Аеророзвідниця бригади патрульної поліції "Хижак" Оксана: Казали, що жінка слабша. Але виявилося, що в роботі ніякої різниці немає

Автор: Віолетта Кіртока

Мешканка Білої Церкви сама зголосилася піти в бойовий підрозділ і зараз регулярно виїжджає у Торецьк, щоб з повітря знаходити ворожу піхоту.

Чомусь досі суспільство не визнає чи не хоче бачити, що патрульна поліція воює на рівні з іншими Силами оборони України. І як тільки виникають скандали, пов’язані з мобілізацією, як тільки збільшується територія окупованих земель, замість того, щоб самим стати поруч з тими, хто вже на фронті, цивільні починають закидати: хай ідуть воювати патрульні. І зовсім не помічають, що вони вже воюють. Більше того - воюють навіть жінки-патрульні. І всі вони висловили своє бажання добровільно, без примусу. Про все це ми і поговорили з 36-річною Оксаною з Білої Церкви.

"МЕНІ ВСЕ ОДНО БУЛО, ЩО РОБИТИ. ГОЛОВНЕ – ВОЮВАТИ"

- Як давно ви в підрозділі "Хижак"?

- З червня 2024 року.

- Коли з’явилося бажання доєднатися до бойового підрозділу?

- Я хотіла цього ще у 2022 році, але тоді дівчат чомусь не брали. Як тільки з’явилася можливість, одразу ж нею скористалася. Служу у розвідці.

- Ви – пілот безпілотника. Вчилися до того, як прийшли в підрозділ?

- Ні, вже тут. У Білій Церкві ознайомлювалася, у нас є люди, які вміють літати, вони нам показували. Але вже тут нас навчали безпосередньо місяць.

- Ви хотіли стати саме пілотом?

- Мені все одно було, що робити. Головне – воювати. Спочатку мені здавалося, що важко буде навчитися літати, що зверху все виглядає незвично. Але це виявилося легко. Звичайно, нам було важливо знати, як все відбувається на виїздах. Тому питали у хлопців, де вони знаходяться, чим займаються, що треба з собою брати. Перші виїзди було страшно. Але досить швидко звикли.

- Куди саме ви виїжджали? Пам’ятаєте своє перше бойове чергування…

- Ми були у Торецьку в гаражах, у підвалі. Трохи страшно, звичайно, там було, тому що КАБи прилітають, обстріли. Ми з цим не дуже знайомі. У Білій Церкві такого, на щастя, не відбувається. Тому спочатку було страшно. Ми розвідували, дивилися зверху. Задачі нам дають чергові частини. Просять подивитися конкретні точки. Власне, ми і виконуємо їхні прохання. Мій перший виліт був до териконів, де було дуже багато піхоти. Ми підтверджували, що там є по кому працювати. Туди наводилися, відпрацьовували.

- Результат роботи гріє?

- Дуже!

- Перед першими виїздами вам казали: "Може, не їдь? Будеш іншим займатися". Відмовляли?

- Звичайно. Хлопці не дуже люблять з дівчатами працювати. Зараз вони вже звикли, в моїй групі – то точно. У нас все добре, немає ніяких питань. Але спочатку їх це дивувало. Говорили: нащо нам дівчина? Жінка слабша, не зможете робити того, що робимо ми. Але, як виявилося, в роботі ніякої різниці немає. Що дівчата літають, що хлопці. Керувати Мавіком може будь-хто. Я ні на секундочку не шкодувала, що вирішила піти на війну. У мене два брати з 2022 року воюють, вони в армійських підрозділах. Я знала, що це таке, розуміла, що війна дуже близько.

- Але ж вдома ви займалися не менш важливою справою. Поліція має виконувати свою роботу по всій країні. Ви коли прийшли в патрульну поліцію?

- У 2017 році. До цього працювала державним службовцем у казначействі, з папірцями. Ця робота мені не підійшла по моєму темпераменту. Мені було там нудно. Побачила, що відбувається набір до патрульної поліції - у Білій Церкві формувався батальйон. Подала заявку, пройшла відбір. Три роки працювала на лінії і два роки в кабінеті. Чесно скажу, мені вже також ставало нудно.

- Жодна патрульна поліція світу, крім української, не воює. Хтось вважає, що це не їхня робота. Але патрульні, і таких випадків достатньо, призивалися до армії. Як ви вважаєте, це правильно, що в патрульній поліції сформована бойова бригада?

- Це дуже правильно. Як не крути, ми навчені, вміємо поводитися зі зброєю. Ми знаємо дуже багато речей, пов’язаних із захистом людей, проходимо навчання з медицини. Це наша постійна робота, те, що ми вміємо і знаємо. Для чого навчати когось з нуля, якщо є готові бійці?

