Штурмовик на позивний Jackson: "Я ніколи не нехтую безпекою. Ми тут не в карти граємо"

Автор: Ольга Москалюк

Євген на позивний Jackson пішов воювати у 22 роки. Не маючи військового досвіду, одразу став штурмовиком. Нині служить у підрозділі "Paragon Company" у складі "Спецпідрозділу Тимура" ГУР МОУ України.

Уночі на 25 лютого цього року, поки був на виконанні бойових завдань на фронті, йому спалили машину біля будинку батьків у Бердичеві. Євген вважає, що таким чином йому помстилися за публікацію з відео, розміщену ним у одній із соцмереж, де жінка в білизні танцює в клубі після початку комендантської години у річницю повномасштабного вторгнення.

- У себе на сторінці в Instagram я виставив публікацію із відео, як народ відпочиває у нашому місцевому клубі "Амстердам", де дівчина проявила себе не дуже з гарної сторони, - наводить деталі цієї історії. – У ньому проведено дві паралелі: війна та цей відпочинок.

Внизу був опис про те, що його мета – не бажання когось висміяти чи щось подібне. Питання в тому, як ми розбудовуємо свідомість суспільства ціною жертв захисників. Тобто йшлося не про те, що потрібно заборонити розваги та відпочинок. А про те, що кожен має усвідомлювати свою відповідальність перед тими, хто їх захищає. Мені почали писали коментарі на кшталт: "Швидко видали відео!" Я запитав, чому повинен це зробити? У відповідь: "Тобі буде не смішно. Певні люди вже проінформовані". Які саме – я не зрозумів...

- Хто саме писав такі коментарі? Ваші знайомі чи невідомі?

- Наприклад, писала знайома дівчина, яка дуже добре й давно мене знає. Ми навчалися в одній школі.

Так от, ще один момент. 24 лютого у мого племінника був день народження. Рідні відпочивали. Вночі до них йшов брат дружини мого старшого брата. Саме він побачив, як горить наша машина. Почав стукати у двері моїм родичам. Вони вибігли. Брат одразу набрав мене й по відео показав, що відбувається.

- Поліція затримала підозрюваного у підпалі. Ви раніше розповідали, що їх було двоє…

- Так, чоловік та жінка. Місцеві жителі. Але чомусь її не притягують до відповідальності. Місцева прокуратура повідомила поліцію, що не планують це робити. Чому саме – ще не розумію. Ми розбираємося в цьому. Хоча на камерах видно, як вони разом тікають з місця злочину. Навіть якщо вона не причетна до підпалу, але була на місці подій, чому ж не викликала пожежників та поліцію? Питання. А чоловіка затримали.

- Що зараз з ним?

- Йому на суді обрали запобіжний захід у вигляді тримання під вартою із можливістю внесення застави у 150 тисяч гривень. Не знаю, чи вносив хтось ці кошти. Думаю, навряд.

- На жаль, реалії такі, що досить часто трапляються випадки, коли військовим палять машини. Роблять це підлітки чи несвідомі громадяни за гроші росіян. Чому ви вирішили, що ваш випадок пов'язаний із публікацією?

- По-перше, машина була придбана відносно нещодавно, тому ніде особливо не світилася. По-друге, він же зізнався, що вчинив підпал…

- Але ж він теж міг зробити це за гроші, хіба ні?

- Я сумніваюся, що це було зроблено за гроші ворога. Бердичів – відносно невелике місто. Тут багато хто один одного знає.

- За вашими відчуттями, що далі буде з цією справою?

- Сподіваюся, що винні будуть притягнуті до кримінальної відповідальності. Тут дуже допоміг й публічний розголос. Чимало людей знають про цю подію, тому вже не так легко закрити очі на ситуацію.

- Як ви загалом сприймаєте ці підпали військових авто? Це про що?

- Для мене це категорично неприйнятно. Пам’ятаєте, як командир протитанкового батальйону 3-ї штурмової (Олег Романов. – О.М.) висловився з цього приводу? Треба на місці розстрілювати тих, хто таке робить. Але ж ми захищаємо країну на фронті не для того, щоб у когось забирати життя в тилу. Ми обороняємося від ворога. Однак, розумієте, таких потрібно притягати до відповідальності, причому привселюдно, щоб для всіх це було уроком. Якщо цивільні в тилу палять військові авто, значить, можуть здати позиції, піддаватися впливу ворога, який намагається зсередини розбити нашу країну. Тобто росіянам таке тільки на руку. Тому потрібно одразу присікти подібні дії.

