Позивний Сірі: "Росіяни роблять із дронів карусельку. Байдуже, якщо їх втратять. Ми не можемо собі таке дозволити"

Автор: Ольга Москалюк

Моя героїня мріє повернутися до цивільного життя, але не планує залишати військо, поки триває російсько-українська війна. У свої 23 роки вона вже командує відділенням FPV підрозділу NOX ULTIMA батальйону MAD HAWKS. До армії потрапила у вересні 2023-го, підписавши контракт.

Одразу поїхала навчатися до Великої Британії. Тут і отримала свій позивний Сірі – за аналогією із відомим додатком, розробленим компанією Apple.

- Просто наші перекладачі не завжди були в доступі, - згадує у нашій розмові. - Враховуючи мої знання англійської, мене часто просили допомогти із перекладом. Через це знайомий дав позивний Сірі. Так і закріпилося.

- Чому ти вирішила йди служити?

- Як і до війни, так і зараз, я себе сприймаю доволі активною членкинею суспільства. На той момент бачила, що вся проукраїнська та проактивна молодь на війні. Я вважаю себе однією з них, тому розуміла, що це і мій шлях. У моєму оточенні не було нікого, пов'язаного з військом, тому спочатку було важко зорієнтуватися. Останньою краплею стала загибель Роми Ратушного - людини, якою я дуже надихалася. Я усвідомила, що точно маю йти, адже хочу, щоб Україна вистояла. А хто, як не ми?! Якщо не підемо, що буде далі? Виїжджати? Я вже жила місяць за кордоном - коли була часткова окупація Київщини, батьки мене добровільно-примусово відправили до брата, який давно там. Весь той час я навіть не могла вийти з дому до магазину, тому що думала: це зрада. Як тільки почалася деокупація області, купила квиток і поставила рідних перед фактом, що повертаюся додому. Тоді почала планувати свій похід до армії, шукати відповідні курси. Розуміла, що у мене є час на підготовку, поки закінчую університет.

- Як батьки відреагували на твоє рішення? Чи радилася ти з ними? Як взагалі вони дізналися?

- Не радилася. Повернувшись до України, я одразу сказала мамі, що піду. Татові повідомила трохи пізніше. Мої батьки знають, що немає сенсу мене відмовляти. Можливо, спочатку сприймали так, що передумаю, поки довчуся. Але потім я прийшла з ТЦК і кажу, що за місяць їду до навчального центру (посміхається. – О.М.). Хоч їм було важко, але підтримали мене.

- Куди ти потрапила після навчань у Британії?

- Я мала відношення оператора БПЛА. А у нашому навчальному центрі якраз відкрилася школа для отримання ВОСу. Ми ще два тижні вчилися літати на "Мавіках". Хоча я не знала, на чому працюватиму у себе в підрозділі. Мені сказали: "Приїдеш, тут все попробуєш і обереш".

- Чому саме БПЛА? Можна ж було піти, наприклад, медиком.

- Я розуміла, що піхоту не потягну ні фізично, ні психологічно. То я обирала між медиком і оператором БПЛА. Точно знала, що не хочу сидіти десь в тилу в штабі. Мені на той момент це було нецікаво. Я хотіла вперед-вперед! (посміхається. – О.М.). Коли ходила на медичні курси, побачила, що це не зовсім моє. Тому обрала "Мавіки". Це для мене було нескладно. В принципі, всякі технологічні штучки мені подобаються, з комп'ютером я "на ти". Почала подавати заявки до різних підрозділів. Так і "вигоріло".

- Згадай свій перший бойовий вихід.

- Я спочатку просто їздила з екіпажем, щоб подивитися, що до чого, як реагуватиму на обстановку. Це дуже правильно, бо нова людина має адаптуватися. У нас в основному екіпажі налічували три людини - пілот, штурман і той, хто споряджає та виносить дрони, тобто технік. Я була четвертою. Допомагала хлопцям. Поїздила так. Але, на жаль, зазнала поранення. Ми потрапили під мінометний обстріл.

- Яким саме було поранення?

