Командир роти 2-го батальйону 128-ї бригади Юрій Герус (Геркулес): Якби думали головою, то до цього б не дійшло. Все можна було закрити ще у 2015 році

Автор: Віолетта Кіртока

За майже три роки повномасштабної війни чоловік з Рівненщини, який працював в аграрному бізнесі, отримав всі три ордени "За мужність"

Деякі розмови відбуваються по дорозі кудись або між спілкуванням з іншими бійцями. І тоді інтерв’ю перетворюється на серію байок. А якщо ще людина має тонке відчуття гумору, то його чудові військові оповідки хочеться транслювати на весь світ, бо саме такі зауваження і замальовки і можуть слугувати сценаристам хорошою основною для майбутніх героїчних фільмів, в яких обов’язково мають бути персонажі-жартівники, які стають улюбленцями глядачів.

Найчастіше перед бесідою я знаю щось про людину, розумію, про що питати, як вести розмову. А тут ми бачилися вперше. Мені коротко змалювали, чим Юрій Анатолійович видатний, а мені вже треба було, що називається, розкрити людину. І зробити це в дорозі із Запоріжжя десь під Оріхове, де розташований підрозділ, в якому служить цей чоловік. Зізнаюся, це було задоволення – слухати Геркулеса, іноді провокувати його питаннями, які він мені повертав, трансформуючи їх, спостерігати за його спілкуванням з іншими бійцями, біля яких ми зупинялися дорогою. Тож, я максимально зберегла і нашу розмову, і манеру спілкування командира роти.

"МЕНЕ ХОТІЛИ ВБИТИ В РОБОТИНОМУ… КАБами. ПО ПІДВАЛУ, ДЕ МИ БУЛИ, ЇХ ПРИЛЕТІЛО ДЕСЯТЬ ШТУК"

- Я знаю, що ви маєте всі три ордени "За мужність". Розкажіть по порядку: за що отримали орден третього ступеня?

- Пам’ятаєте гучну історію, коли бійці 128-ої бригади взяти в полон підполковника рф, який був у шкарпетках і трусах ЗСУ? – перепитує мене командир 6-ої гірсько-штурмової роти 2-го гірсько-штурмового батальйону 128-ої бригади Юрій Герус.

- Так.

- Моя робота!

- Це ви його перевдягли, щоб мав вигляд як людина?

- Скажімо так, обстановка була такою, що до трусів я його не роздягав. Не бачив я того всього. Встиг лише почути від нього, що він заблукав. Вони так тоді всі говорили.

Була у нас позиція "Берлін". Не знаю, чому її так назвали. Перехрестя неподалік ми називали "Марсель". Трошки попереду того перехрестя тримали трасу. Там періодично блукали москалі. Я їх називав "дети понедельника", тому що кожного понеділка вони нас штурмували. Раз приїхали – якщо не помиляюся, це було 6 березня, - два КамАЗи тентовані з причепами, привезли БК до танка. Машина приїхала, ми спостерігаємо – десь 900 метрів до неї було. Там блоки стояли, "їжаки". Вони зупинилися, ми їх трошки цей… розстріляли. Один водій втік, а техніка так і стояла. 21 березня повторилася та сама історія. На той момент КСП нашої роти переїхало. Я пішов на місце попереднього – там лишався генератор, ми заряджали батарейки до радіостанцій, і я пішов за ними. Спускаюся металевими сходами і чую по рації: той, що на посту, викликає командира роти Фазана: "Їде КамАЗ із "зеткою". Що робити?" Той каже: "Знищити". Я виходжу в ефір: "Що, у нас в підрозділі так машин багато? Це ж КамАЗ, давай заберем". Всі, хто навіть відпочивали, поки я до них добіг, вже були у броні, в касках. Всі побігли на позиції, в окопи, починають стріляти.

