У перемир’я найближчим часом не вірю, це лише дасть РФ час на підготовку, - командир медроти позивний Махаон

Автор: Євген Кузьменко

Бувають ротні-батьки, ротні-самодури, ротні-холодні педанти. Якщо виходити з досвіду нашої з ним бесіди (а також спілкування з деякими його підлеглими), 37-річний В’ячеслав Немцев — ротний-камертон. Він прагне так налаштувати роботу у колективі, щоб люди, з одного боку, викладалися по повній, а з іншого — знали, що ротний цінує їхню професійність та вірність справі.

Про своє розуміння посади ротного Махаон каже: " Хороший керівник має чути своїх підлеглих. Треба бути добрим, людяним і водночас трошки суворим. Моя основна робота – це організувати процес, довіритися людям, тобто довіряти і давати можливість їм проявлятися. І слухати, чути цих людей, давати зворотну реакцію".

Цікаво було послухати про те, що В’ячеслав думає про роботу медиків у бойових умовах Курського напрямку і не тільки, про їхнє вигорання на війні; про те, як запобігти цьому вигоранню. А ще — дізнатися про його загадковий позивний, нібито позичений зі шпигунського роману.

Цей матеріал було підготовано до останніх воєнних подій на Курському напрямку

- В’ячеславе, чому Махаон? У мене лише одна версія: у дитинстві ви колекціонували метеликів, і коли треба було швидко визначитися з позивним, назва відомого метелика сама спала на думку.

- Ні. Махаон насправді - мій третій позивний. До медроти 47-ї бригади цього я був начмедом у різних батальонах інженерного підрозділу. Там у мене був позивний Ганс, оскільки моє прізвище - Немцев.

- Логічно.

- Комбат придумав. І от коли я вже переходив у новий підрозділ, вирішив позивний змінити; підібрати той, який мені подобається. Махаон - це один із синів Асклепія.

- Ага, тобто я помилився: у школі був ухил в античну історію, а не біологію.

- Мені приємно дізнаватися щось нове, розвиватися. І от Махаон був лікарем і солдатом під час Троянської війни. Ніби збіглося з моїм статусом зараз. Звідси і позивний.

- Я правильно розумію, що на гражданці ви були проктологом?

- Так, я був проктологом, хірургом. Маю декілька спеціалізацій. Останні 6 років працював у приватній сфері.

- На війну пішли добровольцем чи були мобілізовані?

- Всі були мобілізовані по факту. Але у військкомат пішов добровільно; ніхто мене не запихав до автобуса. Це сталося наприкінці березня 2022. До війська я потрапив 3 квітня.

-  3 роки, як почалася повномасштабна війна. Ваші Бровари того дня теж бомбили?

- Так. Я тоді дітей і вже колишню дружину відправив до родичів у західні регіоні. Сам залишився, хотів там на місті призватися. Але тоді черги були великі, ніхто нікого не забирав. Мені сказали: працюй так. Я по цивільних лікарням їздив, щось допомогав. Але відчував, що немає в мені реальної потреби. У військкоматі не хотіли забирати, по цивільних структурах тоді не було такої роботи. Вирішив їхати до своїх - і призивався вже там, на заході України. Пішов у військкомат, мене поставили на облік. Одразу і забрали.

- Не боялися, що замість медичного напрямку вас розподілять до піхоти? Тоді таке траплялося часто.

- Я мав офіцерське звання - молодший лейтенант запасу. Тому однозначно я би був у крайньому разі - начмедом батальйону. Так воно і сталося.

- А як ви собі уявляли свою службу на цій війні?

- Одразу скажу – не так, як у фільмах показували. Якщо чесно – нічого не уявляв. Бо розумів, що воно часто з реаліями не збігається. Але однозначно хотів працювати медиком, допомагати зберегти життя та здоров’я військовослужбовцям, хлопцям, дівчатам. Те, що я вмію. А зараз виходить, що я не тільки це вмію.

- На яких напрямках довелося працювати?

- Тільки у цій бригаді - Донбас (Авдіївка) і зараз Сумщина.

- На Донбасі ви працювали під Авдіївкою. Що таке робота хірурга і начмеда на такому гарячому напрямку?

- Я потрапив у бригаду - і одразу на стабілізаційний пункт хірургом. Пропрацював там десь півтора місяця - тоді мене призначили начмедом цієї бригади. Пізніше я добровільно передав цю посаду іншій людині, бо хотів займатися хірургією. І працював у лікувальному відділенні цієї медичної роти, оскільки там не було хірургів. А вже за кілька місяців став командиром медроти...

