"…Чечени заходили з тилу. Кричали: "Мы свои!" Але мій побратим на таке не повівся: "Та які ви свої, на вас червона ізолента!" - командир взводу НГУ на позивний Леві

Автор: Євген Кузьменко

…На війну Світозар Заяць пішов у 23. Вже перший його бойовий досвід засвідчив, що Нацгвардії з молодим залізничником пощастило: холодна голова, відсутність паніки, лідерські якості зробили зі Світозара ефективного бійця, а згодом і командира взводу. Війна у черговий раз визначила, хто з людей є найбільш придатним діяти за її суворими законами…

Нині Леві – ветеран цієї війни; за його плечима – ротації у Серебрянському лісі, штурмові дії на Луганщині, важкий захист на Покровському напрямку. Тому в інтерв’ю для "Цензор.НЕТ" нам було про що поговорити…

- На фронті людина починається з позивного. Ваш позивний пов'язаний з персонажем японського аніме, з чого я роблю висновок, що навряд чи вам його придумав комбат. Але чому саме Леві Акерман з "Атаки Титанів"?

- Бо це персонаж, який стоїть на захисті своєї країни, яка зазнаЄ геноциду і перебуває під постійними атаками з боку сусіда… Ідея псевдо появилась коли у 2023 році ми спільно з бригадою "Азов" тримали оборону у Серебрянському лісі, було багато паралелей з цим персонажем і його світом. Там теж є більша сусідня держава, яка ненавидить своїх менших сусідів і постійно намагається знищити їхній народ. Це дуже сильно переплітається з нашою історією.

І є у цього позивного інший бік. Свого часу я цікавився ізраїльською розвідкою – Моссадом. Там був один з оперативників з позивним Ян Леві. (В книзі толком не розказують, чи це його справжнє ім’я чи це для прикриття). І вони мене надихнули своєї роботою, оскільки працювали на користь своєї держави. Для мене їхня робота, їхні методики були великим відкриттям . Так що позивний – це почасти як до японської субкультури, так і до Моссаду…

- На момент початку повномасштабної війни ви працювали на залізниці помічником машиніста. Які думки були стосовно свого майбутнього у перші дні вторгнення? Чи була якась розвилка – що робити зі своїм життям далі?

- Не було розвилки. Час на прийняття рішення був приблизно день. Це був для мене день хаотичних думок, тому що я не міг повірити, що на нас у ХХІ столітті пішли відкритою великою війною. Але рішення було однозначне. Я молодий хлопець, 23 роки на той момент, у мене є руки-ноги, я можу воювати. Плюс я служив у прикордонній службі строкову службу, тож у мене був певний воєнний бекграунд. Я міг тримати зброю в руках, знав, як нею користуватися. Я розумів що від мене буде більше користі на обороні державі, аніж мені молодому сидіти в тилу. Тобто є люди, мої знайомі з роботи, про яких я розумів, що цей дядько не зможе піти воювати, а я можу. Він може зайняти моє місце на роботі, а я можу принести більше користі на захисті держави…

- Куди вас спрямували у військкоматі?

- Забавно, що коли почалася війна, я вважав, що як прибуду до військкомату, мені дадуть автомат, посадять в автобус - і на ноль. Ось буквально так я це бачив. У мене була з собою форма зі строкової служби, рюкзачок, трошки їжі, трошки грошей, цигарки – на війну…

Але, як виявилося, це працює трішки по-іншому. Я приїхав, мене навчали. Три дні підготовки були у корпусі Національної гвардії в Золочеві, у військовій частині. Після цього нас перенаправили у Чернівці. Це у нас була рота, ми займалися відновленням території, де зараз розташовуємося. Підготовка, постійні навчання тривали 3-4 місяці. Тільки після цього почали виконувати бойові завдання. І оскільки у мене немає вищої освіти, я почав звичайним стрільцем. Це зараз я командир першого взводу бойової роти.

