Владислав Пінчук: Росіяни вважають, що квадратний кілометр землі вартий будь-яких втрат у живій силі або техніці, бо залишиться за ними

Автор: Ольга Москалюк

Владислав Пінчук на війні з початку повномасштабного вторгнення. Але думає про те, як повернеться у цивільне життя – до своїх близьких та улюбленої справи.

Тут він був фотографом та засновником продакшну. Багато років займався фото- та відеозйомками. Нині ж командує мінометною батареєю 130-го батальйону ТрО у 241-й бригаді ЗСУ. Тепер його соцмережі наповнені військовим, а не цивільним контентом.

- У вас дуже цікава сторінка в Instagram. Ви переглядаєте фотографії, зроблені до 24 лютого 2022 року?

- Я достатньо часто переглядаю свої фотографії, але не у Instagram, а в галереї телефону, якій вже багато років. У мене буває такий ностальгічний вайб. Тоді я дивлюся фото із довоєнних часів. Не вистачає тих подій, зйомок, які я дуже любив. Іноді думаю: "Ммм, було ж так цікаво!". Але найбільше, чого бракує, це тих людей, з якими тоді спілкувався. З ними обірваний зв'язок, зокрема із тими, хто виїхав. Коли ти більше трьох років на війні, то коло спілкування, звичайно, звужується.

- Ви бачите, що змінилися?

- На сто відсотків! І на жаль, і на щастя. Але, мабуть, ми в Україні всі змінилися. Хтось більше, хтось менше. Однак повернути 2019-й чи 2020 рік неможливо. Звичайно, досвід, який я здобув за ці три роки на війні, мене змінив.

- Ви сказали, що дехто із вашого минулого кола спілкування виїхав за кордон. Це і чоловіки?

- Так.

- Як ви до них ставитеся?

- Це зрада усього – країни, принципів, інтересів. Ми з одним знайомим обговорювали політику, говорили про те, що ми – українці, такі бандерівці (посміхається. – О.М.). А коли почалася повномасштабка, людина, яка мала б доєднатися до боротьби, нелегально виїхала за кордон. Я просто обірвав усі зв’язки та сказав, що у нас до неможливості різні світогляди. Для мене чоловіки призивного віку, які виїхали за хабар, просто не існують. Вони мені не цікаві й зникли з моїх "радарів".

- Звернула увагу, що у 2022-му у вас перерва між фотографіями - майже місяць: 16 лютого ви в горах із дошкою для сноуборду, а 20 березня - у формі з автоматом. Такий між ними контраст. Я так зрозуміла, що друга зроблена в Ірпені, правильно?

- Це якраз перші бойові виходи – Ірпінь та Буча.

- В одному із інтерв’ю про цей період ви сказали: "Мені ніколи не було так страшно". Чому?

- Якраз через ці контрасти: ще вчора ти був цивільною людиною, їздив у гори, знімав контент, а сьогодні – долучився до війська. Далі – повна невідомість! Навколо все інформаційно "палає": купа новин, подій, а що робити, тобі до кінця не доводять. Ми, добровольці, не розуміли, як нам діяти?! Я деякий час побув у Києві. Потім мені запропонували: "А давай ти поїдеш до Ірпеня?!" Погодився. У мене ж був власний дрон, то долучився, як аеророзвідник. От ти їдеш, ночуєш на якихось умовних напівблокпостах. Ти не знаєш, що завтра буде. Взагалі не уявляєш масштаб того, що відбувається. Але усвідомлюєш: там тебе хочуть вбити. А от яким чином – невідомо. Так, ти бачив фільми про війну. Та і перебуваєш серед людей, які, ніби, знають, що роблять. От якраз в Ірпені я відчув, що у цивільному житті все навколо створено так, щоб ти не помер. Наприклад, на щитку написано: "220 В. Не влізай! Уб’є!" Або в метро на дверях написано: "Не притулятися". Тобто усе небезпечне обмотане таким умовним жовтим скотчем (посміхається. – О.М.). А тут ти вперше стикаєшся з тим, що зараз перейдеш на сусідню вулицю і тебе там вб’ють. Бо прилітають міни, працює снайпер, йде артобстріл. І ніде не написано, як від цього убезпечитися – ти маєш інтуїтивно відчути (посміхається. – О.М.). А страшно ж! Але ти вже погодився на цю всю історію. То повинен крок за кроком зрозуміти, як можеш бути корисним, як діятимеш? Ага, тут – свої, там – ворог. То давайте я спробую у них провести розвідку. Однак тоді все було достатньо хаотично. Панувала така атмосфера, що певний час здавалося: ми – якесь бандформування. Потім це, звичайно, змінилося.

