Як у ЗСУ надають психологічну допомогу на четвертому році війни? Погляд на проблему очима військового психолога Віталія Фісуна

Автор: Євген Кузьменко

Проста бесіда з офіцером-психологом ЗСУ, капітаном Віталієм Фісуном швидко переросла у розлоге інтерв’ю з системними узагальненнями та грунтовними пропозиціями. Наш співрозмовник від початку був налаштований до серйозної розмови про проблемний стан психологічної допомоги військовослужбовцям ЗСУ. "Цензор.НЕТ" заперечень не мав.

В інтервʼю пан Фісун розказав про пережитки психології радянської армії як "виховання призовників", а також про вікові особливості тих, хто воює. Є тут і оцінка рівня морально-психологічного насилля над бійцями, і сумна розповідь про те, як психологів у армії умисно навантажують "непрофільними"задачами.

Зі свого боку, "Цензору" було цікаво розпитати пана Фісуна про те, як йому працюється з військовими на передовій; про що зараз думають і прагнуть бійці та їхні командири; чим невдоволені військовослужбовці і які проблеми стоять за абревіатурою "СЗЧ".

За характером Віталій — людина, у якої в пріоритеті - прискіпливе ставлення до обраної справи. При цьому він емоційно-напористо відстоює свої переконання; з таких людей холоднокровних пристосуванців до системи не виходить. З іншого боку, не сприймаючи багато чого у нинішній ролі офіцера-психолога в Силах оборони України, він має напрацьовані пропозиції стосовно того, як змінити ситуацію на краще. Може, тим, хто розробляє та ухвалює рішення, є сенс прислухатися до капітана Фісуна?

- У військовому штатно-посадовому розписі ви існуєте у кількох іпостасях. Яка з них є основною?

- Як у офіцера-психолога у мене є чіткі посадові обовʼязки військового психолога. Але підпорядкованість на заступника командира з психологічної підтримки персоналу (ППП) включає в чітку вертикаль "замполітів", яка в ЗСУ виконує подвійну роль. Перша – командирська - тобто заступник командира з ППП згідно зі Статутом є "начальником усього особового складу"! Друга – бути якимсь психологом, тобто "рівний-рівному". Але, щоб реалізовувати ці функції (а саме психо: -допомоги, -терапії, -корекції, -консультування, -навчання тощо) треба інша рольова модель поведінки, ніж начальника. Адже ці дві рольові моделі (начальника і психолога) часто суперечать одна одній. Перша модель — це спадок системи "замполітів" радянської армії з морально-психологічного насилля та "виховної роботи". Друга – вимагає рівності та партнерства у подоланні психічних наслідків бойових стресів і потребує співчуття-емпатії, довіри і т.д.

Паралельно з цим функціонує командирська лінія управління. Командно-адміністративна, наказова. Це часто породжує непорозуміння в психології управління людьми і створює свої напруження, конфлікти та проблеми. Типова – ти або для людей, або за карʼєрні висоти, командні привілеї! А ще часто виникає непорозуміння у командування - шукати на посаду "розумного психолога", щоб потім вказувати йому, що і як робити! Причому накази надходять від таких посадових осіб, які взагалі не напружуються розібратися в тонкощах дійсно психологічної роботи. Сформулюємо це таким чином, коли командирська воля витіснила інтелект.

Щодо іпостасей. Я був в різних з них- на посадах як офіцера-психолога батальйону, так і заступників командирів рот/батарей та батальйонів з ППП. Але остання моя посада була – начальник однієї з психологічних служб в бригаді. Це - група контролю бойового стресу. Тобто можу оцінити і ротний, і батальйонний, і бригадний рівень у "психологічному забезпеченні" чи, як зараз, "підтримці".

- Де на цій війні вам довелося нести службу?

- Я був і на Сході — на Бахмутському напрямку - і північніше, на Лиманському і Купʼянському, також на Харківському напрямку. Зараз на південному.

- З чого починається ваш робочий день?

- Починаєш працювати-планувати, як правило, зранку, щоб о 8:00 вже щось доповідати чи вже кудись їхати-робити. Плануєш задачі виходячи з того, який підрозділ потребує найбільше психологічної допомоги безпосередньо від спеціаліста-психолога, - і звідси визначаєш куди саме треба поїхати. Тобто спочатку в пріоритеті - запити від бойових підрозділів і офіцерів-психологічної служби підрозділів. Але у високого начальства, зазвичай - своє бачення, і тобою розпоряджаються як вільним ресурсом - "старший куди надішлють". Хоча основний наш функціональний напрямок, згідно документів, - це група посиленої психологічної уваги. Тобто ті бійці, які серйозно, як кажуть у народі, "поплавлені", і потребують психологічної уваги і допомоги. Ними ми маємо опікуватись, але в реальності, на жаль... вони йдуть за остаточним принципом, якщо залишиться час, тобто в "кінці списку".

- Чому в кінці списку? Що заповнює реальність вашої роботи?

- Насправді нам постійно ставлять задачі зверху по командирській лінії – таким чином твої плани легко переграються; чи їх взагалі не сприймають серйозно. Скажу так - 70% часу займає обслуговування разових доручень командування, - узагальнено їх можна сформулювати як дії по "підвищенню керованості" людьми чи підрозділами. На практиці це означає роботу з проблемними "порушниками дисципліни" - тобто роботу за ту військову юстицію, яка повноцінно відсутня в ЗСУ. Тобто увагу спеціаліста-психолога отримують не "бойові" чи "поплавлені", ("поплавленими" ми тут називаємо тих, у кого адаптивні механізми психіки вже не справляються зі стресогеними факторами бойової діяльності), а ті хто по дисципліні…

- Наведіть приклад такого "перегравання планів".

- От вам класична ситуація: запланував пріоритети роботи собі і підлеглим офіцерам-психологам на день-тиждень (про місяць мовчу); визначаєш для візиту такі-то підрозділи (як правило, сильно постраждалі від бойових дій; підрозділи, в яких значна кількість людей потребують кваліфікованої психологічної уваги, бо накопичились проблеми тривалої психологічної втоми, дезадаптації, травми; чи ті, що потребують психологічної оцінки для перенаправлення в тил). Але тут тобі ставлять задачу, наприклад: їдьте до тилового підрозділу і відберіть ще бійців для передової, бо проблема нестачі особового складу на передовій — перманентно дуже гостра! Ну, типу це психологічний відбір – тому психолог! Просиш оформити в бойове розпорядження, але його нема на тебе - психолога!

- Читач вам заперечить: може, і у вашій участі у відборі є потреба?

- "Відібрати" - це вказати командиру хто піде на передову. Бо не працює ефективно командно-управлінська, адміністративна робота чи відділу кадрів, чи начальника по персоналу. Або ж командири не можуть так запросто "надіслати їх" по "разових дорученнях різнорідного плану"… А задіяти психологів – це звична практика: мовляв, вони "розумні" - впораються якось! У наведеному випадку з практики "психологічна робота" має "виправдати" вольове рішення командира, у якому міститься ризик наслідків протесту особового складу (наприклад СЗЧ – самовільне залишення частини). Якщо такий протест відбудеться, можна потім знайти "причину" - психолога.

 Під Костянтинівкою, Бахмутський напрямок, весна 2023

- Навіть не стільки причину, скільки цапа-відбувайла.

- Так, тут проблема не в тому, що, в підрозділах тилового забезпечення бойових бригад ще є особовий склад, який здатний воювати, але, наприклад, не хоче на передову і треба спеціально приїхати психологу, щоб якось цих людей вмотивувати. На 4-му році війни в тилових підрозділах бойових бригад давно знаходяться багато разів поранені і контужені; чи вікові; чи такі, що за здоров’ям або з юридичних причин вже не можуть працювати в окопі або на завданнях з високим ризиком - проте ще здатні, наприклад, лагодити техніку чи забезпечувати логістичні потреби. Тобто тут не психологічна, а кадрово-розпорядча, медико або юридична робота (приклад опікуна, людини, яка утримує інвалідів і т.д.). Це класика: там, де не допрацьовує командно-управлінська складова і їхні заступники з психологічної підтримки персоналу, на "амбразуру" кидають найбільш універсальних. Особливо коли під психологічні проблеми можна підвести майже все у цій війні, що повʼязано з людьми!