- Перші дві ротації у вас були у Серебрянському лісі. Там був багато хто - і всі запам’ятали свої ротації. Снайпер на позивний Чуб мені про свій досвід у Серебрянському лісі казав таке "Хороше було на початку, коли тільки приїхали. У нас ще був запал, ще були сили. Ворог тоді… не сказати, що зовсім слабкий був - але навпроти нас стояли регулярні підрозділи. Не еліта. Поводились вони досить розслаблено… А погано стало, коли заїхала новостворена російська 25 армія. Тому що вони були забезпечені, треновані і почали нас потроху витісняти".

Скажіть, з його спогадами ваші спогади про Серебрянський ліс перетинаються?

- Я був у 24-му, заїжджав на недовгий час. Тоді було спокійно. Не знаю, в який період воював ваш снайпер. Ми заїжджали влітку 23-го. Не скажу, який там був навпроти нас підрозділ. Знаю, що там були задіяні зеки – як м'ясо для виявлення позицій, а потім більш підготовлені підрозділи. І це реально був жах, неймовірно важке бойове хрещення. Тому що - літо, пісок і величезна кількість мінометних обстрілів та спроб штурму позицій. Не було такого паритету по дронах, як нині. І коли ми заїхали, у них було дуже багато мінометів. На нашому напрямку вогонь майже не припинявся. У них по наших 4-х позиціях працювали приблизно до 10 стволів. Причому постійно, бувало, що днями, працювали. Там я зрозумів чому артилеристи - боги війни, хоча проти нас стояли чорти.

Інколи бувало затишшя,зазвичай після масового штурму, а масові штурми у них за традицією планувалися на 19 число. Після цього було певне затишшя, поки противник відновлював сили, боєзапаси.

Взагалі, як на мене, війна у Серебрянському лісі дуже відрізнялася від інших напрямків, де ми були.

- А чим саме відрізнялася?

- Американський інститут вивчення війни визнав війну у лісі найважчою. Ліс – це незрозуміла лінія оборони, незрозумілі маневри. Це дуже важке добирання до позиції. Тому що завжди необхідний якийсь провідник, людина, яка заведе. Плюс ліс був з нашого боку - доволі сильно повалений. Його виламав противник, і щоби пройти, доводилося проходити величезний масив з валених дерев (а це великий старий ліс). І це все зупиняло рух, було важко. Плюс пісок, по якому відчутно важче йти. Літо, жара, пісок. Окопатися нормально - теж не можеш, тому що все осипається. І противник своєю артилерією ще доволі жорстко розносить ваші позиції. Сама суть що ми вистояли там це приклад людського героїзму та грамотного командування. Саме лісництво було стратегічно важливою точкою для противника, контроль лісу налагоджував логістику для просування на Кремінну, Слов’янськ та Краматорськ. Сили противника туди були стягнуті відповідні. Я вже згадував про величезну кількість арти – так от це був один з факторів. Танки, подекуди авіація з КАБами, яка працювала прямо по позиціях. І основне для мене як піхотинця - то це велика кількість піхоти, яка постійно сунула, розвідуючи м’ясом наші позиції. Вночі положиш кількох - і противник виявляв приблизно, де ми. І наосліп накидав, поки інші підлазили. Зазвичай цим м’ясом були ті, кого направили з тюрем.

Була ситуація, коли ми окопалися доволі серйозно. Мали час і можливість укріпити позицію, викопати нормальні ями. І в цей момент відреагували руські. А оскільки вони там були трошки зухвалі, то, коли ми окопалися, почули в нашу рацію (або зламали наші або знайшли) "А вот так, хохлы, делать не надо". І через 4 години обстрілу все, що ми накопали, зрівнялося з землею.

На ротації у Серебрянському лісі Леві з побратимами доводилося багато копати

- Тобто за час двох ротацій у Серебрянському лісі як мінімум дві суміжні професії ви опанували на 5+. А саме – як окопуватися плюс професію дровосєка, бо як ще прорубати собі шлях через повалений ліс?

- І, напевно, ще спринтера, тому що лісом бігти важко. І коли заходили на позиції, розраховували на доволі довгий час, тому й заносили із собою багато всього. І виявилося, що я доволі гарно можу бігати по піску з великим навантаженням на спині. До речі, це приносить велику користь, фізична підготовка зростає…

- Це була ваша перша ротація у Серебрянському лісі?

