Найкращі незабутні враження - це коли влучаєш у танк чи склади артилерії, - оператор БПЛА Андрій

Автор: Ольга Скороход

Коли спілкуєшся з українським воїном, який не має претензій до свого командування, то не одразу віриш власним вухам. Таким стало інтерв’ю з оператором БПЛА Андрієм Бобровицьким (псевдо Восьмий) з Київщини. У мирному житті він займався екотехнологіями, на другий день повномасштабного нападу РФ приєднався до Сил оборони.

Зараз Андрій демобілізується з тієї причини, що лишився єдиним опікуном неповнолітньої дитини після смерті колишньої дружини, тому потроху збирає спогади й враження докупи. На його прохання ми не вказуємо назву підрозділу, у складі якого Андрій воював.

НАЙВАЖЧИЙ БОЙОВИЙ ДОСВІД Я МАВ У МАКАРОВІ

- Наскільки знаю, що перед тим, як потрапити до війська, ти фактично партизанив на Київщині. Це так?

- Не зовсім. Мій бойовий шлях почався у Макарові. На другий день повномасштабного вторгнення я відправив свою кохану за кордон, а сам склав рюкзак і пішов у місцеве ТРО. Це було зважене рішення, я дуже прагнув зупинити той лютий п#здець, який почався. Сам я не з Макарова, але на той час перебував там. Гарно запам’ятав, як дорогою зустрів двох юнаків, в яких запитав, де можна вступити до ТРО. Вони мені кажуть: "Ти що, придурок? Там навіть автомати не видають. Військкомат розбігся". Словом, вони не були налаштовані воювати. Макарів вже тоді обстрілювали. Я все-таки знайшов, де записатися у ТРО, але до мене поставилися з великою недовірою, бо я не місцевий. Сказали, що зброї не видадуть, але даватимуть доручення. І я просто ходив на чергування: сидів біля вікна, спостерігав за вулицею чи допомагав рубати дрова на кухні.

Вже у перший день свого перебування в ТРО я побачив, як через Макарів проїхала колона руснявої техніки. Вони в Макарові не зупинилися, ніхто їх там не затримував, тому містечку дуже пощастило в цьому плані. Їх розбили на Житомирській трасі. Вже потім досвідчені воїни мені розповіли, що воювати з колоною техніки в місті – це помилка, бо це призводить до знищення й окупації міст. Основна стратегія – вивести їх на відкриту територію за межі населених пунктів.

Коли Макарів почали активно бомбити, то я ходив на чергування на околицю міста: ми були в оточенні ворожих частин. У школі, де ми розташовувалися, влучив снаряд і ми переїхали на територію ферми. Тоді саме під’їхало підкріплення з Нацгвардії й ЗСУ, а мені нарешті видали зброю. Той час – мій найважчий бойовий досвід, тому що було багато загиблих і мало визначеності, практично відсутня комунікація між підрозділами. У тих випадках, коли треба було очікувати наступу, то люди без зброї сиділи біля тих, хто її мав, щоб у разі загибелі їх замінити в обороні. Але все це було дуже хаотично в плані організації. Керування взяли на себе колишні військові АТО, адже всі, хто мав адмініструвати, втекли: адміністрації військова і цивільна, поліція. Потім, коли вони повернулися після звільнення Макарова, то почали натякати про неприємності – мовляв, ті, хто були в ТРО, незаконно діяли зі зброєю.

- Далі ти потрапив у підрозділ БПЛА?

- Коли Макарів звільнили, я почав дізнаватися, хто в яку частину і який рід військ пішов. Не зміг потрапити у підрозділ свого друга, тому подзвонив своєму давньому товаришу-атовцю. Так я потрапив у підрозділ, одним з напрямків якого була аеророзвідка. Офіційно військовою частиною ми стали у травні (в/ч А4105), вона діє при Міноборони. Ми мали займатися тестуванням засобів розвідки, а не воювати. Потім вийшло так, що на нас дійсно поклали завдання тестувати техніку, яка з’являється в ЗСУ. Але такої роботи ніхто не любив, бо це не бої.

Я більшість часу займався коригуванням артилерії. До звільнення Херсона працювали на Миколаївському напрямку – Киселівка і Мирне.

Оселилися ми у самому Миколаєві у гуртожитку, який щоночі бомбили (як і все місто). Спершу я сам на завдання не їздив, набирався досвіду. Робочі виїзди почав робити як зв’язківець, забезпечуючи комунікації операторам дронів. Словом, сидів на Старлінку. Власне завжди до екіпажу БПЛА окрім оператора входять ті, хто працюють на прикритті, водії і так далі.