- Тобто витягують туди психолога - і мікроскопом забивають цвяхи?

- Так. Типовий приклад: ти приїжджаєш - а там вже сильно негативний фон від "накомандуваного". Уявіть, підрозділ, який складається з обмежених, або мало дієздатних по здоровʼю, вікових 50+ бійців, багаторазово поранених, скалічених, проте не визнаних ВЛК на списання. І от у цей підрозділ надсилають психолога, щоб шукати поповнення! (З сарказмом. — Є.К.) Ну, може хто сховався... З яким фоном зустрічають психолога такі люди? А потім в таких підрозділах робота "психологів" стає контрпродуктивною. Бо підірвано основний соціальний капітал психолога – ДОВІРУ!

- До цієї проблематики ще повернемося...Розкажіть, як розпочинається контакт з вашими військовими підопічними. От ви приїхали у підрозділ, де оці "поплавлені" хлопці. Вивчивши їхні особові справи; отримавши інформацію від командирів, - ви розумієте, що, скоріш за все, побачите і почуєте. Але як ви починаєте розмову з бійцями?

- Ми не допущені, як кадровики, працювати з особовими справами бійців. Навпаки — спочатку спілкуємося з командирами, щоб узгодити роботу в підрозділі і проблематику. Часто йдеться про його "головний біль" - дисциплінарних "зальотчиків". Але ми намагаємось приїжджати туди, де є дійсно "поплавлені" від бойових дій. Розмовляємо з ними і їх командиром про те, що їх турбує і що відбувалося. Основна ціль - встановити причини психологічних проблем і змін психіки та, відповідно, допомогти. А демографічна довідка не сильно допомагає у цій експрес-діагностиці. Це підходить до кабінетних глибоких досліджень. Бо ми їдемо у підрозділ, щоб скоординувати наявні максимальні зусилля скудні ресурси для найшвидшого вирішення складних психологічних проблем особистості у війні! Це якщо є перспектива.

- А якщо такої перспективи немає?

- В іншому разі - рекомендуємо на медчастину і глибоке клінічне дослідження. Але командування тут часто підкориговує твої завдання в напрямку соціальних проблем! "Пиши проблемні питання підрозділу"! Виходить підміна психологічної роботи на "соціальну" чи навіть "соціологічну" - з пошуком проблем у підрозділі, щоб включить "по дєлу" "волю вищого командира". Для соціальної роботи треба інші підходи – тривало спостерігати-вивчати по службі всі умови діяльності бійця і його колективу. Плюс головні психологічні фактори - впливи командирів і обстановки! Це якраз і є робота заступників командирів з ППП. Тобто психологічну роботу плутають із соціальною роботою і підміняють вимоги! І замість роботи над внутрішніми проблемами психіки воїна, ти пишеш про те, чого не вистачає, і на що скаржаться бійці в побуті. Деякі їздять і без погодження, щоб зненацька зібрати більше "неприхованих" проблем. Тоді вони перетворюються у аудиторів-контролерів. Але це вже якась інша функція... Як результат, ти часто стикаєшся з недовірою до приїздів психолога в підрозділ, бо тебе вважають шпіоном від командуванням по виявленню "проблем".

- Погано...Але повернімося до роботи з бійцями.

- Так ось, ідеш до бійця, щоб його глибше розуміти. Спілкування, як правило, відбувається там, де базується підрозділ, найчастіше — у якомусь селі, звідки боєць виходить на передову (чи приходить з передової); там, де він може знайти прання, помивку, відпочинок і готується до виходу на передову. У сам окоп на передову ми їздимо дуже рідко. Це забороняється. Але якщо там тихо і є можливість приїхати до бійців безпосередньо на позицію – то візит психолога їх підтримує. Я, наприклад, їду туди із професійною допитливістю та драйвом. І прагну туди їздити, бо тоді бачиш та відчуваєш те середовище і його вплив на психіку.

Вали під Часовим Яром, 2023

- І за рахунок цього збільшується і ваше розуміння бійців, і їхня довіра до вас.

- Звісно. Однак, є багато психологів, які не бажають туди носа показувати, а вважають що командування краще знає психологію; вважають, що це зайвий ризик, а у бойове розпорядження на додаткові гроші "ручних психологів" точно включать. І виникає суттєва проблема – як працювати з бойовими військовослужбовцями, які всі на бойових. Бо про реальне відведення підрозділів на відновлення я майже не чув у цій війні; як правило, перехід на другу лінію оборони вже вважається відведенням. Але ж там дістають і дрони, і КАБи... Нестача ж особового складу на передовій призводить до того, що більшість бійців місяцями перебувають на позиціях - з відповідними наслідками для психіки. І от саме з такими, бойовими, я часто не маю можливості безпосередньо працювати! Коли приїжджаєш в розташування підрозділу, то там знаходяться служби забезпечення, наприклад, якийсь сержант з матеріального забезпечення чи водій, який возить продукти, чи офіцери управлінської ланки підрозділу. Самі бійці – постійно на позиціях, або командири так готуються, щоб захищатися від візиту з пошуку проблем "психолога" чи вибуття найменшої бойової одиниці на "психотерапію".

- От зайшов до вас "поплавлений" військовослужбовець. Як завоювати його довіру?

- Перш за все, треба враховувати, що на четвертий рік війни загальний емоційний стан ЗСУ – це висока агресивність, настороженість, параноя, яку виховала ця війна. Ще й загальна соціальна жорстокість і часта несправедливість. Є звичка - до всього ставитися з недовірою, перевіряти чи не маніпулюють.

- Запитують вас "А навіщо ви мене покликали? Що будете зі мною робити?"?

- Не настільки з комплексом жертви – це я про "зі мною робити" (сміється). Але, враховуючи поширену у військах "єдиноначальність" і часті зловживання абсолютною владою у таких же "поплавлених" командирів, які і без ротацій і теж потребують психолога, то логічно, що домінуючий пріоритет покарання у військах викликає у бійця настороженість та обережність. Психолог, який навʼязується та хоче вивідати щось, щоб потім куди цю інформацію, наверх? І потім йому ще прилетить. Тобто ти починаєш роботу над побудовою довіри. Звісно, вони вже теж знають, хто перед ними (психологів на рівні бригад небагато), що за особистість і наскільки можна відкритися.

- Звідки знають? Сарафанне радіо?

- Так, між бійцями швидше є порозуміння, бо військова ієрархія, в яку включаються і психологи, - це перший фактор недовіри. А ще — командир підрозділу чи його заступник "проінструктує" не казати зайвого. Він тобі цього бійця, скажімо так, надав після попереднього відбору (лояльного). І це перед зустріччю зі мною - теж впливає на результат, ну всі хочуть виглядати краще ніж є. Це природний психологічний механізм.

Отже, побудувати довіру на четвертому році війни — усе важче. Але є й інша проблема: у нашому цеху психологів багато тих, хто не є класичним психологом, а натомість шукає, як вислужитись – а швидкий шлях пролягає через сервільність начальству. Тому оперативна доповідь у "правильно" сформульованих конформістских фразах цінується більше, ніж важка робота в полях для бійця чи пошуки і дослідження причин, що часто виводять замовників на самих себе - низьку якість командно-управлінської культури.

