Головний сержант взводу безпілотних комплексів Денис Петров: "Зараз завести піхоту на позицію дуже складно. І краще це робити, маючи наверху "очі".

Автор: Тетяна Бодня

Він двічі ходив до військкомату, щоб мобілізуватись. Бо 18-річного юнака без досвіду служби спочатку не хотіли брати. Тим паче, що у березні 2022-го вистачало добровольців.

Та він проявив наполегливість. Каже, що дуже хотів захищати рідну Харківщину. Там і розпочав службу у стрілецькому батальйоні. А згодом почав працювати з дронами. Практичного ж досвіду довелося набиратися в бойових умовах, воюючи за Кліщіївку і в лісі під Кремінною.

Тому ми говорили з головним сержантом взводу безпілотних комплексів 5-ї Слобожанської бригади НГУ Денисом Петровим про особливості польотів у лісі, найефективніші безпілотники, взаємодію з іншими підрозділами і мотивацію тих, хто зараз боїться мобілізації.

– Віднедавна військовозобов’язані та резервісти-добровольці можуть обрати військову частину для служби без звернення до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. Також спрощено систему переводення між підрозділами. Якщо хтось захоче служити в підрозділі, де працюють з дронами, що їм потрібно брати до уваги? Є якісь особливі критерії відбору?

– Я не можу говорити за всі підрозділи, лише за наш взвод безпілотних комплексів. Ми з кожним, хто хоче у нас служити, спілкуємось особисто, щоб зрозуміти, чи дійсно людина вмотивована. Оскільки уніфікованих стандартів немає, як у більшості немає ні досвіду, ні навичок, розуміємо, що людей потрібно навчати. Тому головне – зацікавленість. І на першій зустрічі ставимо базові питання, відповіді на які можна знайти в інтернеті. А на другій їх повторюємо. І якщо бачимо, що людина не втрачала час між зустрічами, а усе це вивчала, то з цим вже можна працювати.

– Дехто вважає, що гуманітаріям там не місце, лише технарям. Ви теж так вважаєте?

– Це нісенітниці. Повторюся, що головне – це зацікавленість. Якщо навіть спершу у людини на пульті руки тремтять, вона все одно згодом може напрацювати навички польоту. Якщо ж зацікавленості немає, нічого не вийде.

– Скільки вам було років, коли ви пішли служити?

– Мені було 18. Коли почалася повномасштабна війна, спочатку у людей був шок, бо ніхто не розумів, що робити. Перші чотири дні усі бігали по магазинах, які ще не закрились, купували все, що могли. Я теж бігав. А коли на четвертий день з’явилася інформація, що військкомати починають набирати людей в ЗСУ, пішов в один з них.

Приходжу туди - на вулиці черга з п’яти чоловіків. Хлопця, який стояв переді мною питають: "Служив?" Відповідає, що не служив. Але його все одно взяли. Підходжу я до співробітника військкомату. Дивиться мій паспорт і перепитує, скільки років. Почув, що 18 і каже: "Тих, хто раніше не служив, не беремо". Питаю: "Як так? Переді мною ж хлопця взяли". Але він стояв на своєму. Тому того разу мій похід у військкомат не мав успіху.

– Але ж іще раз спробували?

– Мама жила в Харкові, мікрорайон Салтівка. Там тоді вже велись бойові дії, були постійні обстріли. треба було виїжджати. А мама поставила умову, що без мене не поїде. Тому ми разом поїхали у Львів. Там нам дали кімнату у гуртожитку.

Але я усвідомлював, що треба все одно служити. Тобто, чи йти до військкомату у Львові, чи повертатись до Харкова і знову спробувати мобілізуватись. Подумав, що піду у Львові – невідомо куди відправлять. Тому вирішив їхати додому у Харків. Відчував, що маю там бути.

– Як мама сприйняла?

– Сказав їй, що піду прогулятись. А сам поїхав. Коли вже був на шляху до Харкова, вона мені подзвонила, запитала, де я. Сказав, що їду до Харкова, щоб там волонтерити. Ця розмова була не з легких.

– Що було далі?

– За тиждень з другом пішли знову спробували. Цього разу нас взяли. Хоч тоді добровольців було достатньо.