- Так, перша – ми заїхали літом, втримали свою лінію оборони. Хоча і відступили під натиском противника на певну частину лісу. Її ми мусили віддати, бо у ворога було задіяно дуже багато техніки, аж до авіації. Водночас, вели себе гідно завдяки грамотному командуванню. Тоді ми були у підпорядкуванні 50 полку Національної гвардії України і командира із позивним Прайс. Людина настільки грамотно керувала особовим складом, що всі підпорядковані повністю йому довіряли.

- Наведіть приклад цього вмілого командування.

- Була ситуація, коли їхав танк і хлопці буквально вмовляли: давайте ми вибіжемо і його знищимо. Він забороняв-забороняв. І виявилося, що за одним танком йдуть ще два. І завдяки цій витримці згодом було знищено всі три танки противника. Та і ми були прирядженим підрозділом, і Прайсу приходилось з нами знайомитись по ходу виконання завдань. І цей факт - ще один доказ професійності таких командирів.

- А оці нахабні зеки, які були проти вас, - чи доводилось брати когось із них у полон?

- Була одна забавна історія. Це вже було під час другої ротації, ми з "Азовом" стояли, і наші позиції були - півколом. І противник якимось чином пройшов у середину півкола - і там залишився. І коли хлопці ішли, бачать – якесь тіло стоїть під деревом. Кажуть: ти хто? – Я русский. Вони взяли його у полон. Назвали його, як ми завжди називаємо противника – п**аром. І в якийсь момент йому сказали: шевелісь, пі**р. На що він каже: я не пи**р, я вообще-то честный арестант…

- Нічого собі!

- Я був здивований таким нахабством. Кажу: а як ви нас називаєте? – Пі**рами…

- На якому етапі ви стали командиром взводу? І взагалі, за рахунок яких людських якостей, таких людей, як ви - які начебто нещодавно до армії не мали стосунку, - війна просуває нагору?

- Буквально на першому ж бойовому виході я виявив, що непогано тримаюся на війні. До самого виходу мій друг з Третьої окремої штурмової бригади, який вже мав досвід, дав мені одну пораду, яку я вбив собі в голову і далі продовжую її всім передавати. Порада така: потрібно тримати голову холодною. Коли я прийшов вперше на позицію, зі мною разом зайшов ще один мій побратим – такий же молодий хлопчина. У нас були дві сусідні СПшки, відстань між нами була 10 метрів. І в нього сидів один представник Вінницької бригади Національної гвардії, і у мене. Тобто - досвідчена людина плюс новачок. І мій побратим, який був мотивований, коли ми заходили на позиції, - почав плакати, що, мовляв, він загине. А я паралельно у сусідньому бліндажі згадав слова свого друга - і зрозумів, що сенсу боятися вже немає. Вже пізно боятися! Я завжди говорю хлопцям: коли ти приїхав на війну, боятися, що тебе вб’є, вже пізно…І от у цей момент я зрозумів, що непогано себе проявляю. Далі це пішло так, що я просто не боявся; ну, хоча би не ловив паніку і міг приймати рішення у критичних ситуаціях. Це вже пішло на користь. Коли мої побратими про це дізналися, вони почали це обговорювати: ось, молодець, тримається. Вже тоді командування почало помічати, що на мене можна покластися. І я сам зрозумів, що, в принципі, себе тримаю в руках. Хоча у цивільному житті - доволі гарячкуватий. Але в зоні відповідальності – усе навпаки.

- І ці факти вплинули на довіру командування?

- Так. Проте я не ріс по посадах. У нас якось у підрозділі не було прийнято, що лізти по головах: мовляв, давайте мені звання-посаду, я хочу бути генерал-майором…Такого немає - всі виконують свої завдання, всі працюють. Тобто менше фамільярності, більше – довіри і розуміння. Такий підхід завжди є на користь. Тому що у нас в армії є проблема: перебуваючи під командуванням, солдати припиняють думати. "А навіщо? є ж командир". І робляться безініціативними. У моєму підрозділі все було побудоване трошки по-іншому. Люди спиралися на свій досвід, своє розуміння і на довіру свого побратима. Це принесло мені користь. Тому що після другої Серебрянки я пішов до новоствореного в нашій же військовій частині підрозділу, який виїжджав на виконання бойових завдань, на ротацію підрозділу. Перейшов - також на посаду стрільця. Ми виїхали на Стельмахівку Луганської області. Почалися непогані бої. Стельмахівка для противника була важливим пунктом, тому що на нашій ділянці це було останнє село Луганської області, яке не було під руськими. Далі починалася Харківська область. І ми тримали саме цей рубіж.

