Позивний Чек: "Усі роблять ставку на дрони. Дійшло до того, що на лінії зіткнення пілоти шукають пілотів. Якщо знаходять, туди летить все"

Автор: Ольга Москалюк

Олександр на позивний Чек нині освоює морські безпілотні дрони. Він – офіцер (зовнішній пілот МБЕК) безпілотних систем групи окремого водолазного загону центру спеціального призначення НГУ.

Хоча на цій війні встиг вже побути і розвідником, і медиком, і оператором БПЛА, адже пішов до війська задовго до повномасштабного вторгнення. 2014-го мобілізували його старшого брата. Хотів воювати разом з ним, але не брали, тому що був ще неповнолітнім. Довелося зачекати рік. Тоді вже потрапив до 73-го морського центру спеціальних операцій. Тут обрав собі позивний, скоротивши прізвище свого дідуся. Залишається з ним і по сьогоднішній день.

- Де був ваш перший бойовий вихід?

- У Мар'їнці. Було страшно, тому що боявся підвести побратимів, адже мене відправляли на завдання з групою хлопців, які разом працювали ще з 2014 року. Я розумів: можна бути добре підготовленим, але без досвіду ти все одно не знаєш, як поведешся у тій чи іншій ситуації. Для мене це все було дуже відповідально.

- І як минуло?

- Екстремально! Мені на ходу пояснювали, якими мають бути мої дії в групі. Я ж тоді був простим розвідником. То мене поставили в бойовому порядку в розрахунку, задали напрямок і сказали слухати команди командира.

Ми переміщувалися в сіру зону, де мали влаштувати засідку. Але зіштовхнулися із противником і почався стрілковий бій. Уразили кілька осіб, а решта їхньої групи встигла відійти. Ми теж відтягнулися до передньої лінії. Враховуючи, що нас помітили, задачу перепланували, і ми поїхали на розбір польотів та готуватися до наступного виходу. Далі отримали завдання виявити ворожу ДРГ, яка заходила в тил наших суміжних підрозділів, і знешкодити її. Ми поїхали однією зведеною з двох групою. Це було декілька розрахунків, зокрема з АГС, "Фаготом" та ДШК. Коли сталася перестрілка з ворогом, наш "ДШКшник" отримав поранення. Куля зайшла в руку й вийшла в районі печінки, але не зачепила її. Він вижив – масивної кровотечі не було. Його швидко евакуювали. Командира нашої зведеної групи теж "затрьохсотило" – він натрапив на ОЗМ-72. Це така дуже страшна міна. Посікла його повністю - з голови до п'ят. За ним ішли ще двоє хлопців. Їх контузило. Ми з побратимом Максом чекали на них. Коли почули цей вибух – вийшли на зв'язок. Але ніхто не відповідав. Прийняли рішення бігти за ними. А та ділянка, через яку ми переміщувалися, була відкритою і прострілювалася. Ворог теж почув цей вибух, то загострив свою увагу на цій зоні. Коли я пробігав, спіткнувся об камінь і впав. В цей час якраз стріляє ворожий снайпер. Чую над собою такий хльосткий звук - ніби удар батогом. Думаю: добре, що впав - куля пролетіла. Почав повзти далі. Добрався до командира. Макс теж. Ми разом його підхопили, вклали на ноші. Ті двоє хлопців, які були з ним, побачили нас і підповзли ближче. Ми по рації запросили евак та вийшли на більш безпечну ділянку. Під’їхала наша машина, загрузили пораненого, відправили. Я одразу навіть не зрозумів, що відбулося, тому що все було спонтанно та швидко. Після виконання завдання поїхали на базу. Я тоді пробув на ротації чотири місяці. Повернувся на ППД. З нього – на американські курси рейнджерів. Там після певного етапу тренувань, враховуючи людські якості та здібності, розподіляли вже по посадах – ти визначався, ким будеш в групі. Я став медиком. Далі розвивався. Ще британці приїхали навчати нас - позаймалися два тижні. Мені дуже сподобалася їхня методика навчання. Вони не просто давали теорію, а й виконували з нами завдання – навіть усі фізичні навантаження. Це було прикладом. Дуже круто!

