Позивний Агроном: "Якби ми мали якесь серйозне посилення, наприклад, миротворцями, росія могла б опинитися у максимально невигідному становищі"

Автор: Ольга Москалюк

Сергій майже три роки воює на Донбасі. Командує ротою безпілотних систем 5-ої ОШБр, бійці якої працюють на наземних дронах. Має позивний Агроном, який отримав ще у 2015 році, коли в лавах добровольчого підрозділу "Карпатська Січ" брав участь в АТО. Тоді був студентом Подільського державного університету, де якраз навчався саме за цим фахом.

- Чому у 2015-му ви вирішили піти воювати?

- Я ріс та формувався із патріотичним світоглядом. Був членом націоналістичної організації. Займався громадською діяльністю. Загалом перебував у компанії такої молоді, яка мріяла, бажала і готувалася до того, щоб в Україні нарешті була українська влада. Ми ходили у походи, займалися спортом, проводили різні просвітницькі заходи й акції, зокрема на річниці історичних подій. У 2014 році деякі депутати називали нас неофашистами. Добре пам’ятаю, як ми у Кам'янці-Подільському організовували марш до дня народження Романа Шухевича. Інна Богословська (на той час народний депутат від Партії регіонів. – О.М.) заявила, що ми – неофашисти, а цю подію влаштували, щоб лякати людей. Хоча ми просто хотіли гідно вшановувати українських героїв. Але виступали проти того, щоб у владі були такі діячі, як вона, які мають проросійські погляди. Ми прагнули змін. Так і долучилися до Революції Гідності й стали її активними учасниками, зокрема і під час тих буремним подій.

20 лютого ми були на Інститутській під час розстрілу Небесної Сотні. За кілька метрів від мене вбивали людей. Я бачив, як влучають їм в голови. Але ми все одно кидалися у вир тих всіх подій. Усвідомлення, в яких серйозних перипетіях ми побували, прийшло пізніше. Особисто я десь через день, коли знову пішов на Інститутську, отримав перший досвід ПТСР. Зрозумів, скільки людей загинуло. Реально впав у депресію. Через деяких час усвідомив, що треба готуватися до війни. росія ж вторглася до Криму, пішла на Донбас. Тож потрібно було долучатися і продовжувати боротьбу. Спочатку намагався офіційно потрапити до армії – подавав заявки до батальйонів МВС, які тоді формувалися, проходив співбесіди. Але через бюрократію та затягування втрачав час, то вирішив не чекати і на початку 2015-го поїхав на війну добровольцем. Воював до серпня.

- Чому лише до серпня?

- Вирішив, що продовжуватиму навчання. Переді мною стояв вибір або повернутися вчитися, або йти до армії на контракт. Але на мене тоді дуже сильно вплинуло невиконання Мінських домовленостей. Почалися ці моменти з припинення вогню, заборонами його відкривати, з’ясування, хто саме у нас їх порушив тощо. Тоді був день народження у Данила Касьяненка – хлопця, який прийшов до "Карпатської Січі" на день пізніше за мене. Йому було 19 років. І він загинув від обстрілу 120-м мінометом якраз під час режиму припинення вогню… Це на мене дуже вплинуло. Я почувався пригніченим. Як так, що нас обстрілюють, а нам заборонять відповідати?!

- Як ви потрапили вже на повномасштабну війну?

- До речі, до неї я теж готувався. На фоні заяв про можливий наступ ми з друзями зібралися й почали проводити у себе в місті (у Кам'янці-Подільському. – О.М.). вишколи для цивільних. Протягом лютого займалися із макетами автоматів, гранат тощо. Давали людям базові знання із поведінки зі зброєю, безпекових заходів, щоб вони банально вміли захищатися у разі чого.

Коли почалася повномасштабна війна, ми одразу подалися до військкомату. Там через величезний наплив людей усіх не могли опрацювати. Нас направили до ТрО, де теж все лише формувалося. У Кам’янці-Подільському на той час захист був не потрібен, то ми з побратимами вирішили їхати до Києва. 28 лютого вже долучилися до оборони міста.

- Ворог тоді швидко просувався. Про що ви на той момент думали?

- Я розумів, що столицю треба утримати за будь-яку ціну. Це було надзвичайно важливо. Мені реально подобалося, що була величезна кількість добровольців із високим рівнем мотивації, які йшли в бій. Ми були в підрозділі "Карпатська Січ". Це було дуже різношерстне військо. Хтось не мав шолома, у іншого бронік з однією плитою і таке інше. Але ми брали РПГ та їхали до сірої зони на Броварський напрямок, щоб полювати на ворожі танки, зупиняти техніку, яка потихеньку просувалася. Коли ми заїжджали у села, де не було наших військ, нам допомагали місцеві, зокрема мисливці з рушницями. Люди виявляли техніку, на яку ми готували засідки. Робили "коктейлі Молотова". Народ був дуже вмотивований. Нічого дивного, що росіяни були змушені відійти, тому що супротив виявився дуже потужним. Це було реально круто! Наприкінці київської кампанії нас перекинули на Ірпінь та Стоянку. Тут люди були настільки заряджені, що ніхто ворога за річку не пустив би. Росіяни тоді понесли надзвичайні втрати.

- Якими там були бої?

- Для мене це було схоже на АТО, але з більшою кількістю диверсійних дій. Ми намагалися створювати ворогу несподіванки. Продумували, як він далі може просуватися, то робили засідки. Тоді дрони були мінімально активні, то ми могли пересуватися вдень. Найбільшою небезпекою було потрапити під артилерійський обстріл. Адже арти у них було дуже багато. Але коли ти розумієш, як все працює, то вже можеш маневрувати.

- Як ви опинилися у 5-й штурмовій?

- Коли ворог відступив з Київської області, ми ще проводили зачистку Стоянки та Стоянки-2. Після цього наш добровольчий підрозділ перекинули на Ізюмський напрямок. Але ми розуміли, що війна надовго. Тож хотіли офіційно ставати на службу в ЗСУ. У нашому підрозділі це було зробити складно. Ми з хлопцями якраз дізналися, що формується 5-й окремий штурмовий полк. Нам розповіли про його перспективи. То ми вирішили піти сюди.

- Ким ви спочатку тут були?

- Після оформлення зайняв посаду водія у гранатоментному взводі роти вогневої підтримки. Менше аніж за місяць перший батальйон відправили вже на бойові. Нас – у підсилення. Тож в червні 2022-го ми вирушили на Лисичанський напрямок. З того часу ми знаходимося в зоні виконання бойових завдань. Тобто за кілька місяців вже буде три роки, як ми на Донбасі. З часом я став командиром відділення у гранатометному взводі. Потім нашу роту розширювали, додавали нові підрозділи. До мене звернулося командування з пропозицією прийняти керівництво одного з новостворених взводів – кулеметного, який озброєний важкими кулеметами "Browning". Я погодився. Тоді став на посаду головного сержанта і почав виконувати обов’язки командира взводу. Сформувався колектив. Ми успішно виконували поставлені завдання. Взимку 2023-го нас перекинули на Бахмут. Ми допрацьовували з гранатометами. А з весни воювали кулеметами. Того ж року прийшло розпорядження про те, що із кулеметників потрібно відрядити людей для навчання на наземному дроні, який озброєний кулеметом "Browning". Тож влітку ми почали освоювати цей напрямок. За штатом це був один із перших підрозділів, який працював із такими дронами. За кілька місяців я став командиром такого взводу.

- Загалом ми маємо більше інформації про безпілотні літальні апарати. Про наземні дрони менше говориться. Розкажіть, які вони мають переваги? Чим вам особисто подобаються?

- Ми менше знаємо і чуємо про наземні дрони, тому що це та галузь, яка поки що розвивається. Набувається досвід. Кожен дрон знаходить свою нішу, або вона змушує створити під неї якийсь зразок, який би мав виконувати певні завдання. Тут загалом є як свої переваги, так і недоліки. Якщо порівнювати із безпілотними системами, наземні дрони можуть реалізовувати ті задачі, які для повітряних поки недосяжні. Починаючи з доставки великих вантажів, евакуації поранених, закінчуючи роботою з важким піхотним озброєнням. Ще наземні дрони застосовуються як камікадзе - як невеликі, які мають від десяти до тридцяти кілограмів, що прирівнюється до завдавання  ракетного чи бомбового удару, так і роботи, які можуть нести сотні кілограмів.

Основною перевагою перед повітряними дронами є те, що для наземних неважливо, яка погода. Ми не прив’язані до вітру, дощу, снігу чи туману.

- Ви частіше використовуєте ці дрони як камікадзе чи для перевезення вантажів?

- Наш підрозділ поки що нечисленний, бо ми на стадії формування, тому не можемо похвалитися якоюсь систематичною роботою у багатьох напрямках. Найчастіше застосовуємо дрони, які озброєні кулеметами. Вони несуть постійне бойове чергування та виконують певні завдання. А ситуативно проводимо місії з доставки вантажів або евакуацію.

- А як справи із наземними дронами у росіян? Думаю, ви це відслідковуєте.

- Так, ми спостерігаємо, що робить ворог. Поки активно їх не застосовує. Є поодинокі випадки. Тільки зараз росіяни почали більш-менш розвивати цей напрямок. Ми скоро можемо побачити наземні ворожі дрони серійного виробництва, які виготовляються на військових заводах. Вони мають ряд прототипів. Деякі безперспективні. Але якщо подивитися, то є такі, які створюватимуть певні проблеми. Але у мене є надія, що ми значно випереджатимемо росіян у виробництві, і наші дрони завжди будуть на крок попереду.

- Знову крадуть у нас ідеї, як це було із тими ж FPV-дронами?

- Звісно, крадуть і крастимуть. У війні усе, що стає успішним, масштабується, як у ворога, так і у нас. Тому що в цьому є доцільність. Ми бачимо, як за останні півтора роки безпілотні системи загалом наростили свій потенціал. Це сьогодні надзвичайно потужна зброя на фронті.

- Ви сказали, що у червні буде три роки, як воюєте на Донбасі. Як би ви описали ситуацію, яка там зараз склалася?

- За три роки бувало й гірше. Я б не сказав, що зараз надто погано. Так, ми ведемо оборонні бої, щоденно завдаємо ворогу величезних втрат. Звісно, локально маємо проблеми. Але ж це – велика війна. Тут буває різне. Загалом я вважаю, що ми ведемо вдалу оборону. На нашій смузі відповідальності лінія стабільна. Нічого критичного. Найголовніше, що у ворога тут немає особливих успіхів, і він має великі втрати. Ми розуміємо, що людські та технічні ресурси теж вичерпуються. Так, наразі у них вони потужніші, аніж у нас. Тобто вони можуть собі дозволити проводити "м’ясні штурми", але успіху не досягають.

- Чи можна вважати, що росія готується до перемир’я, про яке стільки часу говориться?

- росія готується до перемир’я. Вони активно кидають усі свої сили.

- Хочуть якомога далі просунутися?

- Так. Усі наступальні дії, які ворог проводить протягом півроку – це підготовка до перемир’я. Якби ми мали якесь серйозне посилення, наприклад, миротворцями, які б могли підсили ті ділянки, де не ведуться активні бойові дії, як-то на кордоні з Білоруссю, і ми у достатній кількості отримували озброєння та боєприпаси, росія могла б опинитися у максимально невигідному становищі. Вони активізувалися, щоб, справді, "відкусити" якомога більше, потім вступити в це перемир’я, і готуватися до наступного кидка. Хочуть отримати такий невеликий тайм-аут, щоб продавити свої інтереси, зокрема у зменшенні санкцій, а далі напасти на нас з новими силами.