- Уламкові. Досить швидко все загоїлося. Лікарі сказали, бо молода. Я навіть не хотіла сидіти у відпустці по пораненню. Повернулася на два тижні раніше. Але мене одразу не хотіли відпускати на бойові, тому що мала ще проблеми з рукою. Через те, що зачепило нерви, не могла нею нормально рухати. Поки відновлювалася, працювала в тилу черговою по БПЛА. Це, насправді, теж було дуже цікаво, тому що відкрила для себе трошки більше знань про дрони. Тут були великі розвідкрила, з якими я до того не стикалася. Зрозуміла, що це таке, як їх можна використовувати. Плюс, вивчила "внутрішню кухню". Тобто цей досвід був для мене корисним. Але я все одно прагнула вирватися на бойові. Мені запропонували вибрати, з яким БпАК хочу працювати: FPV, великі бомбери чи "Мавіки". Я дуже хотіла на FPV. Мені подобався сам процес пілотування. Рада, що командир дав мені таку можливість. Хоча після поранення було страшно вертатися. Тим більше, ми заїжджали на ту позицію, де нас обстріляли. Ти виходиш із машини і такий: "Йоооой!" (посміхається. – О.М.). Такий тригер. Але командир у всьому мене підтримував. Мені взагалі з побратимами максимально пощастило. З ними спокійніше. Я з дитинства боюся темряви. І коли вночі, наприклад, потрібно до туалету, то хтось йде зі мною, щоб постояти неподалік.

- Але ж ви і працюєте вночі…

- Для мене вночі найстрашніше заїжджати на позицію. Це взагалі момент, коли ти найбільш уразливий. А тут ще й темно! Наприклад, минулого літа ми працювали з посадки, але не мали змоги під'їхати під свій бліндаж. Треба було пройти десь 100 метрів. Темрява. Усюди кущі. Я з коробками йду сама, а мені тааааак страшно (всміхається. – О.М.). Я вже думала не про те, що поруч свистить, адже працював міномет, а про темінь. То мала перебороти свій страх. Я у такі моменти починаю просто рахувати: тут п’ять хвилин до бліндажа, ще стільки ж назад, то загалом виходить десять. Та що тут іти?! Можна ж і побігти (сміється. – О.М.). Плюс, допомагає підтримка побратимів. Знаєш, я після поранення дуже хвилювалася, що зі мною через цей мій страх ніхто не захоче їздити. Але навпаки – всі за. У нас зараз в Києві один хлопчик на реабілітації після поранення, то навіть він каже: "Я повернуся, і ми з тобою обов'язково поїдемо!"

- Уже рветься назад?

- Так. У нас взагалі такий класний колектив. Немає жодного, хто б не хотів повертатися, або відмовлявся виїжджати на роботу. Ми працюємо.

- Я з твоїх слів роблю висновок, що у вас немає проблем із гендерним питанням. Мені деякі дівчата-військові розказували, що в армії присутній сексизм. То ти з таким не стикалася?

- У нас з цим все нормально. Я коли йшла на війну, теж переживала з цього приводу, адже чула від дівчат, що їх обмежують в роботі. Але мені повезло. Єдиний такий прояв, який би я навіть не назвала сексизмом, це те, що мені не дають носити важке, як-от коробки з БК. Так само не завжди дозволяють виносити дрони. Хлопці кажуть, що просто хвилюються за мене. Мені приємно. Хоча, звичайно, коли треба, я це все одно роблю. Мене взагалі не хотіли вчити цього. Це небезпечно. Тобі може щось прилетіти чи сам БК здетонує. Але я наполягала. Бо у мене був період, коли я задезморалилась: щось нічого не виходило в пілотуванні – я літаю, але не влучаю. То я сказала: "Все! Я виноситиму дрон!" Сама зголосилася на таку роботу. У нас на напрямку (Курахівському. – О.М.) була важка ситуація. Вона, в принципі, і зараз така. Треба працювати. На той момент у нас було достатньо людей, тож мені довелося вмовляти командира, щоб я поїхала. Побратими просто переймаються. І це не тому, що я – дівчинка. Думаю, вік теж відіграє свою роль. Мені 23. Я – одна з наймолодших. У нас чимало старших хлопців, то вони на мене дивляться більше як на дитину. Тож, повторюся, тут ніякого сексизму. Не було такого, що я не виїжджаю, тому що дівчина. І ніхто мене не відправляв у діловоди. Хоча загалом знаю такі історії. Із нашого навчального центру деякі дівчата йшли на саперів. Потім переписуюся з ними, розказують, що через гендер перевели на тилову посаду. А я, куди хотіла, туди і потрапила.

