Подвиг взводу "Фрост" під Андріївкою в серпні 2023 року
У березні цього року в мережі з’явились приголомшливі кадри, які зняв воїн Третьої штурмової бригади взводу "Frost" з позивним Піро на нашоломну камеру GoPro. Група бійців веде бій за лісосмугу, під корінь викошену вогнем артилерії. Триває ворожий обстріл мінометами та дронами, надійних укриттів немає. До посадки залітає бронетранспортер YPR-765, який висаджує нову групу на ротацію, а група, до якої входить Піро, застрибує в БТР. Але машина виходить з ладу, евакуація зірвана, і група змушена залишити її. Ворог відкрив прицільний вогонь по цьому місцю, тяжке поранення дістав один боєць, а потім і сам оператор.
- Це одне з найбільш вражаючих відео війни, яке я тільки бачив. І це таке відео, яке варто дивитись стоячи. Тому що кожна хвилина того, що на цьому відео зображено, - це справжній подвиг, це частка життя, це кров справжніх українських героїв. Ми нічого не знали про це відео, про бійця, який все це зняв. І ось зараз вперше ми можемо зробити інтерв'ю з героєм, який, слава Богу, вижив.
- Мене звуть Костянтин, мій позивний Піро. Я колишній боєць 3-ї штурмової бригади взводу "Фрост".
- Скільки вам років?
- Мені 27 років. Прожив більшу частину життя в Одесі, а решту життя я прожив у Польщі, до повномасштабної війни. Потім повернувся, щоб стати до лав ЗСУ і боронити державу.
- Де відбулись ці події, які ви зняли на відео?
- Це були підступи до села Андріївка Бахмутського району. Це був серпень 2023 року. Ми були ротою вогневої підтримки, нас переформували на штурмову роту. Ми півтора місяця готувалися у штурмовики. До цього я був навідником СПГ-9. І мені стало трошки нуднувато на малій артилерії. Я захотів стати штурмовиком.
Командиром взводу був Сергій Мороз, героїчна людина. Він одразу із задоволенням мене прийняв. І ми півтора місяця інтенсивно готувалися до штурмів. У нас були полігони, посадки. Це була досить важка ділянка. Ми довго не могли пробитися до неї. Місяць або півтора йшли бої за підступ до цієї ділянки.
В день події ми чекаємо на місці збору. Довго дуже чекали, бо не зрозуміло, що там у хлопців зі штурмом. Як ми потім дізналися, нас викликають, все ж таки, на точку старту.
І пояснюють ситуацію: хлопці з третьої роти не змогли проштурмувати. Вони пропустили кулеметників собі у фланг. І багато хлопців загинуло. Там залишилися, якщо я не помиляюсь, один або двоє цілих. І кілька трьохсотих хлопців, які були зажатими, а за спиною у них було просто голе поле. Вони не могли звідти вийти. Ми йдемо відбивати цю позицію. Даємо можливість хлопцям погрузитися в транспорт і поїхати. А ми самі залишаємось, доштурмовуємо. І закріпляємося на цій посадці. Ми сидимо на радєйці і чекаємо початку подій. Вони заїжджають. Десь хвилин 30-40, може, у них іде бій. У них все вдалося - побратимів з третьої роти вдалося евакуювати. І наш штурм, в принципі, теж був вдалим, хоча і трохи трагічний.
Один з наших побратимів, Коля Вікінг, від важких поранень загинув на місці. І Монах дістав поранення в руку. Але, в принципі, у нього все добре. Я з ним бачився. Він зараз, якщо мені не зраджує пам'ять, працює інструктором.
Ми виїхали наступною групою. Тобто, повернули поранених побратимів з третьої роти. І ми другим екіпажем виїжджаємо.
У чому була, взагалі, складність цієї операції? Це те, що вона відбувалась в темну пору доби. Ми приїхали приблизно об 11 годині ночі. І коли ми під'їхали до позиції, ми просто випадаємо із машини. І поряд з нами приліт. Я випадаю одразу в золу. Просто вся посадка вигоріла. Там немає дерев. Вони просто вигорілі. Я так руками занурююся в попіл. Почав шукати якихось укриттів. Але, окрім вирв та згорілих бліндажів, там нічого не було. Якісь лежанки - я сказав хлопцям лежати там.
