Військовий льотчик Максим Чайка про операцію на Зміїному: Ми всі розуміли, що це, можливо, для кожного з нас буде останній політ у житті
Бойовий льотчик, повний кавалер ордена Богдана Хмельницького, нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня Максим Чайка літає на вертольотах типу Мі-8, Мі-24, Мі-2. В Інтерв’ю він розповів, як випалював ворожі колони просто впритул на Херсонщині, про надскладну операцію на острові Зміїний, побут льотчика та що заважає польотам.
– Я військовий льотчик 18-ї бригади армійської авіації. Мені 31 рік, служу, служитиму в цій бригаді, виконую свої завдання та виконую польоти на даний час на цій війні.
– Скільки у вас зараз нагород?
– Багато, але з основних – то нещодавно мені прийшов Орден "За мужність", а взагалі я повний кавалер ордена "Богдана Хмельницького".
– Вітаю вас, а багато таких льотчиків в Україні?
– Я думаю, що нині вже трохи більше, але не сильно багато.
– Для вашого віку мати таку кількість нагород – це пристойно, правильно розумію?
– Напевно так, але здебільшого і всі мої побратими мене підтримують, що ці нагороди... немає цілі здобути якусь там нагороду, просто виконуєш свої завдання та і все.
– У вас прізвище Чайка?
– Так.
– Цікаво дуже. Як ви починали свій шлях? Чи маючи таке прізвище, ви одразу зрозуміли, ким ви станете, коли виростете?
– Одразу такого сприймання того, що ти будеш льотчиком, не було. Напевно, ця думка з'явилася в мене наприкінці військового ліцею, вже потроху розумів, що моє життя буде пов'язане з військом і потім вже, на якомусь етапі, я подав документи до Харкова на вступ на льотчика військового. На момент повномасштабного вторгнення я перебував у частині, ми тоді вже приблизно розуміли, що щось буде і виконували бойове чергування у себе вдома. Усі в себе вірили, всі розуміли, що щось воно буде, всі були готові, але в будь-якому разі ти не будеш знати точно, що саме буде. От, можливо, це якось з початку війни нас деяких збивало з пантелику, але в принципі пройшло буквально декілька днів і всі зрозуміли, що треба робити.
На той час, коли я починав літати на повномасштабній війні, мене віддали під командування Херсонської бригади, розподілили так. Ми працювали на півдні України від початку, нашими задачами був пошук колон, знищення їх. Ти отримуєш задачу, що там, наприклад, у районі якогось населеного пункту іде якийсь марш-колона, ви отримуєте координати, було таке, що навіть люди скидали нашому начальнику розвідки координати, і ми летіли по них або відео якесь скидали - "бачите, їдете". Все, плюс, погнали і все, так уздовж доріг, уздовж посадок шукали їх, а потім вже знаходили і впритул їх розстрілювали. Я гадаю, що взагалі зараз дуже мало льотчиків залишилось, які брали участь от саме з початку, там, де колони були – або вони вже пішли на той світ, або просто на той час вони ще не були готові до цього, можливо.
От є один із таких випадків, щоб на прикладі розказати, була одна ситуація з багатьох, але одна з таких ситуацій впритул – ми виходили десь під Херсоном, вже населений пункт не пам'ятаю, ми тоді літали і парами, і ланками – тобто 4 борти, 2 борти, і ми зі своєю парою, з іншим командиром екіпажа, виконували пошук, знайшли ціль, почали працювати. Я відпрацював некерованими ракетами по машині і потім вже відвертаю, розумію, що в мене вже ракет немає, а залишилась тільки гармата 30-мм, якраз бачу, що переді мною, метрів можливо 200-300, їде тентований КАМАЗ і навперейми цьому КАМАЗу вилітає наш інший борт – ми ж працювали "каруселлю", так сказати, він теж в ефір каже, що я пустий. Він випускає ракети, там залишилось 2 штучки в нього – одна потрапляє біля машини, а інша чітко у двигун, машина зупиняється. А я вже в розгоні на цей кунг, перемикаюсь в гармату і що є міці вистрілюю повністю весь БК в цей автомобіль. Звісно, там і руки трусилися, і було переживання, тому що в такі моменти час наче завмирає.
– Скільки у вас часу було на ухвалення такого рішення? Зазвичай – скільки часу?
