"Академік на прийомі". Останній бій Героя України Павла Сбитова. Фільм Ірини Сампан

"Цей фільм я присвячую своєму другу, відданому командирові, Герою України (посмертно) Павлу Сбитову." 9 березня 2022 року механізовані колони російських військ у складі 5 батальйонно-тактичних груп (до 2 тисяч осіб) розпочали наступ на Зачатівку неподалік Волновахи на Донеччині. На той момент ці населені пункти тримав лише 503 окремий батальйон морської піхоти і рота 140 ОРБ. Під командуванням комбата Павла Сбитова морпіхи вступили в нерівний бій, зазнавши перших втрат.

Щоб не потрапити в оточення, батальйон відступив до Євгенівки, виставивши кругову оборону. 11 березня ворог майже повністю оточив село, проте морпіхи не відступали. Командир Павло Сбитов відмовився покидати своїх людей і відходити на віддалений пункт управління.

Дмитро Багатюк, військовослужбовець 503 ОБМП

- На момент повномасштабного вторгнення Паша був командиром окремого батальйону морської піхоти. І в той час ми якраз перебували на бойовому завданні, займали оборону по рубежах біля населеного пункту Верхньоторецьке.

Богдан Пржегалінський, військовослужбовець 503 ОБМП

- На нашій ділянці фронту, відповідно, нічого не відбувалося такого. Тільки збільшилась кількість обстрілів. Через пару днів почалися диверсійно-розвідувальні рухи противника. Те, що до цього також не спостерігалося на цій ділянці. Тим паче та ділянка була одною із піших КПВВ, яка на початку ковіду була закрита і не використовувалася.

Мама Павла Сбитова Іванна Сбитова

 - Я до у нього подзвонила, 24-го числа, я йому говорю "Павлику, війна?", а він каже "Що, і у вас там?" Я кажу "Так, і в нас". Він розуміє, що ми тут у Львові далеко.

Богдан Пржегалінський, військовослужбовець 503 ОБМП

- 28 лютого прийшло бойове розпорядження, що нам треба за 12 годин передати смугу і вирушити в район зосередження.

В'ячеслав Шанда, військовослужбовець 503 ОБМП

- І ми отримали наказ йти на Маріуполь на той момент. Була команда брати з собою лише боєприпаси, тобто не брати ніяких особистих речей, нічого, крім боєприпасів та озброєння.

Богдан Пржегалінський, військовослужбовець 503 ОБМП

- Ми вже розуміли, що бої точаться в принципі на околицях Маріуполя. Вже кордони, скажімо так, бойових дій наблизилися до Маріуполя максимально, а в деяких місцях уже навіть в місті. І ми розуміли, що на даному етапі наша основна задача – це не дати противнику просуватися вздовж кордону Донецької і Запорізької області для того, щоб не дати оточити всі підрозділи, які ведуть оборону в ООС. Бо це завдало б серйозного удару Збройним Силам у цілому.

Олександр Свинарчук, військовослужбовець 36 ОБрМП

- Спочатку все було під контролем, все нормально, наші підрозділи стояли на лінії, відбували всі атаки. На нашому напрямку, наскільки я розумів з тієї інформації, яка до мене доходила, все було добре, доки не прорвали підрозділ, який був нашим сусідом зліва. Район Волноваха, здається, 53 бригада. І виходить, що якщо дивитися в сторону противника, нас почали обходить з лівої сторони від Маріуполя. В той же час орієнтовно інші підрозділи Російської Федерації рухалися зі сторони Херсону, зі сторони Криму.

Владислав Сочинський, військовослужбовець 503 ОБМП

- З того часу в нас батальйон ніби зірвали з цепу. Адже до того не можна було стріляти, за кожен постріл нам треба було відчитуватись. А тут - просто війна, і можна мочити п*дарів.

Богдан Пржегалінський, військовослужбовець 503 ОБМ

- Оскільки і більшість родин, і більшість військовослужбовців батальйону на той час становили саме місцеві жителі міста Маріуполь, відповідно, заряд і бойовий настрій у батальйону був дуже на високому рівні. Всім хотілося швидше потрапити додому, бити кацапів. Ні в кого навіть не виникало якоїсь думки не виконати це завдання, або взагалі з нього зрізатись.

В'ячеслав Шанда, військовослужбовець 503 ОБМП

- Але не доїхали, тому що вже кільце зімкнулося навкруги всього Маріуполя. Тобто ми не змогли дібратися до Маріуполя на той момент.

Олександр Свинарчук, військовослужбовець 36 ОБрМП

- Оточують, оточують, оточують, і йдеться, я не знаю, в числа 10 березня, здається, кільце повністю зімкнулося. Зв'язок, здається, пропав. Мобільний. Де-то в числа 7-8 березня.

