Петро Кузик, командир батальйону "Свобода": "Воно добре сказать: "Хлопці, поверніться з фронту, наведіть порядок з цими зажраними корупціонерами". Та воно так не вийде"

Автор: Анна Мірошниченко, "Хто з Мірошниченко?"

Розмова з командиром батальйону "Свобода" Петром Кузиком.

- Петро Кузик, командир батальйону "Свобода", я думаю, що можна вас і не представляти, вас впізнають люди, знають.

- Вітаю, радий бачити.

- Я вас теж рада, ми рік з вами не бачились. Втомлений, бадьорий, в якому стані ви зараз прийшли на розмову?

- Третій рік війни, втомлений, наче і є якесь бажання, але відверто, по-людськи, втома дається взнаки, якась невизначеність, все, що відчувають на моєму місці всі військові, відчувається.

- А у вас втома фізична чи від поточної ситуації?

- Від ситуації, звісно, від того що це затягнуто, я уявляю, я знаю, що люди втомились від війни, повірте, що воєнні втомились набагато більше від неї. Плюс давно не було позитивних хороших новин, тому коли є позитиви - воно додає настрою, додає бадьорості, коли все затягується, воно якось оптимізму не додає. Від нас мало що залежить, наша задача - якомога більше "молотить окупанта", ми стараємось, я може не скромно, у нас це виходить, по мірі наших сил.

Але от кожен на своєму місці, всі все правильно роблять. Волонтери, не дивлячись на втому, зневіру, ворожі якісь посили, ІПСО, якісь негативні посили зверху-знизу-збоку продовжують тягнути свою лямку і велика вдячність їм, воєнні так само, народ України, не дивлячись на те, що там нас пробують розділити, намагаються кувати перемогу, тому тут гріх жалітись, тому надо тягнути, треба зчепити зуби, треба кувати ту перемогу, вірити в неї, що би не було, скільки б не засипали негативом, треба вірити в воєнних, вірити в армію, вірити в Україну. Дасть Бог, все буде добре. Я розумію, зараз хтось буде дивитися це і каже "Да там договорняки, да там то, да там се..." - от якщо на це відволікатися, то воно затяне в болото і взагалі просвіту не буде. Так, може якісь елементи надії, може елементи якихось там емоцій, але однак вірте - не вірте, я вірю в українську перемогу свято, я знаю, що війна несправедлива, не можна нападати на святу Україну, горя вона принесла стільки, що навіть по законах світобуття має настати щось світле, щось гарне. Ніколи ще так не бувало, щоб настільки чорти зло творили і лишались безкарними.

- В яких умовах ми зараз воюємо, якщо говорити про поточну ситуацію? Ми бачимо як розвивається потужно, так, наступальний потенціал російської федерації. Та ситуація, яка зараз на фронті, зокрема на Сході, давайте про це говорити, вона є критичною для нас?

- Ситуація дуже важка, вона не змінилась в кращу сторону, як була рік тому, як була весь цей час. Вона, на жаль, поки що не покращилась - всі ті ж проблеми: відсутність серйозної зброї, відсутність боєкомплекта, частково вже падає мотивація - тому що 3 роки і багато роботи і ворог робить, і роблять і з нашого боку помилки і це все, я ж кажу, не покращує настрій. Але, знаєте, зараз великий запит в суспільстві на критику і от я би разом з вами зараз би хайпонув, якби там реально віддали себе всі в критику - бо це найлегший шлях.

- Критика чого?

