Десантник Олександр Николайко: "Війну виграють "ботани", айтішники. Саме вони можуть переломити хід подій"

Автор: Віолетта Кіртока

Цей чоловік у Збройних силах України з 2008 року, у 80-й бригаді – з 2013. Брав участь у створенні 3-ї батальйонно-тактичної групи у 2014 році, яка вже під час повномасштабного наступу розширилася до 82-ї, тепер легендарної, бригади. Олександр декілька разів ішов з підрозділу, але як тільки виникала в ньому потреба, - повертався попри важкі контузії та проблеми зі спиною.

За зупинення колон ворожої техніки, за неодноразове рятування бійців, за корегування артилерії з найвищих веж Олександра Николайка пропонують нагородити недержавною найвищою нагородою "Народний герой України".

КУРЩИНА

На запитання, чому він носить позивний Прометей, Олександр сміється, трохи ніяковіє, і все ж пояснює: "Тому що несу ворогам вогонь". Понад рік він займається виключно безпілотними системами, застосовуючи в підрозділі всі можливі способи, щоб ефективно бити ворога з неба, тим самим зберігаючи бійців в окопах.

- Зараз я офіцер відділення безпілотних систем, - говорить Прометей. - Ми широко застосовуємо літачки, майже по всіх напрямках. Немає значення, яка ціль. Ми знайдемо спосіб її уразити.

Багато років до цього я був на сержантських посадах: головним сержантом взводу, потім – роти. Згодом став головним сержантом батальйону 3-ї БТГр. У 82-й бригаді обійняв посаду головного сержанта бригади. Коли Павло Іванович Розлач, комбриг підрозділу у 2023 році, пішов служити у командування десантних військ, я звільнився. Побув дома, полікувався. І тут серед ночі мене набирає Павло Іванович: "Ти мені потрібний…"

- Треба їхати "за кордон"…

- Саме так. Зранку наступного дня я за дві години оформив у ТЦК всі документи і приїхав у 80-ту бригаду – за чотири години до початку операції у Курській області.

- Ви знали, що за операція планується?

- Павло Іванович мені пояснив. Точніше, натякнув, та я все зрозумів. Він сказав: "Планується така ж операція, яка була на Харківському напрямку, тільки з другої сторони". Після 16 років в армії я одразу зробив висновок, що буде рейд в тил противника.

У серпні 2024 року я відпросився у жінки в армію на три місяці. Казав: "Я трошки послужу, і - назад додому". Бо були свої плани, але ж я не міг пропустити такого. Ті три місяці давно вже пройшли…

- Як ви ставилися до ідеї перенести війну на територію противника, хоча у нас у країні лінія фронту величезна?

- Я про це говорив ще у 2014 році. Ще тоді треба було робити щось подібне. Зайшовши на курщину, ми багато чого зробили: взяли території, захопили полонених, показали всьому світу, що росія не така вже і захищена, відтягнули на себе основні сили їхнього угрупування, а це близько 50-60 тисяч особового складу… Строковики, "Ахмат", прикордонники - тут багато було таких підрозділів. Багато й офіцерів – підполковники, майори, капітани. Це не якісь мобіки з "ДНР"-"ЛНР", які нікому не потрібні.

На фото: Олександр, позивний Прометей, крайній зліва. Другий зліва – Павло Розлач

Заходити на територію противника, скажу так, було трошки страшно. Треба було себе перебороти… Бійці теж вагалися. Страх – він завжди є. От я згадую Харківську операцію, коли ми заходили в тил противнику. Ідеш і не знаєш, що там заміновано, а що ні, не знаєш, скільки їх, де тебе будуть чекати засідки… Так само і тут. Потім вже стає зрозуміло: нормально, можна їх гнати. Тут виявилося навіть простіше, ніж на Донбасі, бо тут немає таких укріплень, ліній оборони. Але опір вони давали сильний. Сказати, що тікали… Були такі, що тікали, але ті, хто лишався, чинили опір. Кожного дня ми бачили, як вони стріляють собі в голову чи ріжуть шию, щоб не потрапляти в полон. Зомбі… У них просто не було варіантів. Вони знають: як будуть тікати – свої уб’ють, супротив чинити – ми уб’ємо. У них був один вихід - здатися в полон. Тому ми сотнями їх і пакували в перші дні. Вони не так нас боялися, як покарання від своїх. Але деякі і цього боялися більше за смерть.

Територія російської федерації - це проклята земля, зрозуміло. Але мені приємніше завдавати вогневого ураження, спалювати ворога на його ж території, а не нашій, яку за час війни страшенно побили. Так що краще нищити ворога на його ж землі. Деякі підрозділи, наприклад, 810-ту бригаду, ми розбили вщент. Їх виводили на відновлення, і вони заходили на нас по другому колу.

