Позивний Касік: "Багато хто надивився новин і думає: не хочу йти на війну. А хто з нас хотів?! Але ж треба!"

Автор: Ольга Москалюк

Він десять діб протистояв ворогу, перебуваючи у бліндажі з двома пораненими побратимами. Зі зброї – автомати Калашникова і гранати. На щастя, росіяни відступили й бійців вдалося евакуювати. Олесь на позивний Касік – розвідник. Нині - головний сержант взводу в складі розвідбатальйону 5-ої ОШБр.

Родом із Вінницької області. Тут у цивільному житті до нападу росії на Україну займався фермерством та будівництвом.

- Ви готувалися до повномасштабної війни? Розуміли, що таке можливо?

- Коли в селі займаєшся домашнім господарством, то не дуже звертаєш увагу на новини. Я ними детально не цікавився. Чомусь думав, що таке вторгнення просто неможливо. Тому воно було для мене неочікуваним. Направду, у це було важко повірити.

- Згадайте, яким для вас було 24 лютого 2022 року?

- Оскільки я живу в Центрі України, нічого такого спочатку не бачив. У нас же в перші дні повномасштабної війни не прилітало. Навіть в перші місяці. Але коли дізнався з новин, що відбувається, то був шокований. Також родичі з Києва розказували, що у них. А ті, які були на Донбасі, повиїжджали на Захід.

- От ви з новин та від родичів дізналися, що почалася повномасштабна війна. Що робили?

- Ми збиралися, організовували блокпости, чергували та контролювали ситуацію. Ми ж живемо так ближче до Придністров'я, то думали, що звідти теж можуть бути якісь рухи. Мій тесть та молодший брат пішли до війська. Мене рідні відмовляли, враховуючи, що двоє наших вже воює. Але я все ж вирішив долучитися.

- Коли це було?

- Пішов до військкомату ще у 2022-му. Мені на той час було 28 років. Не служив. На військовому обліку не перебував. Тож одразу не взяли. Ще й виникла певна плутанина. Тоді ж змінювали райони – розширювали їх. При переїзді загубили мої документи, то довелося робити нові. Тому мобілізували мене вже на початку наступного року.

- Куди вас спочатку відправили на навчання?

- До Старичів Львівської області. Тоді хотілося якнайшвидше навчитися, щоб дали хоча б елементарні знання. Бо хлопці воюють, а я?! І так майже рік пропустив.

- Мали через це відчуття провини?

- Так. Як це – молодший брат пішов переді мною?! Він же взагалі до повномасштабної війни був у Польщі на заробітках і повернувся, коли все почалося. Його одразу взяли, тому що раніше служив. Потрапив на Донбас. Зараз на Покровському напрямку.

- Складно було на навчанні?

- Не сказав би. Я ж звик до фізичної праці, тому мені було нормально. Єдине, що на початку було непросто одразу звикнути марширувати, ходити по формі, виконувати все за часом і не мати можливості кудись вийти.

- Скільки ви там були? Два місяці?

- Місяць отримував базову підготовку, а потім ще 35 днів вже навчався на розвідника.

- Куди вас потім направили?

- До столиці. Тоді вже потрапив до 5-ої штурмової.

- Як ви обирали підрозділ?

- Мені запропонували на розподіленні. Спитали: "Підеш у розвідку?" Кажу: "Піду. Тим більше, навчався на розвідника".

- Коли ви пішли воювати, 5-та штурмова вже була на Донбасі…

- Я потрапив у 4-й батальйон, який тоді ще формувався. Поки добирали людей, ми близько двох місяців перебували під Києвом. Потім поїхали на Донбас.

- Ви на той час – людина, яка ще не була на війні. І от потрапляєте на фронт, причому на важкий напрямок. Якими були перші враження?

- Спочатку ще було не зовсім зрозуміло, тому що потрібно було все робити швидко. А вже на перших виходах починаєш усвідомлювати, що відбувається.

- Згадаєте перший з них?

- Ми були на Бахмутському напрямку. Заходили між Бахмутом і Кліщіївкою. Завозили нас "емками". Потім йшли пішки шість кілометрів до позиції. А це осінь – дощі, болото. То було дуже цікаво (посміхається. – О.М.). Але, знаєте, тоді менше літало всякої зарази (дронів. – О.М.), то було легше, аніж зараз. Хоча я думав, що було важко, однак сьогодні складніше.

- Стикнулися тоді із ворогом?

- Ні. Нас взагалі йшло четверо, але дійшли вдвох – інші відстали. Зайняли позицію. П’ять діб просиділи. Бачили ворога. Кацапи підійшли десь на метрів 60. Мені сказали не стріляти. Але товариш, який був на другій "СПшці", відкрив вогонь. Ті відійшли. Вони там не дуже лізли. Просто показували, що перебувають неподалік та й все.

А вже за два тижні після цього виходу стикнулися з ворогом майже на тому ж місці – тільки з іншої сторони поля. Нам якраз дали позиції, то ми мали тримати оборону. Нас пробували штурмувати. Прилетів ВОГ. Мене поранило. Я ще посидів там дві доби й мене замінили.

- Якого поранення ви зазнали?

- Розірвало щоку. Мене десь на 20 днів відправили на лікування. Лежав у госпіталі майже до Нового року. Потім повернувся назад на фронт.

- Ситуація там вже ж була іншою, правда?

- Так, і продовжувала змінюватися. Влітку на Кліщіївці вже було дуже багато дронів. На перших виходах я собі йшов більш-менш спокійно, міг і покурити. Ми переміщувалися групами по 10-12 осіб. Так, були прильоти, але ж не такі інтенсивні. Тепер дрон тільки побачив і все.

- Як би ви охарактеризували ворога? Яким він був на той час?

- Нас штурмували такі чималі росіяни, не слабкі. Пам’ятаєте, їх тоді називали "чмонями"? То це не так. Звичайно, й такі були, але здебільшого – нормальні військові. Навчені й підготовлені. Не треба забувати, що росія - країна, яка постійно воює.

- На Бахмуті воювало чимало "вагнерівців". Ви були з ними в боях?

- Ні. Вони при мені там були вже не в такій кількості, як спочатку.

- Військовий на позивний Патріарх, який також працював на Бахмутському напрямку, рік тому мені в інтерв'ю, аналізуючи ворога, сказав: "Кацапи їдуть сюди з відчуттям, що безсмертні. Мовляв, зараз швидко переможуть, отримають купу медалей і все буде класно". Ви якої думки з цього приводу? Вони напирають, не боячись?

- Схоже на те. Справді, часто поводилися, як ви сказали, ніби вважали себе безсмертними. Можливо, через те, що їх була така кількість. Ті, хто воювали кілька років, перли напролом – їм по барабану. Хоча були й такі, хто здавався в полон.

- Ви брали полонених?

- Так. Майже одразу після того, як повернувся після поранення. Тоді був мій перший полонений.

- Що він розказував?

- Ми особливо з ними не спілкувалися. Хіба коли везли під конвоєм. Цей розказував, що йому 19 років. З "ЛНР". Я йому кажу: "Коли почалася війна, ти ж взагалі був ще малим. Ти загалом хоч щось розумієш? Чого ти сюди прийшов?". Відповідає: "Нас змусили. Я не стріляв". Стандартна їхня відмовка. Я запитував: "Якщо ти не обрав Україну, то чого ж не поїхав до росії, якщо вже туди так хочеш?". Він мовчить. Вони так зазвичай поводяться, тому що бояться сказати щось зайве. Їм же командири розказують, що тут у полоні катують або одразу вбивають.

- Про себе, насправді, говорять – саме так поводяться щодо полонених. Цей сам вам здався?

- Так. Наші пробували штурмонути їхню групу. Вони налякалися й поздавалися. Хочеться жити.

- За цей час, що ви воюєте, ворог змінився?

- Змінився. Вони вже не пруть натовпом, як раніше. Почали ходити, як ми – чим менша кількість, тим не так помітніше. Не лізуть по п’ятеро. Один іде, а з часом за ним – другий.

- На чому їздять?

- Мотоцикли, квадроцикли, багі, "емки", "бехи", "буханки". Останнім часом більше на мотоциклах, тому що пішли дощі, то вони не дуже можуть проїхати.

- По них так легше працювати?

- Коли як. Якщо дощ, то ми теж їх не дуже і побачимо. А от під "сіряк" набагато легше. Але якщо порівнювати, то простіше, коли заїжджає на мотоциклі, бо ми чуємо, де він став. А коли пішки, можна не почути й буде важче його знайти. От він прийшов і чекає другого...