- Ви тоді стикалися із ворогом?

- Я їх бачив, коли літав, виявляв їхні позиції. Вони навіть намагалися збити мій дрон. Але безпосередньо стрілкового бою у мене тоді не було.

- Що ви про них думали?

- Вважав їх загарбниками, гопниками, які прийшли забрати твою землю, майно, здоров’я. Щось схоже на ситуацію, коли ти ввечері гуляєш із дівчиною в парку, а якісь бандюгани намагаються на тебе напасти, відібрати телефон і познущатися, а ти пробуєш їм протистояти.

- Розкажіть історію, як вас перевіряли кодовим словом "паляниця".

- Було таке (всміхається. – О.М.). У перші дні повномасштабки я не розумів, як доєднатися до боротьби – куди йти, що робити. Оскільки у мене є дрон, почав шукати в цьому напрямку. Знайшов організацію під назвою "Аеророзвідка". Ми поспілкувалися по відеозв’язку. Долучився до них. Вони видавали завдання, наприклад, з дрона дивитися, що відбувається на підходах до міста, чи не їде ворожа техніка. Зараз я розумію, що це, скоріш за все, було малоефективним. Але на той час я так і робив. Відправили мене на Святошин. Я їду, піднімаю дрон. Під’їжджає поліцейська машина, забирають мене й везуть до дільниці. Там розпитують, хто я такий? Чи не шпигун? Ні! Для кого літаєш? І тут я задумався: справді, а для кого? Можливо, то шахраї? Блін, оце я попав (сміється. – О.М.). А на той час усі, включаючи поліцейських, були злі, налякані і, скажу так, неввічливі. Приводять мене до начальника відділку. Він мені: "Скажи паляниця!". Я кажу. Він: "Наче, не москаль! Дзвони тим, для кого ти літав". Я набираю. З’ясовуємо, що це організація, афільована Міністерством оборони. Вони підтвердили, що я для них літаю. Мене відпустили, віддали дрон, вибачилися, як могли (посміхається. – О.М.). Я їду звідти й думаю: треба йти у нормальну армію. Не вистачало ще, щоб свої мене замордували. Та ну його в баню (сміється. – О.М.). Наступного дня я вже долучився до київського ТрО.

- Ви вже вміли літали. Чому стали мінометником?

- Я свого часу закінчив військову кафедру. Коли почалася повномасштабка, просто прийшов добровольцем й почав літати. А потім згадав, що треба відновити документи. Отримав тимчасове посвідчення офіцера, де зазначено, що я – молодший лейтенант. Коли переходив до того батальйону, в якому зараз служу, сказав, що маю бойовий досвід пілота. Є свій дрон. Але командир військової частини сказав: "Ти – офіцер. Тому й поставимо тебе на відповідну посаду. Будеш командиром". Відповідаю, що у мене немає такого досвіду. Я не вмію! Для мене на той момент було дуже страшно взяти людей і вести їх в бій. Тоді командир запропонував: "Іди у мінометну батарею. Вчися тієї справи. А там побачимо". Я почав вивчати міномети, їздити із мінометниками на виїзди. Потім мене поставили командиром взводу, а через певний час – батареї. Так і склалося, що я пішов цим шляхом - у артилерію, а не аеророзвідку.

- Де ви тоді воювали?

