"Всі, хто стоять за піхотою, мають працювати на піхоту", - воїн Сергій Виглядовський

Автор: Ольга Скороход

Старший сержант Сергій Виглядовський (44 роки, псевдо Вигля) з Житомира є бійцем 115 бригади ТРО. За свій переривчастий, але насичений бойовий шлях він встиг відбити не один штурм ворожої піхоти, пережити не один обстріл, російську газову атаку і три поранення. Та певне найбільша унікальність – це відданість сержантській роботі і вміння формувати бойовий колектив.

Цензор.НЕТ розпитав Сергія про його внутрішній стержень, шлях у піхоті та плани на майбутній розвиток.

ЗА РІК ПЕРЕБУВАННЯ В ТИЛУ МИ ВТРАТИЛИ ЧАС, БО НАШОЮ ПІДГОТОВКОЮ НЕ ЗАЙМАЛИСЯ

- Пропоную почати з ваших починань у війську – для розуміння бойового шляху.

- 25 лютого 2022 року я з друзями був зарахований у новосформовану стрілецьку роту, 115-ї бригади ТрО. Разом зі зброєю та формою я отримав звання (молодший сержант) і посаду командира відділення, пов’язую це з проходженням строкової служби в далекому 1998 році.

Перша бойова задача, яку виконував наш взвод, - посилення охорони та оборони танкового заводу. Ми забезпечували цілодобову охорону периметра підприємства від можливих провокацій та диверсій, що могло спричинити зупинки виробництва. Там ми відчули перші прильоти – ФАБи влучили в цех, на щастя, всі наші залишились цілі. Це було незабутньо, добре налякало. Після місяця в охороні, прийшов наказ про наше переміщення ближче до білоруського кордону в Овруцький район. Розташувались у лісі, поселились в бліндажах, розгорнули КПП, на дорозі, яка проходила через зону нашої відповідальності. Організували службу з цілодобовим чергуванням по охороні та обороні місця розташування нашого взводу, та здійснення контрольно-пропускного режиму. Там і провели рік служби.

- Як проходила ваша підготовка? До чого вас готували – до відбиття наступу з Білорусі чи до потенційної відправки на схід?

- Певні непоглиблені тактичні заняття проводили,  досить зрідка відбувались стрільби на полігоні. Тепер я розумію, що вони були недостатні. Могли б більше нами займатися за цілий рік. Тому мені важко зрозуміти, до чого нас готували.

- Як вам здавалося, наскільки тоді був укріплений кордон і серйозно готувалися до нападу з Білорусі?

- Зі спілкування з суміжними частинами я роблю висновок, що там була велика кількість військ з нашого боку – спецура, наїздами, прикордонники, і вся наша бригада (до 5 батальйонів) та бригади ЗСУ також посилювали цей напрям. Активно проводилась розвідка, слідкували за пересуванням техніки і піхоти по ту сторону кордону.

Саме в цьому районі, 95-та та 30-та бригада вибили ворога, який окупував декілька сіл в 2022 році. тому цей напрям був пріоритетним, наскільки я розумію. Інша річ, що ми – ТРО – на той час, були мало придатні, у військовому плані (не навчені, відсутність належного озброєння) для якісного супротиву.

Коли інші українські воїни билися на нулі, даруючи нам час для підготовки, наше керівництво не дуже хотіло нами займатись, наголошували на самопідготовці. Вважаю цей рік втраченим часом.

- Врешті як ви поїхали на фронт? Вас відправили туди централізовано?

- Наш командир роти запропонував усім охочим перевестись в 139 батальйон, це єдиний бат, з нашої бригади, який брав участь у бойових діях (на той час), мав втрати і потребував поповнення. Пропозицію підтримало 20 військовослужбовців роти. Так, у травні 2023 ми вже були на Куп’янському напрямку – долучилися до 139 батальйону, в якому я служу досі (тоді він був у підпорядкування 92-ї бригади).

Я був дуже задоволений, що ми потрапили у батальйон, який вже здобув бойовий досвід, налагодив службу і впевнено тримав позиції на визначеній ділянці фронту. Також з позитивних моментів хотів би відзначити мудре рішення керівництва в розподілі новоприбулих на бойове чергування. Зміна, на спостережному посту (СПешка), складалась на 50% з новоприбулих і 50% досвідчених бійців. Це допомогло нам зрозуміти специфіку служби на даній ділянці і не допустити безглуздих втрат.