- І там ваш підрозділ брав участь у штурмових діях?

- Так. З цього усе і почалося. Я командував у штурмовій групі – при тому, що офіційно у нас була людина на посаді командира відділення мого взводу. Але, по суті, вже в самій посадці на діях керував боєм я.

Штурмові дії були, на жаль, неуспішними. Ми з побратимом змогли прорватися в траншею противника. Я навіть якусь її частину зміг пройти, прочистити. Але на вході залишився дуже сильно окопаний ворожий бліндаж противника. Плюс, як виявилося, недопрацювала розвідка, і там, де мало бути до 6 чоловік на позиції у звичайному штатному режимі, усе було по-іншому.

Зрештою ми зазнали втрат. Це все були 300, але важкі. Хлопець отримав fpv прямо під ноги. У нас було 7 трьохсотих. По факту евакуацією займався я і два побратими. Плюс хлопець з суміжного підрозділу просто на морально-вольових прибіг нам допомагати. Ще й ворожі дрони нас накрили дуже сильно. АГСи і дрони.. Накривали грамотно. Це була лінія АГСу, лінія дронів - і по всьому ходу відступу групи. Як виявилося, через 6 годин противники збиралися штурмувати . І на тій же позиції, яку ми йшли штурмувати, виявилося до 20 противників, які мали йти штурмувати нас. Ще й ворожі дрони нас накрили дуже сильно. АГСи і дрони…

І от коли ми вже відкатували, у нас хлопець зазнав поранення в ногу. Він був найближчий до позицій ворога, і я розумів, що якщо ми його зараз залишимо, у нас не буде фізичної можливості його евакуювати. Ластівка, командир третього взводу моєї роти, а на той момент солдат, з пораненням у ногу вийшов сам. Тому що розумів, що немає часу на те, щоб йому допомагати: є люди важливіші. Мужицький мужик! Причому по ходу руху він дістав дрібніші поранення в іншу ногу. Але казав: хлопці, я ок, займайтеся тим еваком. Як міг - допоміг.

Ще пізніше була ситуація, коли противник, 3 чечени, зайшли на мою іншу позицію. Я і два побратими її тримали. Чечени нам "Ахмат-сила!" кричали через окопчик.

- Про це ще поговоримо. Так, а як же той поранений хлопець, що був найближчий до ворога?

- Позивний Чужий. Я до нього повернувся, оскільки розумів, що хлопець, який лежить сам, дуже близько до противників, всі відійшли, і він не ходячий, - він може нашкодити сам собі. Людина може зневіритися, вважати, що його можуть взяти у полон. До того ж, це був для хлопця перший вихід. Я розумів, що зараз він застрелиться. Не хотілося такого допускати. Тому я допоміг еваку до посадки - і відкотився назад до Чужого.

- Хлопець залишився живий?

- Так, і через місяць з лікарні передавав мені вітання. На жаль, там йому ампутували ногу, бо дався взнаки турнікетний синдром. Він дуже довго пролежав, до 6 годин чекав еваку. А потім казав: спасибі, якби не ти, я би, напевно, застрелився.

- Ви згадали чеченців. Як з ними воювалося?

- У нас із ними була історія одного бою. Тоді росіяни пхали "м'ясо" з 12-ї години. От просто "м'ясо", по якому я і мій побратим почали відпрацьовувати. Далі почалася робота міномета противника, а самі чечени зайшли з тилу. Тобто вони м’ясом нас відволікли на одному напрямку, а коли ми з Богданом від обстрілу сховалися в нору, то почули вже голос нашого побратима. Той на пагорбі вже насипав і кричав: виходьте, виходьте, тут руські! Я вилізаю з нори і чую його слова: "Да какие вы свои, у вас красная изолента!". Бо чечени заходили з цією ізолентою на грудях. І оскільки вони заходили з тилу, розуміючи, де наш тил по лінії оборони, вони кричали: "Мы свои, свои". А там траншеї доволі короткі, загалом метрів 12 завдовжки. Нас врятувало, що їх виявив наш побратим.