"ПРАЦЮЄМО ПО П’ЯТЬ-ШІСТЬ ГОДИН, ПОТІМ МІНЯЄМОСЯ. І ТАК ПО ЧЕРЗІ"

- В Торецьку довгий час штурмів на техніці ми не спостерігали, - додає командир бригади патрульної поліції "Хижак" Дмитро Мокич. – Тут більше піхоти, яка пересувається маленькими групами. По них ми працюємо скидами. Є екіпажі, які здійснюють лише спостереження, але всі готові зробити і скид. Ми спеціально навчаємо наших патрульних так, щоб всі було взаємозамінними.

- Ви займаєтеся аеророзвідкою, але вмієте працювати й скидами? – уточнюю у Оксани.

- Звичайно, так.

- А на ФПВ хотіли би навчитися чи на чомусь іншому?

- Зараз у нас відкрилася нова позиція бомберів… Це дуже цікаво. Вони дуже багато скидають і вбивають, результати у них просто шикарні. Нас в будинку, де ми мешкаємо після виїздів, сім дівчат, дві з них працюють на ФПВ, хоча зараз одна вже пішла на бомбери.

- Ви всі з патрульної поліції?

- Так.

- На які несподівані моменти потрібно зважати під час аеророзвідки?

- Влітку працювати краще, тому що погодні умови легші. Зараз погодні умови просто нестерпні. Буває, ми тільки злітаємо, літачок пролетить пару метрів – і все, далі не хоче, висить на одному місці, тому що дощ, сніг, вітер чи все разом. Це дуже впливає на роботу. Ти намагаєшся його вберегти, бо розумієш ціну "пташки", але й задачу потрібно виконати. Зберегти дрон дуже важливо. Вони ж не беруться нізвідки.

На позиції нас, як правило, чотири чоловіки: двоє літають, двоє відпочивають. Ми працюємо по п’ять-шість годин, після чого міняємося між собою. Якщо чиясь пташка заблукала чи дрон починає десь носити, ми всі вчотирьох намагаємося знайти дорогу назад і врятувати його. Буває, ходимо і шукаємо на кущах, деревах. На акацію якось я лазила…

На даний момент я втратила одного мавіка. Не повернувся він додому, тому що туман був - просто молоко, нічого не видно. Дуже прикро втрачати літачок, дуже з цього приводу засмучуєшся. Але, в принципі, в команді такий настрой, що… У нас немає такого, що за втрату Мавіка гноблять чи ображають. Таке може статися будь з ким.

- Не розмовляєте з Мавіком, поки він в повітрі: "Йди сюди, де ти"…

- Розмовляємо, ще й як розмовляємо… Це ж емоції. І як не крути, ти все одно весь – там, разом з літачком в небі.

- Чого вам, як жінці, не вистачає на війні?

- Не можу сказати, якщо чесно. Мені вистачає всього. Реально, умови у нас ідеальні. Не висипаємося, це правда, тому що ритм життя постійно змінюється. Коли ти на позиції, графік такий: то спиш, то літаєш, не дивлячись, день чи ніч. Тому потім і вдома прокидаєшся посеред ночі… Такий вже ритм життя, збитий.

- У нас зараз у пілотів графік такий – три доби на позиціях, три доби відпочинку, - пояснює Василь Коряк, який відповідає в бригаді за безпілотні системи. – Під час трьох діб на позиціях, як каже Оксана, п’ять годин літаєш – п’ять відпочиваєш. Тобто, виїжджає чотири людини. Дві працюють – дві відпочивають. Відпочивати – треба розуміти - це ще й підготуватися до наступної зміни, перезарядити батареї, "мівіну" запарити собі чи ще щось зробити у побуті.

- У нас позиції дуже невеличкі, - продовжує Оксана. – Як правило, це бліндаж, де ми навіть не можемо розминутися. Для цього комусь потрібно або вийти, або лягти, або сісти. Виїзди бувають різні. Іноді все відбувається легко – все добре, і погода, і завдання. А буває, що всі напружені, психують, Мавік відлетів, антена не працює, нічого не виходить…

"НЕ КОЖЕН ЧОЛОВІК ВИКОНАЄ ЗАДАЧУ ТАК ДОБРЕ, ЯК ЖІНКА"

- Наскільки я розумію, безпілотна служба в бойовому підрозділі патрульної поліції розвивалася активно з 2022 року, бо ви бачили, що за цим майбутнє, і без неї нікуди.

- Цим безпосередньо почав займатися Василь Коряк, позивний Танцор, - відповідає командир бригади "Хижак" Дмитро Мокич. - Він і декілька хлопців літали спочатку на звичайному ще старенькому Мавіку - здійснювали елементарну розвідку, яка на той час була потрібна. Потім все стрімко почало розвиватися, з’явилося багато крил різних типів. Зараз ми спостерігаємо велике різномаїття літаків. На початок повномасштабного вторгнення всього цього не було. Але як тільки з’явилася потреба – почали люди навчатися. Більшість у нас – самоуки, які тепер самі навчають людей. Саме цим займається Василь Вікторович – його напрямок ми назвали "Відбите крило".

- Скільки екіпажів необхідно, щоб підрозділ працював як слід?

- Це залежить від напрямку і характеру ведення бойових дій і напряму пов’язано з задачами, з тим, скільки у нас є вогневих позицій, що нам треба коригувати, що необхідно вражати.

- Жінки зразу просилися в підрозділ? І як ви до цього ставитеся? Чи намагаєтеся не брати дівчат?

- Та ні, чому? Жінки можуть виконувати ті самі задачі, що і будь-який чоловік, який тут знаходиться. Скажу більше: не кожен чоловік може виконати задачу, як її зробить жінка. Кожна людина – особистість. Як всі чоловіки не можуть бути однаковими, так само й дівчата – всі різні. Звісно, війна – це ризик, в першу чергу – для життя. Всі розуміють, що ти завтра можеш не повернутися з виїзда. Але у всіх є бажання знищувати чим побільше ворога, виконати завдання, повернутися додому і далі знову виконувати поставлені задачі. І тут дівчата, хлопці – немає різниці.

- Звичайно, і у нас можна було почути пропозиції типу "Дівчата нехай йдуть на кухню, щось готують", - додає Василь Коряк. - Але жінки самі наполягали, та й ми самі розуміли, що і вони мають вчитися літати. Якось наші патрульні дівчата літали на галявині біля дому під контролем інструкторів – наших же хлопців-патрульних після поранення. І приїхали ще хлопці – ми якраз розширювали підрозділ. Дівчата вже два тижні навчання з трьох пройшли. І тут новенькі. То вже дівчата вчили хлопців. Цей процес трошки всіх зрівняв. Плюс ми зробили групи таким чином, щоб в кожній було по одній дівчинці. Вже ні у кого не було думки відправляти когось на кухню…

Робота аеророзвідника – це, як правило, стала позиція, якийсь бліндаж чи підвал. Ти туди приїхав, відлітав, зібрав свій рюкзачок, викинув своє сміття – і за три доби поїхав додому. І Слава Богу, якщо так відбувається. На жаль, зараз іде важка заруба, лінія фронту постійно міняється, тому бувають екстрені переїзди. Влітку ми потерпали від пожеж – все постійно горіло. Одні наші відкопували інших: спочатку мінометники розвідників з підвалу діставали, яких привалило трошки, – слава Богу, всі живі, а потім навпаки - мінометники горіли, і бігла аеророзвідка на сусідню вулицю Торецька їх рятувати. Теж тоді всі вибралися. Втрати обладнання в таких випадках – єрунда. В подібних ситуаціях чисто фізіологічно чоловік вагою 90 кілограмів може відкинути більше цеглин, ніж жінка. Тому дівчата у нас – це гостра приправа до нашої страви, яку ми готуємо. Це чудово, що вони є.

У мене є товариш, який впроваджує в нашу армію стандарти НАТО, нові підходи, розробки… Коли він дізнався, що у нас в аеророзвідці є дівчата, попросився: "Можна я приїду і з ними усіма поспілкуюся? Хочу дізнатися, як ви це впроваджували". В армії також жінки працюють на Мавіках, але це поодинокі випадки. В патрульній поліції дівчата завжди служили. Коли я сам патрулював на лінії, у мене майже весь час напарницею була дівчинка. Я сміявся: 50 кілограмів ваги разом з пістолетом – така мініатюрна. І ми працювали, виконували всі задачі, все було добре.

- Жінки-патрульні пройшли підготовку, знають, як користуватися зброєю, для них не в новинку бронежилет, фізичні навантаження. Вони готові до ризику...

- Так. Найголовніше – навіть не користування зброєю. Цього можна навчити всіх. Я сам був мобілізованим у свій час, мене теж вчили користуватися зброєю, нічого в цьому особливого немає. А ось розуміння дисципліни, ієрархії і командирської пілюліни, - це важливо. Особливо на війні. Нашим людям не треба про це нічого пояснювати. Я згадую свою мобілізовану роту зразка 2015 року – і мені сумно стає. Одному 55 років - його на алчевській шахті воєнком піймав. Іншому 18 - він приїхав з Карпат добровольцем захищати неньку Україну. Один каже: "Я нікуди не піду", інший обвішується гранатами і хоче бігти звільняти Донецьк… І таких – рота. Як ними всіма рулити? Важкувато було. А тут у нас основний плюс як підрозділу, що всі люди однієї спрямованості. І всі пройшли свого часу відбір у патрульну поліцію, який теж не всі долають. Зараз патрульні поліцейські навчаються пів року в академії, і там жорстка дисципліна, така, як у фільмах про американську армію – з прокачками, кросами, навантаженнями.