- Ти до того мав справ з БПЛА?

- Ні, зовсім не мав. Все моє навчання проходило на бойових. Я відповідав за зв’язок і комунікацію між усіма, зокрема шукав артилерію, яка готова відпрацювати по цілях, які виявляли наші хлопці. А вже пізніше почав їздити як корегувальник – тримав пульт з відеозображенням. Головне завдання було розбиратися у мапах і дуже швидко орієнтувати. Надалі у більшості випадків, коли ми працювали з БПЛА, я брав на себе саме цю функцію.

- Власне варто нагадати, що екіпаж БПЛА – це не одна людина…

- З якими б БПЛА ти не працював – хоч це маленькі мавіки, хоч великі дрони – там завжди діє команда. Робота коригувальника передусім полягає у хорошій орієнтації по мапах, щоб швидко пояснювати людині, де вона перебуває. Ця потреба є завжди – чи то оператор літає на маленькому літачку-камікадзе, чи на великому БПЛА.

- Ти виокремив цей нюанс, тому що бували проблемні випадки?

- Є багато людей, які навчаються літати на БПЛА, а потім виявляється, що у них топографічний кретинізм. Вони дуже гарно літають, але як тільки на бойових вони залітають у незнайому місцевість, то втрачають борти тільки так. Зрештою можуть втратити все просто тому що на 20 секунд могло випасти відео і за цей час літак опиняється в новій місцевості, а оператор не може роздуплитися, куди летіти.

Є цікавий розподіл, як роботу екіпажу БПЛА сприймають цивільні, і як це працює насправді. Дуже часто в реальності в екіпажі дві людини, що є штурман – корегувальник, який добре розбирається в території. Якщо він є, це ідеально.

Для мене є чудове порівняння зі снайперами. Вони працюють парою, де один натискає на спусковий курок, а інший – корегувальник. І саме другий номер є професійнішим, саме він дає вказівки першому номеру. Так і в екіпажу БПЛА успішне ураження живої сили ворога чи техніки – це завжди спільна робота. А якщо екіпаж розростається завдяки збільшенню кількості бортів, то часто над однією ціллю працює два екіпажі.

У 2022 РОЦІ ЗАВДЯКИ ШВИДКОСТІ Й ГОРИЗОНТАЛЬНИМ ЗВ’ЯЗКАМИ МИ ВИГРАВАЛИ

- Опиши свої перші спогади й емоції від безпосередньої роботи перед лінією фронту.

- Коли ми ще були на Миколаївщині в районі Тернових Под, Барвінку, Крутого Яру. Там була водокачка, по якій відбувалися штурми постійно. Ми працювали через день, і це було дуже гуманно, бо якщо по десять годин підряд працювати щодня ще й при хорошій погоді, то все розмивається у голові. Я був солдатом і зараз демобілізуюсь у званні солдата. Тоді я, звісно, зацікавився військовою тематикою і на ютубі інколи дивився п#дарські інтерв’ю, щоб вивчити ворога. Для мене видалося дуже приємним і цінним для мого его інтерв’ю з якимось російським генералом, щоб зрозуміти наскільки у нас класна армія. Йому журналіст ставить питання: "А правда, що в українській армії корегувати арту і викликати вогонь артилерії може навіть старший сержант?". Той генерал каже: "Так, є такий недолік, що в російській армії артилерію корегують офіцери". І я сиджу і думаю: я – навіть не сержант, а звичайний солдат, який ніколи не мав стосунку до війська, і який робить ефективну роботу з коригування.

Тоді в російській армії працювали так: щось виявляли, відправляли на штаб, розвідка зі штабу повідомляла про ціль і далі це спускалося до артилерії. Тепер в армії РФ це спростили, тому вони стали ефективнішими і швидшими у плані відпрацювання по цілях. А у нашій армії парадоксально, але все ускладнили. У 2022-му завдяки швидкості й горизонтальним зв’язкам ми вигравали. Тобто двоє рядових з екіпажу дронів могли напряму скорегувати ціль і артилерія через 5 хвилин відпрацьовувала по цілі. Було багато необлікованих боєприпасів у артилерії, і це рятувало. Тобто коли армія була наполовину на самоврядуванні у перший рік, то це було просто офігєнно.

Потім з’явилася така річ як пряма трансляція і у багатьох корегувальників вона забрала роботу.

- На Херсонщину ви переїхали після звільнення цих територій. Там виконували аналогічну роботу?