Краще війну переносити на територію противника і тримати там якісь рубежі, там завдавати втрат, ніж бути тут – в Сумах, за Сумами. Далі ж – Чернігів, Київ… Якщо хтось думає, що Західна Україна у безпеці, то я розумію, що війна й там може буде.

Перший план у росіян був дуже простий. Ми їх зупинили в Миколаєві, а у них в планах були Одеса, Придністров’я, Молдова. От тобі й захід України, от тобі й Чернівецька область майже вся!

- На момент заходу на курщину в бригаді вже була розвинута робота екіпажів безпілотних систем?

- Так. І вони показали свою ефективність ще у Часовому Яру. Там скидами знищували противника, не даючи йому навіть дійти до позицій бригади. Система безпілотних систем побудована дуже правильно. Зараз я бачу, що кожна штурмова група має працювати у зв’язці з пілотами. Наприклад, група у десять бійців проводить штурм. Їх має супроводжувати екіпаж у небі, щоб бачити, що робиться перед ними, у разі необхідності кинути скид і передати координати. Якщо екіпаж може вести стрім, взагалі чудово. Це дає змогу уражати не лише піхоту ворога, а й артилерію, яка працює по наших штурмовиках. У кожному батальйоні у нас є екіпаж ФПВ, у деяких - по два, по три, і ще навчаються люди. Бо оператори теж вибувають, на жаль. Хлопці дістають поранення, гинуть. Це дуже тяжко, коли випадає екіпаж, і ти вже не можеш одночасно контролювати три посадки. У тебе вже менше засобів у підрозділі, а значить, піхотинцям стає важче. Можна не побачити рухи ворога, його дії… А ще ж погодні умови, ніч, день… У дощі й морози майже нічого не літає. Але ми навчилися навіть у дощ піднімати мавіки. Ми знаємо, що їх втратимо, але все одно піднімаємо, бо піхота, наприклад, доповідає, що чує рух техніки ворога або йде обстріл, і треба щось робити. Безпілотник підніметься раз – і ми хоча б зрозуміємо, скільки противника і куди завдавати вогневого ураження. Ми знаємо, що втратимо мавік, але життя солдата дорожче, ніж будь-яка техніка, будь-який робот. До речі, ФПВ також можна проводити розвідку, це не дрон-камікадзе в один бік. Низенько, біля землі літаєш і все бачиш.

- Як думаєте, і далі буде війна дронів? Саме це збереже життя наших бійців?

- Наші РЕБи і дрони роблять більше, ніж будь-який піхотинець. Наприклад, той самий ФПВ-шник за місяць вбиває більше ворогів, ніж увесь підрозділ у стрілецькому бою. Бо в день такий пілот робить 30-40 вильотів, а за раз може вражати одного-двох, а буває, заходить в укриття – то і п’ять, і десять чоловік. ФПВ-шник завдає втрат більше, ніж піхотинець.

- Але солдати мають тримати позиції. Тут нічого нового ще не вигадали…

- Все можна зробити так, щоб піхота воювала з максимальним збереженням особового складу. Вона буде в укритті, коли бойові дії дистанційно ведуть оператори безпілотних систем. Але є інша проблема. КАБи і ФАБи прилітають, як добрий день… Ними, буває, стріляють у посадку, де перебуває два чоловіки – оператор ФПВ і водій. А туди прилітає три КАБи!

Я спілкуюся з усіма топовими бригадами, які мають успіхи саме в розвитку різних безпілотних технологій. Ми обмінюємося досвідом. Десь ми у них питаємо порад, в якихось питаннях вони просять нас поділитися досвідом. Є спецпідрозділи, які використовують дистанційні засоби мінування. Це тримає противника в тонусі, бо в таких випадках він найчастіше навіть не доходить до рубежу переходу в атаку – знищується. У нас дуже розвинута РЕБ, ефективні артилеристи, які все бачать і вміють коригувати вогонь, швидко планують, як виставити певні засоби, щоб не просто стріляти в поле, а чітко розбирати ворожі позиції, попадати прямо в укриття. Для цього треба все бачити з неба.

ЛУГАНСЬКИЙ АЕРОПОРТ

У 2014 році Олександр брав участь у визволенні міста Щастя, потім Веселої Гори. Також він воював у Луганському аеропорті. "Про мене у книзі "У вогняному кільці" пів сторіночки написано, - посміхається чоловік. - Це книжка про Луганський аеропорт".

- Про події в ньому менше відомо, ніж про Донецький аеропорт.