- Критика влади - вона об'єктивна і суб'єктивна може бути, критика командування, критика партнерів наших, критика самих українців, ухилянтів, критика воєнних за якісь неправильні рішення - тут для творчості поле нескінченне, але в цьому напрямку можна прогавити основне. Тому що ворог, який прийшов сюди, він не прийшов домовлятись, він не прийшов розбиратись, він не прийшов налагоджувати чи виправляти якісь політичні аспекти нашої ідеології чи нашого буття - вони прийшли вбивати, вони прийшли загарбати цю територію. Доказів цьому безліч - Буча, Ірпінь, ті окуповані міста... А найголовніше, по минулій ротації і зараз попадаються, це новомобілізовані з окупованих територій. Тобто вони роблять те, що робили 100 років назад - збирали українців з окупованих, ті, які їм попались, і дивіться, вони там по звітах перевиконали план по мобілізації на окупованих територіях на 110% - 120% і жодного немає в тіктоці обурення "Ой, ТЦК і так далі...". Я не захищаю наших "деградантів" з ТЦК, які перевищують повноваження і грають на руку ворога, відносячись до майбутніх захисників, до людей, яких мають призивати, працювати з ними, вони відносяться до них - це неприйнятно і реально вони творять біду. Я просто висвітлюю те, що роблять окупанти на окупованих територіях: вони вижирають всі ресурси, грабують, а тих, хто лишився там живих, вони ставлять до себе в м'ясні батальйони і, повірте, що вони не бережуть цих людей першочергово, це так як їхня тактика - завалюють нас, тільки уже у них з їхніми втратами, з їхньою тактикою ведення цієї війни, де вони можуть укласти за будь-який об'єкт стільки людей, скільки треба - це, звісно, не порівнянні проблеми з особовим складом як у нас, бо їх набагато більше об'єктивно, але, тим не менше, вони вимушені уже брати людей з окупованих територій, ставити в стрій.

Проблем у нас багато, я їх можу, повірте, ми добу з вами можемо говорити про них, вони об'єктивні будуть, і час від часу їх треба озвучити, я вам вдячний, що ви цікавитесь життям військових і приділяєте цьому увагу. Хотів би просто нагадати, що чортисько путін, у якого рило все перемазане кров'ю людей, українських, в першу чергу, мріяв захопити Україну від 3 днів до 2 тижнів, зараз третій рік... Так, вони наступають, вони там намагаються показати максимум всього, що вони можуть, але вони третій рік не можуть захопити Україну, вони використовують вже корейських солдатів, солдатів з окупованих територій, найманців використовують. Проявили на весь світ - я б не казав, що їхня армія слабка, але що українська армія не слабкіша їхньої. У нас є об'єктивні причини, у нас менше БК, менше зброї, менше людей і тому їм ще вдається оцей мати "наступальний потенціал" або в тих точках, де вони наступають, вони пруть - вони просто пруть, вони переступають через трупи своїх і пруть далі- далі-далі. Тут же треба сказати якби не боязливість наших партнерів і дали нам достатньо зброї - з цим можна було би вирішити ці проблеми, бо тактика їхня передбачувана і вона відома. Якби було БК, зброя, серйозна зброя, не було б цього наступального потенціалу. А так, чесно кажучи, українські війська чинять відчайдушний спротив, це не завжди видно тут, в тилу, але те, що відбувається на фронті - там це не те що "неможливо" і "можливо" роблять, давно вже роблять українські солдати неможливі речі і своїм геройством забезпечують мирне життя в тилу.

- Я знаєте про що думаю? Якщо не говорити про проблеми, не критикувати те, що відбувається, то вашим же солдатам,не дай Боже, будуть потрапляти на фронт неякісні міни або щось іще...

- Ви абсолютно праві.

- Тобто, де оця межа, де можна критикувати, де не можна?

- Про них треба говорити і треба висвітлювати ці проблеми. І взагалі, замовчувати про проблеми - це пережиток дурної совкової спадщини. Я знаю, що погано і болюче реагують, і мені прилітало там не раз за правду і у ваших ефірах. Ви праві, про це треба говорити. Я трошки про інше - я про те, що зараз окупант і їхні інституції, які працюють з тонкими такими речами, такими як наше світосприйняття, мріють, щоб перенести центр уваги на те, щоб ми гризлись між собою від них. Тобто, і я інколи чую таке, я не звинувачую, я розумію всі емоції. І втрати - це найболючіше, і погіршений стан, інколи, відверто кажучи, незрозумілі рішення - це якщо підбирати слова, якщо прямо говорити - дурнуваті рішення деяких представників влади - це все очевидно. Але головне тут не почати гризню українцям з українцями, тим самим переносячи центр ненависті від окупанта, який генерально винуватий у всіх наших бідах, не знімаючи відповідальності з нашого боку, з тих, хто там підіграє, корупціонує і так далі - це все тримати треба, зрозуміло, але найголовніше не дати скотитися в цю бійню між своїми. Треба розуміти, що першочергова загроза нашому існуванню - це ці чорти, які прийшли нас ***ути, треба їх першочергово ***ти. Можливо, паралельно якось розбиратись, але воно не виходить, воно добре сказать: "Хлопці, поверніться з фронту, наведіть порядок з цими зажраними корупціонерами". Воно так не вийде, я не можу сказати - виходимо з позиції, зараз поговоримо з якимось міністром чи прем'єром, не знаю, поставимо на місце чи виженемо когось з посади, а потім повернемося. Ми вже не повернемося, бо їх ці позиції будуть зайняті. Так воно на дивані дома гарно говорити, що от, що ви там хлопці, не помічаєте? Помічаємо все, просто є реальна глобальна загроза українському народові, яку треба вирішити, є така сама глобальна загроза в скажімо так, у відсутності досвіду, знань по державному управлінню у деяких чиновників. Ці загрози, до речі, співмірні, бо корупція роз'їдає і вбиває так само, це просто причинно-наслідкові речі. Коли ви згадали неякісні міни - це вимірюється життям бійців. А це ж неякісні міни з нашого боку приходять. Треба про це говорити, я вже не раз говорив, заявляв і так далі і воно потроху...вас не тільки слухають, до вас і прислухаються, я маю на увазі журналістів, і це добре, що є вплив, бо коли диктатура така як в білорусі і росії, вона там законсервовується вже, то щоб не говорили журналісти...