- Наш батальйон брав участь у Харківському контрнаступі у вересні 2022 року. Там були перші бойові виходи із мінометами. Хоча у мене чіткої посади не було. Займався тим, чим тільки можна було – Старлінком, мінометами, забезпеченням. Просто їздив з людьми, виходили на позиції, стріляли, чергували. Тоді були чималі проблеми як зі зв’язком, так і з вертикаллю управління. Це зараз є "Дельта", всі знають "Кропиву", дрони літають 24/7. А на той час система тільки почала формуватися, тому все було трохи хаотично. Але ми були в динаміці. Нам казали: "Так, ви їдете туди". Тут же: "Збирайтеся, переїжджаєте в інше місце". Ти був піщинкою всередині цієї великої операції. Виконував накази – куди сказали, туди й їдеш працювати. Правда, добиратися було нелегко, адже кацапи, коли відступали, все мінували. Тому у нас в батальйоні було багато "300-х" і "200-х"...

- Ви воювали у Бахмуті. Яким для вас був той період?

- Важка, виснажлива і ризикована історія. Було дуже багато роботи і мало сну. Але тоді не літало стільки дронів. Я не уявляю, що б це було, якби їхня кількість відповідала нинішній. Однак сильно працювали ворожі "Птури". Доїхати до позицій було складно. Постійно підбивали. Мали багато втрат і в нашому батальйоні, і в сусідніх бригадах.

У самому Бахмуті було багато різних підрозділів. Через це система управління теж видавалася трохи хаотичною. Ти не завжди знав, чи є праворуч свої, чи вже відступили. Але такий був час.

- Ви зараз на Запорізькому напрямку (ми записуємо інтерв’ю 19 березня. - О.М.). Якою тут є ситуація останнім часом? І чи змінюється вона?

- Зараз цей напрямок достатньо стабільний. Якщо порівнювати із нашим досвідом на тій же Донеччині, тут, я б сказав, умовно тихо. Ситуація відповідає тому, що можна бачити на DeepStateMap.

- Ворог змінює тактику на вашій ділянці фронту?

- Тут немає активних наступальних дій. Йде позиційна війна. Ми з ворогом перестрілюємося. Використовуємо і артилерію, і дрони.

- Ви говорили про те, що росіяни міняють своїх людей на наші території. Про що це для вас?

- Для мене це про те, що вони впевнені у тому, що не віддадуть кожен клаптик землі, який завоюють. Якщо вони розмірковують: є якесь невеличке село на десять хат, за яке треба покласти тисячу солдатів, але територія залишиться їм, тоді у їхньому розумінні такі дії мають сенс. Адже якщо розуміти, що наступатимеш і наступатимеш, а тебе потім звідти виб’ють чи ти віддаси ці території, тоді це не має логіки. Думаю, вони вважають, що квадратний кілометр землі вартий будь-яких втрат у живій силі або техніці, бо залишиться за ними, а в перспективі тих же ста років вони все компенсують. Для їхнього керівництва конкретні солдати мало що значать. Це ресурс, який потрібно грамотно розподілити. Плюс, я бачу, що, на їхню думку, зіграла ставка на те, що на Заході зміниться розстановка політичних сил. Тобто зараз вони мають діалог.

- Вам доводилося спілкуватися із полоненими росіянами?