Наша служба полягала в позмінному чергуванні на СПшках: вести спостереження за пересуванням ворожої піхоти, не допускати прориву смуги оборони, утримувати позиції.

Реально ми були в посадці, де за 200-250 метрів від нас через залізничну колію, міцно закріпився ворог. Це в районі між селами Берестове та Новоселівське.

- Ви спостерігали за землею, а ворожі дрони вас атакували?

- Так, мавіки - розвідники вишукували наші позиції, іноді робили скиди, частіше коригували міномет, арту і танчики по наших СП.

- Як давали цьому раду тоді, в 2023 році?

- Нам досвідчені хлопці пояснювали, якщо чути звук мавіка, то потрібно припинити всі рухи, залишатись в укриттях. Доповісти по рації про виявлення дрона розвідника і вказати напрямок його руху, щоб інші встигли сховатись. У жодному разі не можна стріляти по дрону. Це відразу виявляє позицію і туди починає прилітати з усього озброєння, яке є у п#дарів. А ось на навчанні, яке ми проходили у 141-му батальйоні на Житомирщині, було навіть відпрацювання зі збиття дрона. Чергове підтвердження, що підготовкою мають займатись компетентні і досвідчені люди.

Також батальйон мав антидронову рушницю, лише одну, яка часто перегрівалась від великої кількості цілей. Натомість рушниця була і виконувала певну роботу.

МІЙ ПЕРШИЙ КОНТАКТ З ВОРОГОМ – ВІДБИТТЯ ЗАТЯЖНОГО ШТУРМУ. У НАС ВИЙШЛО, МИ ЦЕ ЗРОБИЛИ.

- Пам’ятаєте свої враження від першого справжнього бою?

- Перебуваючи рік в тилу, коли багато хто слухав Арестовича про "еще неделька и закончится", я дуже переймався, що я не встигну зробити мінімальний внесок у перемогу. Тому коли з’явилася пропозиція поїхати на передову, я скористався можливістю, перевівся до бойового підрозділу, мені було важливо відчути себе потрібним у знищенні ворога. При першому близькому контакті відчув божевільний страх і паніку, але вже під час бою з’явилось захоплення.

- Захоплення? Це як гордість за себе чи задоволення від результату?

- Це вже був червень 2023-го. Наші позиції трохи просунулись вперед після того, як 92 бригада відбила 400 метрів території. Тобто ми перейшли через залізницю, перед якою раніше стояли. Про це навіть президент Зеленський у своєму зверненні сказав. Командир роти зібрав нараду і повідомив, що ми маємо перейти через залізничну колію, замінити військовослужбовців 92-ої бригади, закріпитись в посадці і продовжити облаштовувати позиції. Заступаємо на 1 (одну) добу, беремо максимальну кількість БК (яку будем мати змогу нести), РПГ-7, постріли, ПКМ і короби до нього, ГП-25 та пів мішка ВОГів.

Було тяжко, але як ми потім зрозуміли, це найлегше з того, що нас чекало попереду. Прибули на позицію "Італієць" - це псевдо військовослужбовця 92-ої бригади, який був старший нашої групи. Орієнтовно о 04:30 ранку, почали займати вогневі позиції. Позиції – це неглибокі ямки на одного або двох військовослужбовців, деякі були перекриті тонкими гілками (для маскування). Моя позиція нагадувала прямокутну яму 1,5х1 м, і до 1 метра завглибшки. Розклавши речі, підготувавши постріли до РПГ-7, розпочав швидко копати, заглиблювати позицію. Решта групи також намагались хоча б мінімально облаштуватись. Вже з 6 ранку розпочався активний обстріл наших позицій, щільно крив міномет, до нього приєднувався СПГ, також долучався танчик. Продовжити облаштування не було змоги. Як тільки чув ворожий вихід, падав на коліна, схиляючи голову максимально низько, щоб сховатись від уламків.

Після чергового прильоту почув: "Я  триста, права рука і права нога", позиція перша ліворуч від мене, я запитую "турнікет зможеш накласти?" У відповідь "Ні", приймаю рішення, біжу до Вадима, накладаю турнікети і швидко повертаюсь на свою позицію. Намагаюсь підтримувати голосовий контакт з пораненим, дочекався поки стихне обстріл, біжу знову до Вадима, тампоную отвір в стегні, перемотую відірвані пальці на руці. Отримую перший досвід надання домедичної допомоги в бойових умовах. Саме такий досвід допомагає зрозуміти, що потрібно вдосконалити в підготовці. Після доповіді керівництву про пораненого прийнято рішення про евакуацію Вадима.

