Командири рот 66-ї бригади Назарій і Назар: Зі ставленням "я не піду" противник прийде туди, де ти живеш
Після дострокового випуску зі Львівської сухопутної академії у 2023 році обоє друзів обрали для служби 66-ту бригаду. У січні Назарій дістав важкі поранення. Назар продовжує боронити країну і мститися за побратима.
На фото: Назар, позивний Хмурий, зліва, а Назарій, якого називають Медвідем, - справа
Фото Анастасії Блищик
Обидва високі й красиві. Одному 22 роки, другому – 23. Один, Назарій, родом з Франківщини – Верховинського району. Назар – зі Львівщини, Мостиського району. Познайомилися хлопці під час вступу до Львівської академії сухопутних військ. Відтоді й товаришують. Були в одному взводі та одній роті одного факультету… Назарій Медведчук носить позивний Медвідь. На моє запитання, чи не родич йому той самий Медведчук, пожартував: "Так-так. Підставив мене, скотина, конкретно. Прізвище опозорив! Буду, мабуть, жінчине брати, далеко не зайду зі своїм". Його друг має позивний Хмурий. "Спершу був Угрюмим, потім – Хмурим, - пояснює Назар. - Я завжди ходив кислий, мені завжди все не подобається, тому і дали такий позивний". Але мені це дуже дивно, бо скільки ми спілкувалися, стільки хлопці жартували і посміхалися.
Вже після того, як ми записали інтерв’ю, коли я над ним працювала, прийшла звістка про те, що один з друзів – Назарій Медведчук – дістав серйозні поранення. Він лишився без правої руки, у нього сильно посічене обличчя, пошкоджене одне око. Але живий. Зрозуміло, що його родині потрібна підтримка, тож ми публікуємо картки – самого піхотинця, його мами та друга, який відкрив банку.
Номери карток:
4149499088295173
Медведчук Назарій
4441111026103303
Медведчук Маруся
Посилання на банку:
https://send.monobank.ua/jar/77TFNheYwr
"ДОСВІДЧЕНИХ ЧОМУСЬ ПЕРШИМИ "ТРЬОХСОТИТЬ"
- Чому ви обидва обрали саме піхотний факультет?
- Піхота – найкраще, що є, - відповідає Медвідь. – Засвоїв це ще з ліцею, де вчився.
- Так, - додає Хмурий. - Ми закінчували ще й військові ліцеї. Я – Львівський, Назарій – Прикарпатський.
- Чому вирішили йти військовим шляхом? Війна, яка йшла в країні, мала вплив на ваш вибір?
- Звісно, мала, - каже Хмурий. – Мій брат пройшов Майдан, був у АТО у 2014-му. У мене ще тоді виникало бажання піти в армію… Просто не було можливості по віку. Тому вступив до ліцею, потім – в академію.
- А я ще в школі казав мамі, що хочу бути військовим, йти до ліцею, - додає Медвідь. - У моїй родині немає військових, ніхто не воював.
- У мене дід прапорщиком був колись давно, - каже Хмурий.
- Коли ви закінчили навчання в академії?
- У 2023 році, 22 лютого, - відповідає Медвідь. –Ми з Назаром планували піти в один підрозділ.
- Нам важливо було потрапили в якийсь підрозділ разом, - каже Хмурий. – В 66-ту було три посади, і ми вирішили піти саме сюди. Ми приблизно розуміли напрямок, де ця бригада виконує бойові завдання.
- І куди ви приїхали?
- У Слов’янськ. Через два дні після випуску. Ми мали стати на посади командирів взводів. Але через деякий час мене призначили офіцером відділу всебічного забезпечення на посаді капітана, а тебе? - уточнює Медвідь у Хмурого.
- Мене поставили помічником начальника оперативного відділення, теж у штабі.
- Через півтора тижня я зрозумів, що документи – не моє, - продовжує Медвідь.
- Не стільки документи, як штаб, - посміхається Хмурий.
- Я попросив полковника Супруна, який на той час був командиром бригади: "Пане полковнику, степлер, папірці – не моє. Відправте мене в якийсь батальйон, будь-який, де є місце", - каже Медвідь. - Командир бригади послухав мене, і я на другий день вже зібрав сумки і поїхав у 1-й окремий стрілецький батальйон на посаду офіцера розвідки.
- Де він розташовувався?