- Куди ви поїхали працювати вже медиком?

- Я був на Донеччині - у Водяному, Широкиному, Старогнатівці тощо. Ми ж виконували завдання по призначенню, то працювали у різних населених пунктах.

- Пам'ятаєте свого першого пораненого, якому надавали допомогу вже як медик?

- Так. Це був хлопець із суміжної групи. Йому на завданні відірвало стопу. Масивної кровотечі не було, тому що рана була запеченою. Я наклав турнікет, замотав куксу. Ми поклали його на ноші, й буквально за кілька хвилин його вже забрали на евакуацію.

- А як ви потрапили вже на повномасштабну війну?

- На той час я вже мав цивільну професію - працював водієм фури, адже за кілька років до того залишив службу, обравши сім’ю. 24 лютого 2022 року був на роботі – у відрядженні. Ночували в Баштанці. О шостій ранку мене розбудили: "Збирайся, почалася війна!".

- Здивувалися?

- Ні. Ми готувалися до того, що вона ось-ось почнеться. Я розумів, що нам не уникнути такого розвитку подій. Хоча думав, що держава робитиме необхідні кроки по організації гуманітарних коридорів, автобусів для перевезення жінок та дітей тощо.

- Але так не сталося.

- Не сталося. Так от, коли я прокинувся, подумав: треба терміново потрапити додому до Вознесенська. У мене там – дружина і дворічний син, а також дружина брата (він на той час був за кордоном, потім повернувся й теж пішов воювати) із їхньою донькою. Їхати – трохи менше 200 кілометрів. Добиратися складно, тому що всі дороги забиті. На заправках - купа машин, людей з каністрами. Коли потрапив додому, вирішив, що прямо зараз немає сенсу виїжджати – дуже складно буде з такою маленькою дитиною в машині. Зібрав речі, зміг заправитися та скупитися в магазині. Ввечері вивіз наші дві сім’ї до тещі в область трохи ближче до кордону із Молдовою (там така нейтральна територія). Повернувся до Вознесенська і вже 23 лютого пішов до військкомату. Сказав, що хочу повернутися до свого 73-го центру, адже був резервістом і у випадку війни мав туди прибути. Але куди ж було їхати, коли Очаків одним із перших був обстріляний, а групи виїхали на виконання завдань?! Я не знав, де там і кого шукати. Логістика була дуже незрозумілою. Тож мені запропонували приєднатися до ТрО. Я прийшов і дуже сильно засмутився: йде другий день війни, стоїть десь 40 людей, але ніхто не організовує хоча б якісь блокпости, не виїжджають на розвідку. Можливо, чекали, що хтось прийде й розкаже, що робити. На той момент я не побачив того, хто міг би взяти на себе командування і зрозумів, що навряд тут варто залишатися. А у мене в Нацгвардії служили друзі, які якраз перебували на атомній станції. Я подзвонив і спитав, чи є місця? Звичайно! Які треба документи? Лише військовий квиток. Я зібрався й поїхав до них. Так я опинився в НГУ. Ми виконували завдання по обороні нашого гарнізону.

- Ким вас взяли? Медиком?

- Я там був і медиком, і "ПТУРистом", і "АГСником". Ми розтавляли розрахунки різного типу. Не тільки обороняли станцію, а й виїжджали на позиції до Братського, Олександрівки, Вознесенська.