– Це секунди взагалі, це настільки швидко, коли ти вже прилітаєш, думаєш, що минуло хвилин 10, а фактично сам цей бій відбувається дуже-дуже швидко.
– У цей момент яка відбувається координація з вашим екіпажем, оператори, я так розумію, якісь залучені чи тоді, на початках, такого...
– Ні, було. Я скажу так, що якби не було координації і взаємодії в екіпажі, то здебільшого це приводило б до дуже поганих наслідків, тому що інколи я сам загравався і мій оператор Богдан, він дуже мені допомагав у цьому. Він каже: "Все, досить".
– Що значить "загравався"?
– Бували в нас такі моменти, коли, припустімо, їде якась колона, ти вилітаєш з-за посадки, стріляєш по них, ти розумієш, що ще повністю не відпрацював, у тебе ще є снаряди, але ти розумієш, що ти підеш на повторний, то вони і так тебе чекають, а так з більшою ймовірністю, що тебе зіб'ють. Тому щастило, що тільки прилітали з отворами від куль, не від ракет.
– Отворами від куль по борту?
– Так.
– Часто таке було?
– Постійно, кожен раз.
– Ви брали участь в операції по острову Зміїний, але не брали в операції по Маріуполю?
– Ні.
– Вас запрошували в Маріуполь?
– Такого запрошення тоді не було.
– Це, мабуть, швидше як наказ був?
– Ні, не наказ, просто ми розуміли, що там наші хлопці, тому що принцип усієї нашої армійської авіації у тому, що ми працюємо на піхоту. Тому я кажу, що для авіації, для тих хлопців, які мене розуміють, ці нагороди, які нам дають, це до одного місця, тому що ну справжні герої – це ті, хто в окопах сидять, ті, хто кожен ранок прокидається і тримає там бій, а ми так, просто їх підтримуємо. У той період почалися, ми так їх називали "геморойні здачі" – коли ще не було достатньо західного озброєння, не було HIMARS, коли ми не могли доставати далекобійним озброєнням і розуміли, що треба працювати, тоді почались ці здачі. Одна з таких здач був політ на Маріуполь. На той час я також перебував під командуванням Херсонської бригади, ми хотіли з моїм оператором на той час полетіти, але командир дав мені ясно зрозуміти, що тут і так у тебе дуже багато роботи, так що сиди тихенько.
– Наступним серйозним завданням, я розумію, що кожне ваше завдання серйозне, але глобальним таким, це була операція по Зміїному, так? Наскільки складно було там працювати? Я розумію, що робота над водою і в тих умовах взагалі була надскладна?
– Це був звичайний весняний день, я пам'ятаю, як до мене підійшов один з операторів, з яким працювали, в той час, коли ми вже перейшли на інший спосіб ведення бойових дій, ми переважно працювали парами, от я працював з іншим командиром екіпажу дуже довгий час, і от його оператор підійшов до мене і сказав що, у нього такий специфічний гумор, він каже: "Макс, пам'ятаєш, ти хотів ще раз в упор попрацювати?" Я такий – ну так. "Зараз в тебе буде така можливість", але я до кінця не розумів, що це таке, але потім, вже коли почали приїжджати хлопці з підрозділу ГУР, підрозділ спецпідрозділів СБУ, тоді ми почали розуміти, що іде операція. Потім нас всіх зібрали, пояснили, що відбувається, що треба відбити острів, він перешкоджає проходу зерна і взагалі це наша територія. І почали працювати, почали готуватися, дуже довго готувалися, тому що ця задача була дуже специфічна і робота проходила повністю в морі, а такого досвіду працювати на такій віддаленості від берегової лінії, це дуже специфічно і важко. Принцип був такий: ми прибули на нашу Бессарабію, на південь України, розмістилися. План був такий: моя пара вилітає, ми з моїм ведучим йдемо перші, перетинаємо берегову лінію, прямуємо на острів, підходимо до острова. На той час, за даними розвідки, там перебував підрозділ росії, якийсь спецпідрозділ спецназу, ми гадали, що там їх чоловік 15, але як потім з'ясувалося, їх була ціла рота, це було потім. І от – наша задача була підійти до острова впритул, виконати пуск ракет, виконали розпуск, потім пара МІ-8 висаджує десант, який, своєю чергою, повинен був захопити цей острів. Вертольоти МІ-8 відходять назад і ми працюємо: з моєю парою прикриваємо висадку повністю, до останнього патрону, потім, по команді, там все було у нас налагоджено, інша пара перелітає і далі відпрацьовує по них. Це було так у теорії.