На щастя, поранений міг пересуватись самостійно, знадобилась невеличка допомога, щоб перевести Вадима через залізничне полотно. А далі від поста до поста, він добрався до евакуаційного транспорту. Дуже задоволений, що вдалось вивести пораненого, його стан погіршувався, і дуже скоро перейшов би до тяжкого або ще гірше…

Я повернувся на позицію, масований обстріл закінчився і ми продовжили спостереження та облаштування. Одної миті, піднявши голову зі свого неглибокого укриття, побачив групу силуетів на лівому фланзі, які рухались в наш бік, вздовж посадки. Перша думка була, що керівництво направило нам підкріплення і забули попередити. Думка змінилась, коли я чітко побачив червоний скотч на шоломах і почув ворожий голос – "давай, давай заході". Вони були настільки близько, що от-от мали зайти на наші позиції. Я опустився на дно своєї ями, у розпачі, допустив думку, що все втрачено і ми нічого не зможемо зробити. Цей страх і паніка поглинали мене допоки я не почув першу автоматну чергу мого кума, з крайньої лівої позиції. Перші свої постріли я зробив "по-сомалійськи", з укриття визирав лише автомат. Зав’язався стрілецький бій. Всі наші позиції відкрили шквальний вогонь в бік ворога. П#дари не очікували такого спротиву, почали розосереджуватись. Я доповів по рації, що нас штурмують, нам пообіцяли підтримку усіма засобами, які були у баті на озброєнні. Не чекаючи підтримки, вирішив зробити постріл з РПГ-7. Зарядив уламковий постріл і випустив в бік мінімального скупчення "орків". До речі, я вперше в житті стріляв з РПГ. Досить добре все вийшло. В мене з’являється азарт, бачу "п#дара" в своєму прицілі, постріл, тіло падає. Спостерігаю рух в кущах, закидаю туди гранату, пересування припиняється, почав працювати наш АГС, потім долучився міномет і СПГ, 92-га зробила декілька влучних скидів з мавіка, також 92-га вивела беху, яка своїм вогнем допомогла косити "орків". І ось, ми почули в рацію, у "п#дарів" чисельні втрати, почали евакуацію. Прийшло розуміння, що ми вистояли, ми змогли!

- Тобто позицію ви втримали…

- У той день так. Але наступні дві доби ворог розстрілював позицію з усього, що мав. Від посадки мало що залишилось, частина ями, яка слугували укриттям, були засипані від вибухів, щільний та влучний обстріл не припинявся навіть вночі. Це змусило, наших хлопців відступити. На жаль не без втрат. Двоє наших військовослужбовці залишились на позиціях (досі вважаються безвісти зниклими). Також під час відходу двох поранених побратимів наздогнав "п#дарський" снаряд, це була перша втрата хлопців, з якими я розпочинав службу.

- А чому було важливо триматися саме за ті позиції, а не дещо змінити дислокацію?

- Мені досі хлопці ставлять це питання: "Навіщо нам здався той "Італієць", якщо ми там втратили людей, а позицію все одно не втримали?" Я з цим питанням підійшов до командира роти, мені було потрібне чітке пояснення. Адже більшість думала, що "нас кидають на забій". Або якщо президент у зверненні згадав наш напрямок, то ми маємо тримати позиції, щоб керівництву не було соромно за невдачі.

Ротний мені пояснив, а потім я пояснив своїм хлопцям задум. У цьому місці 92-га бригада посунула ворога, ми ці позиції зайняли і мали тримати, поки 92-га заходила з правого флангу, щоб вибити "п#дарів" з села. Після взяття флангу наша центральна точка знову мала просуватися вперед. Таким чином, ми мали б звільнити ще більше території. Однак цей план провалився, тому що ворог дуже сильно закріпився на своїх позиціях і хлопці з 92-ї за один день штурму втратили до 20 людей. Також підрозділ суміжників, які стояли з лівого флангу, не почали свої штурмові дії вчасно, щоб розосередити силу та увагу противника на два напрямки. Так, це війна, ми мали дотримуватись плану, тому я не можу сказати, що наші втрати безглузді. Дуже важливо правильно і правдиво доводити інформацію особовому складу, бо, зазвичай, керівництво прикривається секретністю завдань і вважає зайвим доводити необхідну інформацію. Правдиве ставлення до військовослужбовця спонукає довіряти керівництву. Довіра додає мотивації якісно виконувати завдання.

