Якщо ми за день вбиваємо менше п’ятьох окупантів, то це вважаю малорезультативним, - оператор БПЛА Антон Борисевич

Автор: Ольга Скороход

Коли чуєш історію про те, як оператор БПЛА йде в атаку на ворожий танк з автоматом і успішно в нього влучає, розумієш, що ідеться про дуже нетривіальну особистість і воїна.

Киянин Антон Борисевич (Шам) – наш герой. Технолог-поліграфіст, свого часу був мобілізований ще в АТО. Маючи вражаючий список успіхів як артилерист, зараз він очолює взвод БПЛА 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.

ПІСЛЯ ЗАВЕРШЕННЯ КИЇВСЬКОЇ КАМПАНІЇ В НАС ЛИШАЛОСЯ 400 СНАРЯДІВ НА ВЕСЬ ДИВІЗІОН

- Вперше на війну потрапив у 2015 році, провоював до середини 2017-го. У мирному житті я був активно долучений до спілки ветеранів АТО. Усі ці роки ми тренувалися, очікували: ще з жовтня 2021 року в нас були напоготові зброя та наплічники. Вранці 24.02 я відправив дружину з тримісячною дитиною до батьків, а сам вирушив до військкомату. Я був оперативним резервом першої черги і мав поїхати до своєї військової частини – 55 окремої артилерійської бригади, але пункт постійної дислокації розміщений  у Запоріжжі, а поїзди всі скасували і я би туди не доїхав швидко. По телефону в бригаді мені порадили йти у місцевий військкомат, де я і був вже о 7 ранку. Там військкоматі мене запитали, чи піду у 72-ку. Власне, так сюди й потрапив.

- 55-та артилерійська бригада славиться ще з часів АТО, і артилерія тоді дійсно відігравала більшу роль, ніж зараз. Це так – якщо порівняти війну до і після 24.02?

- Це дві дуже великі різниці. В АТО, оскільки це моя перша війна, було страшно. Але ми всі тоді вчилися воювати, принаймні я пам’ятаю лише окремих офіцерів та сержантів, які мали досвід участі у війнах у складі миротворчих контингентів.

Якщо порівняти кількість обстрілів і застосованої зброї тоді й зараз – це просто незрівнянно. Про один обстріл могли ще тижнями одне одному переповідати. Зараз за день по кілька десятків обстрілів, які є рутиною.

Якісь пінопластові дрони літакового типу для розвідки намагалися застосувати вже тоді. Вони літали по маршруту, сідали, а ми вже працювали по розвідданих по відео координатах. У реальному часі нас не коригували з дронів. Артилерія на той час ще працювала батарейно з 4-6 гармат і могла вести вогонь зі стаціонарних позицій. Зараз вже таке не пройде: неможливо воювати більше, ніж однією гарматою, бо назустріч летить все.

- Ви мене здивували, сказавши, що речі напоготові у вас стояли з жовтня 2021-го. Зазвичай чую, що ті, хто розумів, що війна буде, робили тривожні валізи та комплекти воєнного з грудня-січня 2022-го.

- Після того, як ми побували у бойових діях, для мого кола спілкування було зрозуміло, що велика війна буде, лише питання коли. В АТО я пішов, не маючи особистої зброї і ніколи не служивши в армії. Потім я придбав дві одиниці зареєстрованої мисливської зброї. Як мінімум раз на місяць ми виїжджали на полігон для тренування.

Особливо ретельно ми почали планувати дії після 2019 року, закупали набої. Вже наприкінці 2021-го почалися ці балачки і перші дзвіночки: союзники почали передавати Україні розвідувальну інформацію, почали зводити польові шпиталі та почали завозити кров. І це було стартом для нас, щоб остаточно підготуватися: перевірити спорягу, зарядити павербанки… Було відчуття, що ось-ось.

У лютому я зателефонував тестю, який працює в Києві, і попросив три дні мати повний бак, готівку і бути напоготові, щоб вивезти моїх дружину і дитину. Набрав я його, здається, 22 лютого. Тесть не повірив, і коли 24 вранці я зателефонував йому і сказав вивозити дочку й онука, то він сказав, що залишив машину у Вишгороді. А я тоді почув перші приходи по Василькову (ми живемо біля Теремків), і одразу зрозумів що й до чого.

Я не знав, де я буду. Тоді ходили чутки про медведчуківські бойові загони, що тренуються на Трухановому. До того ж, скажу відверто, мені здавалося, що влада здаватиме країну. Тобто ми готувалися до війни у складі ЗСУ, так і до партизанщини.

У останні довоєнні дні я мав одну думку – головне вижити хоча б три дні, щоб дружина з дитиною могли виїхати. Потім, коли я побачив, що йде мобілізація, я зрозумів що державний опір буде.

- Під час звільнення Київщини артилерія відіграла дуже велику роль. Що ви думаєте про тодішні артилерійські дуелі і про тактику розстрілювати росіян на дорогах?

- На початку вони мали колосальну перевагу в стволах. Я точно пам’ятаю, що після закінчення київської кампанії в нас залишалося 400 снарядів на весь дивізіон – це навіть на пів дня бою не вистачить. Дійшло до того, що ми збирали розкидані по лісах російські трофейні снаряди. Забігаючи вперед, скажу, що на Бахмутському напрямі на один наш постріл приходило приблизно 15 їхніх. Тоді у нас вже були натівські снаряди та гармати. Якби такий сюжет був на Київщині, але без натівської допомоги, то було б набагато більше втрат. Тому перестрівання їх на марші було чудовою тактикою.

ВІДЧУТТЯ, ЩО МИ ЗУПИНИЛИ ШТУРМ, БЕЗЦІННЕ

- Як потрапили у війська БПЛА?

- Почав воювати у артилерійському дивізіоні. Київ та Київщину ми захищали ще на старій техніці – Д30 та 2С3. Потім нам дали перші "паладіни" і ми у травні на 6 днів поїхали в Німеччину на навчання. Після повернення поїхали воювали під Бахмутом, Ізюмом. Врешті – під Вугледар. Там в складі артилеристів я воював до жовтня 2023 року. Далі вже в складі РУБпак "Булава" 72 омбр.

В артилерії я був на посаді командира гармати, хотів бути взводним, але без підписання контракту неможливо отримати офіцерське звання. Тому я почав шукати для себе щось нове. Запропонували розвідку БПЛА, і я погодився. Після переведення я займався розвідкою, далі довчився до бомберів і нещодавно очолив взвод бомберів.

Все одно найбільше мені подобається працювати на мавіках і "матрасах" - драйвовіше якось. До зміни посади я в основному працював на цих дронах.

- Чи пам’ятаєте перші враження від вильотів і успіхів?

- У нас в "Булаві" такий порядок, що всі новенькі проходять спочатку через розвідку, адже для скидів треба мати серйозні навички. Отож, моє перше завдання у розвідці було цікавим – виявлення ворожої техніки замаскованої або яка починає рух(ми тоді стояли під Солодким). Ми одразу передавали про будь-який рух, і спостерігати за тим, як наші ефпівішники чи артилерія вражають ворожі колони. Коли вразили всю колону одразу – ось це неперевершене відчуття.

А коли вже почав бомбити… мені загалом подобається спостерігати за результатом. Вони, як таргани лізуть, наступають на наші позиції, але ми як бджоли налітаєм на них і під нашим вогнем вони тануть хвиля за хвилею. Піхотинці якось сказали мені про це: ми ніби кіно подивилися, так ви їх розмолотили. Відчуття, що ми зупинили штурм, безцінне і вартує дуже багато.

- Ведете підрахунки знищених росіян, техніки, складів?

- Були такі підрахунки, але потім штурми ставали серйознішими, кількість їх збільшувались, тому особисті підрахунки збивалися. Якщо ми за день вбиваємо менше п’яти окупантів, то це вважаю малорезультативним днем. З іншого боку, бували дні, коли по вісім штурмів на добу. Перевага ворога і в дронах, і в РЕБ зростає, тому бували дні, коли ми взагалі не могли нічого вдіяти. Бо сили занадто не рівні.

Часом я підглядаю статистику в програмі "Дельта" і результативність підрозділу мене досі приємно дивує. Це заслуга всього нашого батальйону, і є розуміння, що якщо не ми, то все буде набагато сумніше. Наприклад, останні місяці оборони Вугледару були дуже важкими. Вдень температура +35-37, по 6-7 штурмів. Там реально хотілося вмерти від навантаження.

ПІД ВУГЛЕДАРОМ ВОРОГ РОБИВ БОЖЕВІЛЬНІ ШТУРМИ У +35. МИ БУКВАЛЬНО ПАДАЛИ З НІГ ВІД УТОМИ

- Ви згадали пор битву за Вугледар. Це велика трагедія, тепер відомо, що місто захищало дуже мало сил з нашого боку. Чи були зрадницькі відчуття, що немає підкріплення чи заміни, і як тому давали раду?

- Я можу говорити за своє коло. Образи, що нас не міняють і ми через це втомлюємося, в нас не було. Було відчуття, що треба #башити. Неможливо забути побачені з дрона кадри посадки, в якій лежать наші розстріляні полонені хлопці. Тож першочергово ми відчували гнів на росіян, які пруть, дохнуть і нові росіяни пруть по їхніх трупах.

Образа була на суспільство, що ми фактично потрапили у певне рабство мобілізації. Життя тих, хто воює з перших днів, наче поставлене на паузу. Ми втомлюємося, ми не бачимо наших дітей, ми не господарюємо дома. І це деморалізує через 3 роки безперервних бойових дій. Дивишся, як містами гуляють бички призовного віку, які б чудово могли підготуватись за ці 3 роки і замінити нас на полі бою. Ще додавали ці маніпуляції із законопроєктом про можливу демобілізацію після трьох років війни, тому багато хто очікував, що відбудеться справедлива мобілізація тих "хто не був готовий до війни до 24 лютого 2022 року", і нас вони змінять у війську.

Просто після більше як року оборони Вугледару ми почали закінчуватись, нас не було вже ким підсилити чи замінили, коли на Вугледар почали одночасно тиснути близько п’яти російських бригад… Були злоба і ненависть до ворога. Кожного тижня доводилося відступати, бо ми не витягували такої навали. Я пам’ятаю ці божевільні штурми: у +35. Штурмова російська група біжить по полю метрів 700 в повній спорязі. Біжить, вмирає. Наступна група, години через 3, знову біжить по тому ж полю, вже добігли на 50 метрів більше і знову вмерли. А через 5 таких хвиль, під вечір, коли ми виснажені, падаєш з ніг від недосипу і перевтоми, бк на межі. І якась група пробігла це поле по трупах в посадку. І закріпилась там. Роту в день кацапи легко заганяли на свої м’ясні штурми.

- Чи бачите прогріхи командування у керуванні тією операцією?

На той момент ми вже дуже довго тримали Вугледар – майже рік постійних штурмів, наша бригада виснажилась як особовим складом, так і технікою. Наші БПЛАшні позиції не жили більше тижня. Перші наступальні дії ворога, з лобовими атаками колонами по 30 одиниць почалися наприкінці січня 2023 року і тривали аж до кінця оборони Вугледару. Можливо, якби навесні нас поміняли на свіжу повноцінну бригаду, то ми могли б втримати Вугледар. Ми занадто виснажились за той період. А суспільство огородилось від війни. Майже ніхто не хоче йти захищати Україну, бояться за хлібом вийти. Це і нас деморалізує і немає такої резервної бойової бригади. Це відчуття що ми сам на сам з ворогом. А з помилок думаю, що не варто було тримати Вугледар до повного оточення, коли вже було зрозуміло що ми не маєм засобів щоб його не втримати. А планово, тижні за три до оточення вивезти більше людей.

- Отже, головна образа у вас на тих, хто не хоче мобілізовуватися?

- Люди не хочуть іти воювати, захищати свій дім, і тому ми все більше виснажуємося як морально, так і фізично. Окопи нікому не додають здоровя. Було б справедливим щоб моя дитина нарешті могла гулять зі мною, а той хто всі ці три роки був дома, замінив мене. І наступні три роки захищав нас, як ми це робили ці 3 роки. Уявіть, всі наші плани, цілі, все наше життя на паузі. І це тягнеться безтерміново. У той час як купа здорових чоловіків ховається до домівках.