Фрагмент з відео: Ушльопки бомбили школу, дитячий садок. Все горить. В підвалі 37 дітей. 37, бл#дь, дітей. Ці під#ри гаті з Градів. І хто ж тут, бл#дь, не чиста сила, а?

Богдан Пржегалінський, військовослужбовець 503 ОБМ

- У ніч з першого на друге, ми вже переходили до оборони, займали позиції в районі населеного пункту Зачатівка. Батальйон був розірваний на декілька населених пунктів: Залізнична, Зачатівка та Красна Поляна. Вже тоді почали відбуватися перші бойові сутички. Це, відповідно, на станції Зачатівка, Залізнична.

Владислав Сочинський, військовослужбовець 503 ОБМП

- З 3 по 9 березня ми обороняли ці населені пункти. Було дуже важко, але батальйон показав себе чудово.

Мама Павла Сбитова Іванна Сбитова

- 8 березня я на роботі була, вже майже збиралася додому, дзвонить вайбер – це Павлусик. І він в якомусь такому був, напевно, окопі, було дуже темно. Над ним була лампочка. І він такий зарослий, чорний, і я вже не могла слова казати. І він починає вітати з 8 Березня. А я плачу. І він так: "Все буде добре, мамо, я вас сильно люблю. Я вас дуже люблю". І я так: "Бережи себе, синочок, я тебе прошу, тому що я не знаю, що то буде". "Все буде добре, не переживайте".

Владислав Сочинський, військовослужбовець 503 ОБМП

- 9 березня вже на нас сунула орда приблизно кількістю до 2000 чоловік. Три БТери. І вони вдарили саме в стики між підрозділами.

Богдан Пржегалінський, військовослужбовець 503 ОБМ

- Вночі ми сиділи на командному пункті з командиром батальйону. На той час я був начальником розвідки, і всі ці дані проходили через мене, я доводив їх командиру. І потім вже він приймав рішення, виходячи з ситуації. І мені десь о пів на четверту ночі приходить зведення, аерофотознімки. Ну, скажімо так, те, що ми були шоковані, нічого не сказати. І що знаходиться поруч з нами, ми побачили це на власні очі. Колона протяжністю до 2 км в 5 рядів. Вони стояли вдовж посадок - десь приблизно о 6 годині ця вся орда вивалилась на нас. Причому з декількох напрямків: з напрямку Зачатівка, ЖД, по дорозі відповідно від населеного пункту Азовське. Потім між населеними пунктами Червона Поляна і безпосередньо в напрямку самої Червоної Поляни вирушили батальйони колонами. На кожну роту, яка займала свій район оборони, противник застосував батальйонно-тактичну групу. З танками, з БМП, з великою кількістю піхоти, просто максимально.

Перші години бою наші бійці були просто шоковані такою кількістю особового складу противника, який наступає. Кулеметники взагалі там з розуму сходили. Вони (росіяни, - ред.) просто йшли один за одним, падали, переступали своїх і далі просто тупо йшли, і шли, і шли, і шли. Команда старшого начальника була відтягуватися в населений пункт інший, в район населеного пункту Вільне, а потім вже згодом в Євгенівку. Тому що стало відомо, що суміжні підрозділи, які стояли зліва та справа, вже не мали змогу вести оборону і відійшли. Для нас була дуже велика загроза опинитися в оточенні. Це перший раз, коли ми мали таку велику загрозу опинитися в оточенні. Відповідно, дуже організовано, прикриваючи один одного, підрозділи зманеврували в інший населений пункт і також перейшли до оборони. Складніша ситуація була з другою ротою морської піхоти, яка на той час стояла на правому фланзі батальйону. Тому що її противнику вдалося частково взяти в оточення в населеному пункті Червона Поляна.

В'ячеслав Шанда, військовослужбовець 503 ОБМП

- Моя рота ще десь, це було 9, ще добу виходила з Червоної Поляни, з оточення. В Євгенівці ми встигли переночувати з 9 на 10, з 10 на 11. Тобто там була лише артилерія. Перший день ми в церкві, взагалі, майже всі ночували. На наступний день церкви вже не стало. Слава Богу, нікого з наших там вже не було. 10 числа були вже зайняті лінії оборони. Зі сторони противника, звідки йшов противник, стояла на першій вулиці моя рота. Зі сторони, яка йшла на Вугледар, стала десантно-штурмова рота. І трошки вглиб на другій вулиці стояла РПП. І в ангарах стояла на той момент перша рота.

Богдан Пржегалінський, військовослужбовець 503 ОБМП

- На ранок 10 березня перші підрозділи противника, якщо не помиляюся, зі складу 160-ї мотострілецької дивізії вже почали наступ на населений пункт Євгенівка.

