Позивний Ara: "Для FPV-шок немає різниці прилітати у корейську морду чи російську. Головне - влучний результат"
Андрій - пілот Групи ударних БПЛА Дронго, яка складається із чотирьох хлопців-добровольців. Вони на полі бою допомагають батальйону "Арей" УДА. Нині воюють у курській області. Має позивний Ara - так його називали друзі ще у цивільному житті. До російсько-української війни два роки працював у росії на будівництві, але у лютому 2014-го повернувся в Україну.
- Коли ви ще перебували у росії, як сприймали росіян?
- На той момент ніяк, бо ми мало спілкувалися із місцевим населенням. Працювали, здебільшого, приїжджі. Але я пам’ятаю, як по телевізору почали показувати, що Крим хоче бути росією. Ганяли таку інформацію. Я в цю чухню, зрозуміло, не вірив. У мене є друзі в Криму, і додому телефонував, то мені розказували реальну ситуацію. Я у лютому 2014 року повернувся в Україну і сам побачив, що відбувається. Тоді рік добивався, щоб потрапити до армії.
- Чому вас не брали?
- Казали, що немає необхідності, що не підходжу, тому що до того я не служив. Але потім все ж взяли. Я потрапив до 19 ОМПБ (це колишнє Миколаївське ТрО). Ми тоді тримали оборону Маріуполя.
- До якого часу ви служили?
- До кінця серпня 2016 року. Тоді було умовне затишшя. Якби була така ситуація, як зараз, навряд чи я б звільнився.
- Чи не думали про те, що росія може піти на нас повномасштабною війною?
- Я був готовий до того, якщо щось почнеться, то я не виїжджатиму й не переховуватимусь, а точно чинитиму супротив усьому тому руху.
- Коли зрозуміли, що це неминуче? До наступу чи вже по факту?
- По факту. Я був вдома у Вознесенську. Не хотів іти у ЗСУ, але був готовий допомагати. Ми будували блокпости, робили коктейлі Молотова, готували оборону міста і зустрічали всю ту орду. Я знаходився біля мосту, який підірвали, чув перший вистріл з танка.
- Які були враження? Ворог доволі швидко рухався Херсонщиною, мав великі плани на Миколаївщину...
- Так, ми все це бачили у новинах. Були готові до всього. Ніхто вдома не сидів. Місто на кілька днів було окуповано наполовину. Але вони відступили. Ми робили зачистки, дивилися, охороняли техніку, щоб цивільні не лізли, адже людям все цікаво. А я, як військовий у минулому, розумів: росіяни могли закласти вибухівку перед тим, як виходили. Треба було, щоб спочатку сапери все перевірили.
- Місто вдалося відбити. Чим ви займалися після того?
- Можна сказати, волонтерив: щось знайшов – передали хлопцям з 80-ки, де у мене було багато друзів. Тобто намагався допомагати, чим міг. Тільки звільнили Херсон, ми возили людям воду та продукти.
До речі, про допомогу. Я займаюся розборками грузових автомобілів. Хочу сказати, що мій шеф – дуже патріотична людина. Я йому дуже вдячний за те, що він робить! Знаєте, коли ми виїжджаємо на фронт, він мені все одно сплачує повну зарплату. І завжди підтримує нашу групу.
- То розкажіть, як ви потрапили у Дронго?
- Я волонтерив у фонді "Єдина країна" (він, до речі, досі працює та допомагає). Мій товариш, який теж там був, розказав, що збирається навчатися пілотувати. Я попросився до них в компашку. Стало цікаво. Це для мене був такий поштовх. Організовував це все Капелан – наш нинішній командир. Запитав, хто ким би хотів бути. Зуб (нині пілот FPV в Дронго. – О.М.) одразу визначився, що буде пілотом. Я спочатку теж хотів. Але розумів, що літати міг би, однак зібрати дрон чи налаштувати його для мене було важкувато. Тому став сапером, хоч до того ніколи не займався цією справою. Так би мовити, відклав польоти. Нас було десь чоловік 15. Але з часом деякі відсіялися – щось їм не підійшло, то нас, зрештою, залишилося четверо. Тоді я вже запропонував: літатиму на "Мавіку", а Сільвер нехай буде сапером. Так ми розподілилися й по сьогодні працюємо: я – на "Мавіку", Зуб – FPV, Сільвер – сапер, а Капелан – старший групи.
