Брат загиблого десять років тому в Донецькому аеропорту Ігоря Зінича Петро живе вже з третім серцем. На початку січня йому вдруге пересадили донорський орган
Після першої пересадки серця молодший брат Героя України пішов його шляхом - отримав фельдшерську освіту і навіть працює в тій самій лікарні, де колись працював Ігор.
"Я знаю, що першим донором, від якого мені пересадили серце, був 34-річний чоловік, а тепер – 22-річна дівчина", - каже Петро.
Він став першим пацієнтом в Україні, який переніс вже другу пересадку серця. Його рідне почало відмовляти після загибелі брата, Ігоря Зінича, і його пошуків у моргах країни, чим займався, власне, Петро. Серце і не витримало… Донорське прослужило майже дев’ять років – і почалося його відторгнення. Лікарі, які зробили Петру ретрансплантацію – повторну пересадку – сподіваються, що це серце буде працювати в грудях брата Героя України довше.
Про те, що вони – родина загиблого у 2015 році Героя України Ігоря Зінича, ані брат, ані мама широко не говорять. Не вимагають якоїсь додаткової до себе уваги і незвичайного ставлення. Але коли це з'ясовується, і люди говорять їм слова подяки і шани, зрозуміло, що їм приємно. І коли я спитала маму Ігоря і його молодшого брата, чи відчувають вони його присутність, Віра Іванівна дуже просто сказала: "Так Ігор всі ці роки і рятує брата – руками друзів, які приводять нас до потрібних лікарів, руками кардіохірургів… Це все він". Найдивніше в цій сімейній історії те, що порок серця колись давно діагностували саме у Ігоря, а у Петра воно було цілком здоровим…
"ІГОР ВИРІШИВ ІТИ НА ВІЙНУ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ХЛОПЦІ, ЯКІ ПОВЕРНУЛИСЯ ЗВІДТИ, ГОВОРИЛИ ЙОМУ: "ЯКБИ ТАМ БУЛО БІЛЬШЕ МЕДИКІВ, БІЛЬШЕ ПОРАНЕНИХ РЯТУВАЛИ Б"
У Віри Іванівни троє синів. Старший Андрій, Ігор і Петро – найменший. У молодших – п’ять років різниці. 20 січня виповнилося десять років, як Ігор загинув у Донецькому аеропорту… Він був санінструктором у 80-й десантній бригаді.
- Медиком у нас в родині був чоловік моєї старшої сестри, - говорить мама Віра Іванівна. – Тому і Ігор вирішив після школи вступати до медичного коледжу. А коли батько - він працював на будівництві висотником – впав з висоти і дістав важкі травми, довго лікувався, то Ігор остаточно впевнився, ким бути. Чесно кажучи, мені не хотілося, щоб він ставав медиком. У нього була тяга до комп’ютерів, математики. Мені здавалося, що це кращий шлях. Але син категорично сказав: "Йду в медики, і все". Він закінчив Білоцерківський медичний фаховий коледж. На останньому курсі ходив на нічні підробітки на швидку допомогу, а вже працювати потрапив у лікарню в Білій Церкві - у відділення гемодіалізу.
- Як Ігор потрапив у армію?
- Це була строкова служба. Про те, що його заберуть, постійно ішли розмови. Йому настільки це набридло, що він сам пішов у військкомат. Це було ще до 2014 року. Чесно кажучи, ми не думали, що його візьмуть, у нього ж був вроджений порок серця - пролапс мітрального клапана. Ігор пройшов учебку в Чернігові, а служив потім у Києві, неподалік станції метро "Лісова".
- Я також служив строкову – мені було цікаво подивитися, що таке армія, - додає Петро. – Якраз потрапив у останній призов у Севастополь. Мене комісували - і через два місяці пішли "зелені чоловічки".
- У мене п’ять братів, - продовжує Віра Іванівна. - І всі вони служили в армії. Тоді престижно було служити. І я не боялася, що мої діти пішли в армію. Війни не було, все було спокійно.