- На позиціях були поранені і під час відходу загинули двоє близьких вам побратимів. Чи можете поділитися: що коїлося в голові і душі, коли втрачаєш бійців вперше ?

- Про те, що в нас втрати, ми дізнались вдень, і вже на вечір готували еко-групу. Я з кумом отримали завдання від командира роти – зайти на позицію "Італієць", знайти двох військовослужбовців, надати допомогу і евакуювати. Разом з черговою зміною доїхали і рушили вздовж посадки, чергова зміна розійшлась по своїх СПшках, ми з кумом продовжили рух до "Італійця". Ми були дуже здивовані, коли нас наздогнала ще одна екогрупа з 2-ої роти. Їхня задача полягала у евакуації тіл загиблих хлопців, які відходили поранені з позиції "Італієць". Вже разом ми підійшли до місця, де загинули наші побратими.

Ніч була ясною, чітко видно велику вирву від тяжкого снаряда, чотири тіла розкидані навколо воронки. Відразу впізнав двох своїх побратимів, з якими починав службу, не міг повірити, що їх вже немає на цьому світі. Прийняв для себе рішення залишитись і допомогти з евакуацією тіл, а вже потім піти на позицію "Італієць" шукати двох інших військовослужбовців. Просто не міг переступити, вважав це своїм обов’язком. Окрім моїх загиблих побратимів, було ще два тіла героїв, які віддали своє життя, коли намагались надати допомогу пораненим, що відходили з позицій. Один ворожий снаряд обірвав життя чотирьох воїнів, чотири родини чекає звістка про страшне горе…

Намагався не розвивати різних думок, концентрувався на роботі. Клали тіла на ноші, попередньо зрізавши бронежилети, відстань з місця до пункту, куди може заїхати евакуаційна техніка, орієнтовно 2 кілометри. Потомилися усі, неодноразово від втоми ноші випадали з рук. Іноді, з необачності, падали у ями, які залишились після приходів. Тяжка робота, фізично та особливо морально. Втома фізична минає дуже швидко, моральний осад залишається, напевно, назавжди, кожен спогад навертає смуту та вологу на очі.

Тішу себе, що ця робота дуже важлива. Полеглих Героїв необхідно поверти додому для вшанування світлої пам’яті про їхню пожертву у захисті Батьківщини. Також це має полегшити безмірне горе втрати для рідних. Тієї ночі я з кумом так і не потрапили на позицію "Італієць". Наша фізична втома і той факт, що вже почало світати, примусило мене прийняти складне рішення, повертатись, не виконавши основного завдання. Наступної ночі ми повторили спроби відвідати позицію "Італієць". Перед тим як перейти через залізничну колію, зачепили протипіхотну осколкову міну (ПОМ-2), зловили по парі уламків, які не дуже заважали продовжити виконувати завдання. Коли ми майже зайшли на позицію "Італієць", по нас почали стріляти, це дуже налякало і здивувало, бо нам казали, що на позиції поряд мали бути суміжники. Ми залягли, приготувались до бою, по голосах з позиції чітко зрозуміли, що там "п#дари", доповіли по рації про ситуацію. Отримали наказ відповзати? не привертаючи уваги. Що ми успішно і зробили. Повернувшись, відразу поїхали в шпиталь виймати уламки від міни. Наш батальйон поступово наближався до статусу небоєздатного, після отриманих поранень не всі могли повернутись до виконання бойових завдань. Військовослужбовців не вистачало, щоб забезпечити бойове чергування по всій смузі відповідальності. У кінці червня ми отримали звістку, що нам на зміну їде інший батальйон нашої бригади.

МИ ВИЇХАЛИ НА ПОЗИЦІЇ БАТАЛЬЙОНОМ, А РЕАЛЬНО РОБОЧОЮ БУЛА ЛИШЕ ОДНА НАША РОТА

- Далі ви знову потрапили в тил. Чим займалися там?

- Нас вивели на відновлення в Житомирську область на ті ж позиції, де ми були раніше. Мене направили навчатись – на курси підвищення кваліфікації командирів взводів для стрілецьких підрозділів. Прибув у добротний навчальний центр на Київщині. Там я зустрів близько сотні мотивованих хлопців, які мали бажання вчитись воювати та перемагати. Така атмосфера додає мотивації і віри, що ми на правильному шляху і обов’язково переможемо.