- Одному йти хіба не страшніше?

- Я б не сказав, що одному страшніше. Мені, наприклад, простіше та швидше самому, аніж з групою.

- Через те, що менше привертаєте увагу?

- Звичайно! Навіть коли один-двоє чи четверо, є різниця. Один на гілку наступив чи ще на щось. Так можна себе видати.

- А яка у них зараз ситуація із технікою? Рідше вже застосовують, правильно?

- Так. Повторюся – дронів багато, тому обережніші. Так, стараються підвозити піхоту, але зараз уже не так виходить, як раніше.

- Знаю, що ви десять діб були на позиції і тримали бій з ворогом. Розкажіть, як це було.

- Нас було четверо. Ми тоді не дійшли до позиції півтора кілометра, адже двох бійців сильно поранило в ноги – не могли ходити. Ми десять діб пробули в укритті. Кацапи не розраховували, що ми тут будемо, адже мали просунутися далі. Їхня розвідка показала, що нікого не повинно бути. То мали обходити. А тут ми.

- Яка зброя у вас була з собою? Чим ви відбивалися?

- У нас були лише "Калаші" і гранати.

- Але ж десять діб…

- Дивіться, коли ти заходиш у бліндаж, то можеш там ще знайти і зброю, і БК. Не буває такого, щоб він був геть пустим.

- Було страшно?

- Та ні. Я вже був звиклий (посміхається. – О.М.). А от хлопцям було важче, адже це був їхній перший вихід. Ще й двоє "трьохсоті". Переживали, що їх не заберуть на евакуацію. А для неї просто ці дні не було можливості. Двічі до нас пробували заїхати, але ми давали відмашку, тому що ворог одразу б переключився на водія. Ми чекали.

- Як ви зрештою звідти вибралися?

- Кацапи відступили, а по нас приїхали на квадрациклах і забрали.

- Я так розумію, ви були старшим в групі. Важче за таких обставин?

- Тяжче було надати допомогу пораненим, щоб зберегти хлопцям кінцівки. А керувати, хто що має робити, ні. Кожен і так знає.

- Що з пораненими? Все нормально?

- Так, все добре. Живі, здорові й цілі. Один, який був важчим, приїжджав тиждень тому. Нога ще не повністю поновилася за ці пів року, але ходить навіть без милиць.

- А були випадки на війні, які вас здивували?

- Було таке, що капаци – два такі здорові дядьки під два метри зросту йшли по посадці без зброї, лише із лопатами. Певне, їх відправили вперед, щоб вони закопалися, якщо нікого немає. А потім  мала б уже зайти група. Їх здалеку було видно. Це був мій четвертий вихід. До того я такого ще не бачив.

До речі, часто так поводяться, коли розраховують на те, що їх візьмуть в полон і відправлять на обмін.

- Але можна потрапити не в полон, а під роботу дрона.

- Зараз так і виходить.

- Якщо говорити про кількість їхнього особового складу, то як вона змінилася останнім часом? Чи не здається вам, що ворог підтягує сили?

- На моїй ділянці їх як було, так і є. Хіба почало їздити менше техніки, як ми з вами говорили. Роблять висновки та змінюють тактику. Але, судячи з їхній дій, йти звідси вони також не збираються.

- Ми з вами проговорили і те, як збільшилася кількість дронів на фронті. Ви літаєте?

- Я ні. Але у нас є розрахунки БПЛА.

- Не хотіли б перейти на ці сучасний засоби боротьби?

- Не хотів би. Я, до речі, був на курсах по вивченню радіолокаційної системи. Радіолокатор виявляє цілі – променем підсвічує. Він відбивається від рухомої техніки чи людини, визначає, показує координати, де знаходиться. Я у Часовому Яру сидів у підвалі, на даху будівлі була антена, і так засікав ворога.

- І що ви так "наполювали"?

- Та багато чого (посміхається. – О.М.). Тоді кацапи штурмували з Бахмута. Виїжджала техніка. Був дощ, то дрони не літали. А антена засікає - передає сигнал. То ми розуміли, що і де їде.

- Хочу вас ще запитати про можливе перемир’я. Зараз відбуваються перемовини (ми говоримо 19 травня. – О.М.). Вже зустрічалися українська та російська делегації. США погрожують вийти із переговорного процесу, якщо тут не буде домовленостей. Як ви до цього всього ставитеся?