І ми з Гектором пішли далі. Коли танк і 120-й міномет провели нашу техніку, вони повернулися до нас. І приблизно від 12 години ночі, я думаю, що десь до п'ятої ранку, я просто бігав від танка і від 120-го міномета по всій посадці.
Мабуть, ми потрапили в один з найважчих періодів, оскільки ворог взагалі не шкодував артилерійських припасів. Ми за ці дві з половиною доби зловили на нашу посадку, я думаю, що в районі пари тисяч снарядів. Просто вибух за вибухом. Там не було сенсу сильно окопуватись, бо просто не було можливості. Тому ми позаймали те, що могли зайняти. В принципі, приховуватись теж не було сенсу, бо в небі було стільки пташок, стільки дронів і більших БПЛА-розвідників. Вони все бачили. Вони чудово знали, де ми. І пристрілювались, то вони по нас сильно не влучали.
Загалом за дві з половиною доби ми збили приблизно 20 ФПВ і близько 5 мавіків. І це все зі стрілкової зброї. Летить ФПВ, ми бачимо, що він виходить до нас в піке. Ми просто втрьох встаємо за окопу, починаємо стріляти. Він пікірує вже на нас. Хлопці сідають, я продовжую по ньому гатити. І переді мною якраз пласка земля, а позаду бруствер. Він б'ється в землю і мені отак пролітає, падає перевернутий на цей бруствер. Я повертаюся, у нього починає димитись заряд. Я хапаю за заряд, хочу викинути його з окопу, але він відірвався від дрона, а дроти ще були приєднані до дрона. І якось кінетичною енергією дрон відривається, я відпускаю снаряд, снаряд просто падає мені в яму, а дрон летить далі. І я так думаю, ну все. Лисий сидить ліворуч від мене, прикривши голову, бачить цей снаряд, хватає його, викидає за себе за 2 метри. Ми просто падаємо. Кілька секунд - і такий міцний вибух. Знаєте, коли прилітає снаряд, він має оболонку. Тобто металеву оболонку, і вона забирає всю кінетичну енергію від вибуху, і немає такої фугасної дії. А тут просто була пластикова труба з пластидом, і там уламки якісь. Воно так міцно бахнуло, що я відчув, як у мене органи всередині просто до спини прилипають.
- Ми сиділи нормально, повністю погружені в землю.
- Каспер.
- Так. Коли він повернувся, він сів у яму до Мороза. І через те, що трошки виснажений був, він сів так відпочити. І сів на сходинку в той окоп. І був приліт поряд з ним. Через те, що у нього голова була над рівнем землі, то йому уламок прилетів у голову. Коли ми повернулися, до речі, по нас досить щільно почали вести обстріл. І нашого медика взводу, Байрона, дуже сильно контузило. Тобто, він лежав там ледь при тямі, блював. І нам передають по рації, що Касперу влучив в голову уламок.
Ми питаємо Байрона, що він, як він. Він каже, що не може нічого робити. Ми повідомляємо, що у Каспера уламкове у голову. Якось змогли його переконати, підняти. Байрон пішов до нього.
- Неймовірна сила волі. Медик поранений. Однак він поранений, після того, як йому надають допомогу, йде лікувати свого пораненого побратима.
- Привівши Каспера до мене в окоп, Байрон розгублений, каже, мене до такого не готували. Там таке важке поранення, з яким я не знаю, як працювати. Кінцівки якось, корпус, голова. Він зробив все, що міг. Зупинив кровотечу, вколов знеболення, від нудоти. Поклали його чекати евакуації. Евак, в принципі, на наше щастя, прибув досить швидко. Там до двох годин, до двох годин вони змогли привезти техніку, нам додатково БК і воду. Байрон і Бордо, оскільки вони теж були досить сильно контужені, то евакуювалися разом з Каспером. І нам ще привезли додаткові сили, щоб утримувати якось фланг посадки. Там не багато людей, але, в принципі, вже хтось.
- Каспер вижив?