Повернувся одразу на посаду командира взводу, також отримав звання старший сержант. Оскільки я не маю вищої освіти, то офіцерське звання мені не світить, я не бачив великої в цьому потреби. Пишався і радів з того, що на початках у моєму взводі було аж 22 військовослужбовці. Це мене стимулювало до проведення занять в складі цілого взводу. З’являлась віра, що ми піднімемо рівень боєздатності підрозділу. Але ми ТрО, і комусь у Генштабі, спала на думку ідея (хибна ідея, як потім визнали) переводити з ТрО в ЗСУ військовослужбовців віком до 35 років, а з ЗСУ до ТрО переводили обмежено придатних після поранень та "зальотчиків".

Ось так, зруйнували злагоджений бойовий колектив з досвідом бойових дій. Такі дії вищого керівництва знищують мотивацію, деморалізують колектив. Усі хто міг звільнитись з війська по здоров’ю або по інших статтях, почали це робити, більшість зневірилась, що наш підрозділ здатний виконувати бойові завдання. Дехто вважав, що вже зробив достатній внесок в оборону України і продовжувати далі не має здоров’я та бажання. Все частіше виникали проблеми з дисципліною на тлі вживання алкоголю. Повноцінні заняття унеможливлювались через фізичний стан та поважний вік підлеглих. У певний момент я зрозумів, що маю щось змінити - або себе в колективі, або колектив навколо себе. Тому почав шукати мотивовані, бойові підрозділи, розуміючи, що можу бути корисним там, де це потрібно. Пройшов онлайн співбесіду та отримав відношення до 3 ОШБр. На той час переведення з частини було можливе лише через погодження командира військової частини. Комбат уважно вислухав причини нашого рішення і не погодив переведення, але ми досягли домовленості, якщо комбат буде звільнятися з посади, то обов’язково підпише відношення і не дозволить мені пропасти в цьому баті. Отримавши відмову у зміні колективу, я розпочав змінювати його. Регулярні заняття поєднувались із щотижневими виїздами на стрілецький полігон. Наше керівництво влаштовувало комплексні навчання, спираючись на отриманий бойовий досвід.

- Ця робота з людьми, про яку ви говорите, в будь-якому разі націлена на ефективність бійців на полі бою. Як ви цього досягали?

- Я завжди спираюсь на гасло сержанта "Слідуй за мною, роби як я!" Тільки власний приклад мотивує колектив до виконання завдань. Бути чесним з підлеглими, завжди бути там, де твій колектив - так формується довіра.

Наша 3-тя стрілецька рота мала лише одне відділення придатних, решта - обмежено придатні військовослужбовці. З трьох стрілецьких рот батальйону ми не могли сформувати взвод придатних вояків. РВП та мінометка, в переважній більшості, сформовані з обмежено придатних, з великим недобором. Єдиний хто був майже укомплектований, - це взвод БпАК. У такому складі наш батальйон вирушив на Донеччину, а саме на Времівський напрямок, у підпорядкування 1-ої танкової бригади.

Задача нашої роти полягала в тому, щоб організувати систему оборони на передньому краю села Макарівка, визначити та облаштувати вогневі позиції для затримки ворога, на випадок прориву оборони Старомайорська. Так, це вважалось другою смугою оборони. Перші наші зміни в Макарівці проходили у відносній тиші, були нетривалі поодинокі обстріли, інколи залітали FPV. Це дозволяло нам виконувати роботи по облаштуванню позицій, проводити дорозвідку населеного пункту. Відносна тиша довго не тривала, ворог зрозумів, що Макарівка укріплюється. Обстріли почастішали, стали більш влучними. Більшу частину світлового дня ми проводили в укритті у господарських погребах. По сутінках, максимально скритно, виходили на роботу. Робота продовжувалась до першого обстрілу. Більшість часу проводили в погребі, намагались менше показуватись, щоб мавік-розвідник не викрив наше укриття для наведення арти.

- Тобто ви отримали завдання готувати позиції. Отже, було зрозуміло, що фронт рухатиметься і наші війська відступатимуть?

- Була така тенденція. Село Старомайорське, смуга безпосереднього зіткнення, було настільки розбите, що навіть цілих погребів майже не залишилось. Це ми бачили на стрімах (трансляція відео з мавіка) від нашого взводу БпАК. Вони допомагали і з розвідкою, і зі штурмовими діями в Старомайорську. 1-ша танкова бригада з доданими підрозділами намагалися тримати оборону. Окремі вулиці переходили з рук в руки, однак було очевидно, що далі фронт буде в Макарівці.