А я дивлюся і розумію, що таких машин ми ще не бачили, щось новеньке. З лівого боку була широка посадка. Кажу: "Треба туди побігти парі чоловік. Хто піде?" Відповідають: "Ніхто". Кажу: "Перефразовую. Хто зі мною піде?" Пішов Олег Купа з позивним Купол. Стежечкою йдемо, на кожну травинку звертаємо увагу. І тут в рацію чуємо: "КамАЗ став, розвернувся, звідти висипалося від десяти до п’ятнадцяти людей". Олег мені каже: "Певно, ми робимо щось не те". "Та, - кажу, - нічого, подивимося". Доходимо до посадки, все тихо-мирно. А трошки попереду була двоповерхова будівля колишньої фабрики, там у нас теж люди чергували. Я з ними контакту не мав, ми знали, що вони стрельнули по машині, яка розверталася. Наш командир взводу Португалець поцілив у радіатор. І коли він стрельнув, ті повибігали. Я підбігаю – стоїть машина. А у Олега був підствольник до автомата, в нього завжди заряджена граната була. Знайшов ямку, кажу: "Якраз добре видно. Лягай сюди, а я піду подивлюся. Якщо що, на мене дивися і вали. Там розберемося". Йду. Нікого немає. Зайшов так, щоб перекритися віссю колеса, підійшов до машини, обдивився, пішов, глянув позаду за машиною – нікого не бачу. Вертаюся глянути, може, хтось в кабіні є. Повертаюся, зачіпляю шматок заліза – не побачив на асфальті, залишився від попередніх машин. Він як зашкребе – я вже швиденько уявив, як обертаюся на швейцарський сир. Але в мене чомусь ніхто не стріляв. Подивився, що в машині пусто, виходжу по рації на хлопців, що сиділи попереду, на Португальця, кажу: "Що там, скільки їх було?" - "Троє. В одного я точно попав, в ногу. Інші втекли". Добре, знову ззаду заходжу, обдивляюся… Дорога була нижче, і на мене дивиться один трошки блідий дядя, такий вгодований. Я його взяв, як кажуть, на вогневий контроль, кажу до нього: "Ти жити хочеш?" Той каже: "Да". – "То я зараз підійду". На трасі машиною перекрився. Він каже: "У мене нічого немає, кинули самого…"

- Це у нього нога прострілена була?

- У нього. Стегно пошкоджене, ще десь прострілено, на коліно він собі наклав джгут. І одна рука під бронею. Кажу: "А що з другою рукою?" Він дістає, а там граната, кільце витягнуте. Кажу: "Кидай, якщо хочеш, але я тебе встигну дострелити…" Він щось там: "Нє…" - "Ну то де кільце?". Він знайшов, зачохлив. Я підійшов до нього. Відкинув його гранату. Пістолет у нього був на нозі, забрав. Кажу: "Хто тебе навчив так мотатися? У тебе ж вище прострелено, а ти джгут нижче рани наклав". Той джгут взагалі у нього був пересохлий, він лопнув, не тримав нічого. Прийшлося мені йому допомогу надавати. А він мені каже: "Я заблудился…" Кажу: "Ти мені розказуй!" - "Что рассказывать?" - "Ти мені співай, як ти заблукав". Він каже: "Я такой же солдат, как ты, я исполняю приказ". – "Не такий. Якби вас тут не було, нас би теж тут не було". Найцікавіший момент: я йому мотаю ногу, тут прибігає Португалець, каже: "Це мій трофей!" - "В смислі - твій?" - "А я йому ногу прострелив!" - "Так а я його у полон взяв. Якщо він твій трофей, то що? Його голову на камін одрізати?" А той кричить: "Не надо! Не надо!" Зблід ще дужче. (сміється.) Прибігли хлопці з ношами. І все це під мінометним обстрілом. Кажу: "Бачиш, твої ж роблять так, щоб ти не вийшов звідси живим". - "Я, - каже, - уже понял". Знімаємо з нього бронежилет, а у нього такий цікавий шеврон. Я в тих шевронах нічого не розумію, але ж наш командир взводу побачив: "Хто ти такий?" Той каже, що військовий кореспондент. "А де ти шеврон взяв?" Відповідає, що в магазині купив. Дивлюся, а у нього – погони підполковника. Ми тоді давай його піднімати, а у нього і друга нога прострілена. Другу не було вже коли мотати, бо хлопці підбігли, на ноші – і погнали. Винесли його. А ми з Куполом в другу сторону - відтягуємо вогонь на себе, щоб ті вийшли. І таким макаром по п’ятах, по п’ятах – не догнав нас міномет. І ми вийшли, і машина забрала полоненого…

КаМАЗ лишився. Ще колеса у нього були простріляні, хлопцям сказав, що ми його потім заберемо, як обстріл закінчиться. А ми тільки того полковника вивезли, одразу з Нестерянки виїхали два БТРи його відбивати… І танки ішли. Ще повоювали з ними, відбилися якось. Вже ввечері, коли приїхав командир роти, узнали, що взяли ми дуже непростого дядька. От за це дали мені і Олегу по ордену "За мужність".

З офіційних повідомлень бригади 22 березня 2022 року: "Військові128-ої окремої гірсько-штурмової бригади взяли в полон Олександра Кошеля,начальника групи інформаційно-психологічної протидії військової частини 47084 російської армії. Він був на прямому зв’язку з командуючим 58-ої армії рф генерал-лейтенантом Михайлом Зуськом, якому особисто робив щоденні доповіді. Під час огляду Кошеля бійці з подивом виявили, що той одягнутий у спідню білизну й шкарпетки з позначками "Збройні Сили України".