Збирання інформації задля так званого пошуку "проблемних питань", яке у підрозділі наразі є культом роботи психолога, в останній час вимагає ще й фото-підтверджень "роботи". Знову ж це від бажання все контролювати і не бути маніпульованим "ручними психологами". Культ єдиноначальності зі слабкою відповідальністю (брак юстиції), пострадянських силового, примусового принципів управління призводить до "барства", "кріпоснічества" чи "інквізиції" - пошуку не благовірних! Культ тотального контролю за особовим складом та примусу - вбиває ініціативу та довіру. Це, на жаль, у ЗСУ походить від СРСР, отой дисбаланс прав і відповідальності командування та невідповідність у покаранні невинних і заохоченні непричетних.

- От прийшов до вас "поплавлений" боєць. Початкову паранойю у відносинах ви подолали, довіру встановили. А далі?

- Для мене, головне - не стільки його викрити чи вивести на довіру. У мене ціль – йому допомогти. Через довіру це простіше. Але можна й іншими методами. Головне – не нашкодити, тому спостерігаєш як він у побуті, які останні проблеми його хвилюють, коли він востаннє був у відпустці, коли відпочивав, коли був останній раз на позиціях, яка тривалість та частота ротацій на передовій. Більшість командирів такі "дрібниці" хвилюють в останню чергу. Треба виконувати завдання!

- Тобто ви одразу дивитеся на причини, які потенційно можуть призвести до кризи?

- Так. Як правило, приїжджаєш - і боєць кричить про свої проблеми — звісно, фігурально. Але важливо через емоції прийти до дієвих методів йому допомогти. У військах майже все через емоції, ну а поширення мату - цьому підтвердження.

- Які з проблем є найтиповішими?

- Знову ж, проблема відпочинку. Проблема відпусток. Проблема засилля непродуманих наказів і волюнтаризму командирів. Часто я стикаюся з проблемою, що треба більше працювати якраз із командним складом і якістю управління людьми. Командири мають освоїти техніки управління гнівом. Це — набагато ефективніше, ніж виміщати цей гнів на підлеглих. Бо уявіть вищих командирів, скажімо, на рівні бригади, наскільки вони теж замучені та знервовані цими стресами та втомою. Але вони свої емоції можуть вивантажити на підлеглих (теж "терапія"). Скинули тягар - і пішли, викроїли якийсь відпочинок. Підлеглі командири батальйонів скидають ці емоції на ротних - командним словом через мат. Командир роти – скидають нижче - і так до рядового бійця. Це спускається, як сніговий ком. Збільшується, накачується, драматизується. І оцей негатив, циркуляція цих негативних емоцій в ЗСУ - це просто жах через низьку психологічну культуру. Бо основна одиниця емоцій командира – мат. А бійцю нікуди вивантажитися. Тому він часто йде у колективні емоції, у протест, алкоголізм, наркоманію або накопичившись і у СЗЧ. І ці явища зараз мають тенденцію до зростання. Це показує неефективність нашої психологічної підтримки і служби ППП в цілому. І щодо цієї проблематики я пробую напрацьовувати пропозиції.

- Про це поговоримо згодом, але наразі — продовжимо діагностувати проблеми, які перед вами виникають. Скажіть, а в чому специфіка вашої роботи з командирами? Ви ж кажете, що часто треба працювати саме з ними.

- Ми розуміємо, що треба робити. Існує висока конфліктність у комунікації командир – підлеглий, де "завжди правий командир". Бо командир в підрозділі – часто і цар і бог. Єдиноначальність і Статут йому дозволяють дивитися, в тому числі і на психолога, зверху вниз. А він така ж "сторона соціального конфлікту" як і підлеглий - тільки з більшою відповідальністю, яку має кращі можливості уникати. Повноцінна військова юстиція по захисту прав і відповідальності в ЗСУ - так повноцінно і не працює. Тому можливість працювати з командирами з’являється лише за їхнім власним усвідомленням цієї потреби – бути пацієнтом. А це обмежити своє ЕГО, що малореально.Емпатійного командира знайти на війні дуже складно. Як правило, воєначальник - увесь вольовий, загартований і як кажуть "дубовий", тому глухий до "ниття" підлеглих. До того ж, йому достатньо проблем створюється і фронтом, і вищими командирами, і ситуацією з поганим забезпеченням. Там головного болю достатньо, тому і настільки розвинене у нас волонтерство в країні; як кажуть, не від гарного життя в ЗСУ. І нам би більше працювати з цією ланкою. Наприклад, в США суд може легко прописати обовʼязковий курс психотерапії і командиру. А у нас, в реальності, проблеми скидають на слабкішого (і карають) . Тому я бачу низьку ефективність у нашій, тобто психологів, допомозі командній ланці ЗСУ. Проблема комплексна: конфлікти між командним складом і підлеглими збільшують протистояння. І масштаби явища СЗЧ тут не випадкові. Це - на фоні всіх соціологічних замірів стабільно високого бажання "захищати рідний край та Батьківщину". Тобто бажання воювати громадне – але його вміють "відбивати".

- Наведіть приклад.

- Наприклад, іде наказ вийти на позицію. І - купа відмов від виконання наказу цього командування. Що робити далі? Дисциплінаркою ти вже не заженеш людину ризикувати своїм життям та здоров’ям.

- І що робить командир?

- Влаштовує серйозні заходи покарання, показові екзекуції. І для цього залучена вже вся вертикаль заступників командирів з ППП. Це і асоціюється у бійцях з психологічною підтримкою персоналу. А була б військова юстиція…

- А саме?

- Позбавлення всього, починаючи від оплати, службові розслідування – які теж у відповідальності психологічної підтримки персоналу! Відмови – це серйозна кримінальна відповідальність, людину відправляють під суд (служба ППП). Плюс залишають його ні з чим, позбавляють грошей за попередні бойові. Там іде розвиток аж до свавілля; боєць не отримує навіть за те, що він вже навоював, затримки за поранення. Взагалі, фінансові зловживаннях за бойову роботу - окрема тема, тут царство частих і спеціальних "помилок" командирів "з виховною метою" з повною відсутністю відповідальності за них! Царює культ економії бойових виплат на всіх щаблях, а особливо за знищену військову техніку. І жодної відповідальності, тому й повно презирства бійців до такої "справедливості" та культури управління, де "немає правди".

- Вам мати справу з людьми, які ставляться до бойових зіткнень в амплітуді від "я туди не піду", до "дайте мені ще пі**рів, я їх зубами рватиму". Чи є у вас базовий підхід до обох станів? Почнімо з "відмовників".

- Добре. Зараз уже всі більш-менш досвідчені і, побувавши у боях і походах, обтерті, обстріляні. Тобто він не піде просто тому, що він боїться. Він вже пройшов це, вміє впоратися зі своїм страхом, якось з бойовим стресом. І він часто вказує на давні проблеми зі здоров’ям, виснаженість як психічну, так і фізичну, (тому відмова). Більшість же, уявіть, 3 роки бігають з БК, з броніком – давно надірвані спини, коліна, меніски – все болить і створює дуже серйозні хронічні проблеми. Зважайте і на те, що особовий склад все більше старіє порівняно з початком війни. Тобто я частіше працюю з людьми у віці 40+, 50+. І от цих людей масово не чують, коли вони кажуть, що їм треба до лікаря. Це як на ВЛК: чекай собі чергу, а поки ходиш (тобто, не лежиш взагалі розібраний або серйозно поранений), - значить, ти ще можеш воювати. Бо дефіцит особового складу на передовій - страшний. І ВЛК визнають всіх придатними. Бувало, навіть і інвалідів з однією ногою, бо в іншій все на пластинах та штирях. Виглядало це трагікомічно.

- От вони вам усе це розповідають - про свій стан здоров’я; про те, чому не можуть виконувати ці накази. Які у вас є механізми впливу і роботи з цими людьми?