Добре, що що журналісти мають вплив. Хоча... інколи цинічно я дивлюсь, що декому байдуже на репутацію. Ми зараз підняли дуже багатогранну і складну тему, я би не закликав людей примітизовуватись до стану кирзового чобота "раз-два - є проблема, ворог" - ні, звісно, це проблема багатогранна. Я не маю зараз рецепту, відверто кажу, попри те, що я фахово закінчував державне управління і політикою займався. В мене немає рецепту, як отак от зараз ці всі вирішити проблеми. Так само, як ні у кого немає рецепту - отак-от завершити війну. Бо ініціатор війни не в Україні сидить, не в Сполучених Штатах, не в Брюсселі. Ініціатор війни божевільний старий, даруйте, мудак, який через телеканали здеградував до стану худоби свій народ і вони лізуть сюди *** за гроші, так, бажаючих там все менше, їм піднімають, але я б не сказав, що їх малувато. Їх достатня кількість зараз створити нам великі проблеми і з цим миритись не можна, треба їх максимально нищити як окупантів, не пускати в мирні міста, там, де ми можемо. Але у нас окрім цього глобального виклику, у нас купа проблем, нас зрадили-не зрадили партнери, я не знаю як там це назвати, але вони бояться сильної України, вони не дають нам достатньої кількості зброї чи не можуть дати ... Можуть вони дати, давайте відверто, після цієї війни соромно буде багатьом країнам, у яких буде бронетехніка чи системи ураження іржавіти на їхніх складах-полігонах, ті, які вони не дали нам, щоб достойно захистити Європу. Україна зараз найсвітліша країна, яка, повторюсь, бореться і за своє існування, і за існування всієї переляканої Європи, а може і більше.

- Сполучені Штати. Ви взагалі "трампооптиміст" чи ні?

- Я "трампореаліст", один з небагатьох, який тверезо як мені здається дивився на ситуацію. Мені було трохи дивно, інколи смішно, коли самі себе заколихували "така новаарестовщина" - от Трамп прийде і одним телефонним дзвінком вирішить всі проблеми. От Трамп за місяць, за день, за 10, за три місяці... Повторю, що Трамп...

- Так досі хтось думає, повірте...

- І це біда, бо ми плекаємо в собі надію, що хтось вирішить нашу проблему і коли вона не вирішується замість надії, замість позитивного світосприйняття приходить зневіра, а зі зневірою заповзають далі змії, які йдуть за нею: поганий настрій, невіра в майбутнє і пішло-поїхало і людям важче. Мені здається ми маємо розуміти, знову ж це не прості речі, ми зараз говоримо про багатосистемну, складну, алгоритмічну матрицю з геополітичними впливами, з впливами глобальних країн як Сполучені Штати, Китай, Індія, Саудівська Аравія з їхніми нафтовими вимогами і вимогами безпеки, Ізраїль, Схід, Сирія... Ці всі речі впливають - росія, яка теж є глобальною країною, навіть попри зараз. Отака маленька Україна, яка валиться з начебто з росією, але по факту з росією, яка використовує солдатів корейських, яка має підтримку від Китаю, яка обходить санкції завдяки проксі, на сході країни, які їм допомагають, "шахеди" поставляють.