- Я на це не звертаю уваги. Можновладці між собою колись щось вирішать. Може, й ні. А моя голова забита зовсім іншим. У мене зараз хлопці на позиціях. Я думаю про те, щоб вони звідти повернулися. Якби я нічого не робив, можливо, більше б концентрувався на новинах. А так я намагаюся навіть їх не дивитися.

- Скільки ви готові бути на фронті?

- Про це я поки теж не думаю (всміхається. – О.М.). Звичайно, хочеться повернутися додому. Але поки тут є робота, я нічого не планую.

- Зараз чимало підрозділів проводять кампанію з рекрутингу. Ваш також. Йдуть люди? Є у вас новенькі?

- Так. У нас восьмеро вже пройшли злагодження після навчальних центрів. Познайомилися, звикли один до одного. Двоє вже вийшли на позиції.

- Що ви взагалі думаєте про ухилянтів?

- Багато хто надивився новин і думає: не хочу йти на війну. А хто з нас хотів?! Але ж треба! Я от знаю, що у мене на позиції хлопці, яких треба замінити. І я ж іду на заміну.

Звичайно, у кожної людини своя фізична форма, характер. Не кожен здатен таке витримати. Є ті, хто не може навіть психологічно.

- Що б ви порадили тим, хто боїться? Як побороти цей страх?

- Людина має прийняти ситуацію. Мені вперше теж було страшно. Але все так швидко відбувається, що ти на цьому вже не концентруєшся і не зациклюєшся. У тебе просто немає на все це часу! Хіба коли виходиш із завдання, адреналін відступає. Але тоді починаєш себе трохи грузити (посміхається. – О.М.) - аналізувати, що і як зробив, думати, як було б краще.

- Справді, навіть максимально добре спланована операція в силу обставин може піти геть інакше…

- Звісно! Тим більше, коли літає стільки БПЛА. Зараз ніхто не знає, як піде. От домовилися, проговорили все, вийшли на позиції, а там за 20 хвилин все зовсім змінюється. І ти вже на місці вирішуєш, що робити. Наскільки б не ставала роботизованою війна, все одно людський фактор є дуже важливим. Треба працювати.

- А у відпустках ви буваєте? Маєте хоч якийсь перепочинок?

- Так. Був після того бою, який ми з вами згадували. Мені давали путівку, то їздив із сім'єю до Буковелю на 12 днів. Ще буквально два тижні тому повернувся із першої щорічної відпустки.

- Які враження від Буковелю, де спокійно?

- Я там багато спав (посміхається. – О.М.). Ходили в гори. Там здебільшого всі були такі, як я.

- А у відпустці ви вдома були?

- Так.

- Змінилися люди?

- Змінилися. Мені здається, вони вже звикли до всього, що відбувається. Думають, що війна десь далі. Не всі, звичайно. Але є таке.

- Я розпитую, тому що ще рік тому мені військовослужбовець і письменник Валерій Пузік сказав, що, на його думку, між цивільними та військовими утворилася прірва, яка зростає. Очевидно, що такі зміни є. Як ви на них реагуєте? Чи зачіпає це вас?

- Я якось спокійно до цього ставлюся. Єдине, що не люблю говорити про війну. А ви самі розумієте, що постійно запитують: "А як там і що? А розкажи!"

- Запитують вас, коли закінчиться війна?

- Близькі не питають.

- А знайомі?

- Майже всі теж воюють. А хто ні - ті за кордоном.

- Яке у вас ставлення до тих чоловіків, які перебувають за кордоном?

- Якщо чесно, якось байдуже. Ну, виїхали, то й виїхали.

- Нехай не повертаються?

- Чому?! Нехай вертаються. Мені до таких немає діла. Як було до того, як я пішов воювати, так і зараз. Я з такими зв'язок не підтримую і не збираюся це робити.

P.S.: Друзі! 5-та штурмова щодня продовжує виконувати бойові завдання на передовій. Хлопці працюють в умовах, які вимагають максимальної зосередженості, професіоналізму та, звісно, дронів з надійним зв'язком. Наразі відкритий збір "Помстоволокно" на оптоволоконні fpv-дрони. Якщо маєте можливість, підтримайте його, будь ласка.

🔗 Посилання на банку:

https://send.monobank.ua/jar/6TpPBQhF96

💳 Номер картки банки:

5375-4112-2134-8720

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані героєм