- А орден другого ступеня?

- Треба згадати, уроджений склероз… Це я вже став командиром 6-ої роти. Якраз відбувся мій перший штурм вже у якості командира роти. Ми брали одну позицію перед Копанями. Колись ми звали її "Заноза". Вона знаходилася в зоні відповідальності бригади. Є навіть відео того бою. Ми заїжджали танком і двома БМП. Одна не доїхала – підірвалася на нашій же міні. Але ж ми все одно все зробили, позицію відбили. До того ще було звільнення Херсонщини. То, я так розумію, у сукупності і заслужив ту другу нагороду.

- Перший ви також маєте…

- Мене хотіли вбити в Роботиному КАБами. Ми два рази заходили в Роботине, тримали позиції. Там штурми теж відбивали немаленькі, тримали дві посадки перед самим селом. Одна перпендикулярна, і ліворуч від неї ще одна. Там, до речі, ми протрималися найдовше. Три рази при нас росіяни в школу заїжджали. А ми сиділи на КСП роти за 400 метрів від тої школи з теперішнім командиром 5-ої гірсько-штурмової роти з позивним Арчі. У мене був тепловізор, у нього – нічник, прикручений до автомату, бо ще мали звідти йти воювати. Я розгорнув радіостанцію "Либідь", велику таку. Виявилося, що вона була єдина на все Роботине, з усіх підрозділів, що там були, а там знаходилися не лише ми… І мене запеленгували з великого дрона. Прилетіло нам в той район, де ми стояли, десять КАБів.

- Десять?!

- Десять 500-тих КАБів! Вісім штук впало прямо біля того підвальчика, де ми сиділи. Що найцікавіше і у що ніхто ніколи не повірить: чотири штучки - в одну яму. Я в той момент якраз балакав телефоном з Діджеєм, нашим тодішнім командиром батальйону, щось говоримо по роботі, про заміну людей, і тут раз – летять. Бабахнуло трохи далі, над нами пройшло. Він питає: "Що таке?" - "КАБи. Та все нормально. Та ще раз так буде - більше говорити не будемо". Тільки договорили – як влупили, у нас посипалося все, думав, нас зрівняє. Виходимо з того підвальчика, де сиділи, - земля вже насипана прямо при виході. Центр кратера знаходився від того місця десь метрів п’ятнадцять, край ями – за чотири метри від підвалу. Ми давай швидко збирати все, що мали, щоб перенести КСП, бо зрозуміло: нас засікли. В армії ж без гумору не буває. Так і тоді. Подумав ще тоді: сходжу до туалету, бо потім буде незручно. Вискочив перший, потім Арчі за мною. Чую, знову летить. Я кажу: "Арчі, то КАБи". Він тільки розвертається, як бомби летять в ту саму яму. Ударною хвилею Арчика ногами вперед разом з цеглою, з каністрою з пальним, балонами закидує назад у підвал. В результаті цього у нього в семи хребцях з’явилися тріщини. Ми зібрали, що змогли, і перейшли в інший підвал, де наша піхота сиділа, на сусідню вулицю. Поки ми йшли, ще два КАБи прилетіли, один на самий край Роботиного - розбив точку евакуації 65-ої бригади. Всі живі лишилися, але людей трошки завалило.

Ми побачили, що немає місця там, де хлопці знаходилися, щоб ще й КСП розгорнути. А це вже провулок, і за ним вулиця - крайня, вже під полем. Там стояв розвідбат. Я знав, що за пару днів вони вже мали з’їжджати звідти. Їх було троє чи четверо. І ми до них попросилися. У них вже і Інтернет був. В той же час ішов штурм на наші позиції. Ми швиденько підключилися, повідбивали разом з ними ті штурми, і там залишилися. То потім нам в один прекрасний вечір ворожий танк розвалив той підвал. Я думав, це таке намолене місце, де противник взагалі нічого не зможе зробити. Але з сусіднього села виїжджав з поля танк. Ішов і методично кожну хату розстрілював. Я якраз сказав: "Треба поспати, бо незрозуміло, як далі буде". Тільки ліг… Ще наш Рома Бех, медик, каву почав собі робити – і як влупило прямо йому над головою! Пів підвалу розібрало, побило Ромі голову. Який вже сон? Поки повідкопувалися, поки все позбирали - давай шукати вже третє місце під КСП. Воно знайшлося неподалік того підвалу, де був перший. Виявилося, по ньому найменш попадали.