- Іранські "шахеди".

- Іран і так далі. Оцей конгломерат воює з Україною, ми начебто теж маємо "вісь добра" - союзників, але ці союзники - Польща наче допомагає, а ні-ні якусь політичну заяву в розпал війни їм треба наших героїв переглянути. Я вже не кажу про Угорщину, я вже не кажу про найближчих сусідів.

Наче дають зброю, обіцяють зброю, але її дають смішну кількість, рівно стільки, щоб ми не перемогли, мені так здається, це моя персональна думка. Я зазіхаю на глобальні речі, можливо не маючи глобальної інформації, яку мають на вищих щаблях, я цього не розумію і роблю висновки на рівні комбата. А мені нічого іншого не лишається робити, я людина так само як і всі, я роблю такі висновки. Я не розумію. Якби НАТО, маючи це озброєння, добре, боїтесь солдатів своїх давати, добре, ви боїтесь путіна, дайте сюди озброєння - щоб ми могли натрамбувать. Нам потрібна артилерія, танки, ракети, літаки, системи захисту БЕБ, системи нападу, дрони і так далі - якби це все було, повірте, що уже би якісь велись мирні перемовини тому що та кількість затрамбованих окупантів, вона уже переважає здоровий глузд, але її поки що недостатньо для того, щоб посадити... Тобто, перемовини про мир почнуться тоді, коли війна для росії стане беззмістовною, безпросвітною, без надії на перемогу, на загарбання України. Поки у них буде цей шанс - вони будуть лізти. І тут ми маємо розуміти, що наше життя, наше майбутнє, наше спасіння в дії. Не можеш воювати - допомагай воєнним, озброюй воєнних. Коли нам допомагають святі люди - волонтери: бізнесмени, міські ради і так далі - в мене крила виростають, тому що ми не одні. Інколи, коли зневіра заповзає в серце, здається що...

- Тільки тобі це треба.

- Але дивишся ширше - ні, люди підтримують, люди є. Багато хто зневірився, багато хто втік, не без цього, я не скажу, що це нормально, але потім будемо обговорювати - вони пояснять свої причини, а ми свої. Але багато хто кує перемогу. І от поки є наша ця дія, у нас є шанс. Я не знаю чи подарує мені Бог вижити в цій війні, але у наших дітей точно є шанс на життя. Я би не хотів долі іммігранта своїм дітям. Вона не є кращою, якщо в нас є свій дім, своя історія, своя країна, десь щоб зневірялись мої діти. Так, на навчання поїхати чи коли є перспектива розвитку - можливо, я не знаю, це вибір буде вже не мій, якщо говорити про моїх дітей. Але жити втікачами іммігрантами, яким там дають подачку -це не найкраща доля, наші діти на краще заслуговують. І от за це треба теж боротися, за майбутнє, за свої життя, за своє майбутнє теж треба боротися. І є такі люди ще, які готові воювати, є ще такі люди, які готові підтримувати нас в захисті своєї країни, свого життя, перемога можлива в Україні.

- Я думаю, що у вас як у людини у формі запитують більше, мабуть, не про Трампа, а про просування ворога. Однозначно ж у вас питають - як далеко може зайти путін? Де межа тієї області, куди він може дійти?