- Основний мій козир - той, що я його проблему можу донести вище — тобто напряму командуванню. Я підключаю (або сам дзвоню) начальнику медичної служби. Йду до вищого командира, який не помічає, або теж змушений виконувати наказ по утримуванню людей на позиціях. І якщо у нього немає людей, то хто закриє позицію?.. (Тоді, як правило, посилають його самого тримати ці позиції, що і штовхає його на "свавільні вчинки").

...Тому я ініціюю підключення до його випадку вищих начальників. Якщо боєць має реальне обґрунтування, можна вимагати більшої уваги до його потреб. Але... буває, бійці теж маніпулюють. Так, у нього є проблеми – спина, грижа чи ще щось. Але я кажу: ти до лікаря сходив, де довідки? – Звичайно, відповідає, давно б довідку дістав, але командир не відпускає мене до лікаря.

- А що на це вам каже командир?

- Каже: я йому казав писати рапорт, сходити в медчастину, а він ходить і розказує; після чергових запоїв починає шукати причини. Є і такі.

- Хочеш, не хочеш, а доводиться у подібних ситуаціях бути ще й слідчим? Чи прямо кажете таким людям: друже, щось мені твоя історія не дуже?

- Ні. Просто вислухав - і йдеш працювати, впрягаєшся в його кейс. Це потім видно, чи у нього є серйозні проблеми зі здоров’ям, чи ні. А перша моя реакція в розмові: так-так, я спробую допомогти. Я в жодному разі не хочу виступати слідчим. Це інша іпостась, якої не всі психологи дотримуються. Спостереження і навіть дрібні вчинки виявляють, з якими намірами чи мотивацією діє боєць. Пошук рішення чи уникнення служби чи ризику передової.

- Наведіть типовий приклад такої ситуації з вашої практики.

- Це було на Харківському напрямку, взимку, в січні-лютому. Ми приїхали в один з батальйонів. Боєць розповідає про свої проблеми зі здоров’ям і чому він не може вийти на позиції. Каже, проблеми зі спиною, хребетні грижі, не дозволяють йому одягнути бронік і бігати в ньому. Спина болить виходити на позиції, тягнути БК - але ж повинен, бо грижа не вважається комісією ВЛК достатнім приводом для звільнення чи визнання непридатним.

Після цієї розмови я до командира: так і так. Командир каже: здоров’я бухати у нього є, а виходити на позиції...! Ось Вам приклад: і у командира є аргументи, і у бійця якісь болячки, які не вважаються на сьогодні ВЛК серйозними... Ми намагаємося допомогти, щоб його на легші роботи відправили. Хоча тилові підрозділи забиті і такими "поплавленими"...

- Як таких питущих бійців називають у війську?

- Аватарами… Типова ситуація: боєць теж щось хоче; він часто перебільшує, так себе жаліє, що розповідає про свої бойові виходи, з якими стикався, під якими страхіттями був, проблеми здоровʼя. І я розумію, що він згущає фарби, щоб вразити мене, психолога, на рахунок того, наскільки серйозний його кейс. Йдеш до командира, той каже: та ні, він десь був, десь бігав, але серйозно нічого, а розповідей на цілу драматургію вистачить. І я розумію, що це більш лякливий боєць, який намагається маніпулювати та уникати ризиків.

Часто є агресивне ставлення до психолога, типу: ти що, там був? Як ти можеш зрозуміти, що я там відчув? От коли повоюєш… Але я не перший рік є психологом, розповідаю свої випадки, коли бував в серйозних "передрягах" під обстрілами і виходив на позиції. Особливо діє що я таких як він і вивчаю…

Кордон Харківщини, після обстрілу, зима 2025

- І оця ваша розповідь допомагає? Боєць змінює ставлення до вас?

- Це психологічне фехтування – хто більш бойовий і хто більше пережив - веде в нікуди. Ти кажеш, що, по-перше, що теж був у "замєсах", і по-друге, повір, людина може не бути бойовою, але той, хто вивчає цей досвід, систематизує, може більше допомогти, ніж той, хто щось пережив і дає поради тільки зі свого досвіду. Як правило, діє ось такий аргумент: мовляв, якщо б я побув на твоєму місці, як ти кажеш, і був такий "поплавлений", як би я кому допоміг? Смикаючись, чи зі своїми проблемами психіки.

- Це аргумент. А якщо людина у стані "дайте мені ще більше під**рів, я їх зубами рватиму", як з нею працювати? Що казати?

- Є бійці, які гублять почуття обережності. Як правило, всі знають, що така людина знайде свою смерть швидко. Бо коли людина мало дбає про свою безпеку, загубив почуття небезпеки, або забагато пережив, - це теж погано. Ми кажемо командирам, щоб берегли цю бойову одиницю, яка нічого не боїться, дали йому відпочити.

- Такі бійці можуть бути корисними для справи.

- Вони дуже корисні. Як правило, командири вважають, що вони не потребують психологічної підтримки, тому вони дістаються нам рідко і в останню чергу. Переважно командири нам намагаються надати аватарів: от у цього проблеми з алкоголем, працюйте. Хоча працювати з хронічними алкоголіками мають не психологи. Потрібна наркоклініка, фізіологічні засоби, медикаментозні впливи. Часто бійці п’яні, кличуть до них психолога - бо вони раді: є з ким ще побакланити? Бо їм нудно, їх ізолювали, їх зневажають за слабкості. І тут точно не треба заохочувати. Та й з п’яними це не має сенсу.

- Повертаючись до бійців із загубленим почуттям безпеки. Ви кажете, що командири не дуже люблять показувати таких людей. Але ви питаєте про них, звичайно, одразу. Як потім з ними працюєте?

- Як правило, такі люди бачили багато втрат своїх побратимів — тому накручені аби помститися, або, з інших мотивів, готові рвати і метати. Єдине, до чого у бесіді з ними можна апелювати: друже, швидко щось зробивши і загинувши, ти не досягнеш мети, а ти так багато хочеш.

- А багато серед таких людей сімейних з дружиною і дітьми?

- Ні. Як правило, сім’я - це стримуючий механізм. Ці люди або не мають сім’ї, або пішли з неї, або знайшли цю сім’ю у військовому колективі - і втратили дорогих для себе людей.

До того ж, почуття небезпеки притупляється, коли ти у цій небезпеці постійно живеш. У кожного свій запас міцності. Плюс заходи з безпеки, з точки зору психічних та фізичних зусиль, - дуже витратні. Тобто треба все передбачити та зробити. Необхідно в окопі бути завжди настороженим, постійно в повному спорядженні, в касці, в броніку. А якщо ти сидиш місяць в бліндажі, тобі важко спати в ньому, тягати завжди з собою важку зброю, навіть у туалет вийти поруч з бліндажем проблема. Тому зрозуміло, що бійці знімають бронік, аби хоч перепочити... Нам постійно розказують, що от, приходить він на позиції; враховуючи вік, втомленість і фізичне здоров’я, знімає каску, бронік і тільки тоді без нього може щось робити. Поки немає обстрілу, щось там копає, готує, навіть спить. А потім пішов обстріл або штурм… І наче всі знають, що важливі заходи безпеки –зайвий раз дивитися на спостережному пункті, зайвий раз слухати. Це все зусилля, спрямовані на твою безпеку. А якщо вже втома, ти починаєш економитина зусиллях з заходів безпеки. Зайвий раз перевірити периметр, висунути голову, подивитись, чи не рухається щось. Хоча це раніше було на СП – а зараз за всім дивляться дрони. Бо навіть вийти з-під укриття - це потрапити у поле зору ворожих дронів!

- Хтось із бійців розповідає вам про бажання піти у СЗЧ?