У таких тяжких боях швидко знижувалась боєздатність підрозділів, які були залучені в обороні Старомайорська. Ми розуміли, що незабаром і нас мають відправити туди.

Майже так і сталось, нашу 3-тю роту як найбільш боєздатну віддали в підпорядкування 204 батальйону ТРО – наша задача вести спостереження, тримати оборону, облаштовувати існуючи позиції в посадці з назвою "Мукачево" та в промці, з якої починалась посадка. Ці позиції розташовувались між селами Макарівка та Старомайорське. Фактично це вже був передній край, бо у самому селі ворога стримували лише артою і УБпАК.

ПО НАС БЕЗПЕРЕШКОДНО ПРАЦЮВАВ ТАНК, ЯКИЙ НАША РОЗВІДКА НЕ МОГЛА ЗАСІКТИ

- Як взагалі враження від росіян і їхньої тактики? Це ж вже були не просто сліпі штурми, як на Харківщині?

- Саме перший вихід на позицію "Мукачево" і промзону дозволили мені відчути як сильно змінилась війна у порівняні з першою моєю ротацією. На КСП роти, 204 бату, провели детальний інструктаж, на величезній мапі місцевості був прокладений маршрут, вказані точки розташування наших позицій. Дві СПшки по два військовослужбовці в посадці "Мукачево" та дві в промці. Я з "Дедом" мали заходити на промку, з умовою – по дорозі на позицію, в селі Макарівка, маємо підібрати двох іноземців. У підпорядкуванні 204 бату були військові з іноземного легіону. Колумбійці, Американці… До нас мали долучитись іспанець та поляк.

І ось ми спішились, почали рух по вже знайомій дорозі, дійшли до Макарівки, зустрілись з іноземцями, вирішили перепочити в погребі, в якому нещодавно несли службу. Мали нагоду ближче познайомитись. Іспанець не розумів української (хіба що на мигах), його розумів тільки поляк. Натомість Док (псевдо Поляка) добре спілкувався українською. Док розповів, що добу тому їх двох самостійно вперше відправили на промку змінити американця і британця на позиції "Канада". Звісно, заблукали, добре що в межах Макарівки. Мені дуже не сподобалось та занепокоїло таке ставлення. Перепочивши, вирушили далі. Доволі успішно подолали "дорогу життя" - відтинок 700 метрів відкритої дороги від Макарівки до посадки "Мукачево". І вже на світанку зайшли в промзону на позицію "Канада". Замінили американця і британця.

За задумом, на позицію "Канада" мали заступити іспанець та поляк, а ми з Дедом маємо зайняти позицію "Котта". Дійшовши до позиції, ми побачили напівзруйновану конструкцію ангарного типу, великі ввізні ворота були відсутні, 2\3 даху обвалені всередину приміщення, частина стін завалені вибухами, стійкий трупний запах від тіла загиблого воїна-колумбійця. Проаналізувавши всі фактори, прийняли рішення повернутись на "Канаду".

Позиція "Канада" - це колишнє зерносховище, дах якого був завалений всередину, проміж завалів ми проробили ходи до вогневих точок. Головна перевага, цієї позиції - велетенський підвал, зроблений з бетонних блоків і перекритий плитами. Підвал мав окремий в’їзд та драбину до люка в перекриті, через який ми підіймались до вогневих точок. Дві доби відносної тиші дозволили нам більше роззнайомитись з нашими іноземними колегами. Від Поляка я дізнався, що його псевдо Док не від того, що він пов'язаний з медициною, а тому що Матвій (ім’я Дока) має докторський ступінь з літератури, три вищі освіти. Також його дід був киянином, а бабця з Волині. На моє питання, чому він тут, Док відповів, що відчуває потребу бути присутнім у боротьбі зі злом. Саме тут і зараз твориться історія і він хоче бути причетним. Порівнював цю війну з початком Другої світової. Наголошував, що ми не можемо допустити повторення. З іспанцем особливо розмова не склалась, проблеми з перекладом. Все що дізнався, що в минулому ганявся за наркокартелями та морськими піратами, тут набирається досвіду.

- Я здогадуюся, що під словами, що війна змінилася, ви мали на увазі не знайомство з іноземцями, а бойові дії.