- Так вийшло, що за всі два з половиною роки, поки я воював, ми постійно працювали на півдні. У цьому великий плюс, тому що ми дуже гарно знали місцевість. Це нам врятувало чимало бортів. Нам пощастило, що у 2022му і 2023-му та частково 2024-му в нас був хороший польовий командир. Бо якщо кожен місяць чи тиждень тебе перекидають на нові місця, то велика імовірність або втрати літачка, або неповноцінного виконання роботи. На жаль, в останні місяці цього стало дуже багато.

- На які цілі ви передусім спрямовували арту і як би ти оцінив вашу ефективність?

- Ми працювали в основному проти техніки. Наша робота була сильно пов’язана з тим, як працює арта. Якщо артилерія влучала за переданими нами показниками, звісно, це діло. А ефективність арти своєю чергою залежить від багатьох чинників, зокрема від того, які у них стволи й порохи.

На щастя, навіть якщо арта влучає поруч з ціллю, то це також має ефект. Це суть контрбатарейної боротьби – якщо наша арта працює по їхній арті, хай і не завжди точно, то вони тікають або перестають працювати. Звісно, найкращі незабутні враження, це коли разом з артилерією влучаєш у танк чи склади артилерії.

- Як щодо ефективності по збереженню живої сили?

- У нас не було загиблих, дяка командиру. Ми були прикомандировані до 59 бригади. Фактично не було відпусток, але і не було напрягів, як у більшості людей по інших підрозділах: працювали день через день.

Є БАГАТО ВИПАДКІВ, КОЛИ КРАЩЕ НЕ ЛЕТІТИ І ЗБЕРЕГТИ ДРОН, НІЖ 100% ЙОГО ВТРАТИТИ

- На яких бортах тобі доводилося працювати, зокрема українських?

- На початках більшість БПЛА були звичайні спортивні літачки. Були й абсолютно неймовірні девайси. Наприклад, так звана "Корова" – великий літак, який міг носити до 20 кг корисного навантаження. Це літачок до 3 метрів у розмаху, склеєний зі скотчу. Пінопласту й фанери. Але ця штук літала, носила велику вагу. Його використовували для того, щоб бомбити посадки, бо був неточний. У ті часи ще не було проблем з тим, що давили джипіес.

З того, що в Україні є недороге, мені дуже подобалося літати на "Валькірії". Це досить непоганий фотоліт, хоча останнім часом він морально застарів. Ми зробили на ній багато роботи. З тих, на яких я не літав, але з якими працювала наша команда, непогано себе показав "Сич" - він може виконувати і роботу по розвідці, і бути бомбардувальником. З дешевих фотольотів, які я вважаю нормальними, - R Wings.

- Чи робили ви аматорські скиди, як це часто практикувалося у нашому війську?

- Командування частини нам заборонило використовувати мавіки для скидів, тому що це було абсолютно неефективно і дуже дорого у нашому випадку. Є дрон, що коштує 4 тисячі баксів і ви почепили на нього скид, віднесли кудись і поранили одного русака. Однак у цей же час за допомогою цього дрона могли скорегувати артилерію, яка відпрацює по ворожій техніці. А хороша артилерія біля нас, як правило, була. По-друге, при скиді збільшується імовірність втрати дрона. І якщо на завтра у вас закінчаться дрони, а вчора ви втратили останній при скиді, то це нерозумно.

- Тобто якщо поруч немає арти, то це виправдано, а якщо є, то ліпше мавік використовувати для розвідки?

- Думаю, що це питання бажання. Завжди можна знайти арту, яка з тобою працюватиме.

- Як щодо дронів, які працюють суто на скид?

- У нашому колективі оперували R18, який був призначений саме для бомбардування. Коли в нас з’явився R18, то ми спалили кілька укріплень, але потім його припинили використовувати, тому що дуже сильно збільшилося подавлення наших дронів з боку ворожого РЕБ. Імовірність втрати дона при такому подавленні була 100%, тому ми передали наш R18 іншому підрозділу. Тобто є багато випадків, коли краще не літати і зберегти техніку і вилетіти, коли буде можливість, ніж полетіти і все втратити.

- І наскільки я знаю, шукати втрачені дрони командування вам також забороняло.

- За пролюбленим дроном ходили найбільш відчайдушні, причому так, командир забороняв це робити. Головне завдання нашого командира – щоб ніхто не загинув.

- Зараз в Україні різні виробники виготовляють і тестують дрони різних типів на будь-який смак. Чи маєш особливі симпатії?

- Я виступаю за чесність та ефективність. Сучасні безпілотники, які виготовляються в Україні і коштують 800 тисяч гривень, мають проблему таку, що вони не коштують 800 тисяч. Їх навпаки треба робити більше і не робити дорожчими.