- Так. Як правило, командири думають, що ми повинні так слухати, щоб почути, коли він збирається у СЗЧ, - і доповісти, аби командири вжили заходів. Бійці знають, що це серйозний проступок, який матиме наслідки. Більшість, скоріше, погрожують: мовляв, його недослухали, він на увесь світ ображений; що йому, іти у СЗЧ, ну щоб його почули! В армії зараз масштабна проблема з СЗЧ - в тому числі і через непочуті або невирішені проблеми бійців. Бо і для командира кожним бійцем займатися - а чому йому недоплатили або чому йому недодали в речах; чому його вчасно не прикрили артилерією, коли ішов штурм; чому його побратими не вижили; чому його самого поранено - на це у командирів часто немає ні відповідей ні часу. Хоча є у військах "командирське інформування" для інформування…

Взагалі, вважається, що тих прихованих лідерів, які спонукають до СЗЧ, - треба виявляти, бо тоді у тебе буде менше "підбурювачів". В реальності ж не пам’ятаю, щоб щось таке можна було виявити і попередити; чи його відмовити від СЗЧ. Ні, я не стикався з тим, щоби хтось за мого відома планував СЗЧ. Натомість більшість говорять, що от, до нас, рядових бійців, недослуховуються — то що мені, іти у СЗЧ щоб привернути увагу? Або різні шантажні маніпуляції: мовляв, якщо його не почують, не відпустять у відпустку, він піде у СЗЧ.

Але є ж відома істина в управлінні колективами: щоб не множити конфлікти, працюй над справедливістю!

- Чим ви можете допомогти у такій ситуації?

- Класично: питаю, коли в останній раз був вдома; чому заборгованість по відпусткам за минулий рік; інші соціальні та побутові проблеми. Наприклад, щось в сім’ї було - скажімо, мама злягла, нікому було доглядати, а його не відпустили. Або ще щось. Але у командира є відповідь на це про вагомі причини (нестача особового складу, щоб закривати такий фронт чи виконувати такі задачі).

- Доводилось чути думку про те, що через нестачу у війську психологів або їхню непрофесійність, їхню роботу виконують капелани. Погоджуєтеся з цим?

- Це хибне твердження, яке не відповідає дійсності. Навпаки, капеланів я у більшості підрозділів рівня окремих батальйонів не бачив взагалі. Навіть не у всіх бригадах є. От у нас в бригаді тільки недавно прийшов капелан. До того на всю бригаду довго був лише помічник капелана. Як може одна людина, а зараз дві, закрити всі вакансії психологів? Ні, швидше проблема - у кваліфікованих психологах, у тому, що досвідчений кваліфікований психолог повинен бути особистістю. Психолог взагалі працює особистістю, харизмою. Але особистості - незручні для командування. Їм потрібні лояльні, підлеглі, сервільні яким сказав: побіг туди, зробив те - і він догідливо виконав, як скажуть. Тоді і мізки не потрібні. Але психологічна служба – це, передусім, про глибокі знання і досвід, якими професіонали відрізняються. Хоча командири до таких не дуже дослухаються, вони конкуренти за "авторитет". Та і взагалі командири комплексують вислухувати психолога, він же не пацієнт якомусь психологу у його ЕГО-центричному-світі.

- Але в цілому наявність у підрозділі капелана вам як психологу — плюс?

- Однозначно. Ми по різних напрямках займаємося тим самим. Всі знають, що віра в Бога дуже допомагає бійцю переборювати страхи, триматися на вірі, морально-вольових, коли уже і здоров’я нема. Це дуже сильна річ. І ми в контролі бойового стресу рекомендуємо, якщо допомагає молитися – молись. При обстрілах бійці, буває, це роблять. Але у кожного - свій шлях побороти страх. Є і альтернатива молитві у військах – "промова переможця" для невіруючих.

- Причому з капелана інформацію про бійців не витягнеш, бо у його роботі з’являється таємниця сповіді, неможливість повідомити командиру певну інформацію.

- Капеланська служба в ЗСУ правильно організована. Вона має той ступінь свободи, якого не мають психологи. У безпосередню діяльність капелана мало втручаються. Ну, а як інакше? Ти що, підеш на молитву, розказувати, як правильно проводити служіння чи душепастирську допомогу? Ні. А психологу завжди вказують, що правильно, а що неправильно робити... Як і в політиці, в психології всі "спеціалісти"! Карають психологів чи усувають з посад також, це при страшному дефіциті кваліфікованих досвідчених психологів. А от протежованих осіб, що сховалися від окопів після 3-місячник курсів ВІКНУ на офіцерських посадах достатньо.

- Можна сказати, що об’єктивно до капелана боєць більш охоче піде, ніж до психолога?

- Це залежить. В тих підрозділах, де я був, капеланів не було. А я за війну змінив 5 військових частин. А от там, де капелани є, інша атмосфера і вони мали автономність роботи, якої немає у військового психолога ЗСУ.

 "Харківщина, весна 2025, в підрозділі БПЛА, знайомлю з новим капеланом" . 

- На початку нашої бесіди ви з гіркотою говорили про те, як психологам нарізають зверху задачі, які мають вирішувати офіцери іншого профілю.

- Так, і часто – це підміна або командирської роботи з дисципліни або соціальної роботи заступника командира з ППП із забезпечення умов і позабойового функціонування колективів.

- Наприклад?

- Наприклад, оцінку морально-психологічного стану підрозділів повинні робити заступники командирів з ППП. Але у реальності їх скидають на психологів. Моральність чи робота з патріотичного виховання - це точно не функціональні обовʼязки психолога… Це той напрямок, де ми точно не за призначенням використовуємося. Інший напрямок – відібрати людей на бойову. Щоб відібрати, треба його спостерігати у службовій діяльності. Це має робити командир, який є в цьому підрозділі; і оцінити, які у нього ділові якості – це і управлінська робота. Або, як мінімум, його заступника, який постійно з цим особовим складом знаходиться, працює з ним, спостерігає. У нього є всі особові дані, довідки, хто, куди і звідки і які реальні проблеми по здоровʼю чи які надумані. Якщо є сумніви, то є влада допомогти пройти обслідування, чи направити в медичну служба. Або юридична причина, якщо він має опіку чи інші юридичні застереження бути на бойових.

- Чи є якісь домінуючі теми у ставленні військових, які довго воюють, до тилу і тилових людей? Зрозуміло, що окрема тема - сім’я та загалом рідні, стосунки з ними. Але окрім цього, яким бачить тил людина, яка довго воює, яка отримує відпустку, приїздить і дивиться на тилове життя?

- Тил для бійця - це, передусім, забезпечення. У попередні роки війни було багато проблем у забезпеченні, в тому числі і з артпідтримкою, снарядами. Але на сьогодні ці проблеми більш-менш не стоять так гостро. В тому числі - з допомогою Заходу. А от що принципово не вирішено, - це те, що бійці самі ремонтують ту ж свою бойову техніку, скидаються грошима з бойових. Командири низової ланки допомагають; як правило, ставлять і тилові, і посади забезпечення у бойові виплати. Цей інструмент активно використовується, щоб мати фінансовий ресурс, щоб знайти і купити ці запчастини.

Фінансові зловживання такого штибу - дуже складне питання, бо від держави отримати якусь запчастину для автотранспорту забезпечення та логістики – це довго і не завжди можливо. Ну немає на складах. Зрозуміло, що за допомогою своїх грошей ти швидше можеш це вирішити. Не будемо забувати, що транспорт, який підвозить продукти, евакуація – це часто куплене на суспільних або волонтерських засадах. Але зараз вже не вдається збирати ті "банки", які були раніше...

- Багатьох з тих, хто воює, з ким довелося спілкуватися, істотно дратує чимала кількість поліцейських на вулицях Києва. До того ж, на нових автівках, на які на фронті шалений попит.