- Як ти повернулася до пілотування після того переломного моменту, коли не виходило ефективно літати? Ти взагалі аналізувала, чому так сталося?

- У мене був дуже класний початок, коли ми працювали на Кринках. Напрямок FPV ще тільки розвивався. РЕБів майже не було. Ти літаєш на стандартних частотах, на одном каналі - ніхто й нічого тобі не заважає.Ти завжди влучаєш. Вау! Класно! А потім минулого літа ми переїхали на Донбас, у Старомайорське. І це взагалі таке було! Радіогоризонт поганий. Ти заходиш з 80 метрів, не можеш влучити. Я "впала". Реально вже думала звернутися до психолога. Але завдяки тому, що почала робити іншу роботу, переключилася. Хоча повертатися було страшно. Я тоді настільки просіла, що досі не супер впевнена у своїх навичках. Хоча мені всі кажуть, що я – дуже класний пілот. Відповідаю: "А пам’ятаєте ту історію минулого літа?!"...

- Та коли то було!

- Але ж осад лишився (всміхається. – О.М.). Може, мені трошки набридло працювати саме по ближніх цілях - тобто по особовому складу. Я б хотіла літати на дальні відстані – туди, де їхня техніка. Як, наприклад, ворог зараз б'є по нашій логістиці. Мені хотілося б по ним так само. На жаль, у нас поки немає постійної такої можливості. Бо іноді виникають питання по забезпеченню - то класні дрони завозять, якими ми це робимо і літаємо на 20 кілометрів від ЛБЗ, вражаючи танки й гармати, то нічого адекватного – не долітають навіть до умовного укриття. Багато хто говорить, що не вистачає БПЛА. Сьогодні різниця у кількості дронів з ворогом максимально відчутна. Вони, наприклад, постійно моніторять наші дороги. Якщо безпілотник впав - пофіг, запускають ще. Просто роблять із дронів карусельку. Байдуже, якщо їх втратять. Ми не можемо собі таке дозволити. У нас, на жаль, немає такої кількості БПЛА, як і екіпажів. Хоча мені здається, саме в технічному плані ми не сильно відстаємо. Але у них усе стоїть на потоці. Мають все. Тому ми постійно сидимо під обстрілами.

- Особливо зараз, коли вони захопилися оптоволокном.

- Так. Коли ще не мали такої кількості, як сьогодні, то використовували їх на гармати та машини. Тепер літають ними навіть на бліндажі. Впаде, то впаде – запускають нові. А у нас інколи на дронах заробляють гроші. Ми дивилися, як продають FPV під виглядом оновлених технологій. А насправді там просто раму зробили більшу і щось додатково нацепили, встановивши ціну 50 тисяч. Отак наживаються на війні. На жаль. Це теж трохи дезморалить. Бо бачимо, що у ворога із забезпеченням, а ми повинні багато чого купувати самостійно. Ще й не завжди у хорошій якості. Буває, приходять дрони, а обладнання, яке йде з ними, спалює деякі їхні частини. Як таке взагалі робилося? Хто це перевіряв? Ти сидиш і думаєш: хіба тільки для нас важливо, що відбувається в цій країні?!

- Бачила в новинах, що у росіян з'явився новий ударний дрон із функціями штучного інтелекту, який самостійно виявляє і уражає ціль. У вас таке вже літає?

- Не знаю. По нас працюють FPV, але важко сказати, чи вони із наведенням. Ми теж маємо такі технології. Вони нам приходили тільки через волонтерів. Класна штука! Просто немає таких масштабів, щоб постійно на них працювати.

- Нещодавно Юлія Паєвська (Тайра) розказувала, що бригада "Хартія", в якій вона служить, провела перший в історії бій без залучення людей – лише наземні та повітряні дрони. У вас щось подібне буває?

- У нас не було такого, щоб за якусь територію билися дрони. Мені навіть трохи важко це уявити. А що ви вражаєте? Дрон дрона? У нас було, що "Мавіки" збивали "Мавіків". Чи під@рські FPV наші "Кажани". Ворог почав полювати на великі бомбери, які добре видно й чутно. То ганяються навіть не за екіпажем, а за "пташкою". Бо вони дороговартісні. Мільйон гривень на дорозі не валяється (посміхається. – О.М.).