В'ячеслав Шанда, військовослужбовець 503 ОБМП

А КСП було біля тої церкви. А напроти був клуб. І, як завжди, одне з найбільших приміщень, де можна було розміститись, де можна було хоча б щось організувати. Тобто штаб був десь на четвертій вулиці.

Владислав Сочинський, військовослужбовець 503 ОБМП

10 числа проводили оборону. Так само було дуже важко, насправді. Через те, що це було для нас нове. Це все переміщення, плюс втратили майже всю техніку. Крім трьох БМП.

В'ячеслав Шанда, військовослужбовець 503 ОБМП

Постійно працювали гради, авіація, гелікоптери. Все, що могло, все працювало проти нас. Танки, БМП-3, винищувачі. Техніки в нас не було, наприклад, в моїй роті. Тому що вони залишились в оточенні, були змушені знищити всю техніку, замінувати чи спалити.

Богдан Пржегалінський, військовослужбовець 503 ОБМП

- 10 числа ми відбилися. Відповідно, противник відступив. Але все одно артилерійська підготовка, вона була 24 на 7. Також були спроби вогневих нальотів за допомогою танків: танк виїжджав, відпрацьовував, повертався назад. Вони мобільними групами вогневими діяли. І 11-го вже зранку противник знову пішов у наступ, але вже з трьох сторін. Нам з одної сторони, по лівому флангу, було трішечки простіше тим, що у нас була водойма. Це природний бар'єрний рубіж, який дозволяв зупинити противника і ускладнював його пересування.

Ми зайняли всі ключові дороги, мости, дамби, які проходили через населений пункт. Брали їх під вогневий контроль. Вже інженерами було обладнано, заміновано ці ділянки дороги. І противник просто розумів, що йому складно буде пересуватися і якогось успіху досягти на тому етапі. І 11-го числа, після того, як вони з декількох напрямків пішли, якби прижали, інтенсивність обстрілу населеного пункту збільшилася в багато разів. Тоді батальйон зазнав перших вагомих втрат.

В'ячеслав Шанда, військовослужбовець 503 ОБМП

- І під'їжджали БМП 10-го числа, я пам'ятаю. Тобто перша рота вже постійно в боях була, тому що в них техніка була, вони займали ангари. Одна з БМП, я не знаю, як вона перейшла, ми підбили ту БМП, друга рота. І в їхніх речах знайшли документи та особисті речі наших хлопців, які залишилися в оточенні.

Богдан Пржегалінський, військовослужбовець 503 ОБМП

- Павло, попри таку складну ситуацію, дуже максимально тримав ситуацію під контролем і, відповідно, управляв підрозділами безпосередньо в центрі бойового порядку разом зі своїми морпіхами. Перебував з підрозділами не десь на віддаленні, там на відтяжці, а безпосередньо в населеному пункті. Йому казали, що, ну, Пашо, треба трошки відтягнутися, по-перше, щоб зберегти управління, стійкий зв'язок, треба відійти трішечки на віддалення для того, щоб не було ризику втрати управління.

Владислав Сочинський, військовослужбовець 503 ОБМП

- Це був важчий бій через те, що противник перегрупувався, зрозумів, де наші сили стоять, і вже бив саме також у стики або по тих місцях, де в перший день йому вдалося частково прорватися, але він далі здійснив відхід. І десь по обіді вже настав критичний момент, можливо, найкритичніший для того бою, через те, що центр наших сил, нашого підрозділу почав зазнавати втрат. В результаті втрат люди почали здійснювати відхід по вулицях назад, через те, що не в змозі тримати оборону. Плюс в противника були БМП-3, купа людей, яких він не жалів взагалі.

Мама Павла Сбитова Іванна Сбитова

- А вже 11 числа зранку я зібралася на роботу, вийшла тільки з хати, дивлюся, дзвінок від Павлика. Я скоренько підняла трубку. Кажу, Павлику, чому ти нічого не пишеш, як в тебе справи, синочок, що там у вас? А він: "Мамо, слухайте, не говоріть, слухайте, бо в мене зовсім немає часу. Мамо, я вас прошу, до вас мають приїхати купа дівчат. Я не знаю, скільки приїде, зі сім'ями приїдуть, але мають приїхати до вас дівчата. Хто б до вас не приїхав від мене, я вас прошу, прийміть всіх". І на тому він розірвав нашу розмову. Я йому не встигла нічого сказати. Я вже потім йому говорила: "Ти знаєш, я віддам все для них. Тільки ти тримайся, сину".