- Так. На фронті автівка живе лічені тижні, пощастить, якщо місяці. Але вона дуже потрібна. На ротному рівні, як правило, - страшенний дефіцит. Одну автівку якось утримують, поки не поламається, і тоді виникає проблема - евакуювати бійця. Скидуються всі, шукають запчастини, ремонтують. А інакше, в кращому разі доводиться чекати дні, поки ти напишеш, узгодиш заявку, потім служба тилу відпрацює, потім скине на склади, потім ще треба обґрунтувати, що це була втрата на бойових. Буває виникає питання: цей транспорт – чи поставлений він у штат? Часто волонтерські автівки не ставлять у штат, бо як тільки гарна машина стоїть у штаті, то вищий начальник буває своїм наказом її "кудись" переміщує...

- Коли спілкуєтеся зі своїми "поплавленими" бійцями, що про тил від них чуєте?

- Що не забезпечують запчастинами, і вони змушені витрачати з кишенькових грошей на ремонт машин. Немає машин для дрібної логістики останньої милі.

Ще часто вимагають від мене відповісти на питання: чому гарні машини, наприклад, - в тилу у силових структур. Кажуть: з фіга лі їм такий крутий крузак, весь накачаний, обвішаний? Нам би такий, повитягував би купу бійців чи іншої користі у забезпеченні передової...

- Багато чуєте роздратованих відгуків від бійців, що, от, з’їздив у відпустку, надивився?

- Так. Вони якраз і бачать те, що у поліцейських та ТЦК – круті машини,а у них на фронті - розвалюхи. Я розумію, що в ланцюжку розподілення ці структури стоять вище, ніж дійде на фронтовий підрозділ. Плюс знос на бездоріжжі прифронтовому величезний.

А ще їх дратує те, що у тилу вони бачать значно більше перевірок і свавілля. Щоб йому доїхати додому – треба пройти багато блокпостів, де його обшмонають. Не дай боже, у нього патрон чи гільза, чи ще щось. Зараз, також, більш активні заходи по пошуку ухилянтів – звідси оці всі і мобільні блокпости. В тилу – велика формальність, черги, перевірки. От останній був випадок на Харківському напрямку, де бійці сиділи в буцегарні, поки з’ясувалося, що в них старе СЗЧ чомусь не закрите...

Або органи ВСП (військова служба правопорядку) показують свою роботу – гребуть, вказують якийсь запис в базі, а потім виявляється, що він старий, щось там не зняли з реєстру. Тобто маємо неефективність ВСП (від не розвиненої системи військової юстиції) - а страждає боєць. Таке трапляється часто. Навіть за останній місяць я про декілька таких випадків чув. І це тільки по одній військовій частині.

- Уявімо собі, що встановлено перемир’я. Військові масово повертаються додому, змішуються з українським тилом. Яких тенденцій та явищ у цій взаємодії треба очікувати українському суспільству? Дехто побоюється підсилення криміналітету людьми, які звикли до зброї, небезпеки і потреби у адреналіні. І вже зараз тицяють у військових.

- Це буде проблема. Я про неї вже порушував питання. Це було у грудні 2023, в районі Ківшарівки, на куп’янському напрямку. Приїхала кореспондент телеканалу "Рада" і брала там інтерв’ю у наших мінометників. Я там також супроводжував як офіцер-психолог. Взяли і у мене інтерв’ю, де я якраз про цю проблему говорив: треба налагоджувати інфраструктуру для роботи над проблемою масової реадаптації бійців, які повертаються додому. Їхній психіці потрібно адаптуватися від тваринного виживання - до соціального нормального життя.

Робота на рекреації бійців у санаторних умовах, весна 2025

Але цей телеканал тупо вирізав цю тему. Бо — неактуально чи нецікаво, мабуть. Їм треба було показати бравий бойовий досвід, як ми тримаємо позиції. Але я хочу сказати як психолог: бійці, які з ризиком для життя пройшли війну, зазирнули в очі смерті, - у них загострене відчуття справедливості. І це основна причина, тригер його дій, коли він повертається і бачить наше старе життя з корупцією, неефективністю, з чергами до лікарів. Він психічно виснажений, щоб це довго терпіти, і звик жити в бойовій агресії. Коли він з пластинами, весь поранений, а йому пишуть: здоровий чи іншу малозначну причину, щоб не давати інвалідність. Бо там вже квота роздана, кому треба…

- А якщо до нього ще й повернулась з-за кордону сім’я, яка подивилась на те, як можна жити? Уявімо собі розмови у сім’ї людини, яка воювала, а нині у мирному житті бачить цю несправедливість?

- Це вибухонебезпечно і тільки підсилює соціальну напругу у суспільстві, коли одні гладшали від нормального життя, а його проблеми тільки множились, і ніхто не цінує, як він постраждав. Це перше. І друге. В психології, щоб вийти з токсичних стосунків, стресу, треба значний час і серйозні реабілітаційні процедури в реадаптації. Може, вже курси реадаптації і є — але про них я чув на рівні волонтерських структур, ініціатив ветеранських організацій. Між тим, суттєвої підготовки від держави я не бачу. А робити це треба. Інакше ми побачимо багато військових в ОЗУ або в соціальних протестах.

- А яким, на вашу думку, буде вплив фронтовиків, які повернулися, на політичні процеси в країні?

- Потужним. По-перше, вони матимуть величезний авторитет. А по-друге, вони вже відійшли від поточної соціальної системи стосунків, побували в іншій системі - і приїдуть знову адаптуватися в цю нову для них соціальну дійсність. У ветеранів може бути висока готовність до протесту, до простих дій та реакцій, як його вчило життя при виживанні бо воювали ж за краще життя!

- Ви на Банковій не сидите, але спитаю про вашу суб’єктивну точку зору. Як ви думаєте, чи помічає влада, що цей запит на справедливість може просто поповнити величезні протестні маси, які будуть виступати проти дій цієї влади?

- З точки зору фронту важко аналізувати дії влади, не занурившись у соціальні відносини чи проблеми, і оцінювати ефективність прийняття рішень.

- Ви багато спілкуєтеся з бійцями. Чи можна спрогнозувати, який відсоток з них після перемир’я повернеться до своєї довоєнної роботи і який відсоток займеться чимось новим?

- Вважаю, що до воєнної практики повернуться одиниці. Бо за цю війну основна маса бійців виросла в своїх очах. Вони таке витримали! Вони роблять величезну справу, стримуючи значно більші сили. Звісно, у тилу ними часто помикають наділені владою. Або зневажають за їхнє прагнення до справедливості – і це точно погана історія для майбутньої соціальної злагоди в суспільстві. І проблеми будуть, бо там, на війні, вони були принципові і важливі, а тут – маленькі і малозначущі.

- Ми з вами зараз говоримо про те, що трапиться, коли люди війни повернуться до тилу, з його тиловим суспільством. Ваш колега Олег Покальчук заявив виданню "Лівий берег", що, на його думку, нічого фатального при цьому змішуванні не трапиться. Цитую: "По-перше, нічого особливого не буде. Тому що з погляду військовослужбовців, дозволю собі трошки узагальнити, а що у вашому прекрасному цивільно-громадянському суспільстві є такого, щоб я оце все кинув, своїх побратимів, посестер і бігом побіг до вас? Щоби що? За ці роки в мене є своя тусовка, свої друзі, з ними можна мовчати, можна говорити. Тобто не буде конфлікту. А по-друге, між зміною настрою і зміною поведінки є дуже сильна відстань, принципово велика, а в українській ментальності особливо - коли про це багато говориться, то мало робиться. Емоції каналізуються і через пресу, і через демократичне суспільство, через виговорювання, через срачі, нескінченні сварки. Це випускання пари". Згодні з таким оптимістичним підходом у його роздумах?

