Мама ДаВінчі Оксана Коцюбайло: "У травні 2022 року лікарі давали мені три-чотири місяці життя. Саме Дмитро наполягав, щоб я пройшла лікування"
Майже три роки тому жінці поставили страшний діагноз: "IV стадія раку шийки матки"… Дізнавшись про це, Дмитро зробив все, щоб маму вилікували. Два тижні тому лікарі підтвердили: хвороба відступила
Літо 2022 року. Київ. Дмитро Коцюбайло, друг ДаВінчі, та його мама, яка у той момент якраз проходила хіміотерапію
Дмитро зателефонував мені у травні 2022 року пізно вночі. Він частіше писав, ніж дзвонив. Якщо набирав – значить, щось сталося, або питання занадто складне і важливе. За роки нашого спілкування це стало аксіомою. Я відповіла і почула, що ДаВінчі… плаче. Так, що слова не міг сказати. Ридав, захлинаючись. Трохи взявши себе в руки, він розповів: "Мамі поставили діагноз рак. Врятуйте її. Знайдіть лікарів, які її вилікують. Зробіть все для моєї мами, будь ласка". Я ніколи не чула і не бачила, щоб командир добровольчого підрозділу так плакав. Він завжди намагався володіти своїми емоціями. Мені пощастило, що зі мною він міг бути щирим. І часто ділився особистим… Тому і дозволив собі плакати, говорячи зі мною.
Наступного дня я подзвонила старшій сестрі ДаВінчі – Мар’яні. Вона знала про діагноз мами, не розуміла, куди бігти, бо місцеві лікарі сказали, що рак у тій стадії, коли вже неможливо щось зробити. Як я зрозуміла, Оксана - мама ДаВінчі, Івана і чотирьох дівчат - на той момент не усвідомлювала всю глибину проблеми. Головне, що вона готова була приїхати в Київ на обстеження. Бо франківські лікарі говорили про необхідність операції…
"ДІМА ЗАВЖДИ ВИРІШУВАВ ВСІ ПИТАННЯ – ЯК СТАРШИЙ І ГОЛОВНИЙ ЧОЛОВІК В РОДИНІ"
Той день був складним. Досвідчений лікар, якого я давно знаю, після огляду Оксани був категоричним: операцію робити неможливо, вона залишиться на столі. Навіть візуально тканини були в такому стані, що їх неможливо торкатися – миттєва кровотеча. На першій консультації в столиці лікарі прогнозували: "Цій жінці залишилося жити три-чотири місяці… Занадто пізно вона звернулася по допомогу"…
Я не могла це навіть повторити ДаВінчі, який в той час був на Донбасі, кожного дня вів бої. Ну от як я могла сказати йому таке, пам’ятаючи його плач в телефонній трубці? Тому ми з Мар’яною, яка приїхала в столицю разом з мамою, вирішили поїхати ще в одну клініку. Оксана пручалася. Вона вже нічого не хотіла.
-Я більше не хочу ніяких лікарів, - казала вона і категорично крутила головою.
Нам повезло, що в одній з приватних онкоклінік нас прийняли в той же день. Дуже привітна і лагідна лікарка Оксана Володимирівна розпитала маму Дмитра і таки вмовила на огляд та аналізи. Поки ми їх чекали, Мар’яна, час від часу виходячи на вулицю, ридала так, що страшно було дивитися. Вона не уявляла, що з їхньою мамою може щось статися.
Подивившись аналізи, розпитавши про все Оксану, лікарка несподівано дала надію:
- Сучасна хіміотерапія саме при даному типі раку дає дуже хороший результат. Не так давно з’явилися препарати, які і ми застосовуємо. Давайте спробуємо. Дійсно, оперувати не можна. А лікування я б радила. І починати негайно.
Ми всі навіть здивувалися, бо, чесно кажучи, очікували почути зовсім інше. Дмитро сказав однозначно: "Погоджуйтесь на все, скільки б ті ліки не коштували. І маму вмовляйте, щоб вона починала лікування". Здавалося, він відповів мені під час бою, бо фоном нашій розмові звучали вибухи. Лише заради мами він міг відволіктися від війни безпосередньо на лінії вогню.
-Не скажу, що мені було легко прийняти свою хворобу, - говорить Оксана Коцюбайло. – Спочатку не вірилося, що все це відбувається зі мною. Як, звідки – думала я. Але лікарі, коли бачили аналізи і проводили огляд, ставали дуже зосередженими і серйозними. У нас, на Франківщині, ніхто навіть лікувати мене не брався. Зразу казали – їдьте в столицю, хай там вирішують, що з вами робити. Коли таке чуєш, про що зразу думаєш? Що все…
-Хто сказав Дмитрові про твою хворобу?
-Мар’яна. Хоча я просила її не тривожити Діму. Але у них не було секретів одне від одного, тому вона все йому і вивалила.
-Після обстеження ви з Дмитром говорили? Як він реагував на те, що призначили лікування?