- З іншого боку, є конкретні проблеми з організацією процесу і це провина держави. Наприклад, історії про виведення поранених за штат чи відмова демобілізувати поранених за станом здоров’я, відсутність супроводу ветеранів з інвалідністю. А історії про те, як родичам загиблих часом треба вибивати ті 15 мільйонів – це окремого варте.

- Держава повністю провалила мобілізаційну програму. У нас досі армію сприймають, як покарання. Коли чуєш заклики посилати на передову кожного злочинця, то такий і образ армії складається. Виходить що ми тут не захищаємо Батьківщину, а відбуваєм якесь покарання.

Щодо виведення за штат, то була така болюча хвиля. Один мій побратим, який зазнав поранення в щелепу, потрапив у таку історію. Я коли дізнався, що він отримує 580 гривень на місяць, то підняв великий кіпіш – аж до комбата. Лише після погроз зробити цю справу публічною ситуацію з цим хлопцем виправили. Знаю, що по бригаді таких випадків багато було.

Тобто до держави запитань багато, але це не означає, що не треба воювати і захищати свій дім. Бо інакше вони знову дійдуть до Києва, а ми воюватимемо в російській армії з НАТО, якщо живими лишимося.

Я ВЗЯВ БРОНІК, ШОЛОМ, ОДНОРАЗКУ І ПОБІГ ДО ТАНКА ПО ОКОПЧИКУ. ЦІЛИВСЯ ЙОМУ У МІСЦЕ, ДЕ ВЖЕ РОЗВЕРНУЛИ ЙОГО МАНГАЛ

- Розкажіть врешті про той бій, в якому ви зупинили танк.

- Це було на позиції біля села Котлярівка на Донеччині. Я вже виїжджав більше як наставник. Кількість позицій зростала і треба було готувати більше сержантів, які можуть бути старшими позиції. Почався черговий штурм з 2 танків і 4 бех, обшитих цар мангалами і з десантом. Перший танк і бехи розібрали ефпівішками і артою, а інший танк проїхав через наші мінні поля. І прорвався до нас на позицію. Я бачив, що він їде до нас. Артем Горбач, який був зі мною, я йому сказав вилітати з мавіка і цинкувати, куди їде танк. Сам же узяв шолом, бронік і побіг по окопчику до дороги, де мав проїхати танк. У нього влучило, певне, вісім ефпівішок, але він був добре обшитий цим мангалом.

Артем намагається вийти по рації на мене, я вже нічого не чую. Бачу по куряві й акустично що він наближається до нас. Коли проїжджав повз мене, я бачив його секунди дві. З ближчого до мене боку був трохи розібраний мангал від влучань фпв. Я прицілився, зробив постріл під погон між двома задніми катками. Думав, що з нього сипатиметься десант, а він натомість почав диміти, скочуватися на поле. Зупинився і наші ефпівішки почали його одна за одною розбивати. Врешті загорівся, з нього вибігли три кацапи і біжать в нашу посадку.

Я застрибнув у бліндаж і крикнув Артему щоб він чіпляв гранати на мавік і вилітав цинкував, куди ідуть підори. Сам взяв пів ящика гранат, автомат і зайняв позицію обороняти наш бліндаж. Я думав їх підпустити поближче і розстріляти. Чув тріскіт гілок, вони підходять, але раптом зупинилися метрів за 9. Один каже: "Дай гранату". Мабуть побачили наш бруствер накопаний від бліндажа. Я видивився силует одного з них, почав навалювати йому. Він почав кричати, а за ним інші. Я закричав "Здавайтеся!". Відповіли, що здаються. Кажу: "На поле виходь". Тільки я хотів глянути, чи вийшли вони, у мій бік прилетіла автоматна черга, влучила в бруствер навпроти мене. Потім кинули гранату, трохи не долетіла. Так тривала перестрілка і обмін гранатами. Поки ми перестрілювались і перекидались гранатами. Прилетіла їхня ефпівішка, я впізнав її по характерній рамі. Але певне дивилася у сторону танка який димів, тому не побачила нас, хоча пролетіла наді мною.