- Ця ситуація є одним із показників ставлення тилу до фронту. Як ви вважаєте, якими зараз є ці відносини?

- Мені здається, стали гіршими. На початку люди були більш об’єднані. Але я розумію, що війна – це важкий період. Цивільним також складно через постійні тривоги, обстріли, прильоти тощо. Але ж військовим ще складніше. Знаєте, хто це добре розуміє? Ті, кого реально зачепило – у кого воюють близькі, рідні та друзі. Але є такі, що навіть не усвідомлюють, що означає "Слава Україні!" Дивуються, чому президент не підписує мирну угоду з росією, щоб швидше все вирішити. Вони не дивляться на ситуацію з іншого боку, що він на міжнародному рівні бореться за нас всіх. Він же міг сказати: "Без питань, зараз підпишу все, землі віддам, з людьми нехай буде що завгодно, а я поїду відпочивати за кордон". Але ж не робить цього. Відстоює країну. Дехто це не розуміє. Тож ми  у такому складному періоді. Звісно, військовим було б легше, якби єдність в суспільстві була такою, як на початку повномасштабної війни.

- Чому так сталося? Хіба лише через втому від війни?

- Тут впливають декілька факторів. Перший - це якраз втома людей. Другий - робота ворога, який також працює над тим, щоб створювати конфлікти всередині України. Третій - нечесні посадовці. Ми ж розуміємо, що в тих же судах буває так, що "рука руку миє". Народ на це дивиться, дратується, не вірить, що у нас існує справедливість. А потім виникають питання, чому люди виїжджають? Значить, не бачить тут належних умов для життя. Просто так людина не буде їхати з рідного дому незрозуміло куди.

- Корупція відіграє роль не лише у питання виїзду українців за кордон, а й мобілізації. Наприклад, чоловік призивного віку, який ще не потрапив до армії, читає новини про те, що крадуть навіть на оборонці. Це ж його демотивує. Що б ви сказали такому для того, щоб спонукати його йти воювати?

- Якщо людина цього не хоче, ти нічого не зробиш. Я пішов не тому, що мене попросили. Я хотів захищати своїх рідних, українців та країну. Так, мені стає важко. Я втомлююся. Але коли бачу дітей у прифронтових містах, звісно, мене це мотивує продовжувати їх обороняти. А ті, кого треба підбадьорювати та закликати йти у військо, вже на це не наважаться. Сьогодні зрозуміло, де лінія фронту, де відбуваються зіткнення, то такі не бачать необхідності долучатися. Це на початку було незрозуміло, що де. Тоді, дійсно, піднялися ті, хто хотів захищати країну.

- Розкажіть, до речі, як ви пішли воювати.

- Добровільно пішов зі своїм старшим братом. 4 лютого 2022 року мені виповнилося 22 роки. Через 20 днів почалася повномасштабна війна.

- Яким для вас було те 24 лютого? Ви взагалі напередодні розуміли, що може статися повномасштабний наступ?

- Я взагалі не розумів, що таке можливо. Коли почалися тривоги, я подзвонив брату. Він ще спав. Каже: "Женя, ти не виспався чи що?". Відповідаю: "Війна! Тут в Києві вже є прильоти. Збирай речі". Не повірив. За пару годин набирає: "Справді, війна. Збираюся". Я приїхав до Бердичева. Наступного дня ми повезли його дружину й маленького сина на польський кордон, щоб вони виїхали. 27-го вже були в лавах ЗСУ.

- Мобілізувалися через військкомат?

- Так. Ми одразу потрапили до Сил спеціальних операцій.

- Я так зрозуміла, ви до того не мали стосунку до військової справи?

- Ні. Я просто мав певний досвід поводження зі зброєю, знання з тактики. А у брата взагалі був "білий квиток", тож міг спокійно виїхати, але він лишився та пішов воювати.

- Де були на початку?

- У Київській області, Макарів. Потім Харків, Херсон, Запоріжжя, Куп’янськ, Бєлгород та багато інших міст. Побували майже на всій лінії фронту.

- Якими були перші враження від того, що відбувається? Про що ви думали?

- Що потрібно відстоювати кордони, розуміти, де перебуває ворог. Спочатку був адреналін. Я б не сказав, що у мене не було страху. Але працювали із холодним розумом. Через те, що брат був поруч, з одного боку, було легше, бо це підтримка. З іншого – важче, тому що ти усвідомлюєш: йдемо на завдання групою 7-14 осіб, то когось з нас двох може зачепити. Однак я усвідомлював: назад дороги немає. Ми робимо те, що потрібно.

