнені, в обох дев'ять класів освіти, в обох відсутні дані про сім'ю, тобто люди "декласовані елементи" як колись було модно казати при тоталітарному режимі. Тобто вони ще є, але от всі полонені, кого ми брали, мотивація - фінансова, переважно, так, зрозуміло, що у них проводиться ідеологічна накачка, їх там трошки в голову вдоблюють "фашисти-нацисти", "ми ідемо освобождать", так це в них трошки ця штука є в голові, але не критично. Ми не можемо в бою один на один перемогти росію, тому що просто їх в п'ятеро більше. Для того, щоб нам ефективно з ними воювати, треба щоб в нас співвідношення втрат було 1:10, тоді ми у нас є шанси, тоді ми їх перемелемо врешті-решт, і весь наш попередній досвід, який у нас зараз є в цій війні свідчить про те, що ми їх на якомусь етапі перемелювали, от нас завжди кидали на ту ділянку, де якийсь негаразд відбувався, проблема є в обороні, і ми вже тоді для себе знали, що нам треба протриматися від тижня до двух, як правило, ми за цей час їх перемелюємо, їхній наступальний потенціал закінчується, вони зупиняються. Зараз це правило не працює і вони як правило можуть атакувати і місяць, і два. Так, буває декілька днів перерви, мабуть підтягують поповнення, і знову кидають. Рівень підготовки набагато нижчий, ніж у них, наприклад, був у 2022 рік 2023 рік, але вони є, вони однак є і нам в такому разі треба наш лозунг "Треба берегти людей", який у нас декларується всюди, але він тільки декларується, на жаль, а насправді він на практиці так так собі працює, бо берегти то їх треба, але так, як ми їх бережемо, це таке собі бережіння. Нам реально треба досягнути того щоб був 1:10, тоді у нас є шанс, ми врешті-решт їх перемелемо. Але для цього треба нам не дивитися, що робить росія, а думати, що робимо в цей час ми. Тоді у нас буде шанс.

- Ми багато помилок робимо?

- Страшно, страшно багато. Я для себе ще в 2014 році сформулював правило, що на війні перемагає той, хто зробив на одну помилку менше. Але це ж працює коли приблизно співвідношення сил плюс-мінус однакове, а коли ми розуміємо, що противника просто в рази більше, то така логіка не спрацює, нам треба не робити тих помилок, які ми робимо, а ми їх робимо, на жаль, багато.

- Як ви вважаєте, яким буде рік наступний? Ми всі говоримо про перемовини, про заморозку конфлікту...

- Дивіться, знову-таки, "всі зараз говорять"... Хто про неї говорить?

- Трампа чекають, поки призначать...

- І хто взагалі бенефіціар всіх цих розмов? В чиїх інтересах просуваються ці ідеї? От чесно, я так дивлюсь трошки на це, ви знаєте, скептично. Я розумію, що люди втомилися, я чую це від солдат, що втомились всі давно. Я втомився, от чесно, якби мені зараз сказали, що можна поїхати додому - та ну, не встигли б сказати, я б уже був на півдорозі. Всі втомилися, але вже була ситуація 2015 року, уже була ця заморозка. 7 років до 2022-го. Через скільки повторно почнеться ця війна? Я вже старий, я вже воювати не піду, а діти мої підуть.

- Скільки років вам?

- 52, скоро буде 53. Діти мої підуть, мені не хочеться. щоб діти воювали, тому треба це питання...Я розумію, що ми воюємо за чужий кошт, не за свій, ми своїми людьми воюємо, але кошт цей в основному, ми розуміємо хто оплачує нам війну. Все це ми усвідомлюємо, і від нас багато залежить, ми самі просто робимо реально купу помилок, я вже мовчу за отой наступ 2023 року, "контрнаступ" так званий, уявити собі важко було, при всій очевидності для будь-якої тверезомислячої людини, що це була помилкова ідея взагалі отой наступ Запорізької області, але ж ми його провели, ми витратили купу ресурсів, перш за все людських - людей вбили купу, витратили купу техніки, грошей і тепер зараз плоди нашого 2023 року. От зараз втрата всіх міст, наші відступи - це наслідки звідти тягнуться, то що ми дуже сильно ослабли після того, а росія за цей час стала сильнішою, об'єктивно стала сильнішою.