Через деякий час стало гірше. Через поле накатали дорогу – буквально за 20 метрів від нашого підвальчику заїжджала 65-та бригада. То почали нас там вибивати… Але пронесло. І вже скоро нас поміняли – наші ж, по-моєму, 4-та рота. Всі, хто вийшли, одразу до лікарні, відкапалися, бо контужені були всі. А з лікарні заїхали назад. Мені вже зробили КСП в іншому місці. Комбат заборонив йти в Роботине. То я вже знаходився в крайній посадці перед цим населеним пунктом.

"МАЦАЮ – ОДНА НОГА, ДРУГА. А ГОЛОВИ ПО ПЛЕЧІ НЕМАЄ"

- А що то була за ситуація, коли ви під час обстрілу побігли витягати загиблих. А по вас ледь не влучили з ПТУРа…

- Це коли командир батальйону відчитав мене, як хлопчика?

- Так.

- Нас тоді мав міняти якійсь ТрОшний підрозділ. Ми з ними няньчилися місяць. Біля мене у сусідньому такому, скажемо, невеличкому бліндажику, жив їхній командир роти, який теж був призначений з цивільних. Я йому пробував налагодити роботу, людей ми теж готували, навчали. І поступово почали своїх міняти, заводити їх на позицію. А там треба балочку пройти. Наші "смєнщики" всі були герої – до моменту, коли вже треба було йти. Так вийшло, що не було кому вести людей безпосередньо на позиції. Тому я лишав одну людину на зв’язку, а сам водив. Якось заводив групу чоловік 10-12, а другу вів мій бойовий медик. Він якраз вертався. І треба було одразу ж вести наступну. Я зі своєю групою вже доходив до посадки, де наша рота вогневої підтримки стояла, як почув, що летить ПТУР. А наші хлопці піднімалися саме туди, куди медик пішов, – по воду, продукти. І їх заптурили, бо навпроти стояв ворожий ПТУР і нас кошмарив постійно. Чую по рації, що один "трьохсотий", важкий. Викликав евак. Він проскочив, пораненого не знайшов і повернувся. Евак доганяла ракета. Поранила і побила, але нічого, обійшлося. Я довів групу. На позиції один з моїх хлопців каже: "Там лежить поранений в руку, я викликав допомогу". Питаю, чи є ще живі, - є. Ну я і погнав до них, бо ніхто не хотів йти, всі перелякалися.

Витягнули одного тяжкого, але більше я нікого не знайшов. Вертаюся, ще раз питаю, де саме мають бути поранені. Вже темніло. Я попросив у хлопців ручний тепловізор і пішов знову. Тут мене і спалили. Почали з правої сторони накривати мінометом і АГС, так само і з лівої. Я зрозумів, що зліва мене не дістають, і пішов правою стороною посадки. Доходжу до того місця, де мені сказали, що був приход і хтось ще лежить, - немає нікого. Ходжу, шукаю – нікого не бачу. Бачу, валяються якісь шматки спальника, шмаття. Починаю руками шукати - оп: одна нога, потім друга. Хлопцю попало прямо в голову, його тягнули, голови по плечі немає… Тіло вже було холодним… То що, його лишати? Забираю. Беру за ноги й тягну. Вже рухаюся з лівої сторони посадки по дорозі, бо там краще. І бачу – вилітає ПТУР прямо на мене. Я поклав ноги, відскочив до посадки, чекаю. Вже добре чую звук. Раз - стрибаю в посадку і пробігаю вперед, як би до противника, метрів 15. Падаю, ПТУР пролетів. Ну, думаю, нормально все. Тягну далі. А лишалося ще трохи і - перекат, за яким мене б вже не бачили. Тягнув вже загиблого мало не на чотирьох, щоб мене не бачили. Протягнув ще метрів 15 – та сама історія, ПТУР летить знову. А навколо корчі, клени, які там наросли. По тій самій схемі – пірнув за корчі, відбіг трохи. Коли перебігав, рація переключилася на інший канал. Знову – бабах. Добре. Ще й міномети почали мене ловити. Думаю: зараз вони заспокояться, я піду до хлопців, де брав тепловізор, за хвилинку повернуся і заберу хлопчину. Підходжу до своїх і тут з нори, як ховрах мені шепче: "То капець, там вже все! Таке робиться! Я вже шукати тебе йшов!" Кажу: "Ну що, знайшов?" - "Я ще не виходив!" А рація нічого не говорить. Я присвічую ліхтариком, дивлюся: переключився. Ой-ой! Лишилися мої хлопці, медик і пілот Романов на зв’язку. Вони кажуть: "Все, давай сюди, поки комбат не знає, де ти лазиш… Капець що робиться". Кажу: "Мені б ще разок сходити, та й цей, дотягнути…" Ну от я після цього і вислухав…

- Забрали тоді хлопчину?

