Позивний Сірий: "Корейці просто стріляються чи ріжуть вени, але не здаються в полон"

Автор: Ольга Москалюк

Пілот на позивний Сірий нині проходить лікування після контузії, якої зазнав від прильоту ворожого дрона. Зізнається, що мріє про закінчення війни та повернення у цивільне життя. До повномасштабного вторгнення був тут фітнес-тренером і ніколи не брав до рук зброї.

- 24 лютого 2022 року я прокинувся, як більшість, від вибухів і зрозумів: війна! - згадує у нашій розмові початок свого нового на той час шляху. - Перше, про що подумав, - треба рятувати сім’ю. Попросив знайомого вивезти моїх рідних до села за межі Сум, а сам залишився в місті.

- Початок повномасштабної війни був важким для Сум.

- Так. Того ж дня сюди вже заїхали ворожі колони. Я з вікна бачив, як вони їхали моєю вулицею. Перші три дні я думав, що робити. Я ж не був військовим і ніколи не тримав в руках зброї. Але розумів, що потрібно йти. Тоді ми зі знайомим записалися до ТрО.

- До військкомату не ходили?

- Спочатку сходили. Але там були величезні черги. Мій двоюрідний брат пішов до військкомату 25 лютого, його взяли й видали зброю. А коли ми прийшли, то вже нічого не залишилося. При цьому, як я сказав, багато людей. Тому завдяки знайомому я потрапив до Тероборони. Неофіційно. У нас була група з десяти хлопців. Поділилися на квартали. Займалися патрулюванням вулиць та охороною будівель. Росіяни стояли на блокпостах. Місто опинилося в оточенні. Тут вже йшли бої.

- Ви брали в них участь?

- У перші дні ні.

- А навчання проходили?

- Трохи. Адже зброї тоді не було. У перші дні я мав лише пістолет і все (посміхається. – О.М.). Потім вже видали автомат АК.

- Як ви, тоді ще цивільна людина, сприймали те, що відбувається? Які були відчуття?

- Я побачив реальну згуртованість. З мого кола знайомих ніхто не виїхав. Всі були задіяні - хтось воював, інші волонтерили й допомагали. Такий був потужний прояв патріотизму. Знаєте, навіть не думалося про те, що щось може піти не так. Всі працювали, щоб протистояти.

Десь за місяць-півтора ми вирішили оформитися офіційно. Здали документи, але вони не пройшли. Тоді я вже пішов до ЗСУ, щоб не бути просто партизаном.

- І куди саме потрапили?

- Я спочатку поїхав до себе у Бринь (село Сумської області. - О.М.), звідки я родом, і де прописаний. Зайшов до військкомату стати на облік. Але там взагалі не було моєї особової справи. Відправили мене до Сум. Тут також даних по мені не було. Тобто мене немає! Знайомі казали: "Йди додому, тебе ніхто навіть шукати не буде!". Але я знайшов вихід, як потрапити до ЗСУ, через Хмельницький військкомат. Фізично туди не їздив. Лише відправив документи. Тоді ж все робилося нашвидку.

У нас в Сумах якраз набирався загін ССО. Все формувалося дуже швидко. Коли ми прийшли, нас спочатку відправили на навчання. Ніхто відразу в бій не кинув. Потім розподілили на групи по 12 осіб. Ми ще пройшли злагодження, після чого вже виїхали на бойові завдання.

- Куди?

- Спочатку працювали у Сумській області. Наш перший виїзд був на кордон з росією.

- Які задачі там виконували?

- У нас тоді було чимало різних задач. Наприклад, контрдиверсійні дії, тому що вглиб наших територій заходило багато ДРГ, які проводили диверсії як щодо військових, так і мирних жителів. Потім ми самі такі дії вчиняли вже щодо ворога. Також мали знаходити цілі, адже росіяни зі своєї території постійно обстрілювали прикордонні села. Працювали з усього – танків, мінометів тощо. Нашою задачею було виявити їх та знешкодити, щоб відтягнути далі їхню лінію та зменшити кількість обстрілів.