- Після служби брат не захотів їздити у Білу Церкву в лікарню, тому влаштувався у нас, в Рокитному, на швидку, - продовжує Петро. - Якраз почали вводити реформи. Розформували швидкі. Лишилася одна на все Рокитне. А потрібен був фельдшер у кабінет психіатра, туди Ігор і влаштувався. Звідти і пішов його позивний – Псих. До нього як прилипло. Лікар направляв його з нарядами забирати особливо "приємних" пацієнтів. Міліція боялася заходити у двір, де хворі люди. А він перестрибував через паркан. Було, що собаки йому штани рвали… Але його нічого не зупиняло.
- Потім у нас психіатр пішов на пенсію, і Ігор в кабінеті був один, - продовжує мама. - Приймав хворих разом з невропатологом. А у 2014 році, коли все заварилося…
- Брат ще мав хобі – фотографував і був діджеєм у нічному клубі, - каже Петро. – Почали повертатися хлопці першої хвилі мобілізації розповідати, що бачили, як воювали, казали: "Якби було більше медиків, то рятували би більше поранених". Тоді він собі і вирішив іти на війну. Зразу нам всім сказав, що піде на війну, ховатися не буде.
- У серпні 2014-го сказав, - згадує мама. - Ми, звичайно, не дуже тому зраділи… Батько - інвалід І групи. У мене теж здоров’я не дуже. Петя ще був зелений доглядати нас. Лякала війна. Я в Радянському Союзі вчилася в школі, про війну багато читала, і багато фільмів дивилася. У моєї тітки, маминої сестри, чоловік пішов у 1941 році і за тиждень загинув. Недалеко за село зайшли, як їх розстріляли, бо були без зброї, без нічого. Війна є війна… Зараз кажуть, зброя є. А тоді, десять років тому, якою наша армія була? Що, я не розуміла цього? Ми були почали кричати, що ні, а він каже: "Я піду".
- Він вже був в учебці на Новояворівському полігоні, то ми скуплялися і відправляли йому і наколінники, і рукавички, і налокітники, і форму, і бронежилета шукали, - додає Петро.
- Його одразу забрали саме у 80-ту десантну бригаду?
- Так. Cанінструктором. На полігоні їх навчали натівські парамедики. Вчили діяти в бойових умовах: вибухові пакети підривали під час навчань, щоб максимально наблизити до бойових дій.
- Розповідав потім: "Повзу до пораненого, і тут – вибух. Я підскочив – і був "вбитий", - каже мама. - Так їх вчили. Перед тим, як підрозділ поїхав під Донецьк, Ігор заїжджав додому, побув два дні.
- Ви вже чули про події в аеропорту? Стежили за новинами звідти?
- Все гриміло, всі знали, що там гине дуже багато бійців, - відповідає Віра Іванівна. – Але син сказав, що їде в Піски, не в аеропорт. Телефоном казав, що в Пісках амбулаторію створив у школі. А через три дні сам попросився в ротацію туди. Туди ж тільки добровольці йшли, тільки ті, хто добровільно визвався. Аж перед Новим роком ми дізналися, що він там.
- Як це сталося? Сам сказав?
- Так вийшло… Ми вночі балакали з ним. Він в основному дзвонив вночі. Чую в телефон: гепає й гепає. Кажу: "Не зрозуміла – що у вас там в Пісках робиться? Що то гепає?" А він мені: "Мамо, я в аеропорту". - "Як в аеропорту?!" - "Отак". Потім він вже почав жалітися, що немає підміни – він там вже місяць, а ніхто його не міняє.
- По-моєму, вони заїхали в аеропорт 13 чи 15 грудня, - додає брат. - Хлопці мінялися кожні сім-десять днів, а він як зайшов, то був до самого кінця…
- Син казав, яку допомогу надавав, що у нього багато поранених?