- Село Зарічне. А позиції - у населеному пункті Невське. Я познайомився зі своїм підрозділом, деякий час входив у курс справ. Через півтора місяця ми почали виконувати задачі – маршрути руху підрозділів, виставляння нових позицій, заводили людей, закріплялися. Підготовлювали місце для піхоти, яка там закріплювалася.
- Це було цікавіше, ніж степлер і папірці?
- Набагато цікавіше!
- Але ж стріляють, штурмують…
- Ми заради того й шли сюди! – пояснює мені Хмурий.
- Чотири роки провчитися, щоб сидіти зі степлером і папірцями? Нащо вчитися стільки часу? – дивується моєму запитанню Медвідь. - А через пів року сталося моє перше бойове зіткнення… Це було у вересні. Я заводив людей на позицію в Невському для підкріплення. Завів людей, виставив їх на позицію, а сам відтягнувся метрів на 300-400. Теж зайняв позицію – в трубі. В ній були я і мій зв’язківець. Ми там переночували. А на другий день противник пішов такою кількістю, що передові позиції не встигали їх знищувати… Саме тоді противник підійшов до мене дуже близько, і я знищив свого першого ворога в бою.
На фото: Назарій на позивний Медвідь
Фото: Анастасія Блищик
А найперше бойове зіткнення під моїм командуванням, коли я вже став командиром роти, сталося в травні. Активна фаза на нашому напрямку почалася в перших числах травня і продовжувалася близько чотирьох місяців. Тоді у нас були і перші безповоротні втрати, "трьохсоті". Тоді в день було по два-три накати противника.
- Назаре, а у вас коли були найперші зіткнення? І як довго ви пробули у штабі?
(питаю Хмурого)
- Я трохи довше просидів з папірцями. Так само вони мені набридли. І я теж попросив у комбрига Супруна переведення у будь-яку роту на будь-яку посаду, щоб виконувати нормальні бойові задачі. Тоді якраз формувалася рота вогневої підтримки, мене відправили туди. Я брав участь у формуванні підрозділу з нуля. Шукав людей, сам займався навчанням особового складу. Коли рота сформувалася, ми увійшли у взаємодію з батальйонами і виставляли розрахунки. Там – рота вогневої підтримки, там – окремі взводи: кулеметний, гранатометний, взводи ПТРК. Ці окремі підрозділи були задіяні в різних батальйонах. На перші завдання, зрозуміло, я їздив з людьми, виставляв позиції для кулеметів, гранатометів, займався облаштуванням.
На фото: Назар на позивний Хмурий
Фото Анастасії Блищик
Серйозний перший бойовий досвід… Мене призначили командиром 3-ї механізованої роти, де я зараз і є, а тоді був приданий до них, оскільки там не було командира. Задачу нам поставив особисто комбриг, в курс справи більше нікого не вводив. Мали бути штурмові дії з боку нашої бригади. Нам потрібно було закріпитися на позиціях противника. І як завжди, все пішло не за плано…
- Ну, закріпитися - то ви ж закріпилися, - каже Медвідь.
- Так, закріпилися. За рахунок втрат і сильного обстрілу підрозділи, які штурмували, зазнали втрат, тому ми мусили виїхати швидше – допомагати їм доштурмовувати позиції. Коли ми виїжджали на техніці, нас вже обстрілювали. І потім, коли спішилися, почали ділитися на групи і висуватися до позицій, також.
- Не було паніки?
- Ні. Часто буває, що люди губляться. От ти ведеш групу, одну групу завів, і поки ідеш за другою, крайні вже відійшли назад під обстрілами. Ти мусиш йти по них знову, заводити… Не те щоби примушувати. Коли вони тебе бачать, то йдуть.
- А як самому не втратити присутність духу?
- Вибору немає, - каже Медвідь.
- Не те що вибору немає. Все відбувається на адреналіні. Своїм прикладом показуєш: от я йду, і ти зі мною - по-любому. Якщо я пішов, ти йдеш також. Тоді у бійця в голові вже щось перемикається, він готовий з тобою йти. Друге: ти в кіпіші, в паніці, на нього кричиш, може його не тими словами назвати…
- Ляпаса дати, - додає Медвідь.
- Ляпаса дати, щоб він очухався, - продовжує Хмурий. - І все, людина посиділа, хвилину подумала – і далі працює… У мене тоді було багато толкових сержантів, які готові були йти. Але прикол в тому, що тих, хто досвідчений, чомусь завжди першими "трьохсотить".