- Якоїсь миті почули в рацію попередження про наближення мотоциклістів. Підскочили, зайняли вогневі точки, спостерігаємо. Уважно слухаємо ефір. По рації передали - п’ять мотоекіпажів рухаються по полю в напрямку посадки "Мукачево". В полі висока трава, наші хлопці з СПшок на "Мукачево" поки ворога не бачать. Починає роботу наш міномет, розривається декілька касет у полі в районі ймовірного перебування мотоциклістів. З боку противника прилітає декілька димових снарядів, поле вкривається густим димом. Робимо висновки, що спроба закріпитись в посадці виявилась невдалою і ворог під прикриттям димової завіси відступив або евакуювався. Типова та очікувана тактика, з якою ми були знайомі. Головною протидією є завчасне виявлення таких груп, чітка взаємодія між мавіком-розвідником, піхотою на позиціях та з мінометними розрахунками. Минуло не багато часу і оперативний черговий звернувся, по рації до нас із попередженням, що в наш бік рухаються від 3-ох до 5-ти "підарів", ми звісно підвищили пильність. Через деякий час ми побачили "орка", якій забрів на промку і рискав від будівлі до будівлі, щось вишукуючи. Доповіли черговому, отримали підтвердження на знищення. Відкрили вогонь, "орк" почав маневрувати, шукати укриття, заскочив в яму біля трансформатора, там його і наздогнала ФПВшка. Не минуло 10 хвилин, як по наших вогневих точках прилетіли дві "п#дарскі" ФПВі, ми всі спустились у підвал, сподівались заховатись та перечекати. ФПВішки почали спроби залетіти до нас в укриття через в’їзну частину підвального приміщення. На щастя в’їзд був завалений металевими каркасами, ґратами та іншим мотлохом, який примушував передчасно детонувати бойову частину ФПВ. Але після кожного вибуху ми змушені були знову загороджувати в’їзд.

Паралельно з цим по нас почав працювати ворожий танк. Як стріляє танк не переплутаєш ні з чим – дуже короткий проміжок між виходом і приходом (снаряд летить дуже швидко), короткі проміжки між пострілами (висока швидкострільність). Ми перебували в укритті, але верхній блок підвалу був над землею - це цоколь будівлі, саме туди і стріляв танк. Вчергове прилетіла ФПВішка, але звук моторів відрізнявся від попередніх і чомусь воно зависло над нами. Потім ми зрозуміли, що це прилетів мавік і скинув балон з газом. Газ швидко розходився по приміщенню, білі клуби накопичувались під стелею. Хлопці почали кашляти, я впав на коліна, бо нижні шари повітря були менш загазовані, і потроху почав пересуватись до свого рюкзака, згадав, що маю протигаз. Поки дістав протигаз, відчув печіння шкіри обличчя та рук, в очах повно сліз та різкого болю, поки не вдягнув протигаз, не міг зробити повноцінного вдиху. Мої побратими не мали протигазів, тому ставши навколішки зосередились біля в’їзду в підвал, щоб дихати чистішим повітрям. Добре, що в цю мить не прилетіла чергова ФПВшка. Я взяв лопату і почав розчищати проміжки в стіні між блоками. Намагався збільшити притік чистого повітря з зовні. Також відкрили люк в перекритті, щоб протягом вивести газ із приміщення.

Танк не припиняв стріляти по нас, мої доповіді не зменшували інтенсивність обстрілів, в доповіді я вказував азимут, по якому від нас працював танк, але це не допомагало виявити вогневу позицію ворожого танка. Оперативний черговий відповідав, що не бачать танчика.

Я знав від друзів з БпАК, що на нашій смузі відповідальності немає засобів глибинної аеророзвідки. Ми не отримували стріми з "крила" - БПЛА типу Лелека – 100, SHARK, Фурія… Саме відсутність глибинної аеророзвідки дозволяє ворогу безкарно наближатись до наших позицій. Також маю інформацію, що наша бригада отримала від міської ради два комплекси Heidrun. Зі слів керівництва, нам не можуть передати ці комплекси, бо ми окремий батальйон, а Heidrun – це бригадний рівень. Також не маємо навченого розрахунку з доступом до керування, а щоб потрапити на навчання, потрібно мати комплекс. Ось таке замкнуте коло.