Тих, хто раніше служив і мав досвід, відправляли в ЗСУ. А ми з другом ще місяць були в навчальному центрі. Потім у складі підрозділу Нацгвардії поїхали на околиці Балаклії. І ми понад три місяці простояли там в районі цементного заводу. Інтенсивність бойових дій там була не така, як в подальшому.

Окрім того, ця ротація особлива тим, що люди активно виїжджали з окупованих територій. І їхали через трасу, де ми знаходились. На блок-постах були величезні черги.

Ми намагалися пропускати їх якомога швидше, бо усе це часто відбувалося під обстрілами, а в машинах були діти.

– Були такі, хто їхав на окуповані території?

– Небагато, але були. Були і такі, хто намагався "заробити" на війні. Їздили на нашу сторону, купували ковбасу, сосиски, бо ці товари у нас коштували дешевше. А потім везли на захоплені території і продавали окупантам.

– Не зупиняли?

– Зупиняли. Але все, що могли зробити по закону – перевіряти документи, які підтверджували, що вони оформили ФОП і платять податки.

Зараз таке вже неможливо собі уявити. Як і умови, які тоді були. На позиції був душ, кухня, підвоз нормальний. Та й прильотів небагато. А зараз вони можуть бути цілодобово.

– Що було після Балаклії?

– Ротація, а потім контрнаступ на Харківщині. Брали участь у звільненні Куп’янська. Далі поїхали в ліс під Кремінну. Тоді ми були у підпорядкуванні 95 бригади.

– Одразу працювали з дронами?

– Ні, спочатку був стрільцем. Хоч потроху починав свою кар’єру дронщика в Балаклії, там трохи політав. І якщо порівнювати той період з тим, що відбувається зараз, – багато  змінилось. Тоді ми могли літати із супутниками, про виносні антени ніхто ще нічого не чув. Це, грубо кажучи, були цивільні польоти. Головне було залізти кудись якомога вище.

Тоді я був у піхоті, а літав "на пів ставки". А повноцінно працювати став уже з Кремінної. Нам виділили свій сектор – досить великий як для стрілецького батальйону, який мав стрілецьке озброєння і по мінімуму міномети і артилерію.

Ми простояли там до лютого. А 1 лютого розпочався масований штурм. І штурмували нас, заїжджаючи на позиції на БТРах, за підтримки танків. Артилерія, піхота…Все, що могло бути, все було.

На деякі позиції був більший тиск, на деякі тиснули менше. З якихось позицій відійшли, з якихось не відходили до останнього.

Наша піхота відкотилася туди, звідки ми літали. В лісі загалом дуже складно літати. Доводилось шукати місце десь вище, чи якусь галявину. Ми тоді з товаришем поїздили по тому лісі десь тиждень з моменту, як піхота відкотилась.

– Що означає поїздили?

– Піхота десь в трьохстах метрах попереду, ми приїжджаємо на машині, швиденько вибігаємо, починаємо розвідку, противник починаємо по нас стріляти. Ми садимо дрон, збираємося і їдемо ще десь за 300-350 метрів в сторону. Приїжджаємо, розвертаємося і починаємо працювати. А як тільки по нас починають стріляти, їдемо в те місце, звідки приїхали. Ось такі були поїздки.

На той момент 95 бригада наш батальйон забезпечила своєю артилерією. І треба було корегувати. А ми знали, де розміщені наші старі позиції, які зайняли орки.

– Їздили удвох з побратимом?

– Зазвичай, з нами їздив ще й водій. Але в один з днів я запропонував йому перепочити. Сам сів за кермо, бо мій побратим тоді ще не вмів водити.

Ми спочатку відпрацювали по одному танку. Потім виїхав інший. Я почав по ньому корегувати. І тут я на пульті дивлюся, що у нього вихід із дула, а за кілька секунд позаду мене вже був прихід.

Мене відкинуло на декілька метрів. Через якийсь час прийшов до тями. Побратим починає мене оглядати.

На ту мить я ще не зрозумів, що поранений, думав, що хвилею вдарило. І тут товариш каже: "Денисе, на штанах діра". Це було з лівого боку.