- Закон підлості… - додає Медвідь.
- І от скільки ми в бригаді, стільки в цих місцях тримаємо оборону. Підрозділ брав участь у Харківській спецоперації, коли ми йшли вперед, Лиман відбивали, Невське, Макіївку штурмували…
- Площанку, - підказує Медвідь.
- Площанку до Червонопопівки… Бойовий досвід є. Просто людей тих не лишилося, хто в цих операціях був, хто більш досвідчений. Раніше люди були мотивованіші. Зараз з ними тяжко.
"ВСІ ДОРОСЛІ ДЯДЬКИ ЖОРСТКІ ДО ПЕРШОЇ ТЯЖКОЇ СИТУАЦІЇ. А ПОТІМ, ЯК МАЛІ ДІТИ, У РАЦІЮ ПИТАЮТЬ: КОМАНДИРЕ, ЩО НАМ РОБИТИ?"
- Коли вас призначили командирами рот, як давно?
- Я командир роти з липня 2023 року, півтора року, - відповідає Медвідь.
- Я менше, - каже Хмурий.
- На два місяці. Розказати, як мене призначили командиром роти? - сміється Медвідь.
- Так.
- Сиджу я в штабі з командиром батальйону, виконую певні задачі по "Кропиві", планую задачі на наступний день, - згадує Медвідь. - Приїжджає колишній комбриг полковник Супрун до командира батальйону. І той каже: "Є певна проблема. Командир 2-ї роти буде переводитися. Заступник командира роти, який залишився замість нього, через три дні теж переводиться. Офіцерів в роті немає. А мені треба людину на цю посаду". Командир бригади відповідає: "У тебе є молодий перспективний лейтенант. Назарій, до мене!" Я до нього заходжу, він каже: "Так, завтра їдеш, приймаєш роту!" Прийняв. На той час в роті я знав, може, чоловік двох-трьох - з 66.
- І скільки позицій було?
- Вісім.
- Тобто, цих людей треба було туди заводити, забирати звідти, забезпечувати всім…
- У нас на той час мінялася рота на роту. Підрозділи були більш-менш укомплектовані. Після штурму Площанки в батальйоні з трьох рот зробили дві - було дуже багато загиблих і поранених, і одна рота обмежено придатних – з тих, хто тривало лікується. На той час, як я приїхав, на другий день моя рота якраз вийшла з позицій. Я прийшов у підрозділ, заступник командира роти уходить – я з ним привітався, і, грубо кажучи, через три години він поїхав. Дзвоню до комбата: так і так, мені ніхто нічого толком не пояснив… А він: "Узяв м’яч – то п#здяч".
- Нормальна армійська історія.
- Нормальна… Коли я переводився з розвідвзводу, попросив командира батальйону, щоб командир взводу розвідки пішов зі мною. Ми прийшли майже одночасно – я, а за два тижні він. Ми починали службу разом, один одного знали, по роботі теж скрізь разом були. Він потрібен був мені, щоб ми могли в роті один на одного покластися… Все, прийняв. Представили мене роті. Хлопці посміялися: прийшов командир – 21 рік! А тут дядьки по 45 плюс. Цей малий буде нами командувати?
- Що ти такі страшні історії розказуєш? – тролить друга Хмурий.
- На третій день – виїзд на позиції, - продовжує Медвідь. - Тут вже детальніше починаєш з людьми знайомитися. КСП роти розташований за півтора кілометра від позиції. Кожного дня рано встав – треба йти, знайомитися з людьми. Пішов по всіх позиціях. Люди бачать, що ти не сидиш за рацією на КСП, що ти до них приходиш, дивишся, як все облаштоване: "Командир у мене був – отже, я не покинутий". І до тебе виникає більше довіри.
- А як були облаштовані позиції – нормально? Чи ви бачили, що треба їх доробити?
- Завжди треба щось доробити, - зауважує Хмурий.
- Ніколи не може бути нормально, - додає Медвідь. - Завжди є щось хрінове, завжди треба прагнути кращого. Ну і так, поступово-поступово, кожного дня – і ти вже знаєш, хто зальотчик, хто толковий, на кого можна покластися. Хто лідер у групі, кого треба усунути пошвидше, бо він заважає працювати. Півтора-два місяці – і ти влився у колектив.