- На жаль, Каспер через десь тиждень у лікарні загинув.
- Ну, не знаю, просто не пощастило вже – прилетів ФПВ на наше місце дислокації. В той момент ми теж вели по ньому зосереджений вогонь, але він прилетів прицільно. І Морті, і Фара, які були на кулеметному гнізді, прийняли на себе всю енергію вибуху, а Жулік був трошечки на відстані від них, буквально в пів метра. Може, його стіна захистила, може, щось ще. Ну, коротше, він не постраждав, а Фара і Морті загинули.
- Роман і Денис. Вони були наймолодшими в нашому підрозділі. Одному було 23 роки, а іншому – 21. Фара тільки одружився, буквально місяць чи два. Ми з Фарою минулого дня лежали в одній копанці. Я у нього питаю: що ти тут робиш? Ти такий досить юний, одружився. Він каже: не знаю, якась жага справедливості в мені. Я зрозумів його почуття, бо, в принципі, з таким самим ставленням, свідомим, я повертався в Україну, коли почалася повномасштабна війна.
І коли їх не стало, таке було досить дивне відчуття.
- Там якийсь їх головний чин почав кричати в радєйку: всі орудія туди і лупіть по "бредлі". І всі орудія навелися на нас… А ми ще ж, поки емка стояла там, ми пару хвилин загружалися в неї. Хлопці вигружалися, ми загружалися. Це якийсь час. І якраз всі стволи, які були на тій ділянці, вони наводилися.
- Ми сідаємо всі в транспорт, розуміємо, що 200-х не можемо забрати, бо такі обставини. Сідаємо всі злі, виснажені. Борз починає бити просто в стелю емки, кричить щось, ругається. Закривається аперель. Ми думаємо, ну все, хоч поїдемо відпочити. А вона, сука, не їде.
- Я впевнений, що в той момент у всіх одна така думка. Ми дивимося на Мороза. Пішки? – Пішки! Ми починаємо виходити, розуміючи, куди нам прямувати. Кидаємо все, що з собою є, бо розуміємо, наскільки близько до нас починають падати снаряди. І це було таке досить різке, імпульсивне рішення. Ми почали вибігати. Борз, пам'ятаючи у себе в голові, що не можна бігти в скупченні, вирішує трошки оббігти нас ліворуч, тоді як основна група просто ланцюжком вирушає вперед, і найближче до нього прилітає снаряд.
- Відео завершується на цих кадрах, як ти залишаєшся один і таке враження, що все, на цьому закінчується життя.
- В той момент поранення дістали Мороз і Лисий, а Гектор був близько до них, бо він висувався позаду мене і почав надавати їм допомогу. Я розумів, що Борза один я не зможу донести в такому стані, я не розумів як, я поки в стані легкого такого афекту і намагання зрозуміти, що відбувається. Навіть в той момент, як командир, він мені ще підказував, що робити. Борз дуже крутий чувак, до речі, хлопці були не наймолодші, тут Борзу 21 рік.
- Борз, оцей дядько, оцей дядько 21 рік?
- Йому тут 21 рік, він командир відділення, він дуже тямущий, він класний організатор, він класний керівник і мав авторитет серед своїх побратимів і навіть серед керівництва. Тобто він реально такий вояка, хоч і з 2022 року почав, почав він від того моменту, як доєднався до трійки, але крутий чувак, дуже крутий.
І в цей момент, скоріше за все, відпрацював танчик, бо снаряду ми не чули, на виходи ми сильно не звертали уваги, бо були сконцентровані на допомозі нашому побратиму. І я дістаю поранення ноги, в мене перелом, наскрізне поранення уламком, тобто я виходжу зі строю в плані пересування самостійно. І у нас залишається з цілих тільки Гектор, він єдиний, хто може нам допомогти і якось евакуювати.
Тобто я йому кажу: я все, я не ходячий, я сам пересуватися не зможу, повзти я не можу, бо в мене поломана нога. Він мене зрозумів і відтягнув просто в таку досить вузьку яму, але щоб сховати мене, щоб я там перележав, почекав. Він сказав: "я за тобою повернусь", зважаючи на ситуацію, на виснаження, поранення, у мене були трошки песимістичні настрої, розуміючи перебіг останніх двох діб, всього, що відбувається навколо зараз і така трошки для мене фаталістична ситуація була. Я йому кажу: "та ні, винось Борза, бо він вже готовий лежить.