- Розкажіть історію, яка вам найбільше запам’яталася.

- У нас була дорога, на якій постійно змінювалися позиції. Вона добре прострілювалася – виїжджав танк і не давав хлопцям мінятися. Ми мали його знайти. Я на той час вже самостійно навчився літати. Мені двоюрідний брат за власні кошти купив дрон. Це був "Мавік", яким я не тільки проводив розвідку, а й робив скиди. Спочатку ж ми взагалі працювали без дронів, але зрозуміли, що без них дуже складно та небезпечно. Тому довелося навчитися. Так от поїхали ми шукати той танк. Зайшли в посадку, я підняв "Мавік" і відлетів. Бачимо – над нами висить якийсь безпілотник. Мені хлопці кажуть: "Чому ти завис над нами? Лети далі". Відповідаю, що то не я. І тут по нас починає працювати танк, який ми шукали (посміхається. – О.М.). Зробив три постріли. Ми лежали в окопчиках. Один прильот був дуже близько біля нас – між мною та нині вже загиблим побратимом упав уламок. Нам пощастило. Слава Богу, ми тоді всі вижили. Танк тричі вистрілив і, певне, росіяни подумали, що вразили ціль, тож припинили обстріл та прибрали дрон. Свій "Мавік" ми вже підібрали по дорозі, коли виїжджали.

- На той час дрони були на вагу золота…

- Я взагалі його дуже беріг. Але одного разу ми поїхали робити скид, однак мене заглушили РЕБом. Скид не спрацював. Я повертав дрон назад, а у нього сіла батарея, він впав біля нас і вибухнув. На щастя, нікого не зачепив.

- Коли тільки почали застосовувати БПЛА, дехто досить скептично до них ставився. Пам’ятаю, як на той час міністр оборони Олексій Резніков навіть називав "Мавіки" весільними дронами. А ви зробили на них ставку, виходить?

- Так. Коли ми втратили цей мій перший "Мавік", без дронів вже не виходили на завдання. Адже я в групі йшов у супровід. Ми не заходили на територію, не продивившись її. Бо було багато ДРГ, замінувань тощо. Тому весь час з ним. Одного разу лише його не використали, коли командир дав мені вихідний з нагоди мого дня народження. А наша група вийшла без мене, натрапила на росіян, і половина наших загинули… Я себе виню за те, що не пішов. Але вже так сталося.

- Де взяли новий дрон після втрати вашого "Мавіка"?

- Ми звернулися до командування, показали звіти своєї щоденної роботи й пояснили, що нам треба новий. Десь за три дні нам дали "Мавік". Потім знайомий бізнесмен купив нам на групу ще один. Тож у нас їх було два. Я пролітав рік, не втративши жодного з них. Всі вильоти були вдалі. Хоча нас сильно глушили і РЕБами, і "пушками", однак ми здорово літали. Але перед тим, як нас знімали з кордону, був останній вихід – незапланований та терміновий, адже неочікувано зайшла ДРГ, яку нам треба було знайти. Нас попередили, щоб літали обережно, тому що три дрони побратими вже втратили, тому що зв'язок глушили. Я долетів до позицій і теж втратив свій "Мавік". Наступного дня ми вже вийшли з бойових.

- І куди?

- На відновлення. Їздили на навчання до Польщі.

- Які враження залишилися від цього навчання?

- Ми там відпрацьовували контрдиверсійні заходи, а також мали заняття з БПЛА, які проводив я, як для наших, так і для поляків та норвежців, адже їх цікавив наш бойовий досвід. Три дні ми літали. У мирних умовах це було дуже легко (посміхається. – О.М.). Норвежці побачили, що ми вміємо, і передали нам десять "Мавіків 3Т". Знаєте, що цікаво? Поляки на кордоні без проблем їх пропустили. А в Україні не хотіли. Лунали навіть припущення: "Може, ви їх вкрали?!" Я сказав: "За вашими словами, ми їх вкрали в Польщі, але поляки нас з ними пропустили. Якось дуже дивно". Так ми й не зрозуміли того приколу. Зрештою, їх віддали. Потім вони залишилися в нашій частині.