-І дядьки тебе почали нормально сприймати?
- Скажу вам одне: всі вони дорослі мужики до першої жорсткої ситуації. Коли починається якась заруба, вони по рації, як малі діти: "Командире, що нам робити?" Коли противник проводив штурмові дії з ранку до вечора по два-три накати, я кожного вечора із заступником або командиром взводу ходили по позиціях, дивилися, що і як. Люди знали: командир прийшов – значить, все не так вже і погано. Проконтролював, поставив задачі. Було й таке, що за пораненими, загиблими в сіру зону виходили – забирати.
- Особисто?
- Так. Я і замполіт – заступник командира 1-ї роти. Якось вдвох пішли. Скільки там було – сорок метрів, але з тієї позиції, де раніше був противник, ми його вибили, і там була сіра зона. Там купа трупів противника лежала, треба було серед цієї купи знайти свого. Знайшли, витягнули. Коли люди бачать такі вчинки, це для них багато що значить. З Назаром також якось ходили.
- Це коли я був командиром роти вогневої підтримки, - пояснює Хмурий. - Виставляв у Медвідя свій розрахунок. З моєї роти до їхнього батальйону був приданий тільки один гранатометний взвод, там всього два розрахунки МК-19 – автоматичні станкові гранатомети.
- На тій позиції, на яку я став, були попередньо проведені штурмові дії, відповідно, вищим начальством було поставлено задачу посилити її.
- Противник технікою накатував чи пішки?
- Пішки. Я прийняв район оборони, де за місяць до того були штурмові дії, - каже Медвідь. - І мені прикомандирували розрахунок Назара.
- Коли когось прикомандировуєш, то сам першим йдеш на рекогносцировку. Я завтра буду розрахунок на твій батальйон виділяти - мені там треба підібрати позицію. І все, приїжджаю, йдемо вдвох шукати позицію. На другий день я приводжу людей – будемо там ставати – пояснює Хмурий.
- Ніколи не було, що ви йдете разом шукати позиції, два командири рот, і кажете один одному: "Що ми тут робимо?"
- Ні, – відповідає Хмурий.
- Навпаки, цікаво, - додає Медвідь. - Ти заходиш у нове місце, яке тобі визначають, після штурмових дій. Навпаки, хочеться все облазити, цікаво знайти – що там. Хочеться все знати в цьому місці.
- Ми виставили розрахунок і Назарій каже: "Підемо, покажу тобі свої позиції", – розповідає Хмурий.
- Там перед моєю передовою позицією метрів за 60 був спостережний пост противника. Він активним був не весь час: заходили, почергували – і виходили. Поки ми з Назаром ходили, вирішили, що треба зайти "в гості" до противника. Там ще "двохсотий" п#дар лежав. Перед тим, як іти, виставили позиції, свої розрахунки, кулемети, толкових старших сержантів, що прикривали нас у разі чого. Зайшли ми туди, противника не було. Подивилися, що там до чого. Позичили те, що нам треба було, і відкотилися назад", – каже Медвідь.
- Коли йшли, мало не попідривалися на мінах, - додає Хмурий. – З нами був ще боєць. Він наступив на міну, лишився без ноги. Прийшлося дуже швидко евакуювати. Повезло, що противник нас не виявив і не відкрив вогонь. Потім я мало не підірвався, мене малий врятував.
- Вдало штовхнув – побачив, що Назар стає на міну, і просто відштовхнув його, – каже Медвідь.
- Поки я надавав допомогу, Назарій повиносив наші речі до позиції – згадує Хмурий. - Я наклав турнікет, почав відтягувати бійця до позиції. Поки відтягнув, прибіг друг, допоміг його витягувати. Притягнули його на позицію.
- Мало п#дара із собою не притягнули, - каже Медвідь.
- Так, трупа. Потім…
- Вирішили повернутися на той спостережний пункт, - продовжує Медвідь.
- Під час евакуації зрозуміли, що у противника на спостережному пості лежить цікаве озброєння, – згадує Хмурий.
- Ви не думали, що на спостережний пункт хтось зараз прийде?
- Просто нам повезло, - повторює Хмурий.
- А що за озброєння було?
- Пара кулеметів, пара автоматів, відповідний боєкомплект на все те озброєння, що стояло на спостережному пості. І коли ми витягли "трьохсотого", я до Назарія кажу: "Там є купа барахла, яке можна позабирати". Ми вирішили піти і забрати то все.