Так ось, робота хірурга від напрямку не залежить взагалі, оскільки війна практично однакова на кожному напрямку. Є вогнепальні уламкові поранення, кульові поранення. Незалежно від напрямку, хірургія одна і та сама.

- Так, але я маю на увазі не специфіку поранення, а, скоріше, наплив поранених.

- Тут все залежить від концентрації військ, від шляхів і можливостей евакуації. Скажімо, на Донбасі ми заходили однією з найперших бригад. Тому всі шляхи евакуації сходилися до нашого стабілізаційного пункту - і наплив був дуже великий. Тут, на Сумщині, - інша ситуація. Ми зайшли не перші, розгортали вже не перший стабілізаційний пункт. Тому і наплив менший.

Як було на Авдіївському напрямку? Багато роботи. У середньому – 50-60 поранених за день. Різної важкості. Тому роботи вистачало всім.

- Доводилося бачити санітарів, які не витримували виду крові і того, що вони мали оперувати чи навіть просто бачити, як оперують колеги?

- Ні, адже бригада вже мала досвід Запоріжжя. В медичній роті я не знаю жодної людини, яка би боялася крові чи взагалі будь-якого процесу надання допомоги від роздягання пораненого до кінцевого етапу евакуації.

- З того часу у пам’яті залишилися якісь особливі випадки?

- Знаєте, я пам’ятаю практично кожного пацієнта - хоча їх було дуже багато. Але так щоб запам’ятався конкретно якийсь випадок…Напевне, ні.

- А в цілому більше запам’ятовується коли вдалося врятувати людину чи коли втратили її?

- У нас пацієнти, коли вони до нас живі приходили, дуже рідко помирали на столі. Бувало таке, що їх вже привозили у стані клінічної смерті - і ми їх не змогли реанімувати. А так, щоб вони приїжджали живі і помирали – це одиничні випадки. Як правило, вдавалося їх стабілізувати і відправити на подальший етап.

- Мене завжди цікавило, чи ваші пацієнти надалі хочуть з вами підтримувати контакти і загалом пам’ятають вас?

- У мене не було такого випадку. Вони, як правило, приїжджають у такому стані, що навіть не запам’ятовують, хто конкретно з ними працював. Вони знають нас як медиків стабілізаційного пункту і дякують загалом.

Інша річ на лікувальному відділенні, де в мене були палати і я лікував поранених хлопців!! З багатьма досі спілкуємось.

- Яким є ваше бачення того, шо має робити хороший ротний медроти?

- Хороший керівник має чути своїх підлеглих.

Треба бути добрим, людяним і водночас трошки суворим.

Моя основна робота – це організувати процес, довіритися людям, тобто довіряти і давати можливість їм проявлятися. І слухати, чути цих людей, давати зворотну реакцію!!

- А що ви маєте на увазі, коли кажете "чути цих людей"? І про що вони просять?

- Всі втомилися від всього, що відбувається, не стільки фізично, як емоційно. Всі вже хочуть і додому поїхати, і відпочити. Тобто треба правильно сформувати відпочинок і працю. Можна, звичайно, всіх загнати - але нащо це робити? Люди мають і відпочивати теж. Такого плану речі.

І я даю можливість відпочити, побачитися з рідними. Це важливо.

- Підзарядити батарейки.

- Так. Плюс намагаюся створити належні умови. Але так, щоб було і безпечно. Наприклад, багато хто проситься у Суми жити. Але це досить небезпечний регіон, тому ми живемо в області. Щоб розкидано, зберегти життя кожного військовослужбовця медичної роти , якщо щось станеться. Це більш безпечно. Сам живу теж у селі. Мені там комфортніше, спокійніше.

- З іншого боку, у селах легше навести ворога на військових. Щодня маємо удари по селах Сумщини.

- Так. І з кожним днем ця небезпека збільшується. Тому не акцентуємо увагу на своєму місці розташування. Всі не живуть скупчено в одному місці, але в межах одного району.

- А як вам в цілому настрій містян щодо до військових?

- (Після паузи) Дуже проблемно з пошуком житла і взагалі будь-яких локацій.

- Відмовляли конкретні люди чи відчували спротив під’їзду, будинку?