– Це так, як ви прописали і як ви готувалися?
– Так, але з перших днів, як ми прилетіли, як би то погано не було, але в південній Бессарабії є свої зрадники, як в принципі інколи трапляється в Україні, і почали по нас стріляти ракетами.
– Серйозно?
– Відсікати нас, так. Ми почали дуже шорхатись, переміщуватись, тому що розуміли, що... От першу ніч, пам'ятаю, ми прилетіли – не буду казати в яке місце, десь приблизно о 4-й ранку, чуємо сильний вибух, розуміємо, що це не просто вибух. Ми зразу поїхали до бортів, біля мого борту приблизно метрів 5 вдарила ракета, борт повністю став непридатним. Свій шолом я знайшов, десь 15 метрів може як він вилетів взагалі з борта, відтоді ми розуміли, що щось тут не те, а коли ворог знає, що ми тут, це задачу дуже ускладнює.
– Хтось із місцевих, можливо, здав координати?
– Можливо, ми ж цього ніколи не дізнаємося. Взагалі ми виконували на цей острів три польоти: перший нам не вдався, тому що нас попередили, що нас там вже чекають, плюс підняли російський винищувач; другий раз полетіли, долетіли, відпрацювали, почалася висадка, але на той момент, коли вже борти почали підсідати, по них відкрили шквальний вогонь і нам довелося звідти полетіти. Потім ми обмізкували все, зробили деякі висновки і вже третій раз був успішним: ми полетіли, відпрацювали, висадили десант. Дуже було важко, тому що з перших секунд, щойно десант ступив на землі острова, почались в ефірі крики "300-200", було дуже важко, наших хлопців було дуже мало, це їхня титанічна міць, я досі про цей випадок згадую, це просто... Це як щось неймовірне.
– Порівняно з кількістю росіян, які там були, там ще було і підкріплення...
– Так, у них було все, що можливо. Як потім ми дізналися, у них були і протиповітряні комплекси, все на світі, там був якийсь спецпідрозділ і наших хлопців втричі менше, але своїми силами вони відтягнули ворога і ще успішно, тою кількістю, якою вони залишилися, вони ще змогли звідти поїхати. Потім, в якийсь момент операції, вона ж іде, ми розуміємо, що там іде бій і десь по ефіру передають, що збивають наш борт. МІ-14 тоді працював як борт ПСС, тобто якщо нас збивають над водною поверхнею, його задача була прилетіти, забрати екіпаж або що від нього залишилось і перевезти на берегову лінію. Ми розуміємо, що час іде, треба працювати далі, тому що там теж наші хлопці на острові, і думки були про те, що треба щось робити з цим, тому що там, можливо, хтось залишився живий, але бій іде, коли вже ми зрозуміли, що острів на той момент ми не можемо відбити, хлопці повертаються звідти, з острова, десант: починається робота над цим екіпажем, знаходимо екіпаж, на жаль, тільки одна людина вижила. От такий момент був. І потім вже, ввечері, ми збираємося і командувач на той час каже, що якби це погано не було, але треба знову туди летіти. Так з хлопцями переглянулися, хтось там матюкнувся, хтось там... були дуже переповнені емоції, я не буду там казати, що там казали, але ви прекрасно розумієте... І цей момент такий цікавий дуже, коли наступного ранку ми розуміли, що треба летіти, ми прийшли на борт, теж обговорили, зробили деякі висновки, прийшли на борт, ми знову з моїм ведучим, нашою парою, повинні були працювати перші. А напередодні вночі по одному з бортів прилетіла ракета і борт вийшов у негодність, але нам сказали, що операція продовжується, але без цього борта. Ми починаємо запуск, у нас в екіпажі "кромешная тиша" так би мовити, і в якийсь момент я просто своєму оператору Юрі кажу: "Юр, мені дуже було приємно з тобою працювати". Минає можливо пара секунд, а Юра каже: "Я тобі те ж саме хотів сказати". Тому що ми всі розуміли, що це, можливо, для кожного з нас буде останній політ в його житті, і потім...