-Що б не трапилося в моєму житті, Діма завжди допомагав і вирішував всі питання – як старший і головний чоловік в нашій родині. Тут він зразу казав: "Скільки б не коштувала та хіміотерапія, гроші знайдемо. Хай роблять найкращу. І навіть не думайте відмовлятися від лікування. Ми все оплатимо". Він намагався і за кордоном знайти для мене лікування, одразу просив не відмовлятися, якщо прийдеться їхати десь далеко.
Важливо зауважити, що Дмитро звертався до мами на "Ви". Виключно!
-Перед першою хімією треба було зробити ще деякі обстеження, обсудити, яку саме схему лікування мені прописують, то Діма приїхав у Київ з війни, познайомився з лікарями клініки.
До речі, медичний директор клініки "Варта", яка взялася лікувати маму Героя, Сергій Одарченко з 24 лютого 2022 року мобілізувався у президентський полк, надавав допомогу пораненим під Бахмутом. І так збіглося, що у травні 2022 року він якраз був у Києві і йому дозволили в першій половині дня їздити в клініку – контролювати її роботу. Тому він зміг особисто все обговорити з Дмитром. Всі питання були вирішені. Після того, як лікарі отримали результати аналізів і додаткових обстежень, Оксана пройшла першу хімію.
-Я перенесла її непогано, - згадує мама Героя України. – Очікувала, що буде гірше, але все пройшло досить лагідно. Мене не нудило, я не відчувала слабкість. Навіть дивувалася цьому. Ми з кимось з дівчат або зразу з усіма приїздили в Київ на процедуру – вона займала один день, після чого я на тиждень поверталася додому. Лікарка Оксана Володимирівна весь час була зі мною на зв’язку, я могла набрати її, коли в цьому була необхідність. Але, здається, жодного разу я не дзвонила – не було потреби. Мені призначили п’ять курсів хіміотерапії. Після третьої у мене почали випадати коси. Я чекала цього, але, зрозуміло, не була готова до того, що стану лиса. Але ми з Мар’яною домовилися: як тільки це почнеться, зразу коротко мене стрижемо. Так і зробили. Але ходити з голою головою не хотіла, тому носила хусточку. Так мені було спокійніше.
"ЗА РОКИ ВІЙНИ МИ ВДРУГЕ СВЯТКУВАЛИ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ДМИТРА РАЗОМ. У 2020 РОЦІ МИ З МАР’ЯНОЮ ПРИЇХАЛИ ДО НЬОГО В АВДІЇВКУ, А У 2022-МУ ЗІБРАЛИСЯ У ДНІПРІ"
Результатом хіміотерапії лікарі клініки були задоволені. Але після цього треба було пройти променеве лікування та брахеотерапію. Була пропозиція від власника клініки "TomoClinic" продовжити лікування в його ж закладі – але вже у Кропивницькому.
-Я не зразу погодилася їхати туди, сподівалася, що цей етап лікування пройду вже вдома, - згадує жінка.
Оксана подзвонила мені з Івано-Франківська після того, як стала на облік і відвідала онколікаря. Їй сказали, яка черга на променеве лікування, почали підшукувати місце, але не це її налякало:
-Поки я сиділа в чергах під усіма потрібними мені кабінетами, надивилася на такі жахи! Тут стільки людей, така кількість хворих, прооперованих, слабких, голомозих жінок, що мені захотілося вмерти прямо в тому коридорі… Власне, там я і вирішила їхати в Кропивницький, в клініку, яку мені наполегливо радили. І добре, що так зробила. Хоча прийшлося прожити в цьому не знайомому мені раніше місті цілі два місяці.
Разом з мамою весь цей час була старша донька.
- Нас прийняла місцева жінка, син якої воює, - продовжує Оксана. - Вона ставилася до нас, як до рідних.
-Але в клініці виявилося, що ми трохи часу втратили, - згадує Мар’яна. – Хвороба настільки підступна і агресивна, що того часу, який мама не лікувалася, вистачило, щоб вона продовжила свій наступ. Тому після аналізів і обстеження, яке зробили в Кропивницькому, мамі призначили ще один курс хімії. І вже після нього почали робити опромінення. Звичайно, що мама соромилася і того, що волосся випадає, і своєї слабкості, але ми знали, заради чого все це робимо. Треба було ще й встигнути до випускного у нашої найменшої сестри Каріни – вона якраз навчалася у випускному класі. Потрібно було до кінця її навчання перемогти той рак.
Фактично зиму 2022-23-го року дівчата родини Коцюбайло присвятили лікуванню мами. На день народження Дмитра зустрілися в Дніпрі – Оксана з Мар’яною приїхали туди спеціально, а він виїхав з війни.
-За роки війни це було вже вдруге, що ми разом святкували день народження сина, - каже Оксана. – Перший раз їздили на 25-річчя Дмитра в Авдіївку. Зробили сюрприз. А цього разу він зміг примчати з фронту в Дніпро. Він радів, що я лікуюся.