- Я думала, як у "Поліцейській академії"…

- Місцями не без того, - сміються чоловіки.

Вимоги до жінок – це вимоги часу. Раніше вважалося, що жінка може виконувати лише якусь паперову роботу. В міліції було мало жінок. А зараз вони патрулюють на лінії нарівні з чоловіками. Те саме стосується і війни. Ми можемо спостерігати, як це відбувається в Ізраїлі – жінки і чоловіки на рівних захищають свою країну. Всі проходять військову підготовку, всі вміють користуватися зброєю. І у будь-який момент готові стати на захист своєї країни. А Україна чим відрізняється? Ми не знаємо, скільки буде тривати війна. Ми не знаємо, які ще вороги у нас будуть. Тому ідею захисту своєї держави потрібно розвивати, її потрібно модернізувати… Всі хочуть, щоб війна закінчилася завтра-післязавтра, бо це кров, людські втрати, розруха. Але захищати свою країну треба зараз, не пізніше. З дитинства потрібно виховувати патріотизм у дітей, прищеплювати їм любов до Батьківщини і бажання її захищати.

- На жаль, і в цьому плані москалі нас обганяють, - додає командир бригади.

- росія як наш споконвічний ворог робила всі кроки для того, щоб послабити нашу країну, розвалити армію, політичну структуру зсередини, - додає Коряк. - І все це робилося давно, ще до 2014 року. Військових, офіцерів знецінювали всіма можливими способами. Не дивлячись ні на що, хлопці зробили все, щоб на той момент відбити наступ ворога. А у 2022 році армія вже була набагато потужнішою, почала мінятися.

- Наведу показовий як для мене приклад, - каже Василь Коряк. - Я свого часу закінчував військову кафедру в інституті, щоб стати молодшим лейтенантом. Це було 2009 року. Нас на місяць відправляли до Василькова типу на практику: військова форма, казарма, все таке. Ми студенти, третій чи четвертий курс, вже не пам’ятаю. У місто виходили у вихідні. Що у хлопця в голові? Дівчата. Треба з кимось познайомитися, попити кави, лимонаду. Виходиш у цивільному одязі - нормально спілкуєшся з дівчатами, все добре. А коли у формі, від тебе сахаються, наче бомж якийсь, хоча я не гірше на вигляд, не гірше розмовляю, не гірше, вибачте, пахну, ніж хлопці у цивільному, але… Вкрай не популярно було бути військовим. І це теж було результатом, вважаю, російської підривної роботи. Але, на щастя, в армії були і люди, завдяки яким її не вдалося знищити повністю, які були віддані присязі. Саме вони дали відсіч ворогу у 2014 році.

- Дивіться, я 1987 року народження, - додає командир бригади. - У дитинстві завжди грав у "войнушки" з автоматом: "тра-та-та". Зараз діти міняються теж, бо вони бачать, що відбувається, батьки воюють, сусіди – багатьох зачепила ця війна. Фільми патріотичні почали знімати, і діти це сприймають, на дітей це вплинуло. Відбувається мілітаризація суспільства… Вже малі діти розуміють, що виростуть і мають стати захисниками. Це важливо для країни. Тому що демілітаризація, яка пройшла в часи незалежності України, породила те, що ми зараз спостерігаємо, - ухилянство. Ніхто не хоче захищати Україну. А люди, які зголосилися… Військові кажуть: вони вже втомилися, їх треба міняти. Звичайно, їх треба міняти – а ким? Тут є два варіанти: або ми, хлопці й дівчата, лишаємо свої позиції і йдемо додому і кажемо: "Ми втомилися"…

- І туди заходять москалі…

- …і ми втрачаємо свою територію, свою… Не буду казати – державність, бо ми її вже втримали, а втрачаємо території, величезні. Тому потрібні люди – вмотивовані патріотичні люди, які в будь-який момент зголосяться захищати Батьківщину. І замінять людей, які стомилися – психологічно і фізично. Іноді люди перебувають на позиції і по десять, п’ятнадцять, тридцять днів, і в оточенні, і під бомбардуванням… Люди, у яких є патріотизм і бажання захищати свою країну, навіть втрачаючи руки і ноги, після відновлення повертаються в стрій для того, щоб помститися. Державне і військове керівництво обрали правильну сторону – сторону боротьби до останнього. Тож, люди, встаємо в стрій і нищимо ворога.

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