- Ми ж не просто так ходили. Ми б собі не пробачили, якби стільки всього там лишили, - додає Медвідь.
- Того ж дня ви все забрали і принесли до себе?
- Через хвилин двадцять знову пішли. Цього разу все зробили швидко, бо знали, куди йти. Слава Богу, повезло, бо обстріл почався під час евакуації пораненого.
На фото: Друзі з трофеями
"ЩОБ ПРОБИТИСЯ ДО СВОЇХ, ТМ-ками РОБИЛИ ТРАНШЕЮ"
- Я спочатку був командиром роти вогневої підтримки, - продовжує Хмурий. - Потім – в 3-й механізованій роті, вона мала йти на закріплення, там не було командира. І мене рішенням командира бригади було призначено саме на час тих дій: йдеш, виконуєш задачу, а далі вертаєшся у свій підрозділ. Ми закріпилися. Потім штурмовики пішли. Почали займатися евакуацією "трьохсотих" після цього всього, бо нас там цілу ніч артилерією місили. "Солнцепьоки" виїжджали, міномети, артилерією просто розривали ту позицію. Але ми виконали задачу, всі раділи: "Ми молодці, закріпилися!"
На другий день противник почав відбивати свої позиції. Ми відбили один штурм, другий, третій. Тоді ще не було такого масового застосування ФПВ-дронів, але нас розносили саме ФПВшками. Тоді одна людина врятувала майже всіх. З усього укриття на позиціях противника лишився шматок перекритої траншеї, в тій щілині ми всі не вміщалися. Під час артобстрілу один боєць забігав останнім. Він на вході завмер – і ФПВшка прямо в нього влучила, в спині аж дірку пропалила. Він загинув. Але якби не він, то було б більше загиблих і "трьохсотих". Гарантовано більше. Тоді ті штурми відбили.
Фото Анастасії Блищик
У нас було багато втрат, навіть не було ким людей поміняти. Рішенням командира бригади нам сказали відходити на позиції того підрозділу, який стояв за нами. Ми відійшли до них. Коли збиралися, виявили, що у нас є один "трьохсотий", якого ми вважали "двохсотим". Був прямий прихід по бліндажу, де перебувало троє чоловіків, і ми думали, що всі троє загинули. З дрона побачили, що один боєць виповзає з цього бліндажу. Потім, коли заходив противник, він добивав того бійця – йому прострелили плече, він дивом лишився живий. Прийшов до тями, очухався. Зима, сильний мороз, в траншеї води по коліна, все замерзле, він теж отримав обмороження. Ми змогли його евакуювати - нам допомогли сусіди справа, 49-й батальйон "Карпатська Січ". Ми забрали цього бійця. Тоді від нашої роти майже нічого не залишилося. Було поранено багато толкових пацанів.
- Звідти ти повернувся у свій підрозділ, як тобі казали?
- Ми тоді були прикомандировані до 3-го батальйону. Оскільки в роті нас залишилося дуже мало, комбриг сказав: "Лишишся в тому підрозділі, до якого був прикомандирований". Там ми з пацанами пройшли нормальні бої, після яких я сказав, що готовий лишитися в 3-й роті. Вже пізніше нас віддали назад у рідний батальйон. І ми вже займали смугу в нашому батальйоні.
Рота до того, як я її прийняв, була однією з гірших у батальйоні. З часом помалу ситуація стала покращуватися. Займалися облаштуванням позицій.
Розумієте, є кістяк роти. Всіх людей не вб’ють. Але багато хто - відсотків 50, а то й більше - зазнають поранень. Вони лікуються по-різному – хто місяць, хто пів року, залежно від тяжкості поранення. Відповідно, хто в підрозділі давно, з самих початків, ще з формування бригади, - вони вже дістали не по одному пораненню і багато хто повернувся. Якщо є колектив, сім’я, підрозділ довіряє командиру, а командир – людям, то вони готові вертатися. Ото і є кістяк. А решта всі – люди, яких наловили, прислали, приліпили, не дуже надійні… Не всі з них тікають. От у мене є такий Гречка, який служив в артилерії. Його до нас в роту перекинули. Я навіть не думав, що він стане кращим піхотинцем, кращим сержантом, завжди все виконував, будь-які задачі. І лишається в підрозділі.