Спеціально на 25-річчя сина мама спекла його улюблені з дитинства пляцки і привезла їх на базу в Авдіївку
…Зараз мама навіть не може згадати, як вона прожила весну 2023 року. Після 7 березня, коли загинув Дмитро, вона не чула, не бачила, не жила. Незадовго до цього страшного дня ми говорили з Оксаною про те, що наближається дата, коли їй потрібно поїхати на контрольне обстеження. Воно припадало чи на 14 чи на 16 березня. На похороні Дмитра в Києві мама добровольця сказала мені: "Мені все одно, що зі мною відбувається. Я і так вже не жива"… Ми з дівчатами вмовляли її поїхати в Кропивницький після дев’яти днів по Дімі. Головним нашим аргументом було, що Дмитро хотів би цього, що він нікому з нас не простить, якщо ми не будемо слідкувати за здоров’ям його мами. Її одужання було для нього найважливішим. Лікарі, зробивши всі обстеження, впевнено сказали: хвороба відступила.
Оксана Іванівна із старшою донькою під час лікування в Кропивницькому
Чим більше минає часу з моменту лікування, тим довші перерви між контрольними обстеженнями. Під час останнього лікарі впевнено сказали: "Ми страшенно радіємо, що нам вдалося її перемогти". Це було рік тому.
-Я б мала радіти, що вилікувалася, - говорить Оксана. - І насправді дуже рада, що так сталося. Бо я потрібна дівчатам, Сашку-онуку. Але іноді здається: краще б та хвороба перемогла, і я не ховала синів, не чула про ті скандали та спекуляції, які влаштовують, використовуючи ім’я Дмитра. Все це дуже тяжко мені дається…
"ІВАН ПОМЕР У ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ДМИТРА, ЙОМУ БУЛО 27 РОКІВ, ЯК І БРАТУ НА МОМЕНТ ЗАГИБЕЛІ. ВБИВЧІ ЗБІГИ"
На фото: Родина Коцюбайло: мама Оксана, її мама, обидва сини, чотири доньки та онук
Коли в новинах з’явилася звістка про смерть Івана, ще одного сина Оксани, здавалося, що це чийсь дурний жарт. Тим більше, що за тиждень до цього під час розмови жінка розповіла мені, що лежала з Іваном в лікарні, потрібно було його обстежити і підлікувати – виникли проблеми зі шлунком і підшлунковою залозою. І тут… Новина виявилася правдою.
- Іван з народження був хворобливим, - каже Оксана. – Досить регулярно ми з ним відвідували нашу місцеву лікарню. Але ж тут якраз ми його підлікували, обстежили додатково. І ми з дівчатами поїхали в Київ, щоб 1 листопада, в день народження Дмитра, відвідати його могилу, замовити службу, зустрітися з його друзями, пом’янути старшого сина… Ми не доїхали до Аскольдової могили, як мені подзвонила сестра і повідомила про те, що вночі Івану стало погано. Швидка завезла його в лікарню. Його взяли на операцію, але… Внутрішня кровотеча. Врятувати не змогли. Івану на момент смерті, як і Дмитрові, було 27 років… І він помер в день народження брата, якого страшенно любив… Якісь вбивчі збіги. Дмитро Савченко, побратим мого сина, який постійно допомагає нашій родині після загибелі Дмитра, організував для нас машину, і ми терміново поїхали додому, передавши в церкву іменинний Дімин торт…
Всі ці потрясіння не можуть не відобразитися на здоров’ї та душевному стані мами. В той момент їй скидали малюнки та ескізи пам’ятника, який планували встановити на могилі ДаВінчі на його день народження, але не встигали.
- Що і як я могла погоджувати у той момент? – каже Оксана. – Місяць на Діминій могилі було вибрано землю, не залишили ні хреста, ні таблички, що він там лежить. Мене це краяло страшенно. З доньками та знайомими ми поставили хрест, свічки, портрет, щоб хоч місце позначити. В день народження Дмитра ми мали обговорити, що і як буде, але помер Іван… Мені було не до того. І я хотіла одного: щоб мене ніхто не чіпав. Зараз час від часу виникають розмови, що на могилі мого легендарного сина встановили дивну споруду. І я з цим погоджуюся. Там має бути козацький хрест, як на могилах всіх патріотів України, яких він страшенно шанував: Степана Бандери, Романа Шухевича, Андрія Мельника. Дозвільну документацію на встановлення пам’ятника на могилі Дмитра я не маю. Хто і чому дозволив його там вставити, - не знаю. Та скульптура може бути десь в парку чи сквері, але ж не на могилі мого сина. Побратими Дмитра з його батальйону допомагають мені навести лад в цьому питанні і зробити так, як має бути.
Знаєте, інколи я дуже шкодую, що погодилася поховати Дмитра у Києві. Я розумію, що він легендарна особистість, Герой України, належить не лише мені, а всьому народові України, за яку і загинув. Але тепер мені хоч розірвися – в день народження Дмитра мені треба бути і на могилі меншого сина…
Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ
