Останні дні оборони Вугледару: "Поранені застрибували на ходу"
За 28 років у правоохоронних органах вона дослужилась до звання підполковника та з посади слідчої ДБР прийшла до військкомату, приховала своє звання і місце роботи та попросилась в бойову бригаду - медиком. В складі 72 ОМБР ім. Чорних Запорожців понад два роки Любов Заливадна евакуювала та рятувала поранених у Вугледарі.
***************************************************
У званні я підполковник ДБР. Тут я старший солдат.
Я не кваліфікований медик взагалі. В мене є вища освіта, але юридична. Я парамедик, бойовий медик, не кваліфікований.
Коли ворог взяв Вугледар, ми були на спеціальних точках поблизу Вугледару. От, це між Вугледаром і Богоявленкою. В Богоявленці в нас пункт, де ми дислокувалися на той час. Почули, що є поранені, ми здійснюємо виїзд, забираємо тих поранених. Працюємо екіпажами там по черзі чи разом, чи колісна техніка, чи броньована техніка. Ворога було дуже багато дійсно, ну, ну це було вже 500 метрів, ми вже бачили.
Вперше, мабуть, коли в мене, знаєте, як ото пса чи кота, як кажуть, шерсть дибки ставала, коли я побачила ворога так от, я почула голос, я оцей говор почула, вот етот от, і в мене стало реально от, як у пса, знаєте, зляканого чи дикого, дибки шерсть. Це був вересень.
Це було вже дуже небезпечно, але ми виїжджали. Ворог не давав нам добратися до поранених.
Виїхали на евакуацію своїх, так, нам сказали - буде двоє, чи п’ятеро, не важливо, а привозимо 8, чи 10, чи 12.
Знищував автомобіль, наші водії, медики вискакували, десь ховалися в бліндажах чи в лісопосадці, виїжджав другий екіпаж. Другий екіпаж, вдала вже була евакуація, тобто, тих всіх забирали. Так само, і це все було постійно. Ну, це було скільки днів, я вже не пам’ятаю, але отаким чином ми працювали. Іноді ми да, все усіяно лєпєстками цими. Ми всі отримали контузії, поранення там уламкові, один одного лікували звісно, підключали інфузії.
Ворог зайшов у Вугледар. Виїхав наш екіпаж, і наш автомобіль був розбитий. Це вже броньований був автомобіль М 113, ворог влучив мінами, FPV дронами. Ворог висів постійно дронами і це все бачив. І отака ситуація, передають наш екіпаж, водій, і наш санітар, що вони не змогли дістатися. М 113 наша просто розбита, вона горить, вони втекли десь в посадку, і вже не було кому їхати.
А оскільки ворог перерізав вам логістичні шляхи, чи достатньо вам було вашого медичного забезпечення, щоб надавати допомогу в такій ситуації?
В нас постійно були прильоти, я вам скажу, і в нас все просто було знищено,
В Богоявленці в нас був пункт, да, от, ми тільки вийшли, ми тільки приїхали з хлопцями, так, зайшли, вийшли з кімнати, і прямо в будинок ракета. Як вона не здетонувала всередину, вона якось здетонувала вгору.
І вся моя медицина, просто все там було відразу знищено тоді. Ну, зразу ж я все, що вдалося врятувати, я почала рятувати. Ну, поки ми погасили там пожежу, там все таке інше.
Є якісь випадки з пораненими, які ви запам’ятали?
Коли хлопці, один самий тяжкий, так, поранені, і вони умудряються винести ще своїх побратимів. Пройти через оці протипіхотні міни, не підірвавшись. Отакі випадки, коли ми виїжджали, і вони проходили там десь якусь територію, бо наш автомобіль, якшо ми під’їжджаємо, вже без коліс. Добре, автомобіль Хамер, який він? він має колеса, так, і докатки. І якщо ми підірвали всі колеса, ми на докатках цих ще можемо продовжувати якось рух. Бо броньовані автомобілі знищені всі були. І отакі випадки, коли вони просто заскакують в цей автомобіль, ну, і в них получається заскочити і не підірватися от уже на наших очах.
Якщо, скажімо, йому треба пробігти 500 метрів, і вони можуть це зробити. І вони несуть один одного там, троє несуть двох іще, розумієте. І я оцінюю, от ви кажете, як оцінюєте, я оцінюю, якщо зараз я до них побіжу оці 500 метрів, так, підірвусь на цих мінах, на цих лєпєстках, я їм не допоможу, а вони й так несуть, то вони мають до мене наблизитись, і я стою і чекаю. І вони наближаються до мене і не підриваються, оце щастя. Але, на жаль, такі були випадки, коли хлопці просто, ми під’їжджали до них, вони виходили, і відривало кінцівки, прямо от на очах. Але добре, шо ти вже стоїш готовий з турнікетом. Но добре, шо вони втратили прямо на наших очах ті кінцівки, застрибуючи до автомобіля.
Він каже - я лежав пів дня, чекав евакуації, я вже думав, шо я вже загину, все. Побачив автомобіль, нас, я, каже, не знаю, якими я силами просто заскочив, розумієте.