- Ні, я мусив йти до себе. Потім його забирати ходили з підрозділу РВП - я по коптеру показав, де він лежить. Пояснював: "Візьміть з собою шнурка метрів хоча б двадцять, закинете за ноги, підтягнете його 15-20 метрів, що лишилися. А далі спокійно можна виносити". Вони зробили інакше. Я в той час знову неподалік заводив групу. Коротше, бабахнуло, ПТУР залетів. Ще один мій хлопака пішов їм допомогти. Врятувало його те, що стояв страшенний трупний запах. Він відійшов блювати, сів за корчі, за кленом з другої сторони посадки. І якраз прихід - він отримав уламок у руку, вийшов. А другого вивели – отримав поранення в ногу. Третій, що був близько від тіла – навіщось в спальник його пакував, теж хапнув добре. Я взяв двох нових хлопців з ТрО, що заводив, і ми пішли туди під свій коптер, під рацію. А той поранений у ногу думав, що то ворожа пташка, тому заліг, закидався збитими гілляками – піди його знайди. Добре, був день. Знайшов його. У нього вся права сторона була побита уламками. То я його відтягнув униз, покликав тих двох хлопців, ми його акуратно винесли. Потім уточнював у командира роти – з ним все добре, вижив. Всі ті події були буквально протягом одного місяця.

- Скільки вам років?

- Сорок чотири.

- А командиру й тридцяти немає. І він вас сварить…

- То що?

- Як ви це сприймаєте?

- Суть не в тому: ти начальник, я дурак… У нас там все по суті було. Він правий на сто відсотків. Не робота командира роти витягувати поранених і загиблих, оскільки є люди, які мають те робити. Моя задача – управляти. Але я, як то кажуть, ще не можу перелаштуватися…

"Є У МЕНЕ В ХАРАКТЕРІ ОДНА ПОГАНА РИСА – НЕ ВМІЮ КОСИТИ"

- Я так розумію, що вас той же командир батальйону примусив стати офіцером…

- Не так трошки було. Ввели нову посаду в штат: заступник командира роти. На той час Кіпіш, заступник командира батальйону Діджея, залишався виконуючим обов’язки замість нього. Ми проходили якісь навчання. Кіпіш дізнався, що у мене є вища освіта, а якраз тоді відправляли людей на навчання в Одесу. Ходив за мною: "Анатолійовичу, давайте, їдьте, повчіться. Бо ж, як зазвичай, якогось дов..ба пришлють, а нам треба свого, нормального офіцера". Я все відмовлявся, бо воно мені не потрібно. Мені і сержантом добре було. Те саме Кіпіш зарядив і Олегу Купі, Куполу, що зі мною ходив підполковника брати… Коли я про це дізнався, вже здався: "Самому якось не хотілося їхати, а разом…" То і поїхали, місяць відучилися. Вже після цього я став на посаду командира взводу вогневої підтримки, з якого й пішов. А потім мене призначили командиром роти, хоча я хотів бути заступником.

- Не хотіли бути командиром?

- Не хотів.

- Чому?

- Дуже проста причина: командир роти – матеріально відповідальна особа. Ну, і я, в принципі, не думав, що так довго війна буде. Уявляв собі, що в якийсь момент зберу сумочку, та й піду додому, не думаючи, що у мене те втрачено, те не списано, те – незрозуміло де. Ну, як завжди в армії. Ще й платити. От тільки з-за того і не хотів на цю посаду.

- Ви сказали: "Не думав, що війна буде так довго". А як уявляли розвиток подій?

- Думав: три-чотири місяці активної війни буде, а там вони знову хапнуть, і на тому все заспокоїться.

- А зараз що думаєте?

- Думаю, ще три роки все це буде. Кіпіш каже: до 2030-го точно. У кожного своя думка. Але три роки – то точно буде.

- Наскільки ви готові знайти причину, аби списатися… Давайте чесно: багато хто знаходить законні підстави, аби піти з армії. Хтось дійсно втомився, когось задовбало…

- Є у мене одна погана риса характеру – не вмію косити. Ніколи не вмів. От в армії строкову служити пішов – в останню партію, вже з роботи, хоча міг не йти, міг порішати, у мене були всі можливості. Пішов, відслужив. Після того поміняв роботу. Не жалкую ні разу. У 2014-му міг не йти. Треба було за три дні пройти комісію, пройшов…

- Вас мобілізували?