А танк продовжував "навалювати". Кожен постріл тяжким відлунням осідав в голові. Замкнутий простір посилював звукову вібрацію від вибуху. Гучне дзижчання у вухах нагадує про чергову контузію. Верхній ряд блоків, від влучань танка, почав зсуватись в середину підвалу, ще декілька пострілів і укриття могло бути зруйнованим. Прихід темряви зупинив ворожі обстріли. Ніч почалась з тиші, яка насторожувала та лякала. Зазвичай після обстрілів починаються штурми. Спостерігаючи за своїм сектором, був час обміркувати тактику, яку застосовує ворог. Відправити на смерть кілька солдатів для виявлення вогневих позицій. Виявлені позиції знищуються потрібними вогневими засобами, а потім можлива зачистка та закріплення. Протидію такій тактиці вбачаю в ранньому виявленні груп "смертників", знищення має відбуватись усіма силами і засобами, наявними на цьому напрямку, без залучення піхотних розрахунків переднього краю смуги оборони.

Перед світанком ми отримали наказ відійти з промки в посадку "Мукачево" і там зустрітись з новою зміною. Змінившись, успішно вийшли і вся зміна поїхала в шпиталь. Кожна наступна зміна для наших хлопців також закінчувала шпиталями.

- На скільки вас вистачило в такому режимі?

- Боєздатність нашої роти знизилась до максимального мінімуму. Військовослужбовців, нашої роти, використовували лише як провідників, заводили на позиції в посадку "Мукачево" вояків з інших підрозділів. Але і така робота не вберегла мене від чергового шпиталя.

- Ви маєте три поранення, це спонукало вас піти з піхоти. Однак знову запитаю: що коїться не в тілі, а в думках?

- Після третього шпиталя я зрозумів, моє подальше перебування в піхоті призведе до гірких наслідків, не ефективне використання такого дефіцитного ресурсу, як піхотинець, знецінює усі зусилля та самопожертву бійців. Я звернувся до комбата з проханням перевести мене у взвод БпАК. Там командир відділення мій найкращий друг, який причетний до створення цього підрозділу, фанат своєї справи, давно кликав мене до себе. Написав рапорт на пониження посади до командира відділення. Дочекавшись наказу про переведення, почав здобувати новий досвід в екіпажі УБпАК.

Технологічна армія – це майбутнє

- Про "закінчується піхота". Ви згодні, що найбільша проблема нашого війська – брак людей?

- На мою думку, брак людей – це не найбільша проблема нашого війська. Невміння і небажання вчитися ефективно застосовувати людський та технологічний ресурс, деякими нашими керівниками. Відсутність мотиваційної роботи, безвідповідальність у заохоченні до розвитку та вдосконаленню особового складу. Вирішення цих проблем має бути першочерговим. Наше військо потребує постійного поповнення, але також дуже важливо максимальне збереження наших воїнів.

- Якщо говорити про провали у розвідці, про що ви неодноразово згадували. Як мала би відбуватися робота?

- Здобуваючи новий досвід в екіпажі УБпАК, була можливість спостерігати за діями противника, аналізувати дієву тактику ворога. Малими групами по 3-5 військовослужбовців по посадках, по околицях населених пунктів просуваються і закріплюються. Наша розвідка, через малу кількість дронів розвідників, всі ворожі групи виявити не має змоги, особливо вночі. Цим вдало користується противник.

Є чудові українські підрозділи, які розробили і вдало використовують власну тактику протидії побідним ворожим наступам. Піхота стоїть на передньому краї, ніхто не може воювати без піхоти, без неї не обходиться жодний наземний бій, але всі хто стоїть позаду, мають працювати на піхоту. Все озброєння та засоби! І якщо підрозділ адекватно забезпечений, то не допустять підходу ворога більше, ніж на 400 метрів, тоді й піхота буде почуватися захищеною, а втрати будуть мінімальними. Подібні успішні методи потрібно масштабувати, не лінуватись і не соромитись вчитись.

- Які ваші плани зараз? Ви вже озвучили про навчання на БПЛА.

- Я не втомився від війни. В мене ніби відкрилось друге дихання, я переконаний, що можу бути ефективнішим. Маю напрямки для розвитку, займаюсь справою, яка подобається мені. Вважаю, що кожен може себе знайти у війську.

Якщо керівництво не йтиме назустріч і не допомагатиме продовжувати навчання у своєму підрозділі, не дозволятиме тестувати та випробувати обладнання, то я буду змушений перевестись в інший підрозділ, який буде зацікавлений в мені. Технологічна армія – це майбутнє, яке розвивається тут і зараз. Я хочу вчитися і розвиватись, щоб бути максимально корисним для здобуття нашої перемоги.

 Ольга Скороход, Цензор. НЕТ