В'ячеслав Шанда, військовослужбовець 503 ОБМП

- Нам, слава Богу, на той момент навезли одноразок різних країн виробництва. Нам привезли на той момент з Німеччини одноразки. І ми сиділи під обстрілом в підвалі і читали ці інструкції, як використовувати і що робити. І в один момент, тобто ми сиділи в перекриттях, де хто, тобто чекали момент, тому що під артилерією вибігати немає ніякого резону. Тобто були спостерігачі на своїх місцях і все. І в один момент командир роти передавав інформацію по радіостанції і каже, так, зараз подивлюсь, де танки. Виходить нагору. І прилітає танковий снаряд. В той же момент, як він виходить. Все, я думав, що він загинув, він забігає, з криками "я живий, все добре". Ми такі думаємо, як ти вижив взагалі?

Дмитро Багатюк, військовослужбовець 503 ОБМП

- Після того, коли пішли колони з БМП-3, потрібно було відкоригувати вогонь артилерії наших підрозділів. Я вийшов з укриття, давав координати. І після чого був здійснений постріл з танка, прямо перед нами. І я дістав множинні осколкові поранення, після чого я впав, прийшов до тями, зробив на комбата Академіка доповідь про те, що я поранений, потребую евакуації.

В'ячеслав Шанда, військовослужбовець 503 ОБМП

- Павло Олегович каже, так, все, евакуюйте його. Я вибігаю, і в мене вже танковий снаряд прилітає. Мене відкидає десь на декілька метрів. Тобто я нічого не чую, нічого не бачу, але ніяких осколочних поранень немає. Потім там десь хвилину якесь світло пробивається вже, щось починаю чути, дивлюсь - ворота перед нами. Все, ми туди, тільки забігати. - ще один снаряд – і мене в ті ворота припечатало.

Богдан Пржегалінський, військовослужбовець 503 ОБМП

- Ще на якихось остатках адреналіну він прибіг до командного пункту. Казав, що Дмитро важко поранений. В нього також поранення. Нога майже не працює. І що потрібна допомога, щоб доставити його до точки евакуації. Я кажу, Павло, я певно побіг витягувати Дмитра. Він каже, давай.

В'ячеслав Шанда, військовослужбовець 503 ОБМП

- Я вже зміг якось піднятися. І ми з Павлом Олеговичем пішли шукати машину. Це була, як зараз пам'ятаю, четвірка вишнева, жигулі "універсал". Ми підходимо до нього. Павло Олегович проходить до пасажирської задньої двері, Весєлов - до водійської. Ну і я біля капота стою. Прилітає танковий снаряд. Мені перебиває ногу. Прилітає ще в бронік. Я пам'ятаю свою думку останню про те, що, бляха, я ж без каски. І отак просто втискаю голову в плечі. Ну, падаю, само собою. Павло Олегович з паном Весєловим мене підхватують, грузять в машину.

Владислав Сочинський, військовослужбовець 503 ОБМП

- Коли розпочався критичний момент, центр здійснював відхід. Старалися стабілізувати ситуацію, відправивши туди резерви. Але противник здійснив обхід танками приблизно між населеними пунктами зліва. Нашими сусідами був підрозділ "Айдар". І противник прорвався саме через стик наших підрозділів. І з тилу почав бити танками по якраз приблизно району КСП. Тоді в нас було дуже багато поранених. Командир батальйону разом з заступниками керували боєм. Ходили, дивились, спілкувалися по рації, давали вказівки, давали накази. В один момент наші підрозділи вивозили поранених. Один з них був командир роти. Павло Сбитов пішов дивитися, що з пораненими, чи командира роти евакуювали. І в цей момент якраз танк попав саме по КСП.

11.03.2022

Владислав Сочинський, військовослужбовець 503 ОБМП

- Перед очами пил, нічого не видно, не бачимо, що і як. Ми з побратимом одразу пішли дивитися, що з командиром. Його трохи прибило будівлею. Ми почали його витаскувати. Старалися чимшвидше, заважало каміння, завали. Але на якусь відстань ми його відтягнули. Після того пролунав ще один вибух, але танк влучив у стіну - і сама стіна розвалилась. Тобто ми отримали там ушкодження. Не сильні, але там просто цегла в нас полетіла, але завалило ще більше командира.

Репліка Павла Сбитова в інтерв’ю від 2019 року

- Я став командиром роти, коли мені було 23 роки. Я думаю, що яким би командир не був, він завжди має залишатися людиною. Він завжди має спілкуватися зі своїм особовим складом, він має його слухати, розуміти, допомагати їм перш за все. І тоді, коли особовий склад відчуває підтримку від командира і відчуває надійне плече командира, тоді ним набагато легше командувати.

Мама Павла Сбитова Іванна Сбитова

- Павло народився в невеликому селі. Він в нас був дуже бажаною, очікуваною дитиною. Але він у п'ять місяців дуже захворів. Попав в реанімацію. Лікарі шансів на одужання зовсім не давали. Але оскільки ми християни, ми з такої побожної сім'ї, і тільки надія була на Бога. Постійно я кожен день молила, приходила під реанімацію, просила Бога, щоб допоміг нам його врятувати. І собі якусь таку обіцянку давала, що якщо він виживе, він буде священником. І я так постійно казала: Боже, він буде рятувати людські душі.