- У перші дні в нас не вірили навіть наші західні партнери. Росіяни планували "взяти Київ за три дні". Ми не були готові до такого наступу. Ви тоді переживали?

- Я був впевнений, що Київ точно не впаде, тому що побачив, як об’єдналися люди, як без зброї ставали проти російської техніки та військових. Чітко усвідомлював, що нас не здолати. Боротимемося до останнього, але не дамо знищити нашу націю.

- Ви весь час були штурмовиком?

- Так.

- Це одна із найскладніших та найнебезпечніших військових спеціальностей. Чи не виникало у вас бажання її змінити? Зараз стрімко розвивається напрямок БПЛА, то деякі військові перенавчаються на пілотів.

- Я розвиваюся, можу працювати на різних напрямках. Але мені краще, коли відчуваю у руках зброю. Я розумію, що кожен вихід може стати останнім. Однак оскільки маю чималий досвід, чітко знаю, у якій ситуації, що робити. Хоч спочатку, справді, було важко.

- Штурм – це контактний бій. Ви з ворогом на близькій дистанції. Як це психологічно?

- Щоразу це складно. Але ти усвідомлюєш головне: або ти, або тебе. Тож ти не маєш жалості. Потрібно робити і все. Якщо ти помилишся хоча б на секунду, можеш назавжди залишитися на полі бою.

- Як це – вбивати людину? Чи ви так сприймаєте: переді мною ворог, якого треба знищити?

- Є такий анекдот: "- Я люблю збирати гриби? – Чому? – Тому що їх потрібно різати" (всміхається. – О.М.).

- Це про ненависть? Мені пригадалося, як у п’ятницю, 28 лютого, президент Америки Дональд Трамп заявив, що із нашим президентом важко домовлятися, адже він ненавидить володимира путіна. Тут виникає логічне питання, а яке може бути ставлення до тих, хто напав на нас та вбиває наших громадян, навіть цивільних, включаючи дітей?

- Скажу так: я люблю вбивати росіян.

- Але їх дуже багато. Це країна із чисельністю населення десь у 145 мільйонів…

- Нічого страшного. Так, важко протистояти. Пам’ятаєте, як кажуть? Один в полі – не воїн. Але я вважаю, що один в полі воїн, якщо є за що боротися.

- Пригадайте, будь ласка, історію з війни, яка вам найбільше запам’яталася.

- Ми штурмували селище на Куп’янському напрямку. Зайняли будинок. Тримали оборону. Того дня була погана видимість. Один із росіян, напевно, не знав, що ми знаходимося в цьому будинку, і планував зайти до нас з центрального входу (посміхається. – О.М.). Але вони були підперті балкою. Він почав штовхати, намагатися відкрити двері. Тут його доля і спіткала – застрелили. Потім розпочався контакт з іншими. Але одного нашого хлопця вбили прямо посеред будинку. А він буквально за декілька годин до того снідав, пропонував нам також поїсти. Пішов відпочити, щоб потім вийти нам на заміну. Але так вийшло, що під час бою його вбили…

- Ви сказали, що побували майже на усіх напрямках. Де вам було найскладніше?

- Спочатку під Києвом, коли ще не мав такого досвіду, як зараз. Був таким молодим та гарячим "коником-стрибунцем" (посміхається. – О.М.). До кінця ще навіть не усвідомлював, що і як. Це сьогодні я вже можу навіть передбачати, які можливі варіанти розвитку подій за тих чи інших обставин.

- Як би охарактеризували ворога? Який він – цей середньостатистичний російський штурмовик?

- Вони не дурні. Вміють працювати. Але я скажу одне: скільки б вони не навчалися, не докладали зусиль, українці – найсильніші в цьому світі.

- А як вони забезпечені?

- На напрямку, де ми нещодавно були, у них було все. Зараз набагато краще налагоджене забезпечення, аніж раніше. Зокрема по БПЛА. Крім того, вже більш вправні у роботі з ними. Тому нам важче пересуватися.

- І досі ретельно окопуються, так?

- Так. Така у них тактика бою. Це дуже грамотно. Людину в окопі важче знищити, аніж ту, яка  біля дерева. Але ми теж копаємо. Коли треба, я обов’язково це роблю. Це ж моя безпека. Я ніколи нею не нехтую. Це не та ситуація, коли можна таке робити. Як казав Зеленський: Ми тут не в карти граємо.