А взагалі, на мою думку, піхота залишається основною. Поки вона стоїть, територія вважається нашою. Ти можеш розібрати той бліндаж, але завтра туди має хтось зайти ногами. Хоча, звичайно, зараз основні ураження йдуть дронами. Навіть ті ж гуманітарні доставки піхоті теж так проводяться.

- Чи були моменти, коли ти розуміла, що твоя робота змінює хід бойових дій?

- Нам доволі часто під час роботи скидають перехвати по рації, коли ті кричать: "Нас обстреливают! Мы дальше не пойдем! Идите нах@й, командиры! Сами сидите под FPV!". Так само, коли ми працювали по гарматах.

Але мені найбільше запам'яталося, як рік тому на Старомайорському черговий включає мікрофон, а у нього на задньому фоні чутно, як наші піхотинці в радейку кричать: "Бл@дь, як наші пілоти класно відпрацювали! Молодці!". Я, коли почула, була готова ридати (посміхається. – О.М.).

Ми також скидаємо гуманітарку, коли до піхоти нереально заїхати машиною через засилля ворожих дронів. Так передаємо воду та ліки. Почали це ще на Кринках. Коли пишуть слова подяки, це ще більше валідує мою роботу.

Знаєш, взагалі FPV для мене - це не про вбивство, а про те, щоб п@дари не підійшли до нашої піхоти. Це більше про захист своїх, аніж про ураження ворога.

- Але щоб вони не підійшли, їх якраз треба вбити.

- Мені так психологічно легше сприймати. Коли вбиваєш муху не думаєш же: @бать, я молодець! (сміється. – О.М.). А коли захистив своїх, то це робота – галочка! Може, це якийсь психологічний бар'єр, бо усвідомлення того, що ти вбиваєш людей - таке собі. Я так сприймаю: уразила х@йла, щоб він не підійшов до наших. Захистила їх. Це – моя мотивація. Я прийшла сюди не вбити якусь кількість ворожого особового складу, а допомогти своїм вижити на війні. Для мене, перш за все, важливі життя наших хлопців і дівчат, а решта - інструменти досягнення своєї мети.

- Цивільні міста знаходяться під постійними обстрілами. Ми з тобою зустрічаємося після чергової складної для Києва ночі, коли відбулася масована повітряна атака. На фронті ворог теж напирає. Очевидно, демонструють нам, що не збираються спинятися. Як ти це все сприймаєш?

- Іноді здається, що вони просто нескінченні! Скільки б ти їх не "задвохсотив" чи не "затрьохсотив", вони пруть і пруть, пруть і пруть! У нас буває таке, що в один день йде група, ти всіх кладеш. За десять хвилин – тим же маршрутом ще одна. Потім ще. І вони можуть так йти весь день! Ти працюєш-працюєш, а кінця й краю не видно! Іноді вони просто якісь "невбивні": ти можеш влетіти в нього FPV-шкою, у нього кров тече, а він йде далі! Інколи здається, що вони під чимось. Так, їх реально дуже багато. І вони не збираються звідси забиратися. Пам’ятаєш, вони оголошували режими тиші на Пасху та дев’яте травня? Але його не дотрималися! Все одно перли. На жодному напрямку не було тихо. А на деяких наступ йшов навіть з більшим нахрюком. Може, вони думали, що ми розслабимося. Але ж ми їм не віримо, і все розуміли заздалегідь.

- Що для тебе найскладніше на війні?