- Більшість відмовлялися допомагати і взагалі не хотіли іти на контакт.

- Якось пояснювали свою позицію?

- Пояснювали тим, що військові, які були до цього, вели себе негарно, і вони більше такого не хочуть. І багато приводили прикладів, я не знаю, що то були за підрозділи... Тому проблеми з комунікацією були, навіть на рівні голів громад.

- Повертаючись до вашої роботи ротного медроти. Розставити людей по певних ланках — чи не найголовніше мистецтво. Ви у себе практикуєте таке хедхантерство – переманити когось до себе молодого, талановитого, професійного?

- Ні, я конкретно таким не займаюсь. Якщо людина сама хоче перейти, вона звертається, і тоді вже ми комунікуємо, проводимо співбесіди і намагаємося заводити цю людину.

- Про характер людини, про те, як вона поводитиме себе в колективі, - дізнаєтеся?

- На співбесіді важко дізнатися про такі речі, все вже стає зрозуміло в процесі роботи.

Я всім завжди кажу: не треба суміщати особисте і робоче. Ви відпрацювали зміну. Ви можете не спілкуватися поза зміною - але робота є робота. Я вимагаю від усіх якісної роботи - тоді буде і нормальне адекватне ставлення.

Не люблю безвідповідального, байдужого ставлення, це єдине, що для мене є неприпустимим.

- Наприклад?

- Поодинокі випадки, але бувало екіпаж заступає на чергування з непрацюючою апаратурою, просто перед виїздом не перевірили її і виявили проблеми лише пізніше.

Коли ти їдеш на зміну, і від цього залежить життя, треба перевіряти апаратуру. Завжди на цьому акцентую увагу.

- Не видаючи таємниць, розкажіть в цілому про структуру вашої роти.

- Узагальнено: у нас є відділення, яке займається забезпеченням: ремонти, їжа, логістіка – такого плану. Є відділення, яке займається медичним постачанням на рівні бригади. Є лікувальне – типу цивільної поліклініки, де приймають амбулаторно, лікують пацієнтів. Є стабілізаційний пункт, де приймають поранених та евакуаційні екіпажі.

- Скільки у вас евакомашин?

- Дефіциту евакомашин немає: ми своїми силами можемо закрити всі потреби як всередині бригади, так і зовні. Мається на увазі евакуація поранених плюс різні задачі всередині бригади – чергування на різних локаціях, викладання тактичної медицини і тому подібне. Цим займаються екіпажі, фельдшери, санінструктори.

- А як з постачанням? Чого у вас більше – того, що дає держава, чи того, що знаходить постачальна бригада?

- Постачання медичної бригади працює прекрасно. І практично всі позиції держава може закривати.

- Повернімося до управління колективом. А чи доводилося вам певним чином позбавлятися медиків з команди просто тому що людина або не тягне, або постійно поводить себе неетично?

- Я намагаюся нікого не переводити. Взагалі. Скільки я на посаді, я жодного особисто не переводив навмисно. Вважаю, що кожному знайдеться місце в медроті. Якщо він не може виконувати зараз дану роботу, знайдеться інша в медичній роті.

Хоча ні, один такий військовослужбовець був, попри мої намагання знайти роботу йому до снаги!

- Не знайшов, бо це було не його, чи не було навичок?

- Не було, скоріш за все, бажання і навичок. Але зараз, наскільки знаю, він пішов вчитися на офіцера.(посміхається. — Є.К.).

- Ви самі сказали, що треба чути підлеглих, бо люди втомлюються, зараз типовий термін –вигоряють. На фронті вигоряють по-різному, як це відбувається у медиків?

- Депресивний стан і, напевно, агресивність.

- Депресія від чого саме?

- Від всієї обстановки. Це мультифакторне поняття. Тут важко виділити щось конкретне. Депресія від того, що далеко від дому, можливо, від того, чим хоче займатися людина, як у цивільному житті; чим займалася раніше. Коротше кажучи, більшість хоче повернутися до того цивільного життя, яке було колись. Сумують за тією роботою, за певними побутовими речами.

- Тому відпустки і відпочинок вдома дозволяють їм психологічно випустити пар?

- Не всі цього хочуть. Або повертаються з не дуже гарним настроєм. Розумієте, ми, умовно кажучи, тиловий підрозділ у бойовій бригаді, який займається збереженням і відновленням здоров’я військовослужбовців. Але все одно є ця проблем вигоряння. Депресія у багатьох. Багато хто приймає препарати, лікується. Не всі відкрито про це кажуть. Але досить багато таких.