Розуміємо, що треба вибиратись. Сідаю за кермо, він ще йде позаду. І в цю мить десь п’ять прильотів прямо перед машиною. Побите скло сиплеться прямо в салон.

Я молився, щоб машина завелася – і вона, на щастя, завелася.

В звичайних умовах я б витратив більше часу, щоб звідти виїхати, але тоді на адреналіні воно якось дуже швидко усе вийшло. Приїжджаємо на КСП, там медик питає: "Хто 300?". Він не міг усвідомити, що я, будучи пораненим, їхав за кермом.

Мені сказали, що доведеться їхати у шпиталь. Але я згадав, що на позиції залишився мій телефон. Кажу товаришу, що треба туди їхати по нього. Він погодився, бо крім телефона, ми там ще деяке обладнання залишили.

Та й у шпиталь ми мали самі добиратися, було прийняте таке рішення, оскільки у нас була машина.

– Знову були за кермом?

– Так. Половину шляху я проїхав нормально, але потім нога почала німіти і вижимати до кінця зчеплення не виходило. Товариш каже: "Давай я спробую".

– Екстремальні курси водіння. Довіз вас врешті-решт?

– Довіз, хоч і не без пригод. Дорогою нас кілька разів ще обстріляли. Потім мене почали відправляти зі шпиталю в шпиталь. Перший був у Лимані. Там надали першу допомогу і сказали, що треба везти далі. Повезли в Краматорськ. Там я пройшов обстеження в той же день і мені сказали, що більше нічого зробити не можуть. Повезли в Добропілля.

А я увесь цей час кульгаю, але ходити можу. Один з лікарів каже: "Якось він непереконливо кульгає". Вочевидь, тому прийняли мене останнім. Оглянули рану, відправили в інший кабінет. Там посадили на стілець, прив’язали і щось вкололи. Прокинувся на наступний ранок і з того моменту я вже ходити не міг. Відправили мене в шпиталь у Дніпрі, далі – в Умань, де я вже пробув майже місяць. Бо виявилось, що осколок пробив мені кишку.

– Коли приїхали минулого року на схід, де встигли повоювати?

– Спочатку – Кліщіївка. Ми були у розпорядженні 80 бригади. Тоді були і наші штурми, і штурми росіян.

– Тоді писали в новинах про інтенсивні бої.

– Ми коли відбили крайні дві вулиці, то читали в перехопленнях, що їхні військові, яких вони посилали у наступ, вже відмовлялися йти. Їм брехали, що вони не на штурм ідуть, а міняти тих, хто на позиціях. З неба це виглядало таким чином, що іде 10 російських військових. Ми бачимо їх здалеку. Пристрілюємо точку. Доходять до неї, цю групу розбивають наші. Ще метрів за 100 ідуть інші. Переступають тіла своїх мертвих побратимів і рухаються далі. А по них теж "працюють". І так могло бути цілий день.

Вони йшли в якомусь такому стані…Уявіть, приліт від них за кілька метрів, а вони, не зупиняючись, ідуть далі. Не знаю, чи можна говорити про якісь наркотичні засоби чи це щось інше, але на вигляд  дивно.

Саме під час боїв за Кліщіївку отримав чималий досвід, розібрався, як краще працювати з дронами.

– Були тоді ситуації, які особливо запам’яталися?

– Біля моєї позиції заптурили пікап. Довелося виносити бійця, якому відірвало руку. Несли втрьох близько 5 кілометрів. Це було дуже важко.

Щодо роботи, то це дійсно був для мене важливий період, дізнався чимало нюансів про роботу з дронами. Наприклад, саме там ми почали працювати з виносними антенами. Бо до цього часу сиділи під відкритим небом, керуючи польотами. В бліндажі не могли забігти, бо був ризик втратити "пташку". А вони дуже важко діставались.

А з виносними антенами можна було працювати з укриттів. Почались "карусельки" – це коли один дрон повертається, а інший летить йому на заміну. При цьому стрім не перериваємо. Ми так усе організували, щоб в нашому секторі усе буде видно, незалежно від часу доби і погоди. Бо для прийняття рішень має бути зрозумілою обстановка.