- Куди вас відправили, коли приїхали?

- Нашу роту перевели в іншу бригаду, яка якраз формувалася. Ми приїхали. Пройшли злагодження. Я ще з’їздив на навчання до Польщі і отримав звання молодшого сержанта. Коли повертався, наші хлопці вже вийшли на курську область. Я поїхав на ППД, а тоді до них.

- Тобто ви брали участь у курській операції?

- Саме так. Правда, вже як штурмовики.

- А чому не як пілоти?

- Тому що там вже були навіть окремі роти безпілотників. Наші хлопці теж літали, але більшість роботи на себе взяли суміжники.

- Ви вже попрацювали пілотом і тут йдете в штурмовики, що, зрозуміло, вкрай важко. Як вам було?

- Бути штурмовиком, справді, нереально складно. Коли ми потрапили на курщину, втрати були дуже великі. Саме тут я втратив багатьох друзів… Про це навіть говорити важко.

- Як ви загалом сприйняли цю операцію? Ми вперше з боями зайшли на територію ворога. Яке це для вас мало значення?

- Багато хто говорив, що це круто й класно, що ми заходимо на територію ворога. А у мене було хвилювання. Я розумів, що чимало моїх знайомих звідти просто не повернуться. Так, я усвідомлював, навіщо потрібна ця операція, що у нас має бути сила на переговорах. Але мене бентежило, що буде багато втрат. Це найскладніше.

- Ви досі у курській області?(22 лютого, - ред. )

- Наші хлопці там. А я зараз проходжу лікування після контузії.

- Цього тижня (ми говоримо 22 лютого. – О.М.) про курщину заговорив і володимир путін. Заявив, що російські війська ніби перетнули кордон з Україною в курській області, яка межує із Сумською. В ЗСУ це заперечили. Мовляв, на нашу територію пробувала прорватися ДРГ, але її виявили. Про що це для вас?

- Відбуваються які-не-які переговори. Для нього дуже важливо донести своїм громадянам, що вони тут щось роблять. Так мотивує своїх військових та населення. Не більше того. Успіхів у них тут немає.

- У курській області воювали й військові з Північної Кореї. Ви їх бачили?

- Наживо ні. Лише на екрані. Мій знайомий пілот розказував, як їхні хлопці намагалися взяти у полон корейців. Ті просто стріляються чи ріжуть вени, але не здаються.

- Американське видання The New York Times з посиланням на офіційних осіб України та США написало, що військових КНДР, які воюють на стороні росії, вивели з лінії фронту у курській області, адже вони зазнали великих втрат. Це так?

- Не знаю, чи вивели їх. Але те, що вони зазнавали великих втрат – це факт.

- Як би ви загалом їх оцінили?

- Вони реально воюють. Вони підготовлені, зокрема і психологічно. Таке враження, що не бояться загинути. Хлопці знаходили у трупів записки з інструкціями, як поводитися у разі загрози полону – вбити себе.

- Ви літали лише на "Мавіках"? Чи на FPV теж?

- Особисто я лише на "Мавіках". Трохи працював на симуляторах, але на FPV не літаю.

- А подобається взагалі FPV?

- Взагалі так, але ніколи було навчатися. Щоб реально вражати цілі, потрібно дуже багато тренуватися. А нам треба було працювати.

- Росіяни вже почали використовувати оптоволокно. Як працюють з ним?

- Вони залітають на десять кілометрів, сідають на дорозі, чекають на колону, піднімаються і відпрацьовують по цілі. Тобто роблять отакі засідки.

- А ми?

- Ми також не стоїмо на місці. У нас чимало засобів ураження. У підрозділі мого знайомого, які є нашими суміжниками, FPV – це номер один. Вони завдають ворогу дуже великих втрат.

- Думаю, у них із забезпеченням все добре.

- Він розказував, що за день можуть втратити по 15 "Мавіків 3Т". Каже: "Ми можемо летіти ними в один бік. Бачимо – щось знайшли, але сідає батарея, то не повертаємо його, висимо й навіть падаємо. У нас дуже хороше забезпечення". Ми, на жаль, такого не маємо.