- Найчастіше запитують - коли це все закінчиться? А я не знаю коли це все закінчиться, я не знаю що сказати. По-перше: мій світогляд зараз звужений до лінії оборони батальйону і до життя батальйону, по-друге: я не володію всією інформацією, я не знаю, які у нас резерви, які потуги, скільки зайде озброєння, скільки не зайде. Я можу фіксувати як виконавець - скільки до мене заходить і кричати, використовуючи і вас, даруйте, що в мене мало БК. Мені здається, росія дійде до тих меж, поки ми її пустимо. Вони, захоплюючи посадку, вулицю села, село, укладають дуже багато людей. З одного боку це начебто добре тому що вони несуть втрати, але з іншого боку ми теж маємо втрати і ті "чмоні не чмоні" вони не "чмоні", ті штурмовики, які йдуть - у них зброя, їх прикриває їхня артилерія, у нас мало БК, вони забезпечені дронами, РЕБами і так далі. Ми воюємо з дуже потужним ворогом, це треба чітко відзначати. Але однак вони несуть набагато більше втрат і ця цифра для них стане колись катастрофічною, вони цього не розуміють, бо там, знаєте як затялися уже, Україна їм не дає спати, вони не можуть з цим змиритися і вони, це поганий фактор, але об'єктивно, я читав колись праці Троцького чи Леніна, вони писали, що там "без Украины Советская Россия невозможна, без ее хлеба, без ее угля и без ее людей". Тобто, це були в політичному масштабі такі "чекатіли-маніяки", але вони були, на жаль, не дурні і вони розуміли про що вони пишуть, вони не вбачали ні маніяк Ленін, ні його послідовник Троцький, не вбачали розвитку свого проєкта "сатанинського" - СРСР називали, без України. Тобто, цей плацдарм для них екзистенційно важливий. У нас своє бачення нашого життя, нашого розвитку і ми не можемо існувати разом з ними, тому вони будуть лізти сюди, але вони в своїй затятості не помічають одного - намагаючись знищити Україну, вони знищать росію і оця кількість втрат, яку вони вже понесли, я не знаю чи незворотна зараз, але рано чи пізно вона стане незворотна до руйнівних процесів росії. Якщо там є хтось розумний біля того божевільного путіна чи там оцієї "шарашкіної контори", яка узурпувала владу в цій країні, який би тверезо дивився, він би мав би прийти і сказати - схаменіться, бо все завалиться. Завалюючись, може і Україна завалитись, тому... Але мені здається, що там здорових людей не допускають. Нам треба від своєї позиції танцювати - треба їх нищити, навіть якщо на деяких ділянках фронту 1:15, 15 їхніх, а наш один для математики чи для якогось професійного військового це супер, але це життя людини, це син батьків чиїхось і якщо ми їх укладаємо 150 то наших 10, якщо ми їх укладаємо 1500, то це в кращому випадку, а є ділянки фронту де 1:5, 1:10 по-різному - в залежності чи є чим воювати-оборонятись, дрони РЕБ. Ми теж, на жаль, несемо втрати і для нас вони набагато болючіші, ніж для них. Вони завжди сторіччями як до худоби до свого народу ставились, у нас інша ментальність, у нас інший світогляд. Зараз хтось каже - розкажи це ТЦКшникам, які пакують в бусік, я, на жаль, не можу відповідати за тих деградантів які по-іншому не навчилися за стільки років працювати. Це теж треба висновки робити. Ми каналізували серйозний потенціал, який би міг уже принести перемогу. Згадайте, у перші дні вторгнення ці черги у військкомати, цей порив нації, це був момент створення нації. Що зробили менеджери держави? Каналізували ці процеси - чи з переляку, чи навмисне, чи недолугими діями.

- Ви як думаєте?

- Я думаю, що разом. Я думаю, що вони просто не здатні якісно, не всі, може там і є розумні, не знаю, я мало зараз приділяю цьому уваги, але тим не менше є факт нерозумних рішень, є факт рішень, які прямо працюють на користь ворога. І є просто факт певної недолугості буття чи випадковості якихось персонажів на певних посадах. Треба ж про це говорити? Треба. Коли запроваджують рішення, які мають покращити, а вони забюрократизовують систему постачання армії, коли начебто якась декларація вводить, щоб уникнути корупції в середині армії, а замість боротьби з корупцією, вона затягує процес озброєння. Нікуди ж не поділась паперова в'язанина звітна.

- За рік нічого не змінилося? Ми з вами в минулому інтерв'ю, до речі, говорили про папери, про оці журнали шкарпеток, нічого не змінилося, чи все ж таки є покращення?