- Впевнена, ви теж слідкуєте за тим, що відбувається у геополітиці. Як сприймаєте усі ці новини?

- Ми в цьому плані абсолютно спокійні. Продовжуємо виконувати всі завдання. Для мене та моїх бійців нічого не змінюється. Мотивація залишається на тому ж рівні, що і раніше. Навіть за цих умов стараємося нарощувати свої сили та збільшувати підрозділ. Активно проводимо рекрутинг, залучаємо людей, розвиваємося. У нас немає негативних настроїв. Зайняті своєю роботою, розуміючи, що за нас її ніхто не зробить. Наша доля реально в наших руках. Зараз як ніколи. Тому, хто ще вагається, варто доєднатися до Сил оборони. Я б хотів, щоб люди насамперед не впадали в паніку, не сперечалися в інтернеті, а йшли до війська, щоб бити ворога та захищати свою землю. Коли людина потрапить у такий підрозділ, як мій, знайде тут своє місце, стане оператором наземного дрона і з безпечної відстані робитиме так, щоб росіяни більше нікуди не просунулися. Це те, від чого реально залежить наше майбутнє.

- Окрім людей, нам потрібне озброєння. Вас не лякає призупинення американської допомоги (ми записуємо інтерв’ю шостого березня, коли США призупинили військову допомогу Україні після скандалу в Овальному кабінеті. – О.М.)?

- Ні, не лякає. Я особисто вважаю, що будь-які процеси – це добре. Погано, коли відбувається якийсь застій, та ситуація заходить до глухого кута. Зараз, як мінімум, ми можемо спиратися на твердий ґрунт. Ми не плекаємо ілюзій. Розуміємо, якою є реальність. Можемо її оцінити та рухатися далі. Наприклад, у тому, що відбувається, бачимо й позитивні тенденції – багато хто починає усвідомлювати ту складну реальність та повертатися до неї. Це краще, аніж чекати, що хтось за нас вирішить наші проблеми. Нам треба боротися.

- Командир 3-ї штурмової Андрій Білецький вважає, що ці весна і літо будуть найбільш непередбачуваними за всі роки російсько-української війни. У вас які враження?

- Я поділяю цю думку. Дійсно, події розгортаються непередбачувано. Ми не можемо оцінити, що буде через місяць. Все може обернутися і на нашу користь настільки добре, що сьогодні ми цього навіть не очікуємо. Не втомлююся повторювати: найкраще, що зараз можна зробити, це воювати та докладати тут максимум зусиль.

- А загалом ви думаєте про майбутнє? Пам’ятаєте, як наприкінці 2022 року президент Володимир Зеленський сказав, що після перемоги хотів би відпочити на морі, попиваючи пиво? Ви для себе маєте такий умовний "план дій"?

- Звісно! У мене є сім’я. Моєму сину нещодавно виповнилося два роки. Майже три роки наш підрозділ без ротацій. Так, я буваю у відпустках. Але ж ви розумієте…

Найперше, що мені хочеться, переможного закінчення війни. Я б хотів повернутися додому, до родини, сімейної справи – фермерства і працювати. Хоча, знаєте, я навіть не можу порахувати, скільки потрібно часу, щоб відпочити від цих усіх подій. Тим більше, ми ж не знаємо, скільки ця війна ще триватиме.

- Вам треба не просто відпочити, а поновитися, реабілітуватися. Але коли це станеться, справді, ми не знаємо. Я вам бажаю якомога швидше повернутися додому із перемогою!

- Дякую! Сподіваємось, це буде якомога швидше. Маю велику надію, що після цієї війни у нас і суспільство, і держава зможуть гідно підтримати ветеранів, щоб вони могли мінімально травматично повернутися до цивільного життя. Тому що ця війна дуже багато у всіх нас відібрала.

P.S.: Друзі, якщо ви маєте бажання доєднатися до роти наземних безпілотних систем 5-ої ОШБр, звертайтесь за номером рекрутингового центру бригади: +38 (095) 946 93 64.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані героєм