-Чому Гектор сказав тобі?
-Він побачив, як я кинув Борзу гранату і залишив одну собі. Ну і він сказав, що я зараз повернусь, не вздумай себе підривати, бо ще не час.
Коли Гектор пішов, потягнув Борза, в мене залишилась рація. Я віддав Гектору свою і забув, що я забрав у Борза його рацію. Рація ця була спільна з КСП. Я почув, що Гектор витягнув Борза і повернувся витягувати Мороза. Він доповів про це по рації. Після кількох хвилин тиші Гектор виходить на зв'язок, каже, я 300, мені прилетіло в голову.
В цей момент я розумів, що за мною найближчим часом, а може і зовсім, ніхто не прийде. Від цього негативність думок почала зростати експонентно. І я прийняв рішення, може, поспішне, напевно, поспішне. Але при пораненні люди ведуть себе не так, як зазвичай. І я подумав, що навколо мене вже підступає ворог. І єдине гуманне рішення щодо себе – це підірватися і підірвати рацію. Я розумію, що там теж у всіх рації були, але принаймні мою вони не отримають. Я спробував підірвати стрепу від плити, поклав сюди рацію під плиту, поклав сюди камеру. І на видоху просто витягнув кільце і поклав гранату. Я почув, як відклацнув запал, а далі чекав невідомості. Через кілька секунд я зрозумів, що граната не зривається. Я спочатку не зрозумів, що відбувається. Я на неї глянув, кілька разів по ній вдарив, а нічого.
- Про що ти думав, коли рвонув в чеку і притиснув до себе гранату?
- Цікаве запитання. Перше, про що я подумав перед тим, як це зробити: чи прийшли вже бойові, щоб мамі було за що поховати. Мамо, вибач за цей випадок, війна вона така, а діти дурні. А друге, про що я подумав, це вже коли перед моментом відпускання запалу: не знаю, чи щось є там далі, але давайте перейдемо на інший рівень. Я цього не знав, але я не відверто цього боявся. Це було страшно, бо невідомість, але прийняти це було значно легше, ніж прийняти те, що тебе можуть зараз знайти, полонити і катувати.
Думаю, кожен боїться смерті, але не так сильно боїться смерті, як катування. Якщо ти залишаєшся в руках ворога, то ми вже всі добре знаємо, з досвіду наших полонених, які повернулися з російського полону, що там може на тебе чекати. Я лежав в одній лікарні з Назарієм Гринцевичем, з Грінкою, і я у нього розпитував, що там відбувалося. Він в усіх барвах пояснив, що і як. Сказав, що він це пережив, оскільки він тут і зараз. Але я у нього запитав, чи пішов би ти ще раз в полон, чи краще залишився б далі на Азовсталі і вів би бій до останнього. Він каже, ні, в полон другий раз я би не пішов. А він покинув ці табори через чотири місяці. Він провів там лише чотири місяці. Я можу уявити, що з хлопцями там відбувається за два-три роки. Це для мене було прийняти легше.
Я почав думати, що робити. Я вийшов на КСП, вони там намагалися мене переконати, що зараз за мною хтось прийде. Я зміг дотягнутися до своєї аптечки, яка була у мене на поясі, за спиною. Я зміг її вирвати і дістав звідти ізраїльський бандаж. Знайшов в ямі якісь палички, не дуже довгі, але в принципі не короткі, щоб зробити якусь імпровізовану шину собі. Я не бачив, що відбувається з моєю ногою під штанами. Зробив якийсь імпровізований бандаж, підтягнувши до себе ногу і почав звільнятися від усього екіпірування і намагатися вилізти з цієї ями. Я перевернувся на спину і почав на ліктях відповзати і відштовхуватися однією ногою, а другу намагатися тримати, якомога, рівніше відносно землі.