У Братському була цікава історія. Фермер перед своїм полем, щоб там не їздили, виставив такі великі блоки й написав на них: "Заміновано!" А тоді росіяни великою колоною (понад 200 одиниць техніки) йшли до Вознесенська. Наша авіація сильно допомогла – розбивала її на підгрупи, які почали ділитися й рухатися різними дорогами. Одна з них повернула на Братське, під’їхала до цього поля. Подивилися, розвернулися (подумали, що заміновано ж) й поїхали на Вознесенськ (інакше б вирушили в бік атомної станції). Так от ці фермерські блоки переграли ситуацію. Коли ми вже взяли полонених, то подивилися карти і з’ясували, що росіяни цими групами мали повністю замкнути весь шлях сполучення до Миколаєва, Одеси в напрямку Києва. Але вони губилися, не розуміли, де знаходяться. До речі, у тих, хто їхав з Єланця і блуканув, цигани вкрали "Шишарик" (вантажний автомобіль ГАЗ-66. – О.М.). Віддали ТрОшникам. Потім ще поцупили російський БТР.

Так от ворог попер на Вознесенськ, де його вже на підході зустрічали наші ТрОшники, які відкрили перший вогонь. Далі – ЗСУ. Там були важкі бої. Велика подяка авіації, піхоті, яка билася з противником, і усім, хто тримав оборону. Вважаю, що місто добре відбилося. Я вам взагалі так скажу: якби наша зброя почала масово працювати, коли росіяни пересікали кордон на початку вторгнення, можливо, війна пішла б геть за іншим сценарієм. Росіяни не понесли б таких чималих втрат. Українці добре зреагували – велика кількість людей прийшла, дійсно, захищати свою територію. Вони тоді були максимально щирі, чесні та правдиві. Це було дуже емоційно й піднесено. Зараз вже не так. Все абсолютно змінилося.

- Як думаєте, чому?

- Думаю, пропала мотивація. Людям ніде її брати. Усі, хто були добровольцями у 2022 році, йшли захищати свою територію, свою країну. Сьогодні багато хто з них вже виснажений. Знаєте, навіть півроку – це великий термін, за який людина виснажується. Ситуація на фронті важка. От і накопичуються такі негативні моменти. Державі потрібно було б змінювати підхід і не просто ловити людей на вулицях, а мотивувати. Передусім, фінансово. Той, хто йде воювати, ризикувати своїм життям, повинен мати гарантії на майбутнє.

- Також держава мала б дбати і про тих, хто потребує реабілітації – як фізичної, так і психологічної, адже поранення мають наслідки, на які часто не зважають. Наприклад, майже у всіх військових, які були на нулі, є контузії. У вас же теж, наскільки мені відомо?

- Ще навіть з 2016 року, які не лікуються. У мене падає слух, який повністю поновити неможливо.

Зараз дуже багато людей, які мають проблеми зі здоров’ям. Ми всі прийшли, а вийти ніхто не може. Тому, я й кажу, що мотивація падає, бо людина не знає, на який період часу вона тут.

Також демотивують корупційні схеми. Скільки часу йде війна, а народ досі змушений збирати кошти. А нам тяжко без цієї допомоги тилу.

- Це при тому, що ми навіть не розуміємо, скільки ще триватиме ця війна.

- Абсолютно! Однак у нас вибір невеликий – залишається лише виживати. Як би не було, нам доведеться вижити в цій війні. Ми боремося. Хоча ситуація на фронті, як я сказав, важка. Цивільні міста теж постійно під обстрілами.

- Це ще одне підтвердження того, що росія не планує спинятися.

- Не планує. Але чимало людей повірили словам Трампа: "Я прийду, і ця война закінчиться". Це дуже погано, коли людина живе цією надією, що завтра все завершиться. Якраз треба готуватися до гіршого.

- Ви вважаєте, росіяни посилюватимуть наступи?

- Час нас виснажує. Більшими наступи, які ми вже витримали, можуть і не бути. Але ж війна щодня змінюється технологічно. Дивіться, навіть кількість дронів зросла в такі рази, що важко назвати точну цифру. А вони змінюють весь тактичний рівень і забрали на себе всю перевагу. Цей напрямок розвивається. І тут проблема в тому, що в країні є велика кількість "самородків", які можуть робити дуже гарні проєкти, але держава їх фінансово не підтримує. Якби ця підтримка була, ми б сьогодні краще почувалися.