В який день відходили медики? Коли ви вийшли?
В нас не було такого - так! друзі шановні, ми кудись відходимо. В нас не було такого.
Мені поступає команда, да, виїзд, я виїжджаю. І мені точка, ми на... в нас названі точки евакуації, і мені приходить повідомлення, що я вже не виїжджаю у Вугледар. Тобто я виїжджаю сюди. Все. Це звісно зрозуміло, що ворог туди зайшов.
Я постійно думала про те, що там десь, можливо, залишились наші хлопці. Як вони будуть виходить. А я... а як вони прорвуться? Я... ви знаєте, це вже такі думки, як... от як дитячі, да. Як заходить ворог, він же не заходить, кільцем тримаючись. Вони ж десь можуть, я сподіваюся проскочити, так, ну якось вийти. Я... бо це від цих думок стає так трохи, знаєте моторошно, коли ти розумієш що там можуть залишитися наші хлопці. Як ми відходили, я вам скажу відверто, я не розумію що ми відходили. Нас витісняв ворог, дійсно.
Пам'ятаєте, щоб відмовляли, що не можете приїхати?
Що я не можу приїхати? Я ніколи так не казала. Я завжди казала, що я можу. Зараз ми включимся, подумаєм, помолимся Богу, реба вже нема, но Бог є, і газу. Я ніколи не відмовлялась. І знаю ще поруч є люди, які ніколи не відмовлялись. Люди, які бояться їхать, їх теж розумію. От в них... в них починається паніка, вони не можуть себе взяти в руки, не можна нікого засуджувати, і всі тут... я вам скажу, всі хто на фронті, вони всі для мене герої, кожен. Неважливо що він робить. Кожен.
Ми 10 там днів не спали взагалі. А потім ми боялися вже спати. Бо, коли ми чекали наступного евака, вже стан такий був...
Не могли ніхто спати, їсти не їли, бо не могли їсти. В нас все було, все, їжа, все єсть, але ніхто не міг їсти. В ті перерви, які хто там закурить цигарку, хто не курить, в оці перерви між евакуаціями чим ми займалися. Кудись намагалися їх в більш безпечне місце. Цим ми якось себе, знаєте, тримали так, переключалися, можна сказати.
В день було по 6 - 9 КАБів прилітало. там просто неможливо навіть вийти було, переїхати, виїхати. Тобто, це треба було все швидко робити, щоб не загинути. І тварини, ті ж собаки, коти, коли бачили нас, ми з укриття свого вилітали з автомобілем, так, вивозили, ну для того, щоб їхати на евакуацію, тільки я відчиняла двері, вони просто застрибували всі. Вони застрибували в автомобіль до нас. на це теж, знаєте, дивитись. Ну, посторонні тварини дикі, звісно вони йдуть до військових, бо ми їх годуємо. От вони застрибували в наш автомобіль, від цієї небезпеки.
І ми втратили це місто, і лінія оборони звісно вона зміщається, ми ж розуміємо, що далі поля, ворог просувається далі, це зрозуміло, але якось не знаю, якось болюча ця втрата, дуже. От оцей Вугледар, оця Богоявленка. Я не можу сказать, що воно мені вже там... там рідне, чи не рідне, не в тому суть. Я не можу... я ще не можу в це повірить, що там... орки, чесно. От не можу я повірить. Якось так дуже важко.
*****
Яким чином я ухвалила рішення бути бойовим медиком... по-перше, чого медиком, тому що... це моя мрія з дитинства, медицина, ну це як знаєте, для піхотинця авіація, так для мене там кардіохірургія, все інше. Але медиком я не стала. Працювала я в правоохоронній діяльності, працювала все життя, працювала в міліції і в поліції. От. Зараз... зараз я працюю слідчим в ДБР. Я не звільнена з посади, так, я мобілізувалась добровільно.
Але в мене є пріорітет, я вважаю що тут, наразі я це більше пріоритетна для мене робота. Це моя думка. От. За мною зберігається посада.