- Додалось, може, пару журналів. Стало якось трохи апатично. Знаєте, що змінилось? Добровольці дуже багато принести хорошого в армію - свіжий погляд, горизонтальні зв'язки, співпрацю з волонтерами, з муніципальними владами, з депутатами, з бізнесом, з медіа і так далі. Я вважаю, це дуже позитивно для армії, великий наплив коли армія в тому форматі. На певних етапах був світоглядний конфлікт людей, які прийшли з цивільного життя захищати Україну, з єдиною метою, з людьми, які сформувалися, як вони думають, мега професійні воєнні і зверхнього ставлення до добровольців як не до професіоналів. Слава Богу, цей конфлікт відбувся, перетерся, добровольці здобули трошечки поваги до тих професійних воєнних, які відповідають своїм критеріям, які разом з ними воюють, дають нормальні накази і менше істерики у відношенні до відвертих, підбираю слово, недолугих-нерозумних, щоб міцних слів не вживати, дій-наказів і персон. Були. Ми коли мали 4 дні підготовки перед виїздом в Рубіжне, інструктор, який мав би відповідати за нашу бойову підготовку, нас дуже сильно надихав - він казав, що ви всі помрете там, що м'ясо, що вам всім тренда і так далі. Зараз цей інструктор на цивільних посадах подалі від фронту, а більшість з нас все-таки вижила. Оце було відношення воєнних, вони не мали вибору, бо нами треба було закрити певні дірки, міняти підрозділи і так далі, але вони дивились - витримають-не витримають. Зараз уже у них змінилось до нас, я би хотів так думати, стало трошки більше поваги, а у нас стало трошки більше розуміння, що ми їх не змінимо, що вони такі є.

Я вам відверто скажу, я став розуміти, я ж за покликом революціонер, мені хочеться все постійно покращувати, але я теж, і це частина досвіду, розумію, що є сформовані колективи, є традиції воєнні, ми їх не завжди розуміємо, але вони є, вони формувались от такими, якими вони є. І нормальну, більшу цих частину цих традицій треба поважати, не вислужуватись, не фарбувати траву, не грати на позитиві завжди у командира, але реально там є традиції, і їх більшість, в цих бригадах колективах, які треба поважати. Ми прийшли не до них, а захищати Україну, але тим не менше, оце вирівнювання вже відбулося. Стало більше поваги з обох боків, стало більше розуміння, хоча воно не було безконфліктним і може ще і буде частково. Стерлися, як мене назвати - доброволець я чи ні, якщо я вже третій рік воюю, я вже там тих паперів підписую вже як заправський випускник якоїсь воєнної академії, листами обмінюємося, рапортами так само. Вони трохи у нас навчились, мені здається, я бачу трансформації, я бачу більший ухил до людяності. Що таке бойовий досвід? Окрім того, що можна здобути якісь знання в системі введення бою, в знищення ворога, опанування тої чи іншої зброї, застосування її, взаємодії з іншими підрозділами - це все класно, але це далеко не весь досвід. Бойовий досвід - це досвід втрат, оце реальний бойовий досвід, якщо він об'єднувати не буде, якщо пам'ять про хлопців однакова. І кадрові військові проливають кров і добровольці - якщо це не буде об'єднувати, то ми не здатні взагалі на об'єднання, тоді гріш нам ціна і оце все намарно. Те саме можна імплементувати і в суспільство: якщо ми не знайдемо собі сили розділятися на ухилянтів і патріотів, на тих, хто більше любить Україну, хто менше любить Україну, по церкві, по по мові і так далі. Розуміння - одна Україна, одна українська церква, одна українська мова, одна нація - ми всі працюємо на перемогу. Все. Хтось може в тилу, хтось має ще сили на фронті, хтось взагалі молитвою - і те, і те, і те - все буде працювати в одному. Якщо ми здатні на це, то ми будемо існувати як українська нація, якщо ми не здатні - тоді буде частина емігрантами, частина громадян якогось чергового концтабору.

- Ви зараз на вулиці бачите, в Києві, приміром, багато потенційних добровольців, які готові долучитися до ваших лав?

- Таке знущання у вашому питанні і сарказм. Звісно, їх менше стало. По-перше, всі, хто хотіли воювати, вони так чи інакше пішли.

- Як так сталося, що немає цих добровольців? Давайте говорити - немає в тій кількості, в якій би нам би хотілось?