- У вас лікарі працюють позмінно. Скільки триває зміна?

- По-різному. Зараз по два-три дні.

- Вночі працюєте чи спите?

- Як вийде. Зараз робота в основному вночі, тому відпочивають більше в денний час .

- Ясно, ваш графік визначають поранені. Тому люди, повертаючись "додому", відсипаються, приводять себе до ладу.

- Ми даємо день відсипного. І день, залежно від навантаження, для вирішення побутових справ.

- На початку бесіди ви сказали, що специфіка поранень залежно від напрямку не змінюється. Курської операції, у якій зараз задіяно вашу бригаду, це також стосується? Це переважно уламкові?

- Так, десь 90 відсотків. Це ж fpv, міномети, артилерія. Кульових дуже мало. Практично всю роботу роблять безпілотники – скиди, fpv. Часто поранені, якщо можуть, описують ситуацію, за якої дістали поранення. Практично завжди це fpv або скиди.

- Вашим евакомобілям часто доводиться відчувати на собі увагу ворожих fpv?

- От нещодавно по основному шляху медичної евакуації ворог почав застосовувати оптоволоконні fpv.

- Що саме ворогові дає те, fpv оптоволоконні?

- Дає те, що засоби радіоелектронної боротьби, які є зараз на кожному евакомобілі, не працюють. Тобто тут треба шукати інші засоби. А це помпові рушниці і так звані сітки-мангали, якими обшивають автівки. Але це обтяжує і так важку машину. І проїхати по дорогах Сумщини, що в дуже поганому стані, - це накладно. Тому найпростіший варіант – резервні шляхи евакуації, чим ми і займаємося. Медичною розвідкою знаходимо безпечні резервні шляхи евакуації. Які потім і використовуємо.

- Як знаходите безпечні шляхи евакуації? Тими ж дронами?

- Як? Сідаємо в машину і поїхали шукати. Бо дрон не зможе повністю показати, чи буде дорога проїзна. Це вже конкретно транспортом проїжджаєш і розумієш – так тут машина точно проїде.

- У своїх текстах я зазвичай прошу читачів скинути якусь копійку на потреби підрозділу героя інтерв’ю. Яка найбільша потреба у вашої роти?

- Ремонт автомобілів. Це дуже витратна стаття.

- Якщо автомобіль не працює, то і поранених не привезуть...

- У нас є позаштатна СТО – самі хлопці медичної роти разом із водіями займаються обслуговуванням і ремонтом автомобілів. Кожне чергування іде ремонт автомобілів. Як правило, це ходова – ресори, пружини, колеса і тому подібне. Бувають і більш серйозні поломки – по мотору. Наприклад, у нас зараз один евакомобіль на ремонті, бо тріснув задній міст. Тому зараз резервна машина виконує завдання.

- Дуже часто доводиться ці деталі виписувати з-за кордону. А це і гроші, і час, і ресурси.

- Так воно, скоріш за все, і буде. Зараз у нас ще один автомобіль зламався по мотору. Ми чекаємо його з ремонту вже, мабуть пів року. Благо, ми працюємо, щоб у нас були резервні автомобілі, які на час ремонту заміняються. І щоб ми не знижували кількість екіпажів і спроможність медичної роти.

- Ви з іншими ротними спілкуєтеся щодо напрацювань колег?

- В співпрацю ми вступаємо, але… не хочу хвалитися, у нас досить сильна медична рота. І це все - не моя заслуга, а всього колективу. У нас дуже сильний колектив лікарський, фельдшерський, екіпажі.

- Ну, ви теж не прибідняйтеся: це ж треба так і кадри підібрати, і людей організувати.

- Воно якось так стається. Моя задача – тримати всіх у купі. Бо був прецедент, коли ще медична рота намагалася розвалитися. Тому я зараз радий, що всі тримаються купи.

(Тут В’ячеславу телефонує хтось з його команди. Судячи з реплік, йдеться про господарські питання).

- Можна спитати, про що йшлося?

- Ми зараз змінили місце розташування стабілізаційного пункту і наново облаштовуємо побут. З’ясувалося, що в тому місці є можливість поставити всередині звичайний унітаз, туалет, що досить рідкість. Бо на всіх інших локаціях сільський туалет – на вулиці. А ще важливо мати пральну машинку - щоб можна було попрати якісь речі для поранених, свої речі. Бо екіпажі заступають на 4 дні … Тому вирішували, краще пральну машинку поставити чи унітаз (бо вона в інше приміщення не влазить, а стає на місце, де міг би бути унітаз).

- Ви намагаєтесь регулярно змінювати місце дислокації свого стабіку?

- Бажано, так. Це важливо, аби зберегти життя персоналу.

- А чи бували у вашій практиці випадки, коли ворог гатив саме по стабіку або медчастині?

- Конкретно з нашою медичною ротою і стабілізаційним пунктом такого не було. Ми намагаємося себе не демаскувати. Не скупчуємо автомобілі, не бігаємо по вулиці…. Не хочу все розкривати - щоб нас не засікли, не побачили і, не дай бог, не нанесли удар. Бо кваліфіковані медичні кадри дуже важко знайти, зібрати, навчити. Взагалі дуже важливо, що наш весь колектив залишився живий і здоровий.

- Часу для соціальних мереж у вас, я так розумію, немає?

- У мене тільки інстаграм, який я інколи щось там десь дивлюся (посміхається — Є.К.).

- Але ви в курсі, що значна частина нашого тилу покладає купу надій на Дональда Трампа з його хвацькими запевненнями про перемир’я? Яке у вас ставлення до цього?

- Я, наприклад, не вірю.

- Не вірите чи не дозволяєте собі про це думати?

- Я взагалі на політичні теми намагаюсь не розмовляти, оскільки це гостра тема для всіх, і це може сварити людей. Коли мене питають, я можу сказати. А так, щоб у когось випитувати і доводити свою точку зору – цим я не займаюсь. Щодо перемир’я… я просто не вірю, що це буде найближчим часом. От не вірю. І взагалі цьому сусіду, не хочу матюкатися, не вірю. Це просто їм дасть час на підготовку.

- До речі, те саме кажуть їхні яструби: от хохли перегрупуються і будуть нам загрожувати. Уявляєте?

- Друга армія світу колись була - і вони таке кажуть? Бояться...

- На початку війни, у 14 році і надалі, наші військові блогери показували з відбитих у росіян позицій, їхні аптечки. Пам’ятаю, як ми сміялися з цих аптечок. За останні роки ситуація змінилася?

- Змінилася. На початку так і було. Але ворог, як у плані fpv, так і медицини, аптечок - покращився. Він випускає турнікети, вже не джгути. Турнікети - схожі на ті, які ми використовуємо, але свої. Я був здивований, що вони у цьому плані рухаються. І аптечки досить непогані, і оснащення. Але це залежить від підрозділу, його елітності. Не всі там мають гарне оснащення і гарні аптечки.

- Я все інтерв’ю питав про ваших підлеглих — а на кінець хочу спитати про вас. Як ви справляєтеся зі своїм вигорянням?

- Я не вважаю, що у мене є депресія. Так, інколи буває, багато роботи, я злюся. Були у мене кілька періодів, що я не міг спати ночами.

- Підкажіть журналісту, у якого протягом війни та сама проблема. Як ви з цим впоралися?

- Якось само пройшло. Розумієте, мені важливе спілкування. Самому якось важко. Я можу поїхати до друзів, наприклад, в Суми. Просто з ними посидіти, поговорити, поспілкуватися. Якось так. Це мені допомагає. Треба концентруватися на позитивних емоціях.

Я ніколи не тримаю зла ні на кого. Злюся – буває. Це ж робота. Буває, інколи і кричиш. Все буває. Але це все швидко вивітрюється. Це не треба в собі тримати. Всім кажу: треба говорити. Хочеш сказати – скажи одразу. Може, це буде неприємно - але не тримай в собі. Я ніколи не суміщаю особисте з робочим.

Якось медик нашого батальйону безпілотних систем сказала, що вона у мене у цьому плані навчилася.

- Навчилася чому саме?

- Що я можу приїхати, відчитати людину за щось, а потім стояти з ним, сміятися, розмовляти. Бо є робота, і є особисте. В першу чергу я намагаюся зі всіма підтримувати гарні стосунки. Але є робота, яку треба робити, працюєте гарно, маєте бонуси))

Увага! Охочі допомогти підрозділу Махаона з ремонтом евакуаційних автівок можуть донатити на банку:

5375 4112 1555 3905

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

ФОТО: автора, архів В’ячеслава Немцева