У цей час наш комбат на позивний Студент усі БПЛАшні позиції поблизу розвернув відбивати нашу позицію. Я тиснув знизу постійним вогнем і гранатами, а Артем та інші наші бомбери їх атакували згори. Вони намагались відійти по посадці в сторону танка, але не змогли. Один лише з них поранений побіг до протилежної сторони посадки, де стояли наші мінометники. Вони його і доконтролили. Один з них намагався розстріляв свій телефон і розірвав свої документи, але я зібрав усе до папірчика.

Ніч була на адреналіні. Я майже не спав: то штурми нові, то просто не міг заснути. А наступного дня відбулася дуже дивна ситуація. Я вже відчував, що мене вирубає, тому сказав Артему, що піду перепочину, а він почергує. І таке відчуття було, що тільки провалився у глибокий сон, а потім враз схопився і встав. Напарник Артем питає: "Ти так солодко спав, чому встав?". А я сам не знаю. Узяв автомат, вийшов назовні і почав слухати. Чую, що хтось крадеться. Я крикнув: "Хто там лазить?". Стало тихо. Потім крикнув "Слава Україні!". Знову тихо, я зрозумів що це хтось чужий. Ми наче всіх знищили з попередніх штурмів. Ми завжди рахуємо, яка кількість десантувалась і яку кількість ми знищили. Та і це може бути що підсилюють позиції чи нові мінні загородження ставлять, або хтось рекогностування проводить.

Підняли дрона, подивилися, хто там лазить. І таки так, одинокий під намагався підкрастить до нас на позицію. Ми почали закидати гранатами з землі і з неба. Він реально підійшов метри за 4 до нашого входу. Одна граната з мавіка його поранила, і він відкотився в хащі до дерев. Я пішов за ним, а Артем продовжував його пильнувати і закидати з мавіка гранатами. Він намагався залізти в гущавину з повалених дерев, ми його там і знищили. Врешті знайшли документи, рацію, зброю і гранати. Одна була у нього в підсумку, а друга лежала біля нашого входу в бліндаж, де ми його спугнули. Тобто він готувався її закинути нам у бліндаж.

- Він з того розбитого екіпажа?

- Він або з першого танка, або десь по дорозі зістрибнув.

- Які у вас загалом враження від росіян як від вояків і від їхньої тактики?

- Вони як з зомбі апокаліпсису. Не перестаю дивуватися їхньому ставленню до себе і до своїх людей. Наприклад, ідуть в штурмі два підара. Я скидом відриваю одному з них голову. Інший тільки глянув на нього, і далі суне. В одній посадці, де були щільні, скажені штурми, під кінець ми нарахували 127 мертвих росіян. І вони все одно по цих трупах ішли. Я ніяк не можу до цього звикнути. Вони ідуть, ідуть, ідуть по горі своїх трупів…

У них є різні війська. Здебільшого, на жаль, це мотивовані і навчені. Вони доволі непогано озброєні. У того кацапа, в якого я поцілив, був балістичний захист, який витримав постріли автомата з 10 метрів, умовно кажучи.

- Зараз ви офіцер. Зрозуміло, що серед воїнів та воячок є шалена втома, можливо, певні розчарування. Як збираєте команду докупи?

-Офіцером офіційно я став місяць тому. На мою думку, що наразі повагу в колективі левів можна забезпечити тільки небайдужістю. З особовим складом треба спілкуватись, радитись і обговорювати. Коли люди відчувають що тобі не однаково на чому вони сплять і які у них умови. Коли вони відчувають що ти не приховуєш від них нічого, а спілкуєшся як з дорослими людьми. Але дорослі це ще й відповідальність. Я завжди намагають донести, що жоден офіцер вам не скаже, що саме треба на вашій позиції. Ти маєш там самостійно аналізувати, приймати рішення і визначати слабкі сторони саме цієї позиції. Наразі я обрав таку стратегію – спілкування та справедливість. У рівних стосунках і виникає кістяк вмотивованих термінаторів русні.

 Ольга Скороход, Цензор. НЕТ