- Так. Коли ми були в районі Часового Яру, наші хлопці-мінометники потрапили майже в повне оточення. У сусідньому бліндажі вже були ворожі піхотинці. Нам треба було забирати своїх. Було прийнято рішення, що ми залітаємо на броні, відстрілюємося, працюємо дронами по місцю, де сидить ворог, і в цей час вантажимо наших та виїжджаємо. Ми так і зробили. Їдемо назад. Я – на сидінні біля водія. Повертаю голову і бачу, що сидить хтось із мішком на голові. Такий незапланований пасажир (всміхається. – О.М.). Питаю хлопців, хто це? Відповідають, що полонений. Виявляється, що суміжники взяли його, закинули до нашого бліндажу, то він два дні сидів з нашими. Його годували, давали покурити. Ми відвезли його на свою базу. Це був скромний мужичок років 40 з алтайського краю. Поспілкувалися з ним. Він був дуже переляканий. Казав, що війну розпочав путін, а вони його всі ненавидять. Звичайно, він не міг сказати щось інше. Це полон! Тому говорив те, що ми хотіли почути. Я його запитую: "Я з дрона бачив, що ти просто йдеш на смерть. Яка у тебе мотивація?". Розказує, що їх завозять і кажуть, що попереду – ліс, праворуч –союзники, ліворуч також, то вам треба йти за дроном, який вас проведе до своїх, ви закріпитеся й чекатимете подальших наказів. Уточнюю, а коли він зрозумів, що його обдурили? Коли там не виявилося союзників (сміється. – О.М.). Мені це було цікаво, тому що я бачив як вони йдуть по двоє чи по троє. Я думав, а чому їх не бентежить, що ніхто ж не повертається? Кудись вся ця маса дівається. Виявляється, їм пояснюють, що вони там закріплюються. Мовляв, весь ліс у їхніх бійцях, тільки тебе не вистачає (всміхається. – О.М.). Я йому вірю, що так і було. Адже це логічна історія. Нелогічно було б сказати: "Вас тільки двоє, а там попереду – купа ворогів". Хто б ішов?! Я також запитав, чи є у нього сім’я? Так. Чи знають вони, що він потрапив до полону? Ні. Я запропонував: "Хочеш, я напишу дружині, що ти живий? Щоб вона знала". Звичайно. Я взяв у нього її номер телефону, наступного ранку написав їй у WhatsApp. До речі, у неї на аватарці він з нею та дитиною. Повідомив, що він у полоні - живий, здоровий. З нього ніхто не знущався. Ми передали його по лінії полонених далі. Вона запитала, як його забрати? Я сказав, нехай подає заявку на обмін. На той момент мені здавалося, що було правильним так зробити. Не знаю, чим закінчилася та історія, і чи "прилетіло" їй потім з фсб за те, що вона зі мною спілкувалася. На зв'язок більше не виходила. Я їй одразу повідомив, що у мене з ним немає ніяких контактів, і що мені від них нічого не треба.

- Хочу ще поговорити з вами про тил. Два роки тому, перебуваючи кілька днів у Києві, ви писали, що зробили такий висновок: тут памʼятають про війну. А сьогодні що сказали б? У вас лишилося це відчуття?

- Розкажу про свій досвід спілкування. Сьогодні я думаю, що наше суспільство стало сильно поляризованим. Про війну пам’ятають ті, хто нею займається, та їхні сім’ї. А ті, хто прямо не дотичні, дуже виснажені й перейшли на "режим енергозбереження", як в телефоні. Просто стараються вижити. Це як на воді: намагаються не потонути. Хоча є й такі, кому війна не цікава. Це представники більш молодшого покоління, де ще немає достатньо відповідальності. Я три тижні був у Львові на навчанні в академії. Там ти більшу половину дня навчаєшся, а потім – вільний час. Тому я мав можливість багато спілкуватися. Дійсно, більш молоді люди якось війну не відчувають. Вони просто живуть, навчаються, закохуються, відпочивають. Таке звичайне життя молоді.

А люди, які залишилися у моїй "бульбашці", з якими я на зв'язку, звичайно, хвилюються, підтримують, допомагають та волонтерять. Але таких небагато.

- Такий стан речей може нам нашкодити?

- Так. Хтось пару років тому сказав таку фразу: "Люди залюбки донатили на перемогу, але на війну донатять гірше". Коли лунало: "Зараз ми їх відкинемо, покажемо цим "ванькам"", люди були більш об’єднаними та активними. А коли час ішов, однак війна продовжується, допомоги стало менше. З іншого боку, на початку повномасштабки у нас же майже нічого не було – ні техніки, ні машин, ні зброї, ні навіть форми. А сьогодні таких проблем немає. Тобто військові вдягнені та взуті. Зі зброєю та технікою. Ці базові потреби давно закриті. Тому оці розмови вчорашніх цивільних: "Ой, мене призвали. Відкриваю збір собі на одяг та взуття", - це шахрайство чистої води. На кого це взагалі розраховано?!