Класна керівниця Павла Сбитова Катерина Іванівна

- В цьому класі навчався Павло. В класі навчалися 15 хлопців, і дівчина Іринка. Павло був старостою класу. Він був керівником футбольної команди. Дуже гарні призові місця вони завжди посідали. Дуже часто сварила. Ну, за те, що напевно свої повноваження він десь перевищував. Часами так, бо він думав собі, що він все знає, що він все може. А я також намагалася десь втримати свій авторитет. Тому він часом був і сварений. Одного разу допік Павло. І мені треба було придумати, яке ж то покарання має бути для нього. Надрукувала таку заявку, що за порушення дисципліни Павло Сбитов буде виключений зі школи. Прийшла з цією заявкою прямо на стадіон, де в них триває футбольний матч. Вони мене там і не чують, і не бачать. Але кличу: Іди сюди, Павло. Бере ту заявку. Кажу, читай, читай, ти вже догрався. Він читає. Так насуплює брови. В нього такі красиві були брови. Насуплює і каже: не маєте права. Це незаконно. Я йому кажу: маю, Павле, на все маю право. Він мені того листочка - і погнав далі до друзів. Такий був наш Павло. Веселий, який завжди знав собі ціну і тримав своє слово.

Репліка Павла Сбитова в інтерв’ю від 2019 року

- Тобі 25 років. Скільки ти років служиш в армії?

- Якщо це можна рахувати армією, то я свій військовий шлях почав ще з військового ліцею Героїв Крут у 2010 році, коли мені було лише 15 років.

Мама Павла Сбитова Іванна Сбитова

- І так в нього почалося - я піду в ліцей Героїв Крут, я хочу в той ліцей. Спочатку той ліцей після 8 класу можна було зразу туди йти. То у Львові. Але 8 клас, то для нас ще такий маленький. Я кажу, Павле, може, передумай, ще маєш час. Тут школа близько, ще ходи до школи, ти ще будеш з нами. І він так ще 8 клас переходив. А на 9 класі він все-таки каже: мамо, я хочу в ліцей. Думаю, ліцей — то непогано. Ліцей — то ще не кінець. Він побачить ту строгість, дисципліну, вже таке напівармійське життя. Може, він потім і перехоче. Та й ми так з чоловіком нічого йому не сказали, що не треба того тобі. Хочеш, попробуй. І ми так його дали з 9 класу до Львова, в той ліцей.

Дмитро Багатюк, військовослужбовець 503 ОБМП

- На чому ми виховувалися? Ми виховувалися на... до 2009 року, коли закінчив школу і пішов в інститут, фільми про що показували? Про Чечню, про Афган, та сама "9-та рота". Ми рівнялися на цих російських десантників, вони для нас були прикладом. А Паша виховувався на січових стрільцях, на воїнах УПА, на національних героях.

Мама Павла Сбитова Іванна Сбитова

- Його мрія була якраз перший рік з Львівської сухопутної академії, куди він собі спланував поступати. Забрали в аеромобільні війська і ще там був якийсь один факультет, перевели в Одесу. А то, виявляється, було його мрією туди поступати. Він не хотів у піхоту, він хотів собі щось таке. А я як мама, знаєте, не знаючи військової справи ніякої, думаю, Боже, що ти видумуєш? Де? До Одеси? Кажу, ні-ні-ні, Павле, ні, то вже забагато. Вибирай, що є у Львові, або взагалі ти у військовий поступати не будеш.

Репліка Павла Сбитова в інтерв’ю від 2019 року

- Вони завжди були проти того, щоб я йшов в армію, будував свою кар'єру тільки в армії. Ну, я думаю, так кожні батьки, тим більше в мене в сім'ї військових немає. Я перший військовий у своїй сім'ї. І це щось було нове для нашої сім'ї, якийсь новий крок, щось таке невідоме, армія, там, страшні фільми, і так далі, коли ще не було війни. І вони там всі  - навіщо воно тобі, будь з нами. Учитись іди в якийсь цивільний вуз, я сказав, ні, я хочу бути військовим, поступив в Львівську академію.

Мама Павла Сбитова Іванна Сбитова

- А він же так, аби мене зовсім не засмутити, каже, та ладно, та ладно, каже, давайте. І так він зупинився на тому факультеті управління діями механізованих підрозділів, то по-простому вони кажуть піхота, і він так сюди поступив в академію.