Однак традиційно якщо є якась сфера, де можна заробити бабла, то з’являються персонажі, які влаштовують певне виробництво для ЗСУ за завищеною ціною. Якщо дивитися на ті ж дрони у розібраному вигляді, то все це коштує 100-200 тисяч максимум, а ціну ставлять тисяч 800. І я розумію, що якби ставили адекватну ціну, то ми би отримували таких літачків більше і ефективність війська стала би більше.

- Наприклад?

- Є борт-камікадзе "Чаклун" і є борт-камікадзе "Дартс". За характеристиками я вважаю "Дартс" значно кращим порівняно з "Чаклуном". Він несе більшу вагу, летить далі, має донаведення. За той період, поки ми з ним працювали, він дуже круто розвивається і розробники дуже прислухаються до думки операторів. Більшість же розробників навпаки хейтять за фідбек і навпаки звинувачують у втраті літака.

"Чаклун" коштує 240 тисяч, а "Дартс" - 40 тисяч. Нагадаю, це літачки-камікадзе, які летять в одну сторону. "Дартс", який дешевший і кращий, для нас купуються волонтери, а "Чаклун" має замовлення від Міноборони. У першому випадку люди дійсно намагаються зробити доступну якісну зброю, щоб ми могли вражати ворога і перемагати.

- Як би ти оцінив роботу українського РЕБ – наскільки він ефективний щодо ворожих дронів і наскільки заважав українським?

- Наш РЕБ постійно давив. По-перше, вони стоять з нашого боку і розташований по лінії фронту позаду бплашників. У русаків ситуація аналогічна, але вони, можливо, за рахунок своєї централізації можуть не давити певні свої частоти. А взаємне використання чужих частот, бо їх не давить РЕБ – це стандартний підхід.

Це як з артилерією. Якщо ми працювали на Миколаївщині, то кількість боєприпасів і кількість арти була 1:10. Тобто якщо ми по них випустили 0 снарядів, то в нашому напрямку полетіло 100. Абсолютно та сама ситуація з РЕБом. Має значення щільність покриття, якість його роботи і кількість одиниць, які цим займаються.

До того ж, варто розрізняти РЕБ і РЕР. У більшості випадків ми програємо і в тому, і в тому. Але в принципі в України доволі хороша радіоелектронна розвідка – це я говорю про ситуацію станом чотири місяці тому. Тим більше якщо врахувати, що русаків набагато більше, їхня армія багатша і забезпечена яскравіше. У 2023 і 2024 рік ми повністю були скореговані і знали, що і коли над нами літає.

Я НЕ ВІДМОВЛЯВСЯ ВІД РУТИННИХ ЗАВДАНЬ, ЯКІ ВСЕ Ж ТРЕБА РОБИТИ

- Хрест Доблесті ти отримав за певну операцію чи за всю службу?

- Це за всю роботу, коли ми працювали в складних умовах там, де інші працювати не хотіли.

- Відмовлялися?

- Не відмовлялися, просто казали, що літати з тієї позиції небезпечно – або дуже близько або це було те, що називають дурною роботою, яку ніхто не хоче виконувати. Однак є дуже багато рутинної роботи, яка потрібна. Грубо кажучи, постійно слідкувати за протилежним берегом Дніпра. Це не дуже веселе заняття, бо просто треба серед ночі сидіти і дивитися на екран. Якщо за ніч пропливе один ворожий катер і його вдасться обстріляти, то це вже добре.

- Як ти пояснюєш, чому ти погоджувався, коли інші відмовлялися?

- Було бажання багато працювати і щоб від роботи була користь. Є рутина, яку все ж треба робити.

- І ти досі солдат, за два з половиною роки війни не було бажання піти вище?

- Так мені було комфортно, бо чим вище по службі, тим з більшим бюрократичним маразмом маєш справу.

- Як долали страх? Адже він є навіть у рутинних, як ти кажеш, ситуаціях.

- Іноді було дуже страшно там, де боятися не потрібно, просто часом ловив паніку. А інколи навпаки там, де варто боятися, не було страшно завдяки загальному розслабону – просто сиділи й чекали, коли довкола все обстрілювали, сподіваючись, що в наш бліндаж не влучить. Або коли бачиш у чаті, що у нашому напрямку летить КАБ, а потім чуєш його і тоді радієш, адже це ознака, що не влучить у тебе.

Як долати страх? Головне долати його, коли їдеш на роботу, щоб власне виїхати. А коли ти вже на місці, то вимушений з цим боротися.

 Ольга Скороход, Цензор. НЕТ