- Так. Але можна було пропетляти без проблем. А зараз мене, можна сказати, війна у душі застала. Як раз в гості приїхали батьки дружини. Ми повечеряли, я телевізор не дивився. Вранці, як завжди, щось там поробив і пішов у душ, бо вже на роботу їхати треба. Машина прогрівалася. Тут дивлюся: військовий обліковець, тьотя Галя заходить. Питаю: "Щось термінове? Заходьте та почекайте, я хоча б витруся та вдягнуся". Виходжу: стоїть військовий обліковець, один хлопчина з військкомату і два поліцейських. Кажу: "Добрий ранок! А що сталося?" - "Ти що, не знаєш?" - "Ні". - "Війна". Я знаю, що війна з 2014 року… А мені повістку дають. Кажу: "Дивіться, ви мені нах… не потрібні. У мене є мобілізаційне розпорядження, я резерв першої черги, маю їхати у 128-му". Хлопчина з військкомату не знав, що робити з тією повісткою. Мені жалко його стало, кажу: "Давай, я підпишу, бери корінця, а я заїду, розберуся". Тільки вони пішли, дзвонить побратим - недавно він помер - ми разом служили в одному розрахунку, каже: "Що, Юрко, повоюємо?" - "Звичайно! – кажу. – У мене вже й повістка є на руках". І ми поїхали в Мукачеве.

- Яка війна була у 2014-2015 роках і яка вона зараз?

- Скажімо так: у 2014 році я йшов, маючи дуже приблизне уявлення про війну. У мене один з дідів – ветеран, мені завжди дідові казки про війну були цікаві. Ми з братом думали тоді, що то казочки, але виявилося - ні… У 2022-му я вже знав, куди йду, і знав, що буде. Та був не готовий до того, що війна набуде такі масштаби. Максимум, чим мене вбивали у 2014-му, - "Градами" і танками, максимум - по прямій наводці перестрілювалися в Дебальцевому. Ну а щоб КАБами нас закидували – то я вже не знаю, що ще мав би побачити після цього… Ми жартували, сидячи в підвалі: якщо зараз в Роботиному спливе підводний човен, прямо тут, в полях, то я вже бачив все.

- Добре. Тоді скажіть, чи ви втомилися від війни? Хочу почути вашу відповідь.

- Я не дуже розумію суті питання – що таке "втомився від війни"?

- Ну от всі кажуть, що всі вже втомилися від війни.

- Хто каже? Той, хто не воює? От чесно, я суті цього питання не розумію.

- Давайте поясню так: вас задовбало жити в грязюці, воювати, витягати поранених і загиблих?

- Чекайте, ми ж з вами нормально спілкувалися, чого ви так? Чого узагальнюєте, все кидаєте на купу? Як то кажуть, в житті що не робиться – все на краще. Правильно? Не можна узагальнювати: задовбало те, те… Витягати своїх ніколи не задовбає. Я в будь-який момент так зроблю, і він, - Юрій киває на свого підлеглого за кермом, - так зробить. А якщо ще знаєш, що допомоги потребує хтось знайомий, то взагалі нема про що говорити. А навіть якщо й чужий? Найгірше на війні - це категорія, що називається "без вісті відсутні".

- Здебільшого це ті загиблі, чиї тіла не можливо було витягти...

- Ми в Роботиному бачили, що таке без вісті відсутній. Коли в асфальті була така невелика яма, і людину ми впізнали тільки по наших берцях. Він закатаний в асфальт. Його ніхто не забирає, хоча можливості є, бо там їздить одна бригада, на коробочках катається. Ми їм кажемо: "Чого ви не забираєте? То ж ваші люди". А вони… А рідним повідомляють, що син чи чоловік, чи брат, без вісті відсутній. Оце найбільш печально.

…А кому приємно, грубо кажучи, сидіти в болоті, і при цьому тебе постійно хочуть вбити… Звичайно, я завжди шуткую, що я тут за гроші. Зрозуміло, що це не так. На те є свої причина. Всі втомилися від цієї війни. Я теж хотів би, щоб її не було, розвернутися і поїхати додому, займатися тим, чим і раніше. Але є друга сторона медалі: якщо нас тут не буде, то хто буде воювати? Такі села, як Роботине, мають бути українськими. Для того ми тут.

"ТОЙ, ХТО НЕ МОЖЕ ВОЮВАТИ, НЕХАЙ ПРАЦЮЄ, ДОПОМАГАЄ АРМІЇ, ФРОНТУ, ЯК МОЖЕ. КОЖЕН МАЄ РОБИТИ СВІЙ ВНЕСОК"

- У вас діти є?

- Син. Влітку йому минуло 18 років.

- І?..

- Що "і"? Дев’ятнадцятий пішов… (сміється.) Десять років тому, коли я був на війні, він малював малюночки військовим… А зараз вже син більший за мене. Треба позивний міняти… (сміється.) Коли постійно біля дитини – не бачиш, як вона змінюється. Але коли відсутній якийсь період. Знаєте, як я зрозумів, що син виріс?