- Напевно, на наївних людей, які вважають, що на таких темах не можна спекулювати. Хоча за час війни ми бачимо, що шахрайства й тут вистачає. Що вже говорити про корупцію. Як ви ставитеся до того, що недобросовісні особи намагаються заробити на забезпеченні війська?

- За браковані 120-ті міни українського виробництва ніхто не покараний. Про це перестали говорити, наче це норма. А це жахливий злочин. Наче намагаються прикрити корупційні дії та некомпетентність. Хтось виготовив такі боєприпаси, інші прийняли їх на баланс, як нормальні, й поставили до війська. Я, як мінометник, розумію, наскільки це ризикована історія. Піхота сподівається, що ти їх підтримаєш. У тебе є 20-30 мін, то зараз ви відіб’єте наступ. Починаєш працювати, показуєш свою позицію, ризикуючи своїми людьми. Стріляєш, але нічого не відбувається, тому що це брак – тобто або летить неточно, адже проблеми з порохами, або не вибухає через несправність детонатора. Хотілося б людей, які відповідають за ці рішення по боєприпасам, посадити на місце піхотинців в умовах, коли єдиним, що може врятувати від загибелі, був би той міномет. Інакше як їм пояснити?! Поки ж реакції немає, і, як я сказав, винні не покарані. Це у мене та моїх побратимів викликає велике обурення й нерозуміння, як так можна?!

- А пам’ятаєте розмови у суспільстві, що хлопці повернуться з фронту й тут наведуть порядок?

- Я давно не чув таких розмов. Мені здається, що у тієї частини суспільства, яка досі  в тилу й не долучається до боротьби, але чимось не задоволена, зокрема корупцією, військові викликають більше занепокоєння, аніж ворог. Тому що є такий наратив, що зараз повернуться ветерани і запитають, а чому ти відсиджувався, коли була війна? Думаю, у таких ставлення до військових буде упередженим. Будуть так поводитися, щоб тільки не пересікатися, тому що діалогу не вийде. Немає про що говорити.

А військові, повернувшись, надолужуватимуть втрачений час з родинами та самими собою. Рівень втоми дуже високий. Все ж три роки війни. Треба відновити здоров’я – фізичне та ментальне, побути у своїй "бульбашці", поспілкуватися з рідними та друзями. Ті, у кого будуть сили, бажання і політичні амбіції, займатимуться відновленням справедливості. Але у більшості своїй вони потребуватимуть чимало часу на відновлення. Потрібно переключитися на цивільний спосіб життя. Я по собі це відчуваю. Знаєте, влітку минулого року я усвідомив, що потроху з’їжджаю з глузду. Тому пішов у терапію. У мене тепер є терапевт, з яким я працюю онлайн. Це мені потрібно, щоб не збожеволіти. Побачимо, як це буде в масштабах країни. Хоч сумніваюсь, що це питання буде пропрацьовано.

- Я читала, що після війни ви плануєте повернутися у продакшн. Як це собі уявляєте?

- Так, я планую повернутися у бізнес та створювати контент. Хочу займатися улюбленою справою. Можливо, трохи в іншому форматі – буде менше про самозалучення, але більше про управління колективом. Мені це цікаво.

- Думаєте про те, коли це може статися? Чи живете сьогоднішнім днем?

- Думаю. Ці думки, насправді, мене підтримують. От коли все закінчиться, мені є куди повернутися та чим займатися.

Це якраз про те, що війна мене поглинула не повністю. Тобто вона не єдине, що у мене в голові, і де я можу бути реалізованим. Знаєте, дуже лячно втратити самоідентифікацію, і на питання, хто ти, відповідати: "Я – командир батареї". Ні. У мене чимало навичок, хобі та інтересів у житті, окрім війни, якою ми зараз вимушено займаємося. А от коли це буде, я намагаюся думати більш абстрактно. Якщо сподіватися, що десь за місяць, а потім цього не станеться, буде дуже образливо.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані героєм