- До речі, про дрони. Знаю, що з часом ви перекваліфікувалися на пілота. Розкажіть, на чому літали?

- В основному, FPV. Хоча взагалі у нас були і бомбери, і важкі дрони типу "Вампірів". Звичайно, й "Мавіки". Це ж все – єдиний механізм, який працює злагоджено.

Взагалі дрони на цій війні забрали велику нішу. Цей напрямок продовжує розвиватися, то я думаю – далі набиратиме обертів. Дивіться, зараз в пріоритеті вже оптоволокно. Тут перевага в тому, що його не може "загасити" РЕБ. Але буде протидія. Згадайте, на початку повномасштабного вторгнення дронів було зовсім небагато. Певне, нам треба було в них повірити раніше, щоб застосовувати якомога частіше. Але й зараз нам треба більше в них вкладатися, адже вони ефективні та результативні. Забирають на себе велику частину роботи.

- Скільки дронів за день ви в середньому використовували?

- При штурмах за день можна витрати більш ніж 40 дронів малим екіпажем в складі чотирьох осіб.

- А як би ви охарактеризували російських пілотів?

- Є дуже навчені групи, професіонали. Враховуючи, як вони літають, як знаходять наші цілі, то їх треба шукати і знищувати.

Звичайно, є недосвідчені. Вони "паляться" - демонструють свої позиції, нехтують своєю роботою, показуючи, з яких висот працюють, як "заходять".

А взагалі у них дуже велика кількість пілотів.

- Теж роблять ставку на дрони.

- Справді, всі зараз роблять ставку на дрони. Вже дійшло до того, що на лінії зіткнення пілоти шукають пілотів. Якщо знаходять, то туди летить все. Так працює з обох сторін. Пілот має високу ціну на війні. Це ж і розвідка, і ураження різними типами дронів, і логістика.

- Нещодавно командир розрахунку нічних бомберів 429-го окремого полку безпілотних систем на позивний Флокі розказував мені, що у них дедалі частіше в повітрі відбуваються батли з противником...

- Звичайно! Насиченість дронів дуже велика. Навіть не шкода дрон, щоб збити того ж розвідника. Тому що він намагається виявити нашу піхоту, на якій тримається вся лінія оборони. Тож треба знищувати, адже це збереже життя нашим хлопцям.

Нам треба щодня збільшувати виробництво дронів, вдосконалювати їх, покращувати технічні характеристики, щоб ми могли знизити частоту залучення людей до бойових дій. Якщо сьогодні може воювати наземний дрон, то треба цим користатися. Якщо може стояти турель дистанційного керування, то нехай їх буде більше. Якщо штурми можуть проводитися роботизовано, то хай так і йдуть.

За дронами майбутнє. У нас є різні типи – безпілотні літальні системи, наземні, а також підводні, надводні. До речі, ми зараз якраз розвиваємо цей напрямок. У нас є своє бачення, де і яким чином ми їх застосовуватимемо. Це все лише набирає обертів. Я довгий час літав. А тепер мені цікаві й ті, які плавають, пірнають і можуть атакувати звідти, звідки на нас не чекають. Наш підрозділ вмотивований і виконує надскладні завдання. Окремий водолазний загін спеціального призначення - це взагалі специфічна група, яка воює у надважких умовах, тому що працює і з суші, але з водними бар’єрами. Тут зовсім інший тактичний рівень. Для мене це дуже високий щабель та можливість подальшого розвитку.

P.S.: Друзі, підрозділ Чека потребує нашої підтримки та допомоги. Якщо маєте можливість, долучайтесь, будь ласка, до збору. Реквізити:

https://send.monobank.ua/jar/4pAtMqztDn?fbclid=PAZXh0bgNhZW0CMTEAAafWoyvOystvc-eYbEYvBrgW8IwSCLt9NvRGjrTO4w_JU8Go_fILB7mEl4dfpQ_aem_JgdoKGqEXJ-0WDe8fzicjg

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані героєм