- Частина Запорізької області тимчасово окупована, зараз ваші рідні місця під окупацією. Чи знаєте ви взагалі, що там відбувається зараз? І чи вірите ви, що колись повернетеся найближчим часом у ваш рідний офіс, туди, де все залишилося?

- Що там зараз відбувається особливо не знаю, бо всі люди, з ким я спілкувався, повиїжджали звідти.

- Рідних не залишилось ваших там, хто захотів співпрацювати з росіянами?

- Ні, рідні в мене там немає, фактично зараз там є знайомі, звичайно, кого я там знав і я знаю, що вони там співпрацюють з росіянами, для мене вони, ви ж розумієте, те, що я когось там знаю особисто, це ж ні про що не свідчить. Я намагаюсь переконати себе в тому, що його вже не існує, от просто...

- У вас там квартира залишилася?

- Все, "все, что нажито непосильным трудом", все, що все життя працювалось, все там і залишилось, звичайно. Чесно, зрозуміло, що десь глибоко в душі мені б хотілось туди повернутися, зрозуміло - я все життя там прожив, син маленький, що він, здається, може пам'ятати? Йому 5 років і то, він скільки плакав, "Я хочу в Токмак, я хочу в Токмак". Що він може пам'ятати, він маленька дитина, йому 5 років було всього? Там у нього дід похований, помер за цей час, дід його залишився рідний, якого він дуже любив. Чесно, я не то що не вірю, але в нинішніх обставинах я собі зараз важко уявляю, як туди можна повернутися. Навіть так, скажімо, навіть якби трапилось диво і ми звільнили ці території, я дуже сильно сумніваюсь, що я туди повернувся після цього всього. Там люди якісь залишились.

- Психологічно не готові будете з ними співіснувати?

- Які прожили весь цей час там, отримали російські паспорти, прожили там з росіянами. Я не знаю, про що мені з ними розмовляти, чесно, от просто не знаю. Мабуть, я був би не готовий туди везти свою дитину. Якщо я сам би можливо і поїхав, але дитину я б туди, мабуть, був не готовий везти, бо я розумію, що скінчиться тим що... У нього батько воював, він не бачив батька свого скоро 3 роки толком не бачив, за весь цей час якимись уривками і якби він там спілкувався зі своїми однолітками, які там жили під окупацією? Я думаю, що навряд чи з цього хороше щось би вийшло і всі розмови про примирення... Я якось так...Ставлюсь до них дещо скептично, якщо чесно.

- Ви взагалі думаєте так, наостанок, про те, що будете робити, коли війна якимось чином закінчиться? Вам 52 роки, у вас троє дітей, Токмак - тимчасово окупована територія.

- Так, я думаю про це. Ну як, думаю?

- Треба почати якесь нове життя.

- Якесь нове життя треба починати, нове життя на новому місці. На якому новому місці? Де зараз мій дім?

- А де зараз ваш дім?

- Мій дім зараз в Збройних силах України, в машині, де знаходяться всі мої речі, які в мене взагалі є. Сім'я в мене була більше року в Польщі, потім вони повернулися в Україну, трошки пожили у Львові, зараз в Тернополі - от поки що - Тернопіль, я навіть зареєструвався як внутрішньо переміщена особа в Тернополі, от зараз значить мій дім Тернопіль, умовно. Ми знімаємо квартиру, орендуємо, у відпустку я зараз буду їхати в Тернопіль. Поки що розглядаємо Тернопіль, що в Тернополі будемо жити. Що робить? Крім юридичної практики я ж нічого іншого не вмію, вже мабуть пізно мені в 53 вже скоро роки опановувати якусь нову професію. Яку я нову професію опаную? Мабуть ніяку, тому, звичайно, буду займатися знову юридичною практикою, буду пробувати знову на порожньому місці щось заново робити.

- Що б ви найперше зробили? Можливо, думали про щось?