- Бути на війні (посміхається. – О.М.). Насправді, я - максимально цивільна людина. Я ніколи не мріяла про армію. Я дуже хочу назад у цивільне життя. Так, я знаю, що прийшла сюди добровільно. Свідомо. Але вже хочеться спокою. Я ніколи не думала, що в свої 23 сидітиму на Донбасі, воюватиму і періодично переживатиму, щоб не вмерти. Але в жодному разі не жалкую про свій вибір і не думаю, що залишу військо до закінчення як мінімум активної фази війни. Я максимально задоволена тим, що зараз роблю, і тими людьми, які поряд зі мною. Але, звичайно, хочеться чогось цивільного. Наприклад, коли я приїжджаю на пункт тимчасової дислокації, не ношу форму. Раніше у цивільному житті я ніколи не любила красиво вдягатися. А тут люблю! (всміхається. – О.М.). У мене є суконьки й спіднички. Я їх одягаю за можливості. Знаєш, я теж хочу іноді відчувати себе гарною. Я також усвідомлюю, що всередині вже втомилася від постійної тривоги та напруги. Я, правда, не розумію, як витримують люди, які воюють з 2014-го. Я ними захоплююсь! Не знаю, настільки довго я б змогла це терпіти. Я майже два роки на війні, але вже втомлена. Хоча є і відпустки, і мене відпускають додому за сімейними обставинами. Бувало таке, що не відправляють на позицію, якщо не можу. У мене одного разу був такий дикий тваринний страх: якщо зараз поїду - помру. Я про це сказала. Мене залишили на пару днів передихнути. Можливо, в якийсь момент мені б хотілося змінити свій напрямок роботи – спробувати щось інше.

- Наприклад?

- Мені подобаються розвідкрила. Або хотіла б попрацювати FPV-ППО – позбивати ворожі БПЛА. Цікаво спробувати щось нове, якось змінити обстановку та розрядитися. Але поки я тримаюся суто за людей, які поруч. Не виключаю, що це внутрішній страх, що є ймовірність знінити прекрасний колектив на якийсь не дуже, де може панувати той же сексизм. Тому зараз так.

- Справді, на війні дуже важливо, хто поряд з тобою. Тут велику роль відіграють стосунки та рівень довіри один до одного.

- Так. Для мене в армії найдивніше усвідомлення, що з більшістю з цих людей у цивільному житті я навряд буду близькими друзями. Тому що у нас різні світогляди, бачення та захоплення. Звичайно, спілкування підтримуватимемо, але не тісне. Однак на війні мені з ними добре, комфортно і надійно. Не знаю, як це працює.

Дивись, до того, як піти у військо, у мене був такий умовний поділ: "Якщо ти думаєш не так, як я, то я тебе навіть слухати не хочу!". Або у суперечці я починала переконувати людину, що вона не права (всміхається. – О.М.). А в армії це робити дуже важко, тож ти просто розділяєш: наша робота – це одне, а власні погляди на інші питання - окремо. Наприклад, дехто у нас гомофобний, а я нормально ставлюся до ЛГБП-спільноти. Коли починаються розмови на цю тему, я просто мовчу. Але, не зважаючи на те, що деякі думки різняться, у нас дуже класні люди!

- А вдома у тебе залишилися друзі? Як вони, до речі, відреагували на твоє рішення йти служити?

- Вони знали, бо я відкрито шукала вакансії і запитувала, чи немає у них знайомих у війську, щоб я могла проконсультуватися. Вони, звичайно, підтримували. Але зараз у мене залишилася лише одна подруга, з якою я близько спілкуюся. З рештою, на жаль, не так. Думаю, це через те, що у нас дуже сильно змінилися контексти. Вони живуть у Києві. Навчаються, працюють. А я там. І ми вже один одного не дуже розуміємо та не можемо підтримати. Іноді вони мене дуже героїзують, а мені це не потрібно. Я не вважаю себе якоюсь супергеройкою. Хочеться нормального спілкування - рівний рівному. Я теж інколи хочу понити. Пишеш, як ти втомилася, як хочеться елементарно помити голову, а у відповідь: "Ну, ти ж - молодець! Ти ж на війні!". І виникає відчуття, наче я не маю права жалітися. А з цією подругою ми щось таке розказуємо, навіть не будучи в темі, однак все одно підтримуємо одна одну.

Загалом у мене раніше була виключно дівоча компанія, а зараз – майже одні хлопці. Ну, отак вже вийшло (посміхається. – О.М.).

- Що для тебе означає ця війна?

- Мені здається, це про ідентичність. Бо я усвідомлюю: якщо росія, не дай Бог, прийде сюди, до Києва, більшість цивільних виживуть. Глобально їм буде все одно. Тож українська ідентичність може не встояти. Навіть якщо згадати історію, вже ж були заборони нашої мови, книжок, культури тощо. Я дуже цього не хочу. Я розумію, що є діаспори, але це все не то. Україна твориться тут. На жаль, зараз йдеться про виживання країни. Бо якщо ми не стримаємо ворога, такої України, якою ми її знаємо і любимо, не буде. А я хочу, щоб вона була, міцнішала і розвивалася. Ми – дуже класні! Куди не подивися, яку сферу не візьми, українці роблять круті речі. Люди повинні зрозуміти свою ідентичність і мати її всередині себе.