- Коли було поранено Ігоря Римаря, він подзвонив і сказав: "Мама, дзвони всім, хай моляться. У нас такий тяжкий хлопець, і вивезти його ми не можемо, бо постійно йдуть обстріли". Ми віруюча родина, баптисти. Він з дитинства ходив у церкву. Та й знаєте, всі, хто прийшов після аеропорту, хто лишився живий, казали, що в аеропорту не було невіруючих.
Ігор казав про пораненого, а я подумала, що то він. Мене аж тіпнуло тоді: кого поранило? "Мама, не я. Ігор Римар дуже тяжкий. Просимо коридор – не дають". Його ж на руках виносили, як хлопці розказували.
- З боку злітної смуги заїхала швидка - МТЛБ, - додає Петро. - І через всю "злітку" до аеропорту його по черзі на ношах несли.
- Поранених було багато, не одразу їх забирали, - продовжує мама. - Прорватися до них не могли – там, кажуть, таке робилося, що прорватися до них тяжко було. Потім, коли відбувся перший підрив, він не сказав нам, що і сам вже поранений у голову.
"В ОСТАННЄ Я ГОВОРИЛА ІЗ СИНОМ В НІЧ З 19 НА 20 СІЧНЯ"
- Вибухи в аеропорту були 19 і 20 січня, - розповідає брат. - Хлопці розповідали: коли 19-го стався перший вибух, позносило всі стіни, багатьох контузило, позавалювало. Вони почали ліпити барикади з чого було – накладали цеглу, ящики від боєприпасів, щоб було хоча б чимось закритися. У терміналі був цокольний поверх - підземна автостоянка. З боку ворога був захід туди. І вони з тієї сторони, з-під низу закладали вибухівку. Перший раз 700 кілограмів тротилу, другий – півтори тисячі.
- Як цей вибух стався, багато поранених було, дуже багато. Ми все це знаємо від хлопців, яких звідти привезли по госпіталях. Ми ж їздили, шукали Ігоря… Спілкувалися з його побратимами. От хлопці і казали, що Ігор теж був поранений, сам себе замотав. І навіть коли його тягнули, намагаючись вивезти, він пручався, бо заміни медиків так і не було.
- Наче числа 17-го медик якийсь приїхав, але Ігор розповідав: "Він вийшов з БТРа, сів, вуха закрив… Ну от що він тут буде робити? Я його відправив назад…" - згадує брат.
- Так він і залишився, - продовжує мама. - А потім другий вибух – і… Але ми з Ігорем говорили в ніч з 19-го на 20-те січня. Я не знала, що він поранений.
- Вже знала, - поправляє Петро. - Увечері в якихось новинах це проскочило. Яцина Женя додзвонився тоді в прямий ефір і сказав, щоб зверталися всі куди тільки можна – на всіх виходили, щоб тільки наших витягли звідти. "Доктор у нас поранений", - сказав тоді. Ігор в цю ніч і дзвонив.
- Я йому кажу: "Там же доктор є, чому ти не вийшов? Чому не виїхав, якщо є доктор?" - продовжує мама. - А він помовчав-помовчав, а тоді: "Той доктор – я". Тобто, його там доком називали. Вже пізніше Соколовський казав, що Ігор витягнув з нього кулю. Вона була в спині. Витягнув, заклеїв рану – і вперед. Він там хлопців мотивував і підбадьорював, як міг.
- Ви досі спілкуєтеся з тими, кому він надавав допомогу в ДАПі?
- Перші роки багато спілкувалися. А зараз… Більшої частини хлопців немає: хто повиїжджав, хто воює, хто загинув…
- Останні два роки ми спілкуємося з Петею, - каже мама. - Тягнемо його. По лікарнях скільки проїздили до цієї пересадки.