– Ви вперше в житті таке сказали колезі?
– Так, це перший і останній раз. Потім був такий момент, дуже страшний, коли ми вже готові були до зльоту, саме біля того борта, біля якого вночі впала ракета, метушився екіпаж, перевіряли борт – відбувається вибух, може метрів 100 від мене, я розумію, що там перебуває екіпаж зараз і швидше за все вони всі загинули... Я виконую зліт, дуже добре спрацював екіпаж МІ-8, він одразу \ підлетів до того борта, хлопці, які були біля того борта, той екіпаж якимось дивом вижив, єдине – там оператор зазнав поранення, зараз він вже в строю, все добре. Командир екіпажу, Олександр, це теж такий дуже цікавий випадок – разом з бортовим вони перемотують руку цьому оператору і потім цей же командир без оператора, перебуваючи в стадії контузії, запускає вертоліт і переганяє його на іншу точку.
– У стадії контузії?
– Так. Такий був випадок. І вже після того, як вже ми прилетіли на більш безпечне місце, прийшла команда, що з вас ця задача знімається і вона переходить на іншу бригаду. Потім вже, як там всі знають, жест доброї волі нашої і решта...
– По-людськи у вас питаю: після того, коли ви повертаєтесь із таких задач, про що ви говорите разом зі своїми колегами? Можливо, кому ви дзвоните, розповідаєте про те, що ви пережили?
– Напевно, це більше якась злість, тому що ми не виконали того, що ми хотіли. Це дуже сильний розпач, тому що ми, по-перше, втратили екіпаж – це дуже професійні були люди. Розуміння того, що треба працювати далі – воно не відпускає, це розуміння ще напевно до мене прийшло після перших наших втрат, коли ми втратили 2 екіпажі в один день з моєї бригади. Відтоді, напевно, відчуття того що це неминуче і що треба працювати, воно перебільшує всі інші відчуття, тобто страх, відчай, розпач...
– Після Зміїного які у вас далі були операції?
– Потім, після Зміїного, оскільки ми свої борти віддали працювати далі, мій командир бригади... Просто був такий момент коли, на початку війни, всі дуже завзято працювали, дуже завзято і ніхто не хотів їхати додому. Напевно, з початку війни я працював, можливо, два або три місяці без ротацій і командир мій це розумів, він все правильно казав, але я тоді його не розумів, і я розумів, що треба робити щось, але потім, після Зміїного, мій командир бригади забрав мене додому і після того я вже почав працювати, починаючи із Запорізького напрямку, Донецький напрямок, Луганський напрямок, зараз працюю на Харківському напрямку.
– Робота "на напрямках". Можете трошки про неї розказати, звісно, з того, що ви можете розказувати? Зараз, я так розумію, вже немає цих історій з колонами, так?
– Так.
– Або ви вже таких задач не виконуєте. Що зараз ви робите? І на чому зараз конкретно ви літаєте?
– Зараз, як і раніше, як завжди ми підтримуємо піхоту, відпрацьовуємо по координатах, по цілях, по різних спостережних пунктах, складах БК, техніці, розміщенню живої сили противника – тобто задача як є, так вона залишилась. Робота по напрямках, напевно, відрізняється лише тим, що на якомусь напрямку більше глушить навігацію або ні. І, напевно, якось відрізняється ще місцевість, тому що, якщо більше брати до Авдіївського напрямку – там терикони, біля Краматорська є свої нюанси, ЛЕПів дуже багато, хто знає-літав, той розуміє. Харківський напрямок "дуже порадував" тим, що навігація лягає ще до Пісочина не встигаєш підлетіти, а вже навігація лягає, свої там нюанси є.
- Ви вже, мабуть, по всій Україні попрацювали, так?
- Так, єдине, що я не застав - Київський напрямок з початку війни, тому що я працював на півдні. Кількість вильотів у більшості залежить від району опрацювання: в деяких районах буває загострення, там більше вилетів, в деяких, коли все стабільно, буває поменше і все також залежить від погоди, від різних факторів. До Харківського напрямку ми дуже довго і дуже сильно працювали на Донецькому напрямку, починаючи з Соледару, Бахмут, Лисичанськ, Сєвєродонецьк. Потім, коли ворог почав працювати, ми почали відтягуватись і потім вже, коли почався двіж на Харківському напрямку, це ж Вовчанськ і все інше, то наша бригада одна із перших взяла участь там, і зараз от там є загострення. Тобто, так не можна казати, що десь там більше... Приблизно одна і та сама температура по палаті.
- Скільки у вас може бути зараз вильотів у тиждень?
- Буває, що і по одному вильоту в день, буває що і по два вильоти в день.
- В день?
- Так, по-різному. Був такий період, напевно в 2022-му році влітку, я пам'ятаю, коли ми вилітали 4-5 разів, це тоді саме був момент, коли ворог заходив на Лисичанськ і підходив до околиць Бахмута, тоді ми працювали з самого ранку аж до вечора. Тобто ти прокидаєшся влітку, це ж день довший, ніж ніч, тобто ти прокидаєшся в годині 3-й, в 4-й ти вже щось поїв, напівсонний пішов на борт, запускаєшся, вже летиш, уже світає - відпрацював, приземлився, зарядився, відпрацював... І повертаєшся вже коли сонце заходить.
- Насправді ж потрібен якийсь час для того, щоб готувати борт, але, мабуть, тоді, на початках не було такої можливості, так?
- Не було.
- Одягтися, продумати все, зібрати команду, проговорити якось, як було?
- Суть у тому, що є моменти, які регламентують підготовку бортів, підготовку екіпажу, але всі це розуміють, якщо брати по-нормальному, для підготовки борта є якийсь час, але всі прекрасно знають, що чим швидше - тим краще і ніхто про це не думав. Тим паче на той момент вже ми мали деякий досвід в роботі, тому підготовка займала ще менший час і для бортових техніків, які теж мали дуже хороший досвід і мають, для них підготувати борт - це дуже швидко, набагато швидше, ніж пише книжка.
- Яка ваша, Максиме, особиста підготовка до польоту? Можливо, ви перед польотом щось там не їсте, не говорите по телефону...
- Ні, я просто беру з собою колонку на борт і слухаю музику, і все.
- Це жарт?
- Ні, це не жарт.
- Серйозно? Колонку у вертоліт, коли на бойових?
- Так, але коли лечу, то я не вмикаю, тому що там дуже шумно, а так, біля борта, це, напевно, якийсь такий моральний настрой.
- А що ви слухаєте?
- Все на світі: починаючи від року до звичайної попси, що буде по настрою, від 80-х до 2000-х.
- Якась улюблена пісня у вас є станом на зараз? Можливо, щось новеньке слухаєте, підкажіть нам?
- Зараз в тренді от "Касета" групи SadSvit, мені дуже подобається.
- А якісь забобони?
- Немає такого.
- Крім колонки на борт, що берете з собою?
- Екіпаж.
- Це таке, збите вже питання, але знаєте - обереги, якісь талісмани...
- Я завжди в політ беру з собою прапор, на цьому прапорі розписані всі екіпажі, які зі мною працювали, це для мене такий напевно оберіг.
- Який у вас зв'язок із вертольотом? Чи взагалі буває у льотчика зв'язок із вертольотом? Я розумію, як в кіно - підійшов-погладив-щось поговорив, назвав його якимось ім'ям, можливо?
- Напевно є якась така тема, напевно є, тому що, якщо ти не розумієш вертоліт, а він не розуміє тебе, то нічого не буде з цього, от навіть якщо береш два однакові вертольоти, то кожен по-різному поводиться. Звісно, якщо льотчик постійно виконує польоти на одному і тому ж вертольоті, то тоді до нього звикаєш, знаєш його всі "приколи".
- Буває таке, коли командування приносить завдання, каже - є такий план, будемо це робити. Ви або ваша команда можете сказати, що ми туди не полетимо, бо... і називаєте причини, аргументуєте і це завдання може скасуватися, чи немає такого?
- В моїй практиці, те, що я робив, я ніколи не казав, що я не полечу. Це справа принципу.
- ЛЕПи, сонце, що ще може завадити вам в небі, коли ви летите на завдання?
- Напевно так, коли зранку ти летиш, то ж нічого не видно через сонце. Оскільки ми працюємо на дуже низьких висотах, тоді так, особливо, коли сонце ЛЕПи, птахи... Це заважає, але звикаєш. У тому й суть авіації, що ти вище всього і ти від цього отримуєш задоволення.
- Яка ваша особиста романтика в небі?
- Романтизувати можна все, що завгодно, але напевно це свобода від усього, це розв'язані руки, ти можеш виконувати все, що завгодно.
- Які у вас зараз є потреби, якщо можна про це говорити?
- Вони були раніше, це, як завжди, ракети - потрібно більше озброєння, більше ракет, більше знищених цілей - все дуже просто. Можна мріяти про нові вертольоти, але треба бути реалістами, що найближчим часом цього не буде і всі льотчики розуміють, що скоро нових вертольотів не буде. І вони готові це робити, просто дайте їм чим це робити. І все.
- Я бачила, в якому стані ваші вертольоти, і була здивована тим, як взагалі вам вдається на вертольотах такого зразка робити завдання.
- Головне не інструмент, а те, як ти ним користуєшся. Так, техніка не найсучасніша, але люди з досвідом можуть таке на ній виконувати, що це вже і не такий важливий момент. Хотілося б щось новіше, але на це треба час і рішення.
- Вам би на чому ще хотілося політати?
- Напевно, на всьому хочеться спробувати. Апач - це круто, але підготовка на Апач дуже важка, там своя система, хоча в принципі чому би ні?
- Як ви зараз оцінюєте противника? Поговоримо про їхню авіацію на початку повномасштабного вторгнення і те, що ви зараз бачите?
- На початку вторгнення вона дуже нам шкодила, оскільки ми до кінця не розуміли, що вони зможуть так нагло залітати на нашу територію, але потім ми це зрозуміли - і почали їх пачками класти, і вони це теж розуміли. І в такий момент приходить розуміння, що ворог не дурний і він дуже добре вчиться. Так, на початку всій Україні для заспокоєння, розказували, що ворог - не такий страшний, але фактично це дуже небезпечний ворог, підступний, у якого немає моралі, і в нього дуже багато техніки й особового складу.
- Техніка в них в якому стані, з того, що ви бачите?
- Набагато новіша, ніж наша. Можливо, вона не така сучасна і не така авіоніка надсучасна як у західних зразках, але вона є, її дуже багато і вона нова. Якщо брати наш вертоліт із заводу, він взагалі буде себе по-іншому вести. І суть у тому, що вони постійно модернізуються: вони розуміють, що десь їм щось не вдалось, десь їх РЕБами заглушили - і вони вдосконалюються.
- У нас же теж щось змінюється?
- Так, звісно.
- Хочеться якихось оптимістичних новин від вас.
- Завжди є оптимізм. Не треба недооцінювати ворога, а те, що ми переможемо, це 100% факт, це просто справа часу.
- Ви дуже часто в інстаграмі збираєте кошти на різні бригади, ви, я так розумію в колаборації з кимось продаєте одяг.
- Ні, це моя особиста ініціатива, я вирішив зробити такий невеличкий мерч. Є такі періоди, коли дуже було важко збирати донати з людей і я зрозумів: якщо я буду робити щось, за що люди можуть це купити, а ту частку, яка залишилася, буду закидувати на банку - так буде простіше робити збори.
- Ви зараз на що збираєте?
- Я збираю зі своїм побратимом Ігорем. Після того, як ми розуміли, що поки ми самі собі не допоможемо - нам ніхто не допоможе. І перший збір був на шоломи. І перший свій мільйон ми зібрали на захисні шоломи. Зараз нашим рішенням було збирати на FPV-дрони для бригад на Харківському напрямку.
- Ваше екіпірування скільки коштує? Шолом ви згадали, це дороговартісна річ?
- На даний час десь приблизно до 3 000 доларів тільки шолом, це без маски, без додаткових фільтрів, без кріплення на окуляри.
- А одяг, форма у вас?
- Оскільки це спеціальний одяг, він буває або роздільний, або цільний комбінезон, в саму тканину додають спеціальний матеріал, який не горить, а тліє і не залишає на льотчику опіків. І ціна дуже варіюється, тому що різні виробники, різні країни, в деяких випадках ми використовуємо вживані речі.
- Що має бути ще у вертольоті для вашої повсякденної роботи?
- Це навігаційні системи різні, GPS, якими користуємося - це як телефон, чим новіші, тим вони кращі, тобто якісніше виконання бойового завдання. Різні девайси, в яких ми відпрацюємо перед задачею, теж дуже багато коштують, різні додаткові навігаційні системи, тому що, як я казав до цього, РЕБ, який працює у ворога, дуже сильний і треба якось робити роботу в умовах сильного радіоелектронного подавлення.
- Взуття має бути якесь особливе?
- Не особливе, але воно має бути дуже зручне, тому що специфіка польоту на вертольоті потребує точних і філігранних рухів. Всі ми розуміємо, що треба виконувати польоти в спеціальному обладнанні, тому що було дуже багато випадків, коли ця форма і ці шоломи рятували наших пілотів.
- Зараз ви можете пригадати таку історію, де був найбільший ризик для вашого життя за весь час вашої роботи?
- Якщо не брати Зміїний... Був один момент, коли я получив від командування "втик". Це був День авіації, 2023 рік, ми виконували роботи під Бахмутом і тоді ворог, розуміючи, що не можуть нас збити, почав міняти тактику. І був такий момент, коли я пішов на принцип і виходив на ціль 4 рази. Літак виходив на мене, я розумів, що я не можу відстрілятися, я відвертав, підсаджувався, він відходив, я знову злітав, виходив на бойовий, він знову на мене виходив, я знову відвертав і потім вже... Того дня сили були на нашому боці і ми дуже-дуже тоді класно поклали. Але командир дуже сварив і сказав: "Казнить? Миловать!". Більше відтоді так не роблю.
- Не штрафував хоч вас?
- У повітрі немає штрафів.
- Удача відіграє якусь роль?
- Напевно, 90%.
- Тобто, ти можеш вилетіти, знати все, розуміти куди ти летиш, але щось стається?
- Так, банальний випадок - якийсь ЛЕП, пташка.
- Пташка часто псує роботу?
- Бувало. Якось ми працювали влітку, летіли під Лисичанськом, дуже великий завод нафтопереробний. Ми йдемо сепаратором по улоговині, було там під 40° температура, і в мене в лобовуху влітає пташка. У таких випадках не треба користуватися дворником, тому що воно зараз все висохне і не віддереш, я просто рефлекторно включаю, воно починає розмазувати. Трішки було незручно летіти.
- Це вже зараз ми так з вами переходимо до армійського гумору, тому що поза камерою Ви трошки інша людина, ви якось і жартуєте, а от на камеру ви такий серйозний.
- Без гумору нікуди.
- Які особливості авіаційного армійського гумору? Кожні військові з різних підрозділів жартують по-своєму: от розвідники, я вже знаю, по-своєму, танкісти взагалі по-своєму.
- Якщо чесно, то у нас дуже чорний гумор, з жорсткими підколами. Був такий момент, коли якраз ми летіли на Зміїний, а оператор Євген, він шуткує дуже рідко, але якщо це робить, то це капець... І щось ми сиділи на курилиці, якраз підходить і таким грубим голосом: "Макс, слышишь, у тебе ж є вже Богдан третій? Да. Я думаю, що після цієї задачі тобі дадуть точно Другий, а там вже подивимось і як". Типу такого, блін.
- І так, мабуть, між собою, от ви коли сидите?
- Постійно, без гумору нікуди - це і підтримка моральна, і якась розв'язка, щоб твої думки були налаштовані не на погане, а на хороше ніколи не думав про погане, а якщо думаю, одразу оцінюю всі ризики, готую свій екіпаж. Я розумію, якщо я буду сам думати про це і давати цю енергетику своєму екіпажу та своєму введеному, то... Навіть коли ти сам боїшся, не треба цього показувати.
- А буває так, що ви сваритесь?
- Дуже рідко.
- Переходите на крики?
- Немає такого, ну може в моменті, але потім, знову ж таки, ми приземляємось, жартуємо і все це проходить, тому що всі розуміють, що є таке поняття як авіаційна сім'я - от коли ти в екіпажі зльотуєшся з бортовим техніком, з оператором чи з правим льотчиком, ви стаєте маленькою сім'єю, тому що ви летите разом, виконуєте завдання разом і в деяких випадках і гинете разом.
- Багато побратимів ваших або друзів загинуло під час повномасштабної війни?