Володимир Мельник, начальник навчального курсу Національної академії Сухопутних військ

- На той момент він проявляв командирсько-організаторські здібності, у зв'язку з чим був призначений на першу таку свого роду командирську посаду, це командир відділення спеціалізації управління діями механізованих підрозділів. На цій посаді він безпосередньо проходив службу до закінчення нашої академії.

Як начальнику курсу мені постійно було дивно те, що він родом є недалеко від академії, але він ніколи не просився часто у звільнення, постійно навпаки піклувався про своїх підлеглих, щоб вони десь більше відпочили. Він старався переважну більшість вихідних днів проводити в стінах академії, де додатково займався фізичною підготовкою і іншими видами діяльності.

Він розумів будь-яке завдання, яке я ставив, з півслова. І він належав до тої категорії військовослужбовців, яким потрібно було поставити завдання і не контролювати. По навчанню теж в переважній більшості він цікавився дисциплінами військового спрямування. Особливу увагу приділяв не так тактиці, наприклад, як вогневій підготовці. Він постійно брав участь у додаткових якихось заняттях, додаткових гуртках, які були організовані на кафедрі вогневої підготовки. Він постійно любив бути, наприклад, командиром бойової машини під час стрільби із озброєння БМП-2, БТР-80. Постійно він старався бути командиром, щоб допомагати своїм підлеглим і не лише своїм підлеглим однокурсникам у якісному виконанні тої чи іншої вправи стрільби.

Мама Павла Сбитова Іванна Сбитова

- Я була на тому останньому шикуванні. І я бачила той процес, як то вони там відкривали ті конверти, як кожен зачитував, хто де попав служити. І мій Павло читає. "Морська піхота. Миколаїв". Їх теж достроково трошки випустили. А після вже закінчення лінійки я дізнаюся, що їх було в групі чоловік п'ять, хлопців, які там за певні заслуги мали право вибору. І виявляється, що мій Павло собі сам вибрав цю морську піхоту. Сам вибрав собі частину.

Тато Павла Сбитова Олег Сбитов

І постійно до мене говорив "тату, я десь хочу в гарячу точку, в гарячу точку". Він так постійно говорив.

Репліка Павла Сбитова в інтерв’ю від 2019 року

- Хочу сказати, це, напевно, можна не переживати. Поки є ми, поки є Збройні Сили України, поки є морська піхота України, ви можете спати спокійно.

- Це було на околиці Маріуполя, на Маріупольському напрямку. Це був 2016 рік. Якраз зразу після мого випуску з академії, буквально через пів року, як я тільки прийняв свій особовий склад, підготував його трішечки, і ми зразу вийшли на ротацію. Я думав, що я готовий. Все виявилося зовсім по-іншому. Те, що ти бачиш по телевізору, те, що тобі розказують твої старші побратими, все на практиці, це все зовсім по-іншому. Там потрібно приймати швидкі рішення, і ти розумієш, що кожне твоє рішення — це життя і здоров'я твого особового складу.

Дмитро Багатюк, військовослужбовець 503 ОБМП

- Від початку його і моєї кар'єри перебування в морській піхоті ми йшли нога в ногу. Коли ми були командирами рот, у мене є проблема, він мені допомагає. У нього є проблема, я йому допомагаю. Інші командири з інших військових частин, коли чули, що два командири рот спілкуються і допомагають один одному, вони казали, що якісь ненормальні, що так не заведено у військах. У всіх іде ворожнеча і змагання, а ми один одному допомагаємо. І це було не тільки в мене з ними, а у всіх з усіма. У нас було таке виховання.

Репліка Павла Сбитова в інтерв’ю на радіо

- Всім відомо, морська піхота – це як сім'я. Всі друзі, всі побратими. І коли підрозділ виходить на такі довгі марші, там оця сім'я і показує себе. Тобто один одному допомагають, ніхто нікого не кидає. Мета не в тому, щоб доказати комусь, наскільки ти фізично сильний, можеш пройти 60-100 кілометрів, 150. Мета в цьому, щоб оцей колектив і цей підрозділ, який вийшов разом, вони разом повинні йти.

Богдан Пржегалінський, військовослужбовець 503 ОБМП

- Знав його вже дуже багато років. Він був моїм найкращим другом. Разом жили, разом проводили час. Я знав його досить добре. Я розумів, що він переживає, але він своїм видом нікому цього не показував. І особовий склад на нього дивився і також розумів, що командир має бойовий настрій досить високий, спокійний, розсудливий, ніякої паніки не було. Сконцентровано ставив бойові завдання і управляв боєм. Це талант.