- Ми робили прорив у аеропорт - це був липень, - говорить Олександр. - Тоді я на власні очі побачив, як збили ІЛ з 25-ю бригадою на борту. Коли ми заходили в аеропорт, 25-та бригада залітала трьома літаками. Один літак вивантажився, другий підбили, третій розвернувся й улетів. Оці літаки я бачив. Більше туди нічого не залітало.

До аеропорту нам лишалося кілометрів двадцять, ми ішли туди з боями. Днів сім робили "коридор життя". В аеропорті нас постійно обстрілювали… Легше порахувати, коли ставало тихо. Пів години тиші, поки підвезли боєприпаси, і знову нас просто засипали.

Там я бачив, як підбивали нашу "СУшку". Після цього ми проводили пошукові дії, щоб знайти наших збитих льотчиків, які відходили в сторону противника…

У той період у нас були проблеми з доставкою всього необхідного, бо колони дуже рідко заїжджали. А коли приходили – одразу починався обстріл. Я ніколи не думав, що небезпечною може бути банка тушонки! Якось привезли продукти. Під час обстрілу все почало горіти, і банки стали стріляти, розлітатися, вони навіть цегляну стінку пробивали. Вони ж ще й вперемішку з мінами лежали, бо вантажили все одразу: міни, консерви, сухпаї. Я від відсутності їжі не страждав. У мене була одна перевага: ми ходили в розвідку у сіру зону, і по дорозі рвали якісь помідори, кавуни, лазили по полях швиденько…

Ми тримали кругову оборону аеропорту. Найбільша проблема була з питною водою. Їсти не так хотілося, як пити, бо якраз стояла спека. Коли ДРГ противника вибили з аеропорту, вона авіаційне паливо злила повсюди, навіть у пожежні водойми. І це була проблема. Ми пили цю воду, фільтрували її два-три дні через марлю, підручними засобами. Зараз інколи цей присмак згадую… Добре, коли дощ ішов, - тоді ми набирали воду, але дощів було мало.

- Тоді не було знезаражувальних таблеток для води…

- Не було нічого.

- А де брали марлю?

- У нас був медпункт, і перев’язочна, навіть операційну зробили в бункері. Там був протиядерний бункер. На той час обороною аеропорту командував генерал Ковальчук. Спочатку бункер був більш-менш нормальним укриттям. Потім він тріснув… Протиядерний бункер не витримав, бо "Тюльпани", "Піони" - всі види артилерії по нас працювали, випалювали все навколо… Всі боєприпаси, які росія мала на озброєнні на той час, використовували проти нас. У мене позиція була на даху нового терміналу. Вже в серпні звідти можна було аж підвал бачити – так було все пробите.

- Як ви звідти виходили?

- 31 серпня на нас пішла танкова колона – до 50 танків, нас почали оточувати з усіх сторін, танками розбирали все, що було навколо. Ми ще тримали бій. На машинах вивезли поранених, а інші виходили пішки дві доби, хто як. Спочатку прикривали відхід інших, потім крайні виходили з аеропорту.

Я виїхав раніше - забрав пораненого і поїхав. У мене якраз відпустка мала бути з 30-го… Встиг ще з Побєди в госпіталі забрати пораненого у Чернівці – якраз їхали волонтери, що мали нас довезти. Ми виїхали, і той госпіталь накрило РСЗВ. Через десять днів я повернувся на Луганщину.

"Лайтовий" варіант виїхати з аеропорту – це "трьохсотим". У нас тоді не було мобільного зв’язку взагалі. А на даху смс-ки приходили. Тоді ще були кнопочні телефони, вони довго тримали заряд. Раз на день можна було спіймати смс-ку і відправити батькам, що живий. Побратими також просили передати своїм, що з ними все добре. Раз на три дні міг з’явитися зв’язок на пару годин. Тоді по декілька секунд говорили з рідними.

Постійно згадую смішну історію, коли двоє бійців приданого нам підрозділу хотіли втекти. Вони були на позиціях далеко від аеропорту – в сам аеропорт вони відмовлялися їхати. І тут приїжджає фура з боєприпасами. З неї артилеристам викидали снаряди, а гільзи забирали. Хлопці почули, що фура має їхати у Харків, залізли під тент і сховалися. Але у фури перед поверненням була ще одна точка доставки - аеропорт. І от приїздить машина до нас в аеропорт, а я сиджу на даху, курю. Фуру треба дуже швидко розвантажити, щоб її не встигли накрити обстрілом. Тент відкривається – бачу, сидять ці два "красавци", питають: "Це Харків?" - "Харків, - кажу, - вилазьте! Бо зараз обстріл буде". (сміється.) Так вони врешті-решт потрапили в аеропорт.

Після Луганського аеропорту ми заходили в Станицю Луганську. Там через річку час від часу велися стрілецькі бої. Зрозуміло, що й обстріли періодично ставалися. Але можна сказати, що було спокійно. Потім ми потрапили у Широкине - були придані 79-й бригаді. Там знову відбувалися і стрілецькі бої, і танки виїжджали, і обстріли артилерійські, і ПТУРи ловили.

Коли ми заходили, Широкине вже було відбите морпіхами. Ми їх поміняли. Ми заходили восени. Зима біля моря – це все… Я був головним сержантом батальйону, постійно ходив по позиціях: там посиджу два дні з хлопцями, потім – до інших. Взяв рюкзачок і пішов. Пам'ятаю, якось шукав позицію, а така заметіль, вітер з моря, що його навіть не видно. Таке враження, що це поле. Головне – йти стежечкою, бо справа і зліва заміновано.

- А як серед завірюхи стежечку шукати?

- Той провожатий, який виходив мене зустрічати, йшов по власних слідах, але примовляв: "Треба йти скоріше, бо їх замітає".

Тоді, взимку, я завжди думав: попасти б на море влітку! Але на наступну ротацію ми потрапляємо у Херсон - в листопаді зайшли, а в березні нас поміняли. Хоч би раз влітку побути біля моря!

Наступна ротація у нас була в Станиці Луганській. Це 2020-2021 роки. У той період раз чи два був снайперський обстріл. А то – тихо.

ХЕРСОНЩИНА-МИКОЛАЇВЩИНА

- Скажіть, будь ласка, як людина, яка давно в армії: ще у 2008 році ви розуміли, що буде війна з росією?

- Ми завжди готувалися не до цього... На навчаннях у нас потенційним противником були країни НАТО: Польща, Румунія… Я, чесно кажучи, був впевнений, що армія в моєму житті ненадовго. На початок війни у 2014 році мій контракт якраз закінчувався. Думав зав’язати вже. Але війна, то я розв’язався… І вже 11-й рік воюю…

- Ви звідки родом?

- З міста Сокиряни Чернівецької області.

- Там люди в більшості своїй завжди розуміли, що росіяни – вороги.

- Для мене москалі - вороги ще з дитинства.

Прадід брав участь у Другій світовій, то він теж їх не любив. Він був офіцером, закінчив війну після четвертого поранення. Він багато розповідав, навчав: то ми з ним гранати кидали, то з дерева автомат виточували... У нього була шинель, медалі – одягав, коли виходив на парад. Якось я на одному з них спитав: "Дідусю, чому всі сміються, а ти плачеш?" Відповів: "На війні не смішно". Він паради не дуже любив, але ходив.

Коли почався Майдан, стало зрозуміло, що москалі хочуть нас захопити. А за 11 років війни я до них не маю вже ніяких емоцій і виправдань… Це кончена раса. Україні потрібна власна незалежність. І ніяких союзів та об’єднань: ні з НАТО, ні з росією. Найбільша наша помилка, як держави, була здача ядерного озброєння.

Цей знімок зроблений у 2014 році після звільнення міста Щастя

- Згодна. Але згадайте: у 2013 році під час подій на Майдані в Києві 79-та і 95-та бригади були напоготові розганяти мітингувальників…

- Нам блокували дороги, коли ми виїжджали із частини, бо люди думали, що ми їдемо на Майдан, але нас відправили у Харківську область. 11 травня 2014 року ми займали оборонні рубежі і блокпости. У мене 11 травня день народження, і якраз в цей день я вже був у Луганській області. Вся бригада завантажилася в ешелон, і через Харківщину ми заходили на Луганщину. Нам пощастило, що все відбувалося поступово – спочатку стрілецькі бої, потім мінімальні мінометні обстріли, згодом потроху почало працювати РСЗВ. А в аеропорту ми на собі відчули все, що було у противника.

Після 2014 року я... ну, дуже тяжко відходив. З аеропорту приїхав – важив 47 кілограмів. Голова була важка – постійно ж під обстрілами, контузія за контузією, кров з вух йшла, пошкоджені перетинки. І в 2022 році – знову оце.

- Де стояла 80-ка, коли почався широкомасштабний наступ у 2022 році?

- Ми з Павлом Івановичем Розлачем якраз були на Широкому Лані. Ми всі знали, що буде наступ, були готові до цього. Але не думали, що все відбудеться у таких масштабах. Та й, чесно кажучи, сподівався, що біля Криму хоча б трохи втримається наша оборона. Колись я служив на Чонгарі, особисто перевіряв мінні поля. Якось з начальником сил підтримки Бандерою ми шукали мінне поле, потім зрозуміли, що по ньому ходимо… Ну, то протитанкові міни, нічого страшного. Також перевіряли мости. Вибухівка була закладена! Я не розумію, що там сталося, чому ворог так легко пройшов настільки далеко. Ми зустріли його під Каховкою.

З Ширлану ми швидко знялися, пішли в найближчі лісопосадки, розосередили людей, техніку, капоніри зробили, машина від машини поставили хоча б метрів на сто, – розуміли, що авіація буде заходити. Недовго там побули і пішли в бік Миколаєва. Приїхали у кар’єр, ліс якийсь поруч. Командир каже: "Будемо копати". Кажу: "Ідея не дуже – робити це біля дороги. Давайте ближче до водички посунемося. Якщо снаряд попаде в воду, хоча б уламки в нас не будуть летіти". Щоб ви розуміли, командир особисто руками почав копати землю, потім якимось совком, після чого йому дали лопату. Все робив і робить на рівні з бійцями! Перші два чи три дні ми взагалі не їли… Ми ж стрибнули на БТР – і погнали. Добре, у мене на БТРі був спальник, які москалі прострілили – в ньому було 48 дірок! Через нього можна небо бачити. Але нічого. Ми вчотирьох ним накривалися.

Ми зайшли під Миколаїв, зайняли оборону, розставили пости. І тоді стався найбільш епічний момент. Якраз цивільні машини почали виїжджати. Я виставив ПТУР і кажу: "Піду спитаю, хто це такі, перевірю документи. Треба їх розвертати". Ми розуміли, що зараз вони проїдуть раз, другий, і ворог нас викриє. Перевірив паспорт водія, прописку – він тікав, казав, що москалі вже в селі. Кажу: "Добре". Дозволяю йому їхати. І бачу: їде БТР. Розумію, що це не наш БТР. Це видно навіть по кліренсу – він вищий, ніж у наших. На БТРі чоловік сорок з білими пов’язками. Я у бінокль одразу побачив "Зетку". Вести вогонь не мало сенсу – мене або знесли б або переїхали. А до своїх – метрів двісті. Кричу птуристу: "Стріляй!" Він пішов когось перепитувати. Мені б бігти до своїх, а ті здалеку мені махають руками. Піксель не видно, бо я лазив по болоті, він був затертий, і форма вже не світла, а темна, як у них, мокра. Але я побіг. Ще метрів 30 залишилося – я зробив ривок, падаю, і однією рукою даю в бік ворога чергу в 30 патронів. Після цього починається бій, з двох сторін перестрілка… З іншого боку дороги вже і Павло Іванович стріляв. Ті вже все зрозуміли.

- У вас був тільки автомат?

- Так. Я ж навіть без броніка був, без каски – йшов же перевірити цивільну машину. Оце так перший БТР до нас приїхав. Ми його не зупинили, він прорвався. З нього випало шість чи сім "двохсотих", один був поранений. Ті, що на броні, були прив’язані один до одного, щоб не попадали з броні під час руху. І я так зрозумів, що "двохсотих" вони самі просто викидали.

Я перевіряв документи вбитих - це 22-й полк спеціального призначення. Їхні три БТРи в полі заблукали, ми їх там розколошматили ще перед тим. Я так зрозумів, що у них була задача зайняти місток, дорогу – вона була ключова перед Херсоном.

Після того дивимося – з лівої сторони йде колона десь у 50 одиниць. Ми дістали "Стугну". Знищили тоді 23 одиниці техніки "Стугною". Вона себе дуже круто показала. Краще за "Джавеліни", NLAW.

Підполковник Ніжинський поїхав шукати ще ракети, домовлявся з артилеристами, нам мали передати біля десятка ракет. Саме тоді над нами вперше пройшли ворожі літаки, ми почули, як вони ФАБи кидають. А через пів години мені дзвонять: підполковник загинув від авіаудару. Стояв медичний автомобіль 80-ки з хрестом, далі – джип офіцера. Там була точка зустрічі. І якраз туди попали ФАБом, прямо в машину. Тоді і медики загинули з 80-ки, і він…

Були ще спроби росіян прорватися в село…

- Де все це відбувалося?

- Під Каховкою одразу є кар’єр… Нам теж тоді спалили один БТР, загинув екіпаж. Іншими ми відійшли назад. Цілу ніч через нас все летіло. Дуже постраждав 1-й батальйон… Ми в ямі були, а вони – на висоті, де дорога. Ну, і до нас пару разів прилітало. Я коригував нашу артилерію, РСЗВ. Все, що мали, наводили по мобільному телефону, бо іншого зв’язку не було. Повезло, що у мене, мабуть, одного була "Кропива" - уся Україна в мобільному телефоні. У всіх інших на планшетах тільки Луганська і Донецька області.

- А ви мудро закачали собі все…

- У 2014 році я ходив у розвідку: мені давали шматок карти, а точка, яка нас цікавила, була за картою… Тож я з того часу полюбив мати максимально всі карти під рукою. "Кропива" нас врятувала. У мене була карта всієї України, і я міг коригувати вогонь.

Чуєчка була, що все згодиться. Ще перед виїздом на полігон у нас були задачі: виїхати в Чернігівську область – подивитися райони. Потім: ні, їдете на Миколаїв. А я ж на машині перший їздив у всі ці точки, де станції розгрузки, кидав їх командиру, де з’їхати, як проїхати, кудою колону провести. Навігація – це добре, але я звик мати додаткову інформацію. Я себе так привчав, і добре, що все у мене в телефоні було. Потім, коли ми отримали точку, куди треба вийти, йшли по моєму телефону.

Була ще ситуація, коли нас намагалися прорвати. Я якраз на мосту виставляв протитанкові засоби. Чую: починається бій, стрільба. Неподалік від мене стояв медичний автомобіль. Це висота – я дивився, де зробити кулеметну точку, щоб прикривати наш тил. І тут бачу: одна БМД, друга, третя, четверта, п’ята. Їдуть і хаотично стріляють по всьому навколо. Став за дерево: повезе чи ні?.. Перший приліт був у наш медичний "Спрінтер", мене хвилею знесло у воду. А ще трошки холодно було… Води було десь по коліна. Вийшов, став за інше дерево, більше. Звідти я десять магазинів, що з собою були, відстріляв. А техніка їхала далі… Прикурив від автомата сигарету…

- Від розпеченого металу?

- Так. І думав собі: як би до своїх вийти? Що ж там робиться? Біля мене був ще один боєць, Хоменко, посмертно Героя України отримав. Коли повз нас проїжджала крайня машина, ми побачили неподалік РПГ. Хоменко – за нього. Ще наші БТРи підключилися, і ми на мосту знищили чотири БМД і танк, що замикав колону. Саме Хома з РПГ дістав танк. Після того я пішов шукати свого двоюрідного брата, якого сам призвав на службу до нас у бригаду. Він був у взводі розвідки безпілотних систем. Згадав, що він був на відкритій місцевості… Ну і треба ж було подивитися, чи всі вціліли. Слава Богу, всі були живі, втрати мінімальні. На той момент ми нормально вже встигли закопатися. Одразу прийняли рішення: відходимо. Потім ще заліз подивитися, чи на підступах немає нікого. Побачив екіпаж танка, який полем тікав, ми ще по них відпрацювали. Після того почали виходити пішечки. Пам’ятаю, у мене була проблема з ногами…

- Замерзли?

- Дві доби були мокрі - перед цим я теж лазив по болоту. Потім повністю намок. То я на п’ятах йшов. Коли прийшли на наступну точку у Вознесенськ, мене врятувало те, що Павлу Івановичу привезли сумку, в якій були теплі в’язані шкарпетки. Я тоді берці викинув, на БТРі їхав в цих шкарпетках. Ще десь тиждень мастив ноги мазями, перемотані ноги були.

- Коли ви стояли за деревом, не було паніки, що все пропало, що зараз всіх уб’ють?

- Секунд 30 так думав… А потім розумієш, що треба просто приймати бій. Тікати немає куди, я це розумів. Завжди вчив солдатів і сержантів: якщо ти тікаєш – то стаєш легкою мішенню. Ще коли на нас йшла перша колона, я чітко усвідомив: треба приймати бій. Бо якщо ти почнеш тікати, ховатися, це не допоможе, ти станеш легкою мішенню. От і все. А так: постріляв – покурив, постріляв – покурив… (сміється.)

- Наскільки за ці роки змінювався характер війни?

- Якщо порівнювати, то зараз взагалі інша війна, ніж десять років тому. Раніше все залежало від фізичної підготовки військовослужбовця. А зараз війну виграють, мабуть, "ботани", айтішники. Саме вони можуть переломити хід подій. Піхота – так, має бути стійкою. Але у нас піхотинцям по 50-60 років, і вони тримають фронт. Їхня задача – не здригнутися, не втекти, тримати бій. А все роблять ФПВ, артилерія, скиди – війна дронів, так можна сказати. Ми це починали розвивати ще у 2016 році. У нас у 3-й батальйонно-тактичній групі з’явився перший Мавік – Сергій Притула особисто привіз, і ми вже тоді проводили розвідку у Станиці Луганській і давали стріми берегів річки, отримували аерознімки.

Перед початком повномасштабної я попросив друзів, аби вони допомогли в навчанні особового складу. Мій друг, зараз він служить у ССО, а тоді мав магазин дронів DJI, протягом тижня навчав пілотів літати. Це була задача номер один – щоб на кожну роту був хоча б один оператор БПЛА. Я ж ходив у розвідку і знаю, що краще політати, ніж ходити ногами… Ми це активно розвивали. Потім, коли появилися перші скиди, одразу почали їх застосовувати. Дрони врятували багато життів і дуже багато територій. Взяти Білогорівку, переправу – тоді оператори БПЛА зробили все можливе і неможливе. Так, був РЕБ сильний, були втрати, ще всі вчилися літати, не знали прошивки… Ворог застосовував аероскопи, завдяки чому виявляв пілотів, постійно по них працював… Потім з’явилися нічні дрони, всі почали активно працювати скидами. Противник швидко все це у нас перехоплює і застосовує. Коли ми формували 82-гу бригаду, головна ставка у нас була саме на дрони. Я виїжджав разом з братом - він літав, а я з планшетом і радіостанцією передавав командиру координати. Так я одразу проводив коригування артилерії.

Після Вознесенська ми дійшли майже до Снігурівки. Там втратили дрон, а коригувати ж потрібно, бачити, що робить противник необхідно. То я заліз і на вишці з біноклем майже по 18 годин сидів там, потім мене хтось міняв.

- Що це за вишка?

- Там є цукровий завод, а на ньому - висока вишка. Це була найвища точка місцевості. Звідти я побачив, як "Сонцепьок" вперше кидав по нас снаряди – від термобаричного заряду йде така хвиля, що ти на собі її відчуваєш, як удар у груди. Хто ближче був, то взагалі не знаю, як це переносив… Мені навіть наверху було відчутно так, що мене мало не здуло з тієї вишки. Падати далеко, ще й до того на асфальт… Коли пару раз були обстріли, то снаряди і повз мене пролітали. Різне було. Я постійно був з командиром на зв’язку. Дивлюся: їде колона – навів артилерію, дали залп. Підкоригував – насипали ще. Зупинили наступ. Далі – авіація заходить, видно її здалеку. Я бачив аж за Снігурівку, коли була ясна погода, бачив, як їхні "Смерчі" і "Урагани" залпи роблять. Коли авіація заходила, думав, кожен літак прямо на мене летить. Один кинув ловушки - мене засліпило: піймав світову контузію і ще днів зо два очі сльозилися, дуже погано бачив. Ще й на тій вишці постійно був вітер...

КОНТРНАСТУП

- Коли нас перекинули на Криворізький напрямок, ми там зовсім недовго пробули, але там у нас сталася окрема прекрасна історія. Ми їхали на Сухий Єланець. Валера, позивний Батя, за кермом, я збоку. Приїжджаємо – з одного боку російська БМП, з другого - танк. Ми від них полями уходили так, що аж диски погнули. Я взяв місцевих мисливців. З ними повернулися. Підняли над тим квадратом дрон, і побачили: близько 300 одиниць техніки стоїть. Все, що у них їхало й не їхало, вони туди стягували. Від Сухого Єланця траса йде уверх на Миколаїв. Пряма, нормальна траса, ми потім нею їздили. Туди летіло все. Навіть не треба було коригувати – кожен снаряд кудись точно попадав. Ще було село за Сухим Єланцем, зовсім маленьке… Ми жили у людей, Оксана і Вова прихистили у себе в хаті. У них в цьому селі була похресниця, а з танків те село розбирали постійно. То ми з Батею, пам’ятаю, вивозили звідти дітей, які майже десять днів буди під обстрілами, на вулицю не можна було вийти – у все, що рухається, миттєво прилітало. Потім почалися дзвінки: ще треба п’ятьох вивезти, ще сім, вісім… Набралося дітей тридцять. Вивезли, що поробиш. У нас багато було такого у 2022 році…

Я брав участь і у контрнаступі. Після нього мотивація у багатьох щезла… У Запорізькій області противник побудував три лінії оборони. Все робили інженери, грамотно прорахували до дрібниць: де мають бути "зуби", де рів. Вони зробили не просто лінію оборони. На висотах зайняли вигідні рубежі, і ми об них розбивалися. Те, що ми 82-ою бригадою прорвали, пройшли і зайняли, вже все втрачено. Ми не змогли дійти до певних рубежів, тому що підготовка особового складу була не належною. Суміжники мали виконувати свою задачу, а вони цього не робили… Багато факторів, які працювали не на нашу користь.

Всі люди, які прийшли у наш БТГр у 2022 році, - добровольці. Черга стояла. Пам’ятаю, ми їхали на задачу, нас обстрілювали, а телефон просто розривався: "Куди їхати?". Люди добровільно приходили, приїздили на своїх машинах, з мисливською зброєю. Коли йшли бої, таке творили… Під час бою двох москалів водій просто збиває – розганяється до сотки і починає переїжджати… Та ви ж бачили відео нашої бригади з курщини, коли водій броньованої машини ганявся за противником по полю і давив…

Зараз добровільно хтось приходить, але таких дуже-дуже мало. Думаю, аби це виправити, аби люди не боялися іти на війну, в першу чергу потрібно чітко визначити терміни служби у воєнний час. Люди хочуть знати, що вони не кріпаки і що є певний день, коли вони повернуться до родини.

- За час повномасштабної війни ви мали поранення?

- У Верхньокам’янському були під ракетним обстрілом, ловили С-300… Там у мене стався перелам відростку хребця, була рана і на голові. З того часу в мене проблеми зі спиною. Не можна важкі фізичні навантаження, довго перебувати в бронежилеті. Інакше виникає запалення, перетискає нерв, і починають відмовляти ноги. Коли погода міняється, відчуваю це зразу… Весна і осінь – тяжкі періоди… Та й контузії дають про себе чути. Бувають такі головні болі, коли навіть говорити тяжко. Поки таблєточку не вип’єш, навіть встати не можеш. Бувають навіть судоми. Ну, і ще нервова система безкінечно в напрузі – 24 на 7…

-То ви, напевно, вже могли б не воювати з огляду на ваші поранення і стан здоров’я…

- Крім нас, українців, Україна більше нікому не потрібна. Це мають всі розуміти. Хтось прийде і буде за нас воювати? Ні, ніхто не прийде. Тому я час від часу проліковуюся і знову роблю свою роботу.

СЕРЖАНТИ ЗАВЖДИ ЙДУТЬ ПЕРШИМИ

- Колись я сказав Павлу Івановичу: "Коли вам буде потрібен головний сержант, я є", - продовжує Олександр. - Я проходив всі навчання за стандартами НАТО – середній рівень у "Десні", у центрі підготовки сержантів, підвищений рівень в університеті імені Черняховського. Свою роботу знаю, вмію, люблю. Ти не з паперами працюєш, а з людьми. Постійно якісь заняття… Зараз у мене посада офіцерська, але я сержант. Я не кар’єрист, за військовими званнями ніколи не ганявся. Багато моїх сержантів, хто з 2014 року, вже стали офіцерами.

- Але ж армія тримається саме на сержантах.

- Так. Це перша людина, яка безпосередньо керує боєм на лінії зіткнення. Те, що планує штаб, виконує сержант зі своїм відділенням. Без сержанта ніхто не дасть команду іти вперед. У нас дуже велика проблема в тому, що сержанти завжди йдуть першими, і втрачаємо ми їх першими. А хто стає сержантами? Найкращі солдати. Лідерські якості для сержанта – це одне, а ще дуже важливий досвід бойових дій. Можна бути лідером, коли іде процес навчання, підготовки. А коли починаються бойові дії, ніхто не знає, як людина себе поведе. Особливо при перших обстрілах, артобстрілах. Є такий "стадний інстинкт", коли всі збиваються в купу. І тоді лідер, сержант має прийняти рішення, розставити бійців по місцях, наказує стріляти, веде в бій. Не достатньо сказати солдату: "Йди туди". Так ніхто нікуди не піде. Треба, щоб хтось вів. І дуже добре, коли це навчений сержант, обстріляний, мотивований, якій знає свою роботу і любить її.

- Їх у вас у бригаді зараз вистачає?

- Це постійний процес навчання, виховування, підготовки. Вперше я навчався в "Десні" у 2009-2010 роках. Це була радянська підготовка: тобі кинули "Статут Збройних сил України" переписувати з п’ятої по шосту сторінку… Казали, так краще запам’ятовується. Ми постійно писали конспекти, ще щось переписували, потім зошит після навчань викидали і більше до нього не поверталися. Хоча "Статут Збройних сил України" я читав разів, мабуть, тисячу, бо, буває, по службі потрібно щось уточнити… Саме сержанти людям пояснюють і про грошове, і про матеріальне забезпечення. Таких питань дуже багато. Бо забезпечення – наше все. Але у 80-й бригаді ніколи не було з цим проблем… Ще у 2014 році, коли ми виїжджали на війну, були й одягнені, і озброєні. Не так, як хотілося б, але забезпечення було завжди.

- Звучить як реклама…

- Ну це і є реклама: 80-та – найкраща бригада в ЗСУ!

Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