- Дуже багато, так, всі друзі дуже хороші хлопці, дуже багато з мого випуску хлопців загинуло.
- Який вік для льотчика вважається молодим? От ви зараз молодий льотчик?
- Зараз такого, напевно, немає. Раніше, до повномасштабки напевно були якісь принципи з підготовки, коли ти розумів, що він до чогось готовий... Зараз я скажу, що як би то не звучало, льотчики 21-річного віку, без класу взагалі мають під 200 бойових вильотів, мають такий колосальний досвід, що просто... Йому тільки 21.
Можна це оцінювати з різної сторони: знаєте, як з поганої сторони як кажуть - йому тільки 21, а він вже цей... А може оцінити з іншої сторони - в 21 він уже має такий досвід. Звісно, він дуже поганий, звісно краще б цього досвіду взагалі не було, але що маємо те маємо. І потім він буде передавати цей досвід іншому поколінням - це дуже круто. Війна, як би це не було, це двигун прогресу.
- Ви від війни втомились?
- Всі втомилися, напевно, хочеться кінця війни, хочеться перемоги, хочеться поїхати на Донбас-Арену, хочеться поїхати в Ялту...
- Як проявляється ваша втома зараз? Спати хочеться, відпочити якось?
- Такого немає, напевно просто погано сплю.
- Взагалі мало, мабуть, льотчики на сон витрачають часу?
- Та ні, в нас же все по документах, треба спати 8 годин.
- І ви спите 8 годин?
- Так.
- Та ладно... Сьогодні ви скільки поспали як до нас їхали? Скажіть чесно, у вас же штрафів немає, то можете говорити.
- Та ні, нормально поспав, просто, напевно були якісь думки перед інтерв'ю, а так...
- Ви сьогодні на інтерв'ю все сказали, що ви хотіли сказати українцям?
- Можна казати дуже багато, але як би гірко не було, поки людина сама не опиниться в таких ситуаціях, вона ж нічого не розуміє, такий у нас світ, так психологія влаштована, що поки там хлопці наші безперестанно воюють, а хтось там десь тусить на дискотеці, але коли десь прилітає якийсь "Шахедик", вони зразу розуміють, що треба донатити на армію. Якщо ми всі разом не зберемося і не зрозуміємо, що росія - це ворог, і що нам треба працювати всім, а не тільки тим, кого заганяють по мобілізації або умовно вже працює з початку війни, а коли всі це зрозуміють і будуть хоч щось робити для цієї війни, коли всі зрозуміють, що хлопці в полоні, що треба виходити на марші, треба давати розуміти всім, що вони не забуті, давати розуміти те, що війна буде довго і ці всі байки-чутки про те, що там хтось прийшов до влади і зараз швидко поміняється, що за 24 години, як там кажуть, закінчиться - такого не буває взагалі, це маячня божевільного.
Деякі люди просто не розуміють, що всі ми не безкінечні, що кожен солдатик, який сидить в окопі, кожен ранок просинається, засинає чи засинає взагалі в цей день, він теж втомлюється і поки ми самі цього не розуміємо, особливо ті люди, які поїхали за кордон, які не хочуть повертатися, вони в будь-якому випадку повернуться, але хто вони будуть після цього? Чи можна взагалі назвати їх людьми?
Я вважаю, що всі люди зараз роблять все задля цієї війни, тому що якщо ми цього не зробимо, то це буде робити наше наступне покоління, цього дуже б не хотілося. От інколи, коли дивишся, наприклад, такий момент десь в інтернеті побачив, коли дівчинка поїхала десь за кордон на відпочинок з матір'ю, бо її батько десь на фронті і салюти пускають і вона каже: "Мама, що це таке? Що це за вибухи?". Мама не може їй пояснити, що це просто звичайний салют, от оце хреново, дуже хреново, коли діти розуміють реалії війни, цього не повинно бути. Щоб цього не було ми повинні всі разом робити все для того, щоб це війна закінчилась - такий посил.
- Дуже вам дякую.
- І вам дякую.
- Я вам бажаю відпочити, мирного неба нам усім і я дуже хочу, щоб ваші слова почули українці, вони дуже важливі. Не так часто до нас приходять льотчики, ще й з такими прекрасними словами. Дякую.
Анна Мірошниченко, "Хто з Мірошниченко?"