- У мене на перші роковини загибелі Ігоря вперше вилізли проблеми з серцем, - додає Петро. - У 2015 я захворів через пів року після похорону брата. Я ж був поваром, працював у Києві. Коли Ігор пішов на війну, я розрахувався з роботи і повернувся додому, де працевлаштувався на заправку. Я думаю, і лікарі підтверджують, що серцю шкодили випаровування палива, їхня токсичність. А підірвав я його, коли ми шукали тіло Ігоря…
Їздили по всій Україні, в Дніпрі в морзі декілька разів перевертав тіла загиблих... 19 лютого ми брата поховали, а вже навесні у мене кашель- кашель, кашель-кашель. А в селі в лікарні як кашель лікують?.. Ну і на заправці робив. Долікували кашель до того, що прийшла старенька доктор, подивилася на рентген і каже: "А ви не бачите, що тут, окрім кашлю, серце більше за легені в два рази? Це не той кашель?" Відправили мене до Білої Церкви. Там дуже хороший лікар-кардіолог Коломієць сказав, що тут потрібні вищі технології, що в районній лікарні не допоможуть, треба їхати в Київ. Він мав на увазі, що треба обстежувати, робити це на кращій апаратурі, що вони своїми методами не впораються. Вже в інституті Амосова вперше мені сказали, що допоможе мені лише пересадка.
- Як ви це сприйняли? – питаю маму.
- Злякалася. Я дуже не хотіла тої операції, думала, що ми так, без операцій, медикаментозно Петю витягнемо.
- Але мені поставили діагноз "делатаційна кардіоміопатія". Серце розширялося, і дуже швидко. Є люди, які хворіють по 10-15-20 років… У них повільно іде цей процес. А у мене за чотири-п’ять місяців серце збільшилося до літрового. Я не міг ходити, їсти, органи почали по-іншому працювати.
- Наскільки вірилося, що зроблять пересадку серця?
- Хірург і мій лікар агітували мене, що це нормально, що це можливо. Володимир Танський – він тепер у Ковелі працює.
- Мене довго вмовляли, - каже мама. – В результаті я погодилася, бо іншого виходу не було.
- Операцію мені зробили 16 лютого 2016 року, майже дев’ять років тому. Я тоді швидше, ніж тепер, відновився, бо був молодший, легший на добрих десять кілограмів.
На фото: Петро на операційному столі в білоруській клініці
- Знаєте, від кого пересадили перше серце?
- Лише те, що це був чоловік 34-ох років. Спортсмен. Це все, що нам сказали.
- Скільки пробув у Білорусі?
- Місяць. До того три місяці ми були в Інституті Амосова. Подали документи на виділення коштів у Білорусь – міністерство охорони здоров’я їх переказало. "Кошти надійшли, ви можете приїжджати, ми вас будемо обстежувати", - прийшло повідомлення.
- Це вже в лікарні після пересадки ти вирішив, що підеш вчитися на лікаря?
- Мені сказали, що в повари мені дорога закрита, гарячі цехи мені не можна. На заправку я й сам не збирався, то було тимчасово. В через пів року після трансплантації я вступив у коледж, де навчався і брат. А потім і працювати влаштувався у те саме відділення, де колись працював Ігор.
"ПЕРШЕ СЕРЦЕ МЕНІ ПЕРЕСАДИЛИ МАЙЖЕ ДЕВ’ЯТЬ РОКІВ ТОМУ"
-Я ж місяць тут, в Інституті серця, чекав нове серце, - продовжує Петро. - І вже був підходящий для мене донор. Але при повторній пересадці потрібні ще більші збіги в аналізах, тому типування робили дуже ретельно. Набирали 90 чи 100 мілілітрів крові на різні аналізи. Всі мої дані занесли в базу. Коли так само дуже уважно перевірили те серце, воно не підійшло.
- Сильно розстроївся?
- Чого? Я знав, що буде наступне (посміхається). Та й загалом не люблю розстроюватися.
- Коли почалися проблеми з пересадженим серцем, як ви це відчули?
- Це сталося несподівано. Мені казали, що моє нове серце має служити років 14, таким міцним воно було. Але… Зізнаюся: шкідливі звички багато чого наробили. Я міг собі дозволити і пивка, і запалити сигаретку. А цього не рекомендували. Ну і роки два тому у мене виявили стенокардію напруги. Коли стався перший напад, я сидів на балконі з чашечкою кави і сигареткою, після чого зайшов до кімнати – і впав… Я не знав, що вперше непритомнію. Якраз у мене в гостях були мої друзі. Вони мене водою відлили, давай викликати швидку. Та я герой: нащо та швидка? Мені ж треба було в пологовий - жінка якраз мала меншого сина народити. Я на кухні сідаю на стілець, щоб взутися, – знову починає голова крутитися. Встаю – ногою за стіл зачепився, падаю, непритомнію… І вже ламаю ногу. Виявилося, що у мене мало не інфаркт стався. Частина судин, що ідуть до серця, закрилися. Їх розкривали за допомогою стентів. З часом виявилося, що ці всі методи ненадовго. Спочатку поставили діагноз стенокардія напруги. Кожні пів року я приїздив, робили коронарографію. Всі ті стенти, що поставили, позаростали, судини закривалися. І тоді знову заговорили про пересадку. Вже йшла повномасштабна війна – в Білорусь не поїдеш.
- А ви знали, що в Україні вже активно робили трансплантації серця?
- Що пересадки тут роблять, я давно знав. Тому, коли потрапив в Інститут серця, розумів, що все відбудеться прямо тут.
Перший раз, коли був підходящий мені донор, ввечері сказали, що, можливо, операція буде аж на завтра після обіду. А тут мені в пів на одинадцяту вечора кажуть йти готуватися – митися-купатися-бритися. Я прикинув, що ще ж аналіз будуть робити, ще годин 12-15 у мене є. А у половині сьомої ранку в палату заїжджає каталка, кажуть: "Лягай, поїхали".
- А ми в дорозі! – каже Віра Іванівна. - Якби ми знали, що так воно буде, то приїхали б вночі. І не побачилися перед операцією. Петя набрав: "Мене забирають, оно каталка вже стоїть". А ми з дружиною сина в маршрутці…
- Цього разу також знаєте, хто донор?
- Дівчинка, 22 роки.
- Віро Іванівно, чому ви кажете, що цього разу важче пройшла операція?
- Важче - в плані фізичного відновлення, - відповідає мама. - Довше лежав у реанімації, не так швидко піднявся, почав ходити. Відновлення проходить трішки важче.
- Відчувається, що серце краще працює?
- У мене в тумбочці отакий портфель з величезним ящиком "цукерок", - пояснює Петро. - Я жодної вже звідти не дістаю. А то мені три рази на день по такій жмені таблеток приходилося з’їдати. У всіх курточках, штанях були балончики, щоб раптом приступ – я міг собі допомогти.
- У Білорусі тебе, напевне, на другий день посадили? – перепитує мама сина.
- На третій день я пішов, а на четвертий вже ходив по відділенню. А зараз на шостий день посадили, на сьомий підняли на ноги, і аж на восьмий пішов. Та це не так важливо. Головне – відновлююся. Треба ж враховувати, що організм постарішав на десять років.
- Скажіть, всі ці роки Ігор дає якось про себе чути? Бувають знаки від нього, щось підказує? Чи він постійно присутній у вашому житті?
- Я оце сиджу поруч з вами – завдяки Ігорю, - відповідає Петро.
- Тільки завдяки Ігорю! – додає мама. – Коли ми перший раз не знали, що робити, куди звертатися, волонтер Оля Башей, яку на війні знають за позивним Кроха, допомогла нам спочатку із консультаціями в Києві, а потім – із документами для Білорусі. І цього разу саме вона підказала нам, що тепер треба іти в Інститут серця.