Ми пробули в Кліщіївці до початку зими. І поки наші піхотинці відпочивали, нам дали завдання потроху працювати на півночі Харківської області. Залітали зокрема й на територію противника.

Після постійних бойових дій, які були до цього, це було майже, як відпочинок.

– Як реагували на наші дрони росіяни?

– Якщо в районі Кліщіївки, почувши дрон, намагалися сховатися, то тут вони кликали побратимів, щоб показати, яка класна штука літає. Ми їх "повчили" , що так робити не треба – скидами, корегуванням. Вони перестали так робити. Потім з’явилися антидронові рушниці.

– Довго там пробули?

– Доки противник почав знову заходити в Харківську область. Ми тоді літали в районі Стрілечого. І було видно, що там противник активізувався, щось готується. Бо почали летіти КАБи, артилерія активно працювала. Потім почався наступ.

– Ви виконуєте різні задачі: і аеророзвідку, і корегування артилерії, правильно я зрозуміла? Які вважаєте найефективнішими?

– Так, спектр завдань широкий. Працюю з дронами більшу частину своєї служби і можу сказати з власного досвіду, що "Мавік" – це фундамент сьогоднішньої війни. Бо, наприклад, візьмемо артилерію. Артилеристи мають бачити, куди стріляти. Інакше артилерія втрачає свою ефективність. Завдяки дронам, цілі досягаються якомога точніше.

Чи, скажімо, ще одна задача – завести піхоту на позицію. Зараз завести піхоту на позицію дуже складно. І краще це робити, маючі наверху "очі". Щоб вчасно побачити, якщо там є засідка чи з’явились якісь міни.

До того , піхота часто не знає, куди саме йде, у складі групи люди, які не були на позиції. А так у них є рації і ми кажемо, куди повернути і коли, щоб не нарватися на ворога, де є укриття, щоб у разі чого перечекати. Коли ми їх супроводжуємо, це набагато безпечніше для хлопців.

Не менш важлива і розвідка. І "Мавік" для розвідки підходить найкраще. До того ж, він дуже живучий. У нас витримував удари об дерева, падіння з 10 метрів. Знаходили "Мавіки" в полях обгорілими, але вони все ще працювали. Вони дуже надійні. І нічого поки що не здатне їх замінити.

– Військові розповідають, що на фронті так багато fpv-дронів, що від них неможливо сховатись.

– Річ не в кількості. Окупанти постійно змінюють частоти, максимально знижуючи їх. А під кожну частоту потрібен комплекс радіоелектронної боротьби. Не у кожної бригади є такі можливості.

Добре, що у нас розвивають виробництво дронів, але треба ще розвивати й виробництво РЕБ.

– Коли ви проводите аеророзвідку, дрони противника теж вас бачать? Можна якось убезпечитись?

– Є деякі запобіжні заходи. Але вони лише відтермінують момент, коли тебе знайдуть.

Ми знаємо звідки вони літають, а вони знають, звідки літаємо ми. Тому зараз не вдається довго засиджуватись на одному місці. Вони нам палять бліндажі, ми їм.

Є ситуації, коли росіяни мінують дороги, скидаючи зі звичайних "Мавіків" протипіхотні міни-пелюстки. Нам також на бліндаж скидали. Ходив їх збирав.

– На фронті критично не вистачає людей. І тих, хто як ви пішли на початку вторгнення росії, немає ким замінити. Що на вашу думку, можна сказати хлопцям, які бояться служити, щоб їх мотивувати?

– Найбільша мотивація, якою була, такою й залишається. Не підеш ти – окупанти прийдуть до тебе.

Звісно, можна було б мотивувати грошима, як це робить противник. Тобто, платити під час  підписання контракту. Але, як на мене, це короткострокова мотивація. І коли людина потрапить в бойові дії і по ній летітиме все, що завгодно, про гроші менш за все думатиме. Тому це має бути така сама мотивація, яка була у нас на початку.

Немає часу на те, щоб сидіти на диванах і розповідати в соцмережах, як "усе погано". По-перше, приходьте, щоб з’ясувати, як воно насправді. По-друге, якщо щось не влаштовує, виправляйте. Це наша спільна країна, і тримати нам її разом.

Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"