Ми були на Херсоні, мало не потрапили в колотнечу, ледве з неї вийшли. В чотирьох метрах від мене і ще двох бійців впав мінометний снаряд, але ґрунт був м’який, тому нас контузило, але не побило уламками. Ми всіх повитягували, повивозили, першими - тяжких. А суть у чому: ми домовилися з командиром роти, що поїдемо додому. Це мало бути якраз в кінці тижня, на вихідні. І тут сидимо - і оце влупило. Мій друг каже: "Ідемо на лікарню, бо ж контузія". Я переконав: "Слухай, якось перетерпимо. У п’ятницю додому їдемо на три дні, нормально все буде". Але попив водички і зрозумів: вже все.

- Вивертати почало?

- Так. Поїхали ми таки в Кривий Ріг у лікарню. Доба - нас ніхто не питає, якої зарази я у травматології сиджу. Пішов посварився – нас оглянув лікар. Пішов посварився знову – нам якусь крапельницю дали. Перевели Костю того, що зі мною разом був, у терапію… Він приходить, питає: "Тобі аналізи робили?" - "Ні". Знайшов медсестру, знову посварився. Виявляється, я мав здогадатися, піти взяти папірець і все те поздавати.

- Самообслуговування якесь…

- Ага, шведський стіл… Лежить з нами хлопака з розвідки, у нього уламки - розтяжку піймав. Дружина у нього теж військова, з Києва. І тут йому відмовилися витягати уламки чи то з м’язів, чи то з кісток, не пам’ятаю. Його дружина домовилася з військовим хірургом, який це зробить, і зробила перевод. То він мені скинув форму, по якій можна перевестися в іншу лікарню. Я п’ять днів сварюся, лікують лише, якщо сам купиш ліки. У понеділок обхід лікарів, мене питають про здоров’я. Я встав і кажу: "Ми тут вже п’ять днів, а ви не лікуєте!" - "Це не наш профіль…" - "А чому ми тут?" - "Немає місць". Кажу: "Нащо ж ви людей берете, якщо не лікуєте?" Вони починають пояснювати, питають: "То чого ви хочете?" - "Перевестися в іншу лікарню, де будуть лікувати". – "Для цього треба листа". А моя дружина вже його зробила – щоб мене перевели по місцю проживання. Ну ми і поїхали. Але я перед тим ще й сідничний нерв застудив – не міг і ходити, і голову повернути.

Приїжджаємо до мене на подвір’я, друга ночі. Я думав, малий спить. Тут вибігає мій "малюсінькій" - вже більший за мене. Думаю: якщо він зараз на мене стрибне – будуть мене збирати по запчастинах… Слава Богу, обійшлося, не стрибав. Тоді було дуже помітно, що він більший за мене.

- У Дебальцевому у 2015-му ви в оточенні були?

- У 2014 році ми приїхали кудись в Попасну, вночі: всі ставайте до кругової оборони. "Уралом" приїхали, я в роті РВП служив, на СПГ. Стали ми всі в кругову, слава Богу, що ніхто не шастав. Як ранок почався, стало зрозуміло, що тут всі наші, на одній території асфальтного заводу. Ото були б пострілялися добре… Почали рити укриття, бліндажі, як наказав ротний. Викопали, пішли десь помитися – була вода в якійсь аптеці. Вертаємося, а нас вже шукають: "Де ви лазите? Їдете на передок з 1-ою ротою". Відстояли 18 днів. За цей час і горіли, і я свої перші уламки зловив. Тільки вийшли – нас на Дебальцеве. Там нашу роту вогньової підтримки не в повному складі (два розрахунки СПГ, два ПТУРи, ЗУшка, щось там ще) прикомандирували до штабу сектора. В Дебальцевому був блокпост "Хрест", ми жили там неподалік. Потім переїжджали, мали п’ять вогневих рубежів, копали. Ми там пробули, по-моєму, з жовтня місяця. Все було ніби тихо-мирно, не особо стріляли. А 21 грудня нас перекинули на ліву сторону, бо був перший прорив, пішла техніка. Ви знаєте також, що є така всім відома висота – "Валєра". Я стояв лівіше, за п’ять кілометрів, наш опорник називався "Льоха". Там ми знаходилися до кінця. Командир роти, який тоді прийшов за старшого, бо того поранило "Градом", вийшов звідти 23 лютого, хоча офіційно бригада вийшла 18-го. А я виїхав 8-го - вертольотом, на Мі-8.

- Були поранені?