- Особливо ще не задумувався, чесно, коли ти живеш і не знаєш, чи доживеш ти до вечора, навіть фантазувати не хочу на цю тему, от закінчиться - тоді почну думати, зараз ще просто рано, тут відпустку запланувати не так то просто, поїхати хоч взагалі додому. Дружина працює, щось там пробує робити, пробує розвивати якусь власну справу, поки думає над цим, вона фінансист у мене, надає фінансові послуги зокрема і закордонним клієнтам, щось пробує робити. Не знаю, щось буду. Хай ця війна спочатку закінчиться і то, знову таки, як вона закінчиться? На яких умовах - теж варіанти можливі різні, ми ж розуміємо, що у противника ж своє бачення закінчення війни, воно ж точно не співпадає з нашим. Звичайно, для мене кінець війни це викинути їх к чортовій матері туди, щоб їх не бачити, відгородитися ровом з крокодилами і бетонною стіною метрів 20 заввишки в Краснодарський край, але чи можливо це в нинішніх обставинах? Чи зацікавлений хтось в цій такій нашій перемозі, крім нас самих ?

- Як нам дійти до фіналу і не збожеволіти? Можливо, хочете до українців звернутися? Можливо, щось на душі у вас?

- Ви знаєте, чесно, я не знаю оцих відповідей на глобальні питання, от чесно - не знаю. Кожен вирішує їх по-своєму, от сказати, що є якісь рецепти і вони універсальні - насправді це все фантазії. Те, що підходить для мене - не значить, що підходить для іншої людини. Я бачив багатьох своїх товаришів, які реально класно воювали, до них не було взагалі питань, от просто ніяких, вони були класні бійці, вони ходили на купу штурмів, отримували поранення, поверталися після них, а потім на якомусь етапі просто ламались, здається безпідставно, нічого не відбувалося на той момент, вони вже зайняли якусь штабну посаду, перестали ходити на безпосередньо штурмові дії, бо дослужилися до цього статусу, так? І от щось в людині взяло і поламалось, саме на цьому етапі. От чого? Що трапилось? Хто його знає, при тому що ти у цій людині був впевнений, ти реально з ним ділив такі небезпечні ситуації проходив і він себе поводив просто - без питань. І щось взяло і поламалось в людині, тому всі оці універсальні рецепти, я на них дивлюсь скептично, всі оці місіанські "Треба робити ось так..." мене це завжди лякає, коли хтось когось повчає як треба робити. Я не знаю, як треба робити, от я просто не знаю. Хоч би з собою розібратися якось, от на своєму місці хоча б впоратися із задачею. В мене був колись товариш в 2014 році, під час першої служби, він у нас був командиром відділення в розвідзводі, при тому, що він строкову службу служив, в силах спеціальних операцій тоді ще, просто Спецназ називався чи ГУР, потім він служив контрактником в 79-ці, словом, такий професіонал. І колись ми ще тільки готувалися до виходу, а він якось так мені каже, він молодший трошки був, каже, знаєш, я, каже, так боюсь. Кажу: "Чого ти боїшся?". Каже - щоб не обісраться. Кажу, в смислі? Ти - професіонал такий, а він каже - Андрюха, я так боюсь, що я там не впораюсь, що я підведу когось. Оце була людина, от дійсно, людина думала про правильні речі, от він боявся, щоб не підвести товаришів, щоб не обісратися - таке грубе слово вжив, але от реально так і є, щоб просто не підвести своїми діями людей. А він був командир відділення, він попав в окупацію під час цієї війни, вийшов з окупації з документами, пішов в армію, йому відірвало ногу десь там  під Бахмутом, десь інвалід зараз пацан. От людина, етнічний росіянин з таким типово "бандерівським" прізвищем Лаптєв.

- Лаптєв?

- Так, от "бандерівець-бандерівець", націоналіст такий до мозга костей, в Узбекистані десь народився. Оце вам про національні ознаки, ще якісь речі. Людина просто мовчки виконала свій обов'язок і переживала за те, щоб не обісратися. Він не обісрався. А оці всі балакуни, які там розказують як треба, що треба, якісь там місіанські ідеї проштовхують, вони в мене викликають, чесно, відразу. Десь так.

- Я вам дуже дякую, Андрію, не ламайтесь - це наказ.

- Тримаємося!

- Тримайтесь, реально, дуже дякую вам за розмову.

- Відсутність вибору полегшує вибір. Який вибір, ну от який?

 Анна Мірошниченко, "Хто з Мірошниченко?"