- Якщо ми будемо працювати в напрямку справедливості, то можемо пом’якшити або каналізувати цю енергію. Це серйозна, пасіонарна енергія більш організованої і патріотичної частини суспільства, яка захищала країну. Їх зараз частково вдається каналізувати у волонтерській діяльності, форуми, блоги, дискусії чатів-коментів. Але повинні бути великі програми по залученню до їх соціалізації, використання їх досвіду. Вони вже навчилися воювати, тримати зброю, а для мирного життя – це виклик. Забуті навички суспільного співжиття потребують оновлення. Це величезна проблема, і я не був би таким оптимістичним, що можна простими речами вирішити складні проблеми поляризації суспільства з такого конфлікту як війна. Швидше за все, бійці не будуть прагнути міцно триматися в бойових колективах в цивільному житті, бо це пов’язане з негативним пережитим досвідом. Вони будуть підтримувати зв’язки, дружити, так, але жити будуть намагатися мирним життям, сімейним, а не тим, войовничим. Так, багато залишиться зі "свідомістю у війні"… але більшість, я думаю, будуть прагнути адаптуватися. Це, звісно, якщо їхній подвиг буде вшанований, а голос почутий.

- Повернімося до розмови про ваш професійний цех. Де зараз готують людей вашої спеціальності?

- Зараз активно готує Київський університет (курси ВІКНУ). 2-3 місяці курсів – і ти вже психолог і офіцер. І це проблема. Якщо тобі до 45 років, і ти вмієш спілкуватися, якось працювати з людьми, ти – кандидат на навчання. Тебе направляють на ці курси. Але ж психологом за 3 місяці, навіть за наявності якогось хисту, стати малоймовірно. А за неможливості доростати самовдосконаленням до професії психолога у війні – у кращому разі це вузькі спеціалісти з виживання у військових ієрахіях і з примарними можливостями до автономності у думках і вчинках, можливості багато вивчати і обмірковувати, експериментувати. А більшість з того, що я бачу, стають не психологами, а функціонерами з титулом психолога. І в реальності виконують ті функції, що скаже командування, яке ще далі від психології і її етики, ніж їх підлеглі. Влада війни – цинічна.

- У вас є розуміння, що треба змінити?

- Є. Перше: якщо ми класично ідемо за західним зразком, то там військові психологи організовані у свою асоціацію. Вони мають свою структурну автономію, не перебувають суцільно під владою командира чи навіть у двовладді (зама з ППП), який, мовляв, краще знає - і, не дай боже, ти щось заперечуєш. Одразу отримуєш і догани і пониження, і переведення, і збиття з посади із запереченням права на професію психолога. Якою може бути ця автономія у нашому випадку? Скажімо, подібною до тієї, що має медична служба, яка є окремою структурою в ЗСУ. Або разом під командування медичних сил. Ідея така, що ця служба не має бути під прямим адміністративним підпорядкуванням командирів, які можуть зробити з цієї служби психологів якусь сервільну структуру з психологічних маніпуляцій, де вони не бачать результатів роботи, бо не мають часу та освіти розуміти усі внутрішні складності психіки. Командиру треба просто, щоб військовослужбовець виконав задачу. Або з алкаша йому зробити штурмовика, або з переконаного відмовника чи боягуза - дуже вмотивованого воїна.

Зрозуміло, що див не буває, і навіть у нормальних кабінетних умовах ти місяцями проводиш якусь терапію, профілактику, вирішуєш його проблеми, щоб він хоч на йоту змінився і почав довгий самостійний процес катарсиса і самозцілення (жартую). А тут і таких можливостей немає...

- Тобто головний вектор зміни ситуації полягає у виокремленні командування психологів? Я не спеціаліст, але, як на мене, такий крок видається раціональним. Бо на те, щоб змінити армію і вирішити всі її структурні проблеми, потрібно багато часу. А для того, щоб створити більш притомну і самостійну структуру з психологів, — часу треба набагато менше.

- Так. Бо психологія - то про складне з університетською освітою та тривалим досвідом. А командири, як правило, вимагають простих рішень і часто не дуже освічені у психологічних тонкощах чи наслідках. Розумієте, навіть у формальних документах щодо психологічного забезпечення ЗСУ чітко прописано, що психологів оцінюють спеціалісти вищого рангу. Але в реальності їм оцінку дає навіть останній командир роти, якому щось не сподобалось і він може написати рапорт, як це у мене було, що, мовляв, боєць забухав після візиту психолога у підрозділ. Тому командир просить відкрити службове розслідування - і його відкривають! Вердикт, що він начебто скалічив бійцю психіку намаганнями йому допомогти...

- Заступник комбрига з МПЗ однієї з механізованих бригад нещодавно сказав мені: "На величезний жаль, ми займаємося бутафорією, відписками, службовими розслідуваннями. Але все це забирає час, якого не вистачає на реальну роботу з людьми". Так от, логіка підказує, що якщо психологи будуть виокремлені з армійської системи, з її радянськими ще вадами, то краще буде і робота психологічної служби, і її результати.

- Погоджуюсь. І додам ще аргументів щодо можливої ефективності такого рішення. По-перше, це  прибрало б купу армійської імітації у роботі психологічної служби. Бо від нас вимагають здавати величезну кількість звітів про те, що ти робив, з ким зустрівся, вести цілий журнал, про що говорили. Купу звітів, планів, які все одно не забезпечують для виконання те, що ти напланував. А докази роботи – фото, які можна згенерувати ШІ. Таким чином з психологів роблять обслуговуючий персонал низького рівня, ще й службу з низькими тарифними розрядами, бо психолог не є на передовій, це не бойовий офіцер! А повага в ієрархічних системах грунтується на тому, які цінності стоять за посадою! Тобто навіть без поваги на старті! Автономізація служби психологів дасть їм можливість займатися тими важливими, суттєвими проблемами психологічного вивчення та оцінки ефективності впливів та психологічної допомоги, яку виконують зараз командири і зами (!), а не займатися імітацією чи ритуальними дійствами розмовного жанру. Бо всі так давно роблять і не дай бог порушити встановлений порядок речей.

І друга пропозиція. В армії США на бійця, його психічне здоров’я, ведеться електронна психологічна картка. І зберігається вона в електроній системі на серверах. Уявіть, у психолога є планшет, доступ до сервера - його попереднього вивчення, результати тестів. Він працював би по бійцю не з нуля кожного разу і бачив би динаміку психічних змін, доповнивши своїми матеріалами та спостереженнями. Тобто багатогранність оцінки різних спеціалістів. І це б під контролем експертного середовища (асоціації) спеціалістів, де все робиться для системного підходу до психічного здоровʼя бійця. Не треба продукувати значну кількість звітів. В армії США про психічне здоров’я бійця ведеться цілий трек у спеціальних програмах. До речі, зараз у війні чомусь забули у ЗСУ, що є етика військового психолога, яка вимагає дотримуватися конфіденційності, вимагає необхідності збереження персональної інформації про бійця закритою, яку він довірив психологу. Таку проблему можна відкрити лише у певних умовах чи ситуаціях у конкретних випадках суспільної загрози чи самогубства.

- А як у нас зараз?

- А у нас - все навпаки. Доповіді психологів командирам і про все і вся, що накопав. Культивують їх залежність і показові покарання, тотальний контроль. На етику військового психолога ніхто особливо не зважає, командування вимагає всю "подноготную" і навіть не напружується забезпечити конфіденційність простою нормативною вимогою забезпечити окремість роботи (кабінет чи просто робоче місце), сейф.

- Як приклад неправильної практики підготовки психологів для армії ви згадали про курси при Київському університеті. Зрозуміло, що альтернатива такому підходу – це класна, ґрунтовна підготовка спеціалістів. Але часу немає, держава воює. І ці спеціалісти для  війська, яке воює, потрібні зараз. Що робити?