Олександр Свинарчук, військовослужбовець 36 ОБрМП

- В п'ятницю зранку частина батальйону, я, Павло і багато інших хлопців, були заплановані навчання Agile Spirit в Грузії. Через п'ять днів ми мали виходити кораблем з порту Очаків на Грузію через Чорне море. Командир дав дозвіл під Павлову відповідальність, тим, хто задіяний в цих навчаннях, з'їздити додому, зібрати речі, які там були необхідні, відпочити, побачити батьків. Сидимо вечеряємо, Павло каже: "Дивись, для чого нам їхати в Маріуполь? У нас є чотири дні. Їдьмо до мене, до батьків у Львівську область. Ми їдемо з Одеси. Я думаю, що ми зараз ніяких квитків, в принципі, не найдемо. То що ти тебе пропонуєш?". Мені прийшла ідея, я кажу, "Зарплата у тебе ще є? У нас тільки зарплата прийшла". Він каже, "Ну, є". Ну так зараз шукаємо машину на бляхах. Купляємо машину і їдемо до мене, їдемо до тебе, вертаємося, у нас ще буде машина. Та все, чудово, давай, шукаємо.

Репліка Павла Сбитова в інтерв’ю

 - Морська піхота — це три стихії. Це повітря, це земля і це вода. Повітря ми пройшли, землю ми доказали, якими ми сильні на землі під час виконання бойового завдання. І зараз на морі ми також доказали, що ми можемо бути ще й моряками. Я справжній морський піхотинець на всі три сторони, на всі три стихії. Я ще й моряк. Зараз підрозділ морської піхоти переміщається на міжнародні навчання Agile Spirit 2019 в Грузію. Навчання цього року дуже масштабні, із залученням українського сухопутного компонента в складі роти, з технікою та ще й з військовим кораблем, на якому зараз проходимо оморячування.

Дмитро Багатюк, військовослужбовець 503 ОБМП

- Шуткували над тим моментом, що він як їздив за кордон, то там платили у валюті за відрядження. І він дуже інтенсивно їздив. І там він приїде. "О, брат приїхав із заробіток". Все, всі гуляємо, відпочиваємо. Потім, оп, проходить трошки часу, там зарплату задержують, або там не розрахували, там все потратилося. І сидимо такі, так, мабуть, Павлентія тре відправлять за кордон на заробітки. (сміється)

Репліка Павла Сбитова в інтерв’ю

- Ми ж прагнемо в НАТО. І як країна, яка в майбутньому буде, і я впевнений в тому, що вона буде членом НАТО, нам потрібно взаємодіяти зі всіма країнами і вміти взаємодіяти в будь-яку хвилину з різними країнами. Це перше. А друге, саме з грузинами ми повинні взаємодіяти, тому що в нас спільний ворог.

Мама Павла Сбитова Іванна Сбитова

- Він, знаєте, що хотів в першу чергу? Він хотів, щоб ми йому хату в Маріуполі купили. То напевно був рік 2018-й, 2019-й. І він щось так загорівся бажанням. Я кажу, Павло, ти п'ять років відслужиш – і вже залиши ту армію. Та яка, кажу, в Маріуполі хата? Про що ти говориш? Він каже, мам, там такі дешеві, отакі класні хати продають. Я кажу, то про що ти говориш? Де Маріуполь, де ми? Відслужив, кажу, нічого. Трошки, кажу, приїдеш додому, - А що я буду вдома робити?

Я кажу, якщо будеш робити вдома, то вдома теж є якісь роботи, підеш на роботу. А він з мене так посміявся, посміявся: ти, мама, собі поговори, а я знаю.

Дмитро Багатюк, військовослужбовець 503 ОБМП

- Регулярні перебування в окопах, бліндажі, протяги, перемерзання вони тягнуть за собою здоров'я. І коли у нього були проблеми по здоров'ю, у мене, у Богдана, і ми так сідали ввечері, і ми розуміли, що хлопцям, яким по 25-27 років, у них такі проблеми зі здоров'ям, як у мужиків, яким по 50. У кожного військового, який служить більше п'яти років, у нього формується певний набір хвороб. І він казав, я не здивуюся, якщо я не доживу до 40 років. Тому це було неоднократно. Та й всі, в принципі, не дивилися далеко в майбутнє. Просто жили сьогоднішнім днем.

Богдан Пржегалінський, військовослужбовець 503 ОБМП

- Павло дістав численні поранення, які, на жаль, вже були не сумісні із життям. Після того, як я повернувся на командний пункт, він вже був мертвий. Я одразу не міг повірити, я ще помічнику-заступнику з артилерії кажу - Василю Олеговичу, може, ще живий, може просто без свідомості?

Дмитро Багатюк, військовослужбовець 503 ОБМП

- Приїхала машина, і я, виходить, лежу, бо були осколкові поранення обличчя і ноги. Я лежу просто на траві, приходжу трохи до тями після всіх маніпуляцій і дивлюсь, метрів за 10 лежить чорний пакет. І я питаю у медика - це хто? Він каже - це Академік. І я такий розумію, що 20 хвилин тому, 25 хвилин я з ним говорив по радіостанції.