- Мені пригадався роман Дюма "Три мушкетери"...
- (сміється. – О.М.) Якось так. Нас четверо, і ми воюємо разом. Знаєте, ми навіть можемо з якогось робочого питання посваритися, але за 15 хвилин вже забули й працюємо далі. Тому що у нас є спільна мета.
- Поговоримо ще про вашу роботу. Перед тим попрошу вас розказати, як ви полетіли? Як у вас виходило?
- Вперше я полетів, коли ще був сапером. Всім давали "Мавік". Звичайно, мені теж хотілося спробувати. Складного я там нічого не побачив. Це ж не FPV, яким треба дуже точно керувати, а така, ніби, іграшка. Клас! Можливо, через це я з часом і прийняв рішення, що можу літати на "Мавіку".
- Що було найскладніше?
- Втрата перших двох дронів. Я дуже засмутився. Просто знаю, як вони дістаються – скільки люди на них збирають, які це кошти, час та нерви. А я за один день взяв та "поклав" два "Мавіки". Хлопці мене заспокоювали: "Таке ж буває!" Але все одно морально мені було важко. Навіть у думках проговорював, що знайду новий і куплю. Однак нам допомагали волонтери, і наш батальйон давав дрони. До речі, зараз він нас дуже сильно підтримує "пташками". Тож тепер ми у людей "Мавіки" не просимо.
- Де втратили ті дрони? У Вовчанську?
- Так. Ми тоді трохи були позаду усіх, вперед не лізли, як вже потім було у курській області, де ми були у двох кілометрах від лінії зіткнення. Знаєте, спочатку було складно орієнтуватися. Але очі до всього звикають. Тим більше, у нас Капелан дуже добре розбирається у картах, тому швидко направляє, якщо раптом ми заблукали.
- Зуб мені розказував, що також ви були на пропускному пункті Колотилівка…
- Допомагали батальйону. Тоді вперше потрапили під дуже сильний обстріл. Наш Капелан був поранений. Мені згадався 2015 рік, коли нас теж обстрілювали, й ми сиділи в бліндажах. Подумав, що це дві геть різні війни.
- Справді, у них зараз в рази більше людей, техніки, тих же дронів. Часто чую від військових таку фразу: поруч завжди щось висить і літає.
- Саме так. Ось нещодавно була ситуація: стою на перекурі, щось різко задзижчало, піднімаю очі - летить крило. Добре, що перелетіло нас і трохи далі впало. Такі у них є напівкруглі пінопластові камікадзе.
- Яка у них взагалі ситуація із дронами на вашому напрямку?
- Їх дуже багато! Я літаю "Мавіком" і бачу цю велику кількість їхніх дронів. Нам вони важче дістаються, аніж їм. Але нічого. Наша країна теж рухається в цьому напрямку. Бачу з новинах, що на 90 відсотків самостійно можемо виробляти комплектуючі для FPV – мотори, рами тощо.
- Але у них все масштабніше.
- На жаль. А у нас, так би мовити, люди збирають "на колінах". Велика їм за це шана!
- А загалом що можна сказати про те, що відбувається у курській області?
- Все надто інтенсивно.