- Я про це вже казав, візьму ще раз другий захід на цей аеродром, як то кажуть. Перший порив, коли несправедливе почалось вторгнення, піднялись всі, всі хотіли знищити окупанта, у всіх горіли очі і так далі. Що тоді відбулось? Тоді цей порив, окрім того що в Києві і в інших містах частину автоматів роздали людям, бо виходу не було, бо їх би забрали окупанти, якщо б вторглись, від тих, хто приймає рішення в цій країні, пішла ціла система каналізування цього настрою. Це перше. Із об'єктивного - війна страшна. Ми живемо в третьому тисячолітті, як не намагались воєнні приховувати страхи-жахи війни, вони все одно будуть. Система комунікації уже в суспільстві, мені здається, сучасна людина якщо 5 хвилин не подивиться в соцмережі в телефоні чи в планшеті, вона некомфортно себе буде відчувати. Я не пам'ятаю, чиє це дослідження, але кожні 5 хвилин заглядаємо - щось там твітнуло, якесь там повідомлення прийшло. Тобто, система обміну інформацією пришвидшується з кожним роком, інформація йде, бо вона дійсно страшна, не треба це приховувати - треба з цим щось робити щоб убезпечити українського воїна. Але приховувати, розповідати, що там все класно - ні, так не є, там бруд-кров-страх-смерть-загроза і так далі. Попри це, треба все одно захищати країну. Так от відбулося каналізування, воно відбулось по багатьох напрямках, це те, що ми казали - багатосистемна матриця. Від Арестовича, який казав що "там два тижні, там місяць і так далі". Це збірний образ, блогери і так далі, які всі запевняли що ось-ось мине і ми зарядились на коротку дистанцію. Корупційні скандали "обнуляють", поведінка зухвала представників парламенту, влади, на яку дивиться народ, який не має таких повноважень, бо не люблю слово "простий народ", він не простий у нас, просто українці, які не мають цих повноважень дивляться і в нього логічне запитання - з чого я тоді маю так ризикувати, якщо оця почвара от веде себе отак? Вона купається у всіх благах - це теж причина, одна з причин. Робота ворога, ІПСО їхні працюють по зневірі, по розбрату. Вони беруть реальний якийсь фактичний випадок - хтось неправильно чинить з можновладців чи керівників ТЦК - на хабарі ловлять, і замість того, щоб посадити його і не випустити, це все гіпертрофується, інформація трансформується для нашої подачі, щоб ззовні ми сприймали не так що цей конкретний ублюдок, треба в нього все забрать і посадити, а що цей ублюдок - представник системи всіх, і всі українці однакові, всі такі ж і сенсу немає йти захищати країну. Тобто, нам збивають приціли.

Можливо, він і є представником мафіозної структури, системи тощо і треба це "гасити" все, але однак треба розуміти, що ми боремось не за них, ми боремось конкретно за своїх дітей, за свій народ, за право існувати - бо зрештою рано чи пізно до всіх прийде бабця добра з косою, комусь в 90, дай Бог, комусь в 120, дай Бог, років комусь раніше прийде - ніхто не вічний , але вічність держави й нації можлива. Це головне, щоб були наступні покоління, щоб вони розвивались. Дуже якось пафосно виходить, але я в це вірю. Я хочу, щоб наші діти жили класно, і найголовніше, я про це кажу майже в кожному інтерв'ю, мені за це щоразу "прилітає" після, намагаються мене виховувати, але яскравий приклад Ізраїлю і посол Ізраїлю в Україні про це прямо озвучив тиждень тому у ваших колег. Те, що я казав рік тому і в кожному інтерв'ю, він дуже просто сказав, що у них діти чиновників, діти представників влади неможливо, щоб під час війни не воювали. Не може людина керувати країною, діти якої уникають оцієї соціальної справедливості - тут тонке питання. Я акцент зміщаю не на дітях, а на відношенні чиновників до цього. Має бути реальна рівність серед усіх, всі, хто мають можливість, вони уникають цього і цим реально порушують систему справедливості. Якби була справедливість, відповідно, оцей порив - всі-всі - так всі, окей, пішли! Хтось має більшу мотивацію і на нього це не впливає, а хтось має об'єктивно меншу мотивацію і він дивиться на сусіда, на цього на представника влади, і тут найголовніше, треба вже примітизувати процеси, бо я коли казав про "батальйон парламент" чи про дітей чиновників, що вони не воюють - вони реально не воюють і це ганьба, бо вони порушують оцей принцип соціальної справедливості, але вони сприймають буквально, що має зібратись парламент в батальйон і піти воювати, чи я хочу крові дитини чиновника. Тому, користуючись нагодою, вибачте, я зараз примітивізую наш дискурс, бо реально мене ж потім виховують, і те, що я чую від них, це буквально сприйняті мої слова про батальйон парламенту і про невоюючих дітей. Говорячи, що діти чиновника не воюють, я маю на увазі, що відповідальна особа-чиновник, неважливо чи воює чи не воює його дитина, має ставитися до солдата так, якби це був його син в окопі. І тоді б неможливі були постачання неякісних мін чи крадіжка з бюджету оборонного. Він би розумів, якби він ставився до свого побратима-громадянина з повагою, що він захищає і його життя зокрема, якби він це усвідомлював на рівні крові і як до сина би ставився, у нас би реально інша війна була - системна і професійна війна. Ми би мали невеликі втрати, але вони не були би настільки великими, не мали би дефіциту, забезпечували викручувались би, створюючи своє виробництво, закупаючи за не завищеними цінами і так далі. Розумієте, про що я говорю?