Я відповз метрів на 10 - і почав працювати міномет. За 2 метраи від мене була воронка, я туди заліг. І тоді наче затихло. Вже темнішало. Я почав відповзати далі, в напрямку до своїх. І побачив, як у посадці, я ж до неї обличчям відповзав, побачив силуети двох людей, які були в камуфляжі темнішому, ніж наш. І тут я трохи піднапрягся і думаю, можливо, вони, можливо, не вони, може, помітили, а може, ні. Повзу далі. І так потроху почав повзти далі.
- На спині?
- На спині, так.
- Неймовірно. З однією ногою, штовхаючись однією ногою і ліктями на спині?
- І заповзаючи за такі невеличкі кущі, я бачив, що поряд зі мною стоїть нахилена така ОЗМ-72.
- Міна?
- Так, міна. Це, як відомо, найнебезпечніша протипіхотна міна. Я подивився, чи немає ніякої мотузки чи волосіні. І, в принципі, те, що вона була нахилена, дало мені зрозуміти, що, можливо, вона для мене не небезпечна. Я потроху почав повзти далі. Не знаю скільки я проповз, але я почув голоси зі сторони своїх. Я повернувся, почекав, подивився. Йдуть назустріч дві людини. Сонце на заході ще сліпило мене трохи. Я почув голос Гектора. Це було для мене найнеочікуваніше, що я міг почути. Бо я думав, що він вже не зможе за мною повернутися. Не знаю, чи він живий, бо він повідомив, що поранений ще й у голову. А я бачив наслідки такого поранення попереднього дня. А він повернувся, знайшов ще собі помічника з наших суміжників, який зголосився добровольцем, щоб допомогти йому мене врятувати. Не знаю, чому саме в цей момент. Доля, недоля. Може, у під#рів БК закінчився. Може, вони не захотіли просто добивати поранених. Але в той момент наступила повна тиша.
На момент нашої евакуації Гектор врятував життя чотирьох людей. Зараз він продовжує службу, але вже не в піхоті, бо через нашу евакуацію він травмував собі спину, він досить довго лікувався, повернувся в стрій. Зараз він в розвідці на БПЛА. Тому він продовжує боротьбу. Він герой цього виходу.
- Скажи, будь ласка, друже, про командира взводу Мороза. Що з ним?
- На другий день, коли я вже був у харківській лікарні, я дізнався, що Морозу ампутували ногу, бо він довго в турнікеті пробув, і там важкі поранення. Ампутували ногу, а потім якраз встигла приїхати дружина, і він помер. Коли ми дізналися, що Мороза не стало, то колективним рішенням ми прийняли, що цей взвод треба назвати на честь Мороза, бо він був дуже потужною людиною, був дуже класним командиром. Таких, як він, небагато. І ми назвали взвод "Фрост" на честь Мороза. Зараз склад цього взводу зовсім змінився. Є хлопці, яких я вже і не знаю, чесно кажучи, але взвод живе далі, і має його ім'я.
Насправді хочу подякувати всім своїм побратимам, які були зі мною тоді, які прийшли до мене по життю під час цієї важкої війни, і досі поряд, і досі при справі, і навіть якщо не при справі, то ви робили те, на що не здатна більшість. І ви справжні герої. Тому вам шана, вам подяка і підтримка.
Людям хочу сказати, щоб ви далі донатили на піхоту, на штурмовиків, бо ця робота - найважча. Їхні потреби - найнагальніші. І я сподіваюся, ми можемо залишити посилання для мого штурмового взводу "Фрост" з 3-ї роти, 2-го штурмового батальйону, 3-ї штурмової бригади. Їм потрібна допомога, бо вони виконують ті завдання, на які більшість звичайних людей не спроможні (посилання на банку). Я вам подякую за допомогу. А тобі, Юрію, хочу подякувати за те, що ти висвітлюєш події цієї війни, висвітлюєш справжніх героїв цієї війни, даєш змогу їм увійти в історію і не розтанути в забутті. За це тобі велика вдячність. І від нашого підрозділу, від наших хлопців я хочу подарувати тобі шеврон нашого взводу з ім’ям Мороза.
- Дякую, друже. Це справжня честь для мене. Це велика відзнака. Дякую.