- Коли приходять до тебе нові люди, зрозуміло, спочатку проводиш співбесіду, - розповідає Медвідь. – Потім треба пару днів провести навчання. Дехто приходить з "учебки" і має лише кілька настрілів. За тиждень навчання на місці ти вже приблизно бачиш, хто є хто. Старший чоловік, який довше прослужив, має більше бойового досвіду. Той – зальотчик. Цей боєць нормальний, а оцей – поки на нього не крикнеш, ні фіга не буде робити. Відповідно до цього і даєш завдання.
- У мене так само, - погоджується Хмурий. - Є нормальні спеціалісти. Зрозуміло, в батальйоні є свій взвод БПЛА, який літає, але хочеться завжди у своєму підрозділі мати все. Відповідно, ми організували і спостереження, планшети на кожній позиції, боєкомплект підвозився, евакуація працювала – все було налаштовано.
- Навіть камери стояли, - каже Медвідь.
- Це коли було більш-менш спокійніше, - пояснює Хмурий.
- Війна швидко прогресує, - продовжує Медвідь. - Раніше ані у нас, ані у противника не було такої кількості дронів. Зараз ти не встигнеш поставити камеру – її одразу знищать. Замахаєшся купляти нові.
- Були спокійніші моменти, - згадує Хмурий. - Ми теж якось прийняли позиції після штурмів – зовсім необлаштовані. До противника від однієї позиції 70 метрів, і через яр ти його бачиш. Якщо він встане на повний зріст, ти побачиш, стоїть ворог в окулярах чи без, навіть чи є у нього перстень на руці – така близька відстань. І ось там у нас були такі позиції, на які ми просто не могли зайти поміняти людей, які там сидять. Бо при найменшому русі з трьох сторін затискав стрілецький бій. Там не було дронів, іншої фігні – противник просто стрілецьким вогнем не давав поміняти людей. То ми знаходили вихід: брали ТМ-ки, закладали їх, підривали і таким чином робили 100 метрів траншеї. Я особисто ті ТМ-ки таскав. Так і пробивалися до своїх. В цих краях ґрунт дуже специфічний. Ще й зима, грунт замерз. Щоб копати, треба ставати з киркою і довбати. А ти нічого не зробиш, бо через 70 метрів противник. Він побачить, що ти копаєш, ще якась фігня, – просто відкриває вогонь по тобі зі стрілецької зброї або працює по тобі міномет чи АГС.
- Але ви зробили траншею.
- Зробили. З трудом, з плачем, але зробили.
- Часто можна почути: "Ми зайшли на непідготовлені позиції". Хто їх має підготувати?
- Я ще не бачив у жодному підрозділі жодної людини, яка би прийшла і сказала: "Цей раз ми зайшли – все підготовано!" Ні, людині ніколи не вгодиш, - каже Медвідь.
- Ніхто не розуміє, що треба копати, поки не прилетить пару разів, поки боєць сам не поносить "двохсотих", - додає Хмурий. - Чим більше людина служить, тим більше у неї з’являється розуміння: чим краще окопаєшся, тим більше шансів вижити. А більшість особового складу, який приходить, та навіть молодь… Зі старших, тих "кістякових" бійців, які є, - оці діди все розуміють, вони копають, питань нема. А молодь: "Та, потім…"
- Як часто ви бачитеся, зідзвонюєтеся?
- Зараз наші підрозділи стоять по сусідству в одному селі, - відповідає Медвідь.
- Так, ми сусіди, я зліва, він – справа, - додає Хмурий.
- Бачимося не кожного дня, бо кожен на своєму КСП. Але зідзвонюємося кожен вечір, - додає Медвідь.
- Говоримо дуже часто, - каже Хмурий.
- У нас одна дорога на позиції, так що працюємо у взаємодії, - уточнює Медвідь.
"Я В ЖИВОТІ У МАМИ З АВТОМАТОМ НЕ ПІДСКАКУВАВ"
- За весь цей період ви були у відпустці?
- Так, - каже Медвідь.
- Я перший раз за всю службу через півтора року поїхав у відпустку, - відповідає Хмурий. - І не те, щоб мене не пускали. Просто купа незакритих питань, і ти не можеш собі дозволити все кинути. Немає можливості, тому що або обстановка не дозволяє, або в тебе купа незробленої роботи, яку треба зробити. Зрозуміло, от зараз є можливість – питань немає, ти зробив роботу, у тебе є сержанти, які можуть підстрахувати. Тоді ти з чистою совістю їдеш, дома сидиш на телефоні і кожен день дзвониш: "У вас все нормально?"