-Але фактично?

-Але фактично ми маємо кластер чиновників, які патякають про якісь там "вумні речі", а насправді займаються самозбагаченням. Ті скандали, небагато, які просочується в суспільство - це верхівка айсберга й всього, що там відбувається. Це моя персональна думка: плювати на те, в якому стані наш солдат воює, бо якби вони реально відчули те, що відчуває український піхотинець і в яких він умовах захищає країну, вони б не змогли поводити себе так, як вони себе зараз поводять, вони б реально включилися в цю війну. А так - зараз вони намагаються, можливо у кого є совість, намагаються не думати про це, а в кого вже зовсім відбулась деградація останньої стадії, вони просто живуть іншим життям своїм, вони обмежились, захистили свої права, своїх родин. Вони думають, що ця війна закінчиться перемовинами Трампа і так далі - от і вони цих жахів війни не бачать, а їх бачить народ, представники якого воюють ховають своїх дітей, своїх побратимів, батьків. Українці, громадяни, ті, кому вони зобов'язані цими повноваженнями - так має ж бути зворотна реакція, має хоча би десь сльоза десь співчуття, десь надрив, десь 90% своїх прибутків і корупційних і зарплатних… Взагалі, по-Божому, по-цивілізованому, не має бути корупції під час війни.

Але вона, чорт забирай, є і я не розумію - як можна жити з цим?

- Можна. Бачите, живуть. Це ті реалії, з яких, можливо, варто було і почати сьогоднішню розмову.

- Тому я і кажу. Мені не треба на фронті ті, що з них візьмеш, в кращому випадку вони встигнуть поздаватися всі ще. Вони мені не треба. Говорячи про "батальйон парламент" я хотів звернути їхню примітивну увагу на те, в якому стані українське військо. Я з моїми побратимами викручуємося там, а мали би просто системно працювати. Говорячи про дітей чиновників-міністрів, я не хочу крові їхніх дітей, може вони хороші діти виростуть на відміну від їхніх батьків-чиновників, але я хочу їхню увагу звернути - ти маєш серцем відчувати, тобі має боліти за того солдата - от для чого я говорив. Мені навіть дивно, що я вимушений пояснювати. Це не телеглядачам, я з повагою ставлюсь до аудиторії, я бачу по фідбеку - всім все зрозуміло, я для цих дегенератів, бо потім приходить зверху вниз реакція на мої слова - от ти там сказав "батальйон парламент". Оскільки я з ними напряму не спілкуюсь, я вже, даруйте, використовуючи вас, розжовую для деяких дегенератів, які не розуміють що я говорю, як вони мають себе поводити під час війни і що я інакше не буду реагувати на їхні вчинки. Першочергово - це Україна - понад усе, як ми говоримо, тільки це не слова мають бути, а реально вона понад усе. І коли ми зможемо захистити Україну, ми зможемо з'ясовувати стосунки з Кузиком, у Кузика будуть питання до вас там і так далі. І тоді подивимося - хто спритніший, кого підтримують люди чи навпаки система задавить когось. Але це має бути потім, першочергово має бути безпека українського народу. Коли, дай Бог, ми зможемо всі разом, це моя мрія, при підтримці нинішньої влади, всіх-всіх партій незалежно, всіх людей, всіх конфесій і так далі, коли ми об'єднаємося навколо України, в цей день наступить смерть чорта путіна і росії як агресивного сусіда.

- Дай Бог. Я вам дуже дякую, дякую за вашу правду, я думаю, що люди обов'язково вас підтримають. Дякую за розмову.

- Ох мене понесло. Дякую вам.

 Анна Мірошниченко, "Хто з Мірошниченко?"