- Коли попереднє серце почало відмовляти, ми намагалися його врятувати – поставили п’ять стентів у коронарні судини, але це допомогло ненадовго, - пояснює директор столичного Інституту серця, який, власне, і робив пересадку Петру Зіничу, Борис Тодуров. – Стало ясно, що потрібна повторна пересадка серця. У жінки, родичі якої погодилися віддати орган для пересадки, стався інсульт. І відбулося це саме в тій білоцерківській лікарні, де працює наш пацієнт… Скажу чесно, що хвилювався перед цією операцією, попри те, що наша команда з 2022 року зробила понад 120 трансплантацій, і з тридцяти останніх наших пацієнтів не втратили жодного! Але робити повторну пересадку дуже важко. І це в нашій практиці було вперше. Унаслідок того, що Петру вже робили таку операцію, всі його судини були у жорстких спайках, що додає складнощів під час втручання. Хвилин 20 грудна порожнина чоловіка була пустою – в цей час ми готували донорське серце і працювали з його судинами, щоб орган можна було надійно вшити. І коли ми вшили донорське серце, воно пішло саме, не знадобилися додаткові методи стимуляції. Сталося маленьке диво. Петро тепер живе вже з третім серцем!
- Планую десь через пів року повернутися на роботу, - каже чоловік.
- А я більш оптимістичний, - додає Борис Тодуров. – Думаю, вже тижнів через шість можна повертатися до активного життя. Інакше навіщо ми все це робили?
На фото: З Петром і його родиною лікарі Інституту серця, які брали участь у його рятуванні
- Я знаю, що в нашій країні, щоб взяти органи для пересадки, родичів померлого хворого питають дозвіл це зробити, - продовжує Петро. – В багатьох країнах працює інший підхід, і я за те, щоб у нас також прийняли його. Це називається презумпція згоди. Якщо людина не залишила письмову відмову ставати донором, вважається, що її органи після смерті можна пересаджувати. І не потрібно питати згоду у родичів, які і так вбиті горем. Я готовий за це агітувати, тому що і сам пережив вже не одну пересадку серця, і бачу, як багато людей очікують трансплантацій – не тільки серця, а й печінки, нирок…
Ми розмовляли з Вірою Іванівною та Петром в Інституті серця напередодні 20 січня – десятих роковин загибелі Ігоря. І хоча багато моїх запитань стосувалися операції і самопочуття після неї, мама і брат постійно верталися думками і роздумами до Ігоря. І це зрозуміло. Ця рана не затягнеться ніколи.
- Ми не сильно афішуємо, що Ігор – Герой України, - каже мама. – На це можна почути: "Ми що, його на війну посилали?" Ми і тут нічого не говорили, але все одно дізналися – і завідувач відділення Гаврило Ковтун. Зразу відчули з його боку, а згодом і від всього персоналу, момент поваги до Ігоря. Це дуже важливо для нас. Місяць тому я зіткнулася у своєму селі з людиною, яка мені у вічі сказала: "Хто такий твій Ігор і ти хто така?" Ви знаєте, мені було боляче. Невже наші хлопці даремно загинули? Ми живемо мирно, ми живемо, вибачте, в розкошах, бо нам і пенсії дають, і зарплати, світло є, їжа. У Другу світову цього не було, люди страждали більше. А ми живемо у розкошах. Але ті, хто зневажають наших бійців, цього не розуміють.
- У нас у районі, як тільки привозять загиблого, я беру дружину, і ми в колоні їдемо, - додає Петро. - Дуже видно, коли ти їдеш по вулиці в три кілометри, а виходить попрощатися і віддати шану Герою 15 людей…
Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ
Та і не всі заслуговують на пересадку. У нас немає черги.
Якщо людина пила і в неї цироз , тобто хоче нову печінку і має гроші, то в нашій країні вона її отримає без черги. Інші люди, більш варті життя, загинуть.
До донорства треба ставитись відповідально. А не міняти як рукавички. От схотів і в мене нове серце. Але вагу зайву скидати не буду.
Читала що є серед захисників аеропорту чудо лікар, рятує всіх
І новина через кілька днів - загинув
Шок
Героям слава!