- Коли вже обстановка стала спокійнішою, мені сказали: "Командире, можеш поїхати, трошки видихнути", - додає Медвідь.
- Вибачте мені за "дурнувате" запитання: ви вважаєте, що були народжені для війни?
- Народжених для війни немає, - відповідає Медвідь. - Я в животі у мами з автоматом не підскакував… Кожна людина для себе особисто має зрозуміти: або ти мужик, береш свої яйця в руки, або сидиш і чекаєш…
- Рано чи пізно війна і до них дійде, - додає Хмурий. - З таким ставленням – "я не піду", "і я не піду", "і я не піду, бо не народжений для війни"… Ну добре, тоді противник прийде туди, де ти живеш, - і будеш все одно народжений для війни.
- Ви із заходу України, могли сказати: от коли сюди дійде, то ми підемо служити.
- А нащо мені, щоб дома було так, як тут? У мене є сім’я, рідні. Ми за своє життя щось там нажили, набудували, напрацювали. І щоб зараз отак одним махом все здуло артилерією і "Градами"? Я не хочу, щоб у мене дома було, як тут, щоб воно місцями помінялося. Це мене не влаштовує. Чи жити як ці дебіли руські – мене це теж не влаштовує.
- Багато хто з вашого випуску зараз у війську?
- Всі, - каже Медвідь. – Нас випускали десь 116 осіб. Хлопців п’ятнадцять вже загинули. Чоловік десять служать в різних навчальних закладах – в Національній академії, в Житомирській. Маленька частина – в тилових підрозділах. Основна маса – на бойових посадах.
На фото: На початку лютого Медвідь зазнав важких поранень: він втратив праву руку, уражено очі…
Ще раз повторюємо всі дані для допомоги Назарію.
Номери карток:
4149499088295173
Медведчук Назарій
4441111026103303
Медведчук Маруся
Посилання на банку:
https://send.monobank.ua/jar/77TFNheYwr
Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ
Складно переконати пересічного киянина, що донбас і харківщина - хоч якоюсь
мірою його актив. Бо це неправда - держава Україна системно зогнила і триматись
від неї подалі вже давно є оптимальною поведінкою самодостатньої людини.
Але для керівників і членів державної ієрархії - так, це годівничка, частина їх пасовиська.
Звідси - непереконливий - патріотизм "а нумо захистіть наші / ваші активи !"
Львів'ян зобов'язують вмирати за Київ, а киян за Дніпро лицемірні вигодонабувачі "єдиної
і неподільної", чимдалі більше - примусом або залякуванням. Самі тримаючись осторонь.
Так, стосовно життя в окупації ілюзій вже не лишилось. Ти і сім'я - м'ясо, активи - ніщо.
Ні, це не аргумент захищати чужі активи. За свої - тікай або бийся, у своєму дворі або
"на дальніх підступах" - рішення особисте. Відкрийте кордони і стане видна справжня ціна
держави для (формальних) носіїв влади. У кожному її куточку окремо - області, місті, селі.
Не тішить результат ? Ми всі разом його здобули.
Купа ЧОЛОВІКІВ з Урядовогокварталу95, чисельністю, не меньше бригади, ховається, за назвами посад і професій!
Особливо коли опа, зьормаки та зрада - це про гроші (і усі їх викидиші в батальоні манако), а решта України має захищати це бидло (безоплатно).
тому такі голоси із окопів - скидається більше на квнівське лайно від зьо-каманди ******* нєдоносків
а військові як воли все про гарного зе нам тут волають
замість прибрати гівно розказують шо воно пахне фіалками
тож або переворот або поразка
шо я російськомовний
шо я вивчаю мову з 22р
а облизуючи сраку зе ти якраз і працюєш на *****
ніхто з авторів не читає шо тут пишуть
звісно я вдячний
але однією дякою нічого не вирішити
треба зе прибирати
сам ти ворог, чмо ліцемірне
ще з 2019
ти зовсім тупий?
Натягнув чисті труси ,і поскакав сайгаком в ТЦК ,а потім на фронт,а не кукурікай тут про якісь наративи