- Зробити акцент на селекції і фільтрації від випадкових осіб у спільноту психологів самими психологами. Але головне інше: хто оцінює? Після курсів людина працює, вдосконалюється, видає результати. Хто оцінює ці результати? Це повинна робити спеціальна кваліфікаційна комісія або психологи вищого рівня. У нас же все оцінює командир, який навіть не знає чим забезпечувати його діяльність. У людини, як і у військових (це я зараз жартую) є дві сигнальні системи: рівень інстинктів і реакцій — перша, і вища нервова діяльність - друга. У військах у психологічному забезпеченні в управлінні до другої системи ще не розвинулись. Типовим є мій кейс, коли я, кадровий військовий психолог офіцер з 1992 року, який закінчив військову психологію ще у далекі часи у військовому училищі, а потім вдосконалювався на керівних управлінських посадах у бізнесі, в тому числі у науково-викладацькій практиці в аспірантурі КНУ ім.Шевченко.

1992, випуск Київського вищого військово-морського училища, лейтенант ВМС, соціальний-психолог на кораблі-підводні човни

В армії ж я занадто чи то ефективний, чи то складний для розуміння. Таких, як я, часто намагаються прибрати, бо проблеми боєздатності виводять на глибокі психологічні проблеми управління. Мене вже втретє знижують у посадах і переводять з психологів - бо я незручний для тих, хто не дбає на ділі про особовий склад. Бо я маю бачення більшої ефективності роботи зі складними явищами "психологічного забезпечення", думку, розуміння і спроби вплинути на вирішення проблем — наприклад, на тенденції щодо збільшення СЗЧ або інших перекосів управління, ознак корупційних явищ чи зловживань владою над людьми. Проте дефіцитність і затребуваність психолога в ЗСУ висока. Всі шукають підходи до психології війни, мабуть, кожні по-своєму.

- Дехто з читачів може сказати: ага, якщо женуть з одного, другого, третього місця, мабуть він щось не те робить, а не те, що він такий принциповий?

- Добре. Якщо не те мною робиться, то за моєї відсутності має знизитися, наприклад, кількість СЗЧ у військовій частині. Або покращитися морально-психологічний клімат. А цього не відбувається. Навпаки, побратими, з якими підтримую зв’язки, жаліються, що все погіршується. Прибрали, щоб не заважав монополії на правильну думку. Бо твоя робота – на благо бійця чи військового колективу, в першу чергу, а не на догоду владним перекосам чи їхньому приховуванню. Тобто оцінка командиром роботи психолога, його пониження в посаді, догани і так далі, - це все для чого? Це просто, щоб він не мав іншої, ніж домінує, думки по психологічному забезпеченю, був зручним. Часто командири комплексують з авторитетності і довіри до психолога на фоні просування цінностей гідності до особистості, чи публічної прозорості у роботі, вчинках. Вказує у звітах про не про ті проблеми. Бо у них треба показувати гарну картину, вигороджувати правильних осіб. Критика системи мотивації, нагород, що підриває віру військових колективів у справедливість за бойову роботу.

- А як взагалі оцінюють, наскільки фаховим і успішним є психолог?

- Ніяк. У тому-то і проблема. Якби було своє командування або відгалуження від командування, наприклад медичної служби, з чітко організованою структурою — як асоціація військових психологів через свої експертні групи… Корпоративність структури.

- Чи є у нас така цехова організація?

- У цивільних є - Асоціація психологів України. А у військових – ні. Зараз сержантський цех намагається організувати, щоб була сержантська служба; вибудовується окрема гілка. Нам, психологам, треба просуватися в тому ж напрямку.

- Віталію, з 2023 року ви допомагаєте військовим на фронті якось давати собі раду з емоційним вигоранням та різноманітними психологічними проблемами. А що робить з власними проблемами психолог Віталій Фісун? До кого іде?

- Якийсь час я мав супервізора, наскільки міг мене емоційно підтримував і давав поради. Але довго це не могло тривати, бо у військових є специфіка, яку не розкажеш за межами ЗСУ. Шукаю… Я і у звітах пишу, що і психологам потрібна реабілітація, і якась регулярна інтервізія психологів, що налагоджується в деяких місцях. Треба обговорення типових проблем психологічної підтримки в ЗСУ чи бойової діяльності. Бо як ми бачимо на прикладах вчителів – у них збільшені відпустки, тому що значне психічне навантаження. М’язова втома проходить швидко під час відпочинку, а психічна – ні. Є значні професійні вигорання. Це професійна необхідність. Я шукаю таких професійних людей, яким можу довіритись як спеціаліст… При організованій асоціації це було б організовано на системному рівні. Зрозуміло, що ти розробляєш свої методики відпочинку, що підходять тобі – прогулянки, спорт, медитації, хобі, здоровий спосіб життя – це стандартно допомагає. Але зараз війна, і надзвичайні часи вимагають надзвичайних заходів. Корисно було б проводити якісь конференції, обмінюватися актуальною проблематикою військової психології, узагальнювати її, систематизувати, а потім проводити апробацію нових підходів та їхнього застосування у ЗСУ. Цього немає на зараз. А знайти гуру, якому хотілось би довіритись самотужки наодинці — важко…

- Так, і не тільки вам.

- Я бачу у військах типову систему організації циркулювання психологічної інформації з тотальністю адміністративного контролю і фільтрації "куди треба" та організації знецінювання авторитетності "неугодних" психологів, маніпуляцій і підстав, які ще зустрічав з радянських курсантських років. Продовжує домінувати пріоритет покарання і психологічного насилля над заохоченням і мотивацією військовослужбовця. А боєць в окопі - часто найбільш безправний перед визнанням заслуг і виплат (а якщо командири не можуть попіаритись на його фоні, то й непомітний). У військовій системі зараз не спостерігається хоча б мінімальних прагнень до підтримки справедливості чи захисту прав від свавілля командирів. Скоріше, є впевненість, що "війна все спише"… А структура психологічної підтримки персоналу більше схожа на інквізицію часів релігійних війн з пошуку "невірних". Досі не затверджений проєкт закону про військову юстицію (зі слів офіцерів ВСП). Немає майже ніякої системи захисту прав військовослужбовців, крім імітацій скарг на гарячі лінії (цивільне судочинство важкодоступне для бійця). Які, мабуть, із економії штатів на юристів, направляють скарги в ті частини - на кого скаржиться військовослужбовець і відповіді готуються і підписуються тими ж командирами! Уявіть треш системи. Але закон України про розгляд звернень громадян забороняє це робити! Ми що, вже не громадяни в правовій країні?

- Читачеві може здатися, що і тон нашої бесіди, і ваші аргументи - відображають стан справ у психологічній службі у похмурих тонах. Це і зрозуміло: ми говоримо про проблеми, і тут буде нечесним додавати у розмову штучного оптимізму. І тим не менш: а чи є у вашій цеховій справі люди та структури, які цей оптимізм справді у вас викликають оптимізм? У кого треба вчитися, з кого брати приклад?

- З позитивного по напрямку організації психологічної допомоги в ЗСУ – почалися деінде проводити більш організовано реалібітаційну роботу з "поплавленими бійцями" в санаторно-курортних умовах і саме відрядженими в тил на місяць військовими психологами з проведенням щотижня інтервізії онлайн для узагальнення досвіду і масштабування для інших психологів. Досвід у військових психологів не тільки виявлення і первинна психологічна допомога, а і залучення до заходів терапії.

Міняються підходи і вимоги до роботи військового психолога і на рівні керівних документів від Головнокомандувачів та Генерального штабу, є вже значна різниця в спеціалізації психологічної підтримки (колишня МПЗ) і психологічної допомоги (військові психологи).

 Менше залучають військових психологів до хибної практики проведень службових розслідувань, організовують для цього новий штатний спеціальний підрозділ на рівні бригад. Тобто психолог у військах все менше залучається до ролі "слідчого", чи інших репресивних заходів (наприклад, "задувки" на визначення алкогольного сп’яніння бійців), що не додавало до соціального капіталу – довіри в підрозділах.

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

Фото: Євген Кузьменко, архів Віталія Фісуна