Богдан Пржегалінський, військовослужбовець 503 ОБМП

- У нього була можливість зайняти інше місце для командного пункту, але він зробив інакше. Він начальника штабу і оперативний відділ відправив на командному БТР на відтяжку, щоб вони мали зв'язок зі старшим начальником, якби можна було організувати якийсь інтернет для того, щоб передавати і отримувати інформацію такого плану. Він залишився, виходить, на командному пункті, я як начальник розвідки - завжди поруч з ним, начальник артилерії і декілька сержантів, які також допомагали на командному пункті.

Владислав Сочинський, військовослужбовець 503 ОБМП

- Противника вдалося відкинути. Перш за все, звичайно, це люди, які були на передовій. Найголовніша їм подяка. Бо те, що вони втримали, не розсипались, не піддались паніці, а далі продовжували бій, навіть чувши по рації, що командир загинув. Також до нас направили роту з 95-ї бригади. І там просто божевільні танкісти, які вривались в це село і розносили просто все. Вони метались по селу, їздили хаотично, розбивали противника. Тобто, також вони внесли частину в цю перемогу саме того бою. І в результаті цього противник здійснив відхід. Не вдалося йому прорвати наші позиції. Ми перегрупувались, і нам дали команду здійснити відхід вже до населеного пункту Новоукраїнка.

Богдан Пржегалінський, військовослужбовець 503 ОБМП

- Всі були шоковані, тому що втрата це була для нас, для всіх дуже велика. Для мене особисто, як втрата рідного брата. Для бійців, підлеглих, офіцерів також. Ввечері, коли вже бій трішки затих, я сказав, що не треба нікому дзвонити. Я особисто набрав маму Павла, тому що розумів, що хто, як не я, їй про це скажу. Хоча це було зробити максимально важко.

Мама Павла Сбитова Іванна Сбитова

- Я обдзвонила всіх і я думала, що це неправда. То його найкращий друг мені дзвонив, перший сказав. І потім зв'язок з ним перервався. Я вже до кого могла, до кого знала, я до всіх дзвонила. Я наш військкомат благала - привезіть мені дитину.

Богдан Пржегалінський, військовослужбовець 503 ОБМП

- Він завжди був попереду всіх. Його принцип лідерський був завжди серед бійців, завжди особистим прикладом. Він вважав, що підлеглі мають бачити командира завжди поруч з собою. А так як та ситуація, в принципі, достатньо була складна. І коли морпіхи бачили командира, який поруч з ними воює так само, як і вони, вони тоді надихалися і, скажімо так, ще з більшою завзятістю знищували ворога. Тому Павло, я вважаю, що прийняв певне таке рішення залишитися саме там.

Мама Павла Сбитова Іванна Сбитова

- Я де тільки не йшла до хати, з хати, зразу бачила могилу. Потім вже ближче до літа, як вже порозпускалися дерева, гілочки, і вони трошки прикрили мені з хати могилку. Ну так, дивилася, і воно так якось ставало мені трошки спокійніше. Не було жодного дня, щоб я не була на могилі. Та коли я два рази йду на роботу, скоріше вийшла на могилу. Йду з роботи, йду на могилу. На обід звідки не йду, не їду, постійно на могилу.

Тато Павла Сбитова Олег Сбитов

- Кожен день, якщо пропущу, я не можу пережити навіть. На могилку, на лавці посидіти. Там мені легше якось з ним говорити. Бо тут мені якось, бачиш, це вже стискає все. А там я сідаю на лавочку і так саме з ним говорю. А про що? Спогади. Вибачте, мені зараз тяжко трошки.

Мама Павла Сбитова Іванна Сбитова

- Навіть як ще його не привезли, я вже за ту нагороду знала, що зараз було якось за пару днів, що його нагородили. І не розуміла, що тут таке мені повідають. Кажуть, то він герой, він герой. Він герой… та всі герої. Він герой, а вже потім, вже після похорон, то вже так мені, ну, якось воно відкрилося, що то його нагородили героєм і золотою зіркою. Що то найвища нагорода, яку держава може оцінити. Я горда за нього. Але мені дуже тяжко. Дуже тяжко. Розуміючи, що нічого змінити ти не можеш, що тільки треба миритися з тим. І розумієш, що ти не одна. Що купа таких матерів. А якщо подумаєш, що є матері, які навіть не похоронили своїх дітей, то тут вже нема про що думати. І кожен вечір прошу Бога і молюся, щоб чим поскоріше закінчилася та війна, щоб чим поскоріше настав той мир. І щоб ми такої біди не залишили для своїх внуків. Щоб ця смерть, ці подвиги тих наших дітей не були марними.