- До речі, про Зеленського. Ми з вами вже трохи зачепили геополітичну тему. Вже кілька днів (ми записуємо інтерв’ю третього березня. – О.М.) не вщухають розмови про зустріч двох президентів у Овальному кабінеті. Америка – наш стратегічний партнер. Якщо Україна втратить цю підтримку? (наша розмова відбувалася до появи інформації про те, що США призупиняють військову допомогу Україні. – О.М.). Як ви, військові, сприймаєте те, що відбувається на міжнародній арені?

- Я пишаюся нашим президентом, що він зміг відстояти країну. Йому не нав’язали те, що планували. Ви ж бачите, що нас одразу підтримали європейські країни. Думаю, рано чи пізно все одно дійдуть до вирішення цієї проблеми в інтересах України.

- Ми зможемо боротися без американської допомоги?

- Вовка боятися – в ліс не ходити. Дуже багато покладено сил, здоров’я, життів військових та цивільних, щоб просто піти на капітуляцію. Цього не буде. Я в цьому впевнений.

- Президент Франції Емманюель Макрон та прем'єр Великої Британії Кір Стармер запропонували встановити в Україні перемир’я на місяць "у повітрі, на морі і в енергетиці". Що ви про це думаєте?

- Перемир’я на місяць точно неможливе. Тут або потрібно вирішувати конкретно усе одразу, або стояти до кінця. Знаєте, якщо будувати будинок, враховуючи усі думки навколо, він одразу зруйнується. Найпростіше робити якісь заяви про те ж перемир’я на місяць, а як це зробити? Тим більше, за обставин, коли не бачили реальну картину на власні очі. Згадайте, як Зеленський на зустрічі спитав у віце-президента Венса, чи був він в Україні? На що той відповів, що бачив сторіз. Про що можна говорити?!

- Командир Третьої штурмової Андрій Білецький зауважував, що розмови про перемир’я демотивують бійців. На вашу думку, який вплив вони мають?

- Спонукають до зосередженості. Не можна розслаблятися. Це взагалі під час війни неможливо, незалежно від того, що відбувається в політиці. Тим більше, коли ти військовий.

- Про те, як інколи розслабляються цивільні, ми з вами вже поговорили на початку інтерв’ю…

- Знаєте, я ж не спонукаю до того, щоб цивільні забули про відпочинок. Мені також писали в коментарях: "Ти ж сам відпочивав у цьому клубі!" Відповідаю: "Звісно, відпочивав! Пройшовши мій шлях, думаю, ви взагалі б там прописалися". Я ж не приходжу туди роздягатися чи показувати, який я класний чувак. Я не вживаю алкоголь, наркотики, не палю. Просто йду змінити обстановку, відволіктися, зустрітися з друзями, поговорити. Коли я приїжджаю з бойових, перші дні взагалі не можу нормально спати. Мені сняться штурми. Буває, прокидаюся в холодному поту. Крайній раз, коли був вдома, так різко прокинувся й думаю: знову ця хата, холодно. Але відчуваю, що в ноги тепло. Щось не так. Можливо, я поранений? Дивлюся, а я у себе в ліжку. Фух! Треба піти вмитися й спробувати знову заснути. Але зазвичай вже не виходить. Просто лежиш і не розумієш, шо робити.

- Це, справді, велика проблема.

- Мене сильно рятує спорт. Я професійно займався ще з дитинства. У чотири роки мама відвела мене на карате, потім перейшов у бокс – отримав багато нагород, був двократним чемпіоном України. Потім пішов на джиу-джитсу, дізнався, що таке змішані єдиноборства - почав там виступати і теж став призером. Спорт, як я сказав, і рятує мене, і допомагає в моїй нинішній роботі. Коли приїжджаю з ротації, наступного ж дня обов’язково йду до зали.

- Коли буваєте вдома, думаєте про те, що вже можете повернутися назавжди? Уявляєте цей перший день після повернення?

- Поки ні. Багато разів про це думав, але не можу навіть уявити, як буде далі.

- А розмірковуєте над тим, чи залишитися в ЗСУ?

- Це дуже серйозне питання, яке треба буде вирішувати по факту. Тому що є бажання створити сім’ю. Я б не хотів, щоб вийшло так, як з моїм братом, коли він стільки часу не бачив свого маленького сина, адже постійно на війні. Мені дуже шкода такі родини. Не хотілося б, щоб і зі мною таке сталося.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото та відео надані героєм