- Попали в мене трошки з "Василька". Сьомого числа мене поранили, ввечері вивезли в Артемівськ, а на ранок - зі стадіону на Мі-8 у Дніпро.

- Скажіть, ви ж, по суті, цивільна людина?

- Так.

- З цивільної людини можна зробити військового? За яких обставин? Чи ви не стаєте військовою людиною – просто це необхідність?

- Що означає "зробити військового" чи "стати військовим"?

- Ну, ти сьогодні цивільна людина, а завтра захищаєш країну, йдеш у штурм, вмієш користуватися різною зброєю.

- А, я зрозумів! Ви говорите за ту категорію людей, які кажуть: "Та ми не готові, нас не вчили…" (сміється.)

- Я хочу зрозуміти психологічно: вчора я агробізнесом займаюся, а сьогодні треба захищати країну, - то я став і роблю цю роботу.

- Думаю, я дам відповідь на ваше питання. Для розуміння: я строкову проходив у Львові, в частині, на базі якої потім сформували ВСП. Нас відправили в учєбку на сержанта. Вже сержантами я ходив в роту охорони, був замначальника караулу. Все. Стріляв максимум з автомата. А тут у 2014 році Батьківщині знадобилася моя допомога. Мій кум пішов тоді зі мною, він в десанті служив строкову, на ЗУшку його забрали. Мене дівчата питають: "А що то у вас за спеціальність?" Я їм пояснюю, вони пишуть олівцем "Б1". Питаю, що це таке – "Б1" на першій сторінці? "Вам там розкажуть". Дивлюся – у когось "Б3", у когось - "Б5", різне. Ходжу по Мукачевому, питаю, де тут військових оформлюють, - ніхто нічого не говорить. І тут садять нас в автобуси і везуть у Виноградів. Приїжджаємо, виходимо з автобуса, стоїть чоловік такий сивуватий і записує по документах. Моя черга дійшла, він: "О, "Б1"!" Нас таких там зібралося трохи.

- І ніхто не знає, що це значить?

- Каже: "Вас зараз окремо в іншу палатку". Питаю: "Скажи мені, що таке "Б1"?" А він: "Чого ти мене питаєш? Я сам мічман". І все, більше у мене питань не стало… (сміється.) Вже потім ми по суті розібралися: "Б1" - то протитанкісти, на СПГ, "Б2" пішли на АГС. Просто-напросто затикали діри там, де треба було. Що таке СПГ, я не знав, в очі не бачив. Але навчили. Просто люди тоді хотіли вчитися. Як був у роті вогневої підтримки, у нас були і 120-ті міномети. Так ми і з ПТУРів навчилися стріляти за власною ініціативою. Я прекрасно розумів, що всяке може бути – поранення, вбити. І важливо, щоб всі могли одне одного замінити. Тоді нас почали навчати на всі ці засоби. То що, я одразу вродився з автоматом? Я готовий чи не готовий?

- У вашій роті люди з якими цивільними професіями зараз служать?

- Ворон отримав поранення на тому самому "Валері", його збирали по запчастинах… Після того він влаштувався в охоронну фірму. Куба був будівельником. В основному хлопці ремонти робили. Та є різні. І бухгалтери, і інші звичайні професії. Немає чогось екзотичного. Але більшість до військової справи не мали ніякого відношення.

- Якщо людина хоче навчитися, вона навчиться?

- Так. Більше нічого не потрібно.

- Що для вас Україна?

- Я не знаю, це таке загальне питання. Просто знаходяться причини бути тут. Основна маса воює за сім’ю, за родичів. У мене є брат, рідний, я не хочу, щоб він йшов воювати. І сина б не хотів десь тут бачити. Так само думають і інші хлопці…

- У мене така сама ситуація з братом. Я не хотів, щоб він воював,  - додає побратим Юрія, - та він також воює – в 10-ій бригаді.

- У всіх різні причини, - продовжує Геркулес. - Якоюсь мірою і патріотизм. Але розказувати: ось я тут за державу… Не знаю, для мене це занадто. Якби думали головою, то до цього б не дійшло. Все можна було закрити ще у 2015 році. Те саме Дебальцеве… Якось до нас приїхав заступник начальника сектору, показав карту. Я кажу: "Вас не бентежить, що тут трошки вузенько?" - "Та у нас стільки сил і засобів, що ми можемо там все розгорнути!" Розгорнули, капець… Я рахую, що просто здали Дебальцеве, я то бачив.

Патріотизм широке поняття. Патріот це вже той, хто не втік. Навіть не кажу, воює чи не воює. Не всі можуть воювати. Є моральний аспект, психологічний. Але той, хто не може воювати, нехай працює, допомагає армії, фронту, як може. Кожен має робити свій внесок.

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