- Аналітики американського Інституту вивчення війни зазначають, що росіяни тут просуваються…
- Перед ротацією ми тримали правий фланг, а на лівому трохи розгромили хлопців-танкістів. Там був і мій кум. Сподіваємося, що він у полоні… Для мене це було таким ударом. Я в цій ситуації з кумом звинувачую бусифікацію. Він весь час допомагав армії, донатив. Але його в Києві заламали й кинули в бусік. Це при тому, що мав бронь. Потрапив на фронт і не повернувся з першого бойового виїзду…
Я вам так скажу: у росіян тут дуже велика кількість особового складу. Ми цілими днями літаємо й бачимо ці групки по п’ять чи сім людей. Вони постійно лізуть і лізуть!
- Колонами вже не пересуваються?
- Ні. Піхота невеликими групами. Там біля нас є річечка. Технікою вони її не переїдуть. Перепливали човнами, які ми глушили то з ними, то без.
- До речі, про особовий склад. Уже є чимало інформації про те, що в боях за курську область беруть участь військові з Північної Кореї. Ви бачили їх?
- Ми не бачили. Наш батальйон з ними стикався, коли ми були вдома. Казали, що перли великою кількістю. Причому сміливо, навіть не намагаючись сховатися. От він бачить "пташку", просто розвертається й починає по ній стріляти. Через це була чимала втрата дронів. А звичайний росіянин біжить десь у кущі та намагається сховатися. В боях за Плехове був такий момент: він тікає, падає в траву й починає її на себе накидати, щоб його типу не помітили (посміхається. – О.М.). Але наша "пташка" прилетіла й все одно зробила свою справу. Не сховався. Трава не допомогла (всміхається. – О.М.).
- Як ви взагалі поставилися до того, що російська армія, яка і так чимала, поповнилася ще й корейцями?
- Ми розуміли, що курську операцію придумали, щоб хоча б трохи відтягнути з Донбасу росіян. Звичайно, було образливо, що додали корейців, щоб таки своїх не забирати з того напрямку. А загалом для FPV-шок немає різниці прилітати у корейську морду чи російську. Головне - влучний результат.
- До речі, коли ви заїжджали у курську область, які відчували емоції? Це ж ви заходили вже на територію ворога.
- Коли ми "перетнули стрічку", у нас якраз Капелан отримав поранення. Через цю ситуацію ми були засмучені та злі. Нас же залишилося троє. Хлопці з батальйону запитали, чи зможемо ми так працювати? Ми майже не думали - погодилися. Але попросили трохи часу, адже коли рятували нашого Капелана, залишили все обладнання. Також треба була машина. Нам дали пікап. Залетіли назад, зібрали все та за пару днів уже були в селі Плехове. Ми ж приїхали робити свою справу. Чи це "за стрічкою" – для нас різниці не було. Хіба, можливо, десь на підсвідомому рівні це мало значення – для інформації. Я зателефонував дружині, бо стараюсь тримати її в курсі, де знаходжуся. Ви ж розумієте, що може по-різному закінчитися… Але треба працювати. Ми допомагаємо батальйону і не запитуємо, це на нашій території чи ні.
- У вас є якісь забобони в роботі?
- Немає. Ми можемо посміятися з чогось такого і все.
- Але є завади. Наприклад, погода. От зараз був туман...
- Дуже важко працювати за таких обставин. Втрачаємо "пташок". Летіти ж треба. Ми намагаємося використовувати бомбери, щоб не витрачати дрони. Було й таке, що через густий туман просто не могли повернутися додому - загубилися. Блукали-блукали, сіла батарейка – втрата дрона. Нічого страшного. Зарядили інші й знову в політ. Якщо є потреба і якась хоч маленька можливість полетіти, ми стараємося це робити. У нас немає такого: ввечері виключили апаратуру, виспалися, встали о десятій і давай літати. У будь-який час, якщо треба і ми можемо, працюємо.
- Частіше вдень чи вночі?
- Вдень, бо легше. Та і наступи всі в цей час. Так, у нас на FPV є нічні камери - то не проблема. Але ж, якщо, наприклад, туман, то в денну камеру можна щось роздивитися, а от в нічну вже ні.