Я виростила дітей, так, от медицина це те що мені подобається. Але в силу своєї роботи, я завжди перша виїжджала на місце там ДТП, і все інше. Я завжди надавала допомогу. От коли ще швидка не могла приїхати, так, чи часу там не вистачало. І це все мені цікаво, це я люблю і це я можу, і це я вмію. Поставити там інфузію, там чи ще щось, да, це не важко, це мені подобається. Коли почалась війна, мої діти поїхали за кордон, навчатись, 18 років дітям, ми і так планували, але війну ми не планували в своєму житті. Хтось може очікував, мабуть, не знаю, я одна з тих людей, яка взагалі не вірила, що це можливо, ну в наш час. Оце варварське вбивство людей, я... до сих пір не можу в це повірити. І на роботі я говорила, що піду я, мабуть, воювать, якщо Арестович не докаже, що через 2 недельки война закончится. От. Ну оце все так зрозуміло було, вже було там... літо починалося, я бачу, що навряд ця війна закінчиться. І тут люди роблять таку роботу складну. А для мене важливо те що я роблю. От дуже важливо. Хтось може, ну і я можу теж. Я теж можу. Впевнена що з моїх колег, навряд хтось сюди піде. Нас пішло двоє, один хлопець зі Львова, на жаль, він загинув, герой, він мобілізувався теж, і пішов. І я з іншого міста, от, прийняла таке рішення. І я просто повідомила, що я піду, ну ніхто в це не повірив, звісно. Я не була військовозобов'язаною, бо жінки не військовозобов'язані. Я прийшла... прийшла в ТЦК, ну я не сказала де я працюю, звісно. І в мене не було військового квитка, я сказала, я хочу мобілізуватись, ось в мене сертифікат, я пройшла бойову медицину, такмед, я все це пройшла, бо я готувалась до цього. В липні я пройшла такмед і у вересні мені подзвонили з ТЦК, проходьте ВЛК, я пройшла, куди ви хочете? Кажу, ось бойовим медиком. В яку бригаду? Я кажу, я не знаю, в якусь бойову. Ну для чого бойовим медиком, працювати, десь, мабуть же ж... в бою, правильно, ну логічно. (Сміється). І сказали є 72-га бригада, але вона тільки в самому пеклі. О, кажу, мені значить туди. Я поїду, попрацюю, когось врятую. Ну рік, ну максимум два, я так планувала собі, от, я буду з хлопцями, я буду тут разом. Я ніколи не була туристом, не відпочивала в палатках, а тут... такі умови, думаю, всі можуть і я зможу.
А над якими ви справами працювали в ДБР?
Різними справами я працювала, але я не можу цього говорити, бо це... багато ще немає вироків, це таємниця досудового розслідування.
Підслідність ДБР, ну якщо вам це цікаво, то це і військо... службові військові особи в тому числі. Це високопосадовці, це правоохоронні органи, це органи прокуратури, СБУ, от поліції. Це все є суб'єктами підслідності ДБР.
Це теж надзвичайно важлива для країни робота.
Я обрала те що наразі я вважаю найбільш важливіше для мене особисто, робити саме цю роботу. От саме для мене особисто. Ви знаєте, я вам скажу, просто сухими цифрами, по комплектації, серед моїх колег, в мене колеги військові, і ДБР, там вони в мене якби я зараз не працюю з ними, да, от... то в нас там комплект. А тут я вам скажу, більше половини не вистачає, особового складу.
Любов (Серена) Заливадна
А як у вас тут змінилося ставлення до ваших колег, які не пішли?
Мені байдуже, що в голові кожної людини.
В мене до жодної людини немає зневаги. Це не правильно зневажати. Це їхній вибір. Це... розумієте, мені важливо що думаю я, що роблю я. Мені... в мене немає до жодної людини зневаги. Немає. Це її відповідальність, це її вибір як їй жити. Мені байдуже як вона живе, розумієте. Я думаю про своїх дітей, я думаю про своїх побратимів. Мене зараз, я от почула, я би хотіла, щоб у цього лікаря було офіцерське звання, Оце мене більше хвилює. А те що там десь, хтось не хоче там чи хоче, чи може це їх, мені байдуже на них, абсолютно. Це їхні життя...
Говорять, ти підполковник ДБР, слідчий, ну мої то дізналися там відразу сарафанне радіо, чи хто там приніс, ну і що тепер? Є лікар, є інженер, є тракторист, я слідчий ДБР, так. Я в правоохоронних органах, 28 років, з 16-ти років, 28-м ну з сьогоднішнім днем, допустім. Я не вмію їздити на тракторі, допустім, я би хотіла, щоб мене навчили їздили на тракторі, тоді і на мотолизі поїду, я це все навчилася. Чому це якийсь негатив, це позитив має бути. Чому люди розцінюють що я сюди прийшла, і це якийсь є негатив. По-перше, це або знаєте, каже, пішов на війну, щоб сховатися від тюрми, кредиту, жінки, чи ще від когось. Спочатку я не розуміла про що йдеться. Ну якось це думаю соромно ж мені, в моєму віці сказати, що я... i don't understand. Ну я не розумію, про що вони говорять. Чому це може... на це взагалі не слід звертати уваги. А якщо і слід звертати увагу, це щоб зробити так само і все.
Сталася якась переоцінка цінностей?
Не сталася. Мої цінності з 16 років не змінюються. Не сталась переоцінки цінності. Чому я пішла на війну ?...
Зараз ви кажете, мені не важлива кар'єра.
Ні, важлива. Я вже її зробила. Ну полковника мені дадуть, то мене міністром оборони призначати чи чим? Я підполковник. Ну куди... підполковника можна отримати. Ну генерала, теж можна. Але це ж не тут, не медиком бойовим, розумієте про що я? Я кажу, в мене є кар'єра вже. Вона в мене вже є. Але тут... ну це... це ж треба якщо я... підполковника, так, ну прирівняти моє звання, це спочатку процедура майора, далі що я буду, бойовим медиком? Вивозити поранених, везти це... тоді, конєшно, мене призначать на якусь посаду, звісно, розумієте. Але я вважаю, що... в мене получається, я роблю все добре, все класно, да? Я от є одиниця така, я роблю. Він робить, інший робить. І це є процес і це важливо. Ось я про що.
Ірина Стороженко