- У росіян як із забезпеченням? Часто чую від військових, що у ворога взагалі немає проблем із дронами.

- Взагалі немає. Безпілотників дуже багато. До речі, я звернув увагу, що вони роблять скиди звичайними дешевими білими дронами "Huawei". Він коштує десять тисяч гривень. Там їх тисячі! Один з таких зробив на мене скид, я отримав контузію.

- Що ви взагалі думаєте про росіян?

- Що я можу сказати, коли вони щодня обстрілюють наші міста?! По нашій області летить постійно. Найболючіше, що страждають звичайні люди – жінки та діти. Коли гине дитина, у мене нікому немає виправдань! Такого просто не повинно бути!

- Ми з вами згадали про путіна та переговори. Сьогодні у геополітиці відбуваються дуже цікаві події, зокрема у виконанні наших партнерів із США. Пам’ятаєте, як під час передвиборчої кампанії Дональд Трамп обіцяв закінчити війну за 24 години? Після інавгурації часові рамки змістилися на пів року, а далі Америка почала переговори з росією, але без України. Як ви це все сприймаєте?

- Знаєте, я не дуже вірив у обіцянки. Хоч дуже хочеться, щоб війна нарешті закінчилася. Але однозначно мають бути справедливі засади. Я зараз слухаю багатьох експертів. Дехто з них говорить, що Америка зробила такі умови, щоб обхитрити росіян. Не знаю, чи це так.

- Також розвивається тема, що Америка може, якщо не припинити, то скоротити допомогу Україні. Зокрема відключити Starlink. Що це для нас означатиме?

- Це для нас непроста історія. Думаю, таким чином тиснуть на нас, щоб погодилися на їхні умови.

Я згадував навчання в Польщі. Так от там один поляк, який воював у Афганістані, навчав нас топографії. Забирав телефони й планшети. Казав: "Я не довіряю нікому. Америці також. Вона в один момент виключить GPS, і ми залишимося без нічого. Тому вчіть карти" (посміхається. – О.М.).

- За вашими враженнями, поляки розуміють, що за певних обставин можуть стати наступними після нас?

- На базі багато хто з їхніх офіцерів хоч прямо не виступав за росію, але вони казали мені: "Як би не було, ви теж не святі". Критикували нашу владу, говорили, що ми влаштовуємо провокації і тому подібне.

- Але ж не ми напали, а на нас!

- Безумовно! Ми ж так і пояснювали – не ми ж пішли війною! Вона йде на нашій території. То про що говорити?!

- А що вони відповідали?

- Одне й те саме! "Ви провокуєте, все треба закінчувати". Такий, знаєте, ніби нейтралітет. Я б сказав так: там не всі за Україну. Дивіться, от вони викладають нам курс за книжкою. Ми відповідаємо, що так на фронті не працює. То вони на нас сердилися й казали: "Ми розказуємо вам так, як написано і все!"

- Ми з вами проговорили, що хотілося б, щоб війна закінчилася якомога швидше. Це зараз взагалі одне з питань, яке найбільше обговорюють – як в Україні, так і зовні. Ви робите для себе якісь прогнози з цього приводу?

- Я впевнений, що гаряча фаза закінчиться вже цього року. Але ж війна – це не просто стрілянина на фронті. Це досить непростий процес. Після того, що відбулося, після стількох наших втрат, найголовніше – людей, складно уявити, як з цим бути. Крім того, післявоєнний "вихлоп" триватиме багато років. Це буде важко.

- Справді, нам всередині ще доведеться вчитися жити та співіснувати по-новому.

- Знаєте, на що звернув увагу? Я на війні змінився. Буває, вже сам себе не впізнаю. З’явилася якась агресія, якої раніше не було. Розумію, що за таких обставин можу стати тягарем для рідних, адже інколи не контролюю емоції. Це погано. Так не має бути. Тому працюю з психологом.

- Після завершення війни ви плануєте повернутися у цивільне життя?

- Однозначно! Я про це мрію і вже будую плани на майбутнє.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані героєм