- Бачила відео, як ви видивилися чотирьох кіз, прийнявши їх спочатку за ДРГ.
- (сміється. – О.М.) Так, так! Ми не могли зрозуміти: що це за групка в лісі?! На картинці – лише чорні цятки, тому що на FPV-шці ж не така якісна камера, як на "Мавіку". Запитали командування, хто там ходить? Відповідають, що ніхто - немає там ні наших, ні чужих. Коли ці козочки вийшли на поле, Зуб ближче підлетів і познімав.
- А як ви переживаєте невдачі в роботі?
- Якщо втратили дрон, то прикро, але ми на цьому не зациклюємося. Просто одразу збирається інший, все кріпиться і "вогонь", тому що ми розуміємо, що треба зупинити ворога.
Якщо не влучили, нічого страшного. Летимо назад, сапер зустрічає дрон. Тільки він сів, помінялась батарейка, БК причепилося і знову вилітає.
А якщо влучили – сіли, дивимося стрім, поки не з’явиться нова група. Але ж ми не так працюємо, як інші хлопці. Вони три-п’ять днів літають, потім відпочивають. У нас інакше: ми приїхали і 10-18 днів на місці. У нас немає відпочинку ні вдень, ні вночі. Іноді спимо по три години. Можемо перепочити, коли є можливість. Наприклад, пішов дощ. От Зуб літає так, що у нього від напруги окуляри заливає сльозами. Він може зранку сісти й працювати аж до вечора. Мені легше, бо я дивлюся в екран без окулярів. Але теж переживаю, тому що не хочеться втратити дрон через РЕБи. Розумієш, що це ж не FPV-ка, то на отримання нового піде певний проміжок часу.
- У вас є РЕБ?
- Ми його возимо в коробці (посміхається. – О.М.). Щоразу виїжджаємо, беремо РЕБ, але не дістаємо.
- Чому?
- Чомусь у нас так виходить. Але з ним якось спокійніше (всміхається. – О.М.). Ми їдемо – ще рано вішати. Доїжджаємо – бачимо, що проскочимо й так. Та й не думаємо про нього: раз-два й вирулили. Коли знайшли місце, швидко розвантажились, заховали машину й до роботи.
- А у ворога яка там ситуація з РЕБами?
- У них дуже багато РЕБу. Коли ми раніше виїжджали – пропадала картинка. А зараз мій дрон летить, зв'язок ідеальний, але пульт не слухається. Їхній РЕБ надсилає йому хибні команди. І я нічого не можу зробити. Було таке, що намагаюся скинути гранату, а не виходить. Дрон повернувся і підірвався. Я такого ще не бачив за рік, що ми воюємо.
Я вам так скажу: коли вони тільки кудись заходять – ще більш-менш. Але коли вже осіли, то РЕБу дуже багато.
- Про що це свідчить?
- Що на війні вони точно не економлять.
- І, судячи з ситуації, закінчувати її не збираються.
- Думаю, не збираються. Переговори будуть до одного місця.
- Зараз чимало розмов про те, що у 2025 році війна може закінчитися. Я так розумію з вашої відповіді, ви так не вважаєте?
- Взагалі дуже хочеться, щоб так сталося… Знаєте, я маю офіційну відстрочку. Але не збираюся сидіти й чекати, коли закінчиться війна. Чомусь не вірю, що відбудеться так: бах! - і книжка закрилась. Я себе налаштовую на те, що мені потрібні сили, щоб допомагати й далі. Бо, повторюся, таке відчуття, що швидко все не скінчиться.
P.S.: Друзі, хлопцям із Групи ударних БПЛА Дронго для ефективної роботи зі знищення ворога потрібні дрони. Якщо маєте бажання та можливість допомогти, долучайтеся, будь ласка, до збору. Реквізити:
🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/31hRgsUyyt
💳Номер картки банки
4441 1111 2990 1124
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото та відео надані героєм
Слава Україні!