- До речі, чи немає у тебе відчуття, що росіяни знову можуть піти на Київ, про що зараз теж заговорили?

- Як іноді кажуть: у Києві не думають, що там на Донбасі. А я не дуже думаю про те, що в столиці (посміхається. – О.М.). У мене є перелік сіл, куди скоро може зайти ворог, і від цього мені боляче. У мене дуже звузився сектор, за який я тримаюся.

- Як тобі жителі Донбасу? Ти спілкувалася там з місцевими?

- Взагалі раніше я ніколи не була на Сході України. Коли їхала туди, трохи стереотипно вважала, що там будуть всі російськомовні. Але такої кількості україномовних людей я не бачила ніде! І вони дуже відкриті. Я була вражена. У мене залишилися реально теплі спогади від жителів села Зелений гай у Донецькій області. Нам здавали хату, а поруч жив її господар. Він щодня приносив нам полуницю. Якось у мене захворіла кішка, то дав номер ветеринара.

Загалом люди допомагали. Звичайно, там є "ждуни", але ж і у Києві також! Як би це не звучало, від багатьох з них я відчуваю справжню пошану до військових. Ті, з ким я спілкувалася, розуміють та цінують те, що ми робимо. І реально не героїзують, адже всі ми – живі люди. Ставляться дуже просто.

- А "ждуни" як поводяться?

- Ми жили в хаті, власниця якої казала, що всі наші військові крадуть, що прийде росія й наведе лад.

- Якого вона віку? Старше покоління?

- Так. Молодь мені ніколи в очі нічого подібного не говорила.

- Молодь не виїжджає?

- Було таке, що під час евакуації навіть переховували своїх дітей у якихось підвалах, щоб їх не забрали.

Хоча загалом тут більше людей похилого віку. Деякі – "ждуни", інші кажуть: "Я тут народився, тут і помру". У нас було таке, що села вже майже немає, працюють FPV-шки, а дід їде на велосипеді.

Також з одного окупованого села наші цивільні виходили й шли в сторону росії. Можна хіба за логікою зрозуміти, чому вони так робили – ми ж не працюватимемо по них, а під@ри будуть, коли ті рушать в інший бік. Люди просто рятують своє життя. Хоча питання, чому так довго чекали, залишається відкритим. Але я намагаюся не засуджувати людей в окупації, бо цей досвід не проживала. Тим більше, я знаю, що у нас та ж підтримка ВПО не супер класна. Я з ними працювала до армії, адже була пов’язана із соціальною сферою. Вони виїжджають сюди, отримують по дві тисячі виплат, живуть у гуртожитках, де в кімнаті по десять мешканців, "варяться" так місяць і повертаються назад. Бо важко. Особливо якщо у тебе вдома залишилися будинок, господарство, знайомі та робота. Плюс, ще ж діти, які повністю залежать від вибору батьків. Мені їх просто по-людськи шкода, бо вони за себе нічого вирішити не можуть.

- Діти – це якраз наше майбутнє, про яке ми також маємо думати і дбати.

- Так, з демографією проблеми. Але хто хоче народжувати, коли таке робиться? От сьогодні вночі (ми спілкуємося 10 червня. – О.М.) прилетіло у пологовий в Одесі. Тож я розумію жінок, які не хочуть зараз народжувати.

- Ти теж поки не думаєш про створення сім'ї?

- Ні. У мене був вибір: або йти до війська, або народжувати для країни (всміхається. – О.М.). Я обрала перший варіант.

Зараз я не живу для себе. Але після закінчення активної фази війни мені захочеться робити те, що я хочу. На жаль або на щастя, діти в ці плани поки не входять. Може, потім - якось, колись. Наприклад, у 53 (посміхається. – О.М.).

- Перечитаємо з тобою це інтерв’ю, коли тобі буде 53.

- Домовились!

P.S.: Відео роботи батальйону, в якому служить Сірі, можна подивитися на каналі https://t.me/madhawkss

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Сірі