- А якого кольору була ваша ізолента?

- Згідно з розпорядженням, ми використовували жовту, а противник - червону і білу. Взагалі, доволі часто я чую фразу "свої" і забороняю своїм підлеглим кричати щось російською. Особливо - кричати "свої". Я це взагалі не визнаю. Тому що найчастіше руські кричать "свои". Я завжди їм казав "Свої дома сидять". Хоча, наскільки мені відомо, на Покровському напрямку дійшло до того, що їхнє ГРУ знає українську! Тобто вони вже вивчають мову, і оці наші "Укрзалізниця", паляниця – вже не будуть працювати так, як це було на початку війни.

- Світозаре, а як ви витримуєте, коли побратими  двохсоті, трьохсоті? Картаєте себе?

- Важко звикнути до смертей. За час війни я втратив дуже багато друзів. Насправді це давить. Можу ввечері сидіти і згадувати одного, другого третього побратима. Але не даю собі впасти морально, навіть почувши про втрату дуже хорошої людини. Так, чудовий воїн загинув. Так, я сиджу у ПДД, і мені важко це чути. Але якщо я іду виконувати бойові завдання, про це приходиться забувати і відкидати свої моральні проблеми. Як би не було важко, я їду на ту позицію, аби помститися тому, хто завдав цього удару. Бо якщо я буду сидіти і плакати, знищувати себе морально, - це справі не допоможе. Краще нагадати ворогу, що він сам сюди прийшов і може тут загинути. Помститися йому. А потім - гарною, світлою пам’яттю згадувати своїх побратимів, які віддали життя. І робити все можливе, щоб їхня жертва не була даремною.

- Остання на даний момент ваша ротація була на Покровському напрямку. Тут вже про штурмові дії не йшлося. Доводилося тримати важку оборону. Скільки тривала ця ротація?

- Для мене – три місяці і тиждень. Я поїхав у першій партії. на посаді командира взводу. І вже не сидів на позиціях як піхота. Але був задіяний… ми називали це ножки. Це - робота провідника, людини, яка займається тим, що заводить людей на позиції і виводить їх звідти. Але ми більше займалися доставкою провізії – продуктів, води, за потреби – БК та медицини. Я прибував з другої лінії на першу постійно рухаючись та перебуваючи з особовим складом безпосередньо на нулі. Це було доволі гарно, корисно для людей. Бо це велика мораль, коли до тебе приходить твій командир. Плюс я хоча б якось міг контролювати те, що вони роблять, бачити, як вони будуть свою оборону, окопуються, розкопуються, чим вони займаються. Я міг піти на позицію, підказати, як краще, що не треба робити, що варто зробити. Плюс був з’єднуючою ланкою між нулем і КСП роти. Адже одна справа, коли командири спілкуються з хлопцями по рації, і зовсім інша - коли приходять і бачать, що у них чогось немає. Тут більше така робота з’єднуючого менеджера – і щоб хлопці їсти мали, і щоб командир знав, що там відбувається.

- Хлопці замовлення робили?

- Робили. Питали: можна семочок, будь ласка? Чи кави. Їм це навіть подобалося (посміхається). Я їм казав: усе розумію, мужики, але давайте якось скромніше, війна як-не-як. Бо вже почалися прямо запити: а мені, будь ласка, енергетиків; а запиши, будь ласка, що ми хочемо (сміється).

З іншого боку, я скажу вже по собі, щось подібне було у Серебрянському лісі. Скажімо, ту ж розчинну каву я можу пити тільки зі згущенкою. Навіть у важких умовах я такий: що це, хлопці, розчинна кава? Без згущенки я не буду пити, хочу заварну!..

От і хлопці, коли звикають до того, де знаходяться, починають себе отак вести. Доходило до того що казали: а залий мені на телефон кілька фільмів! Що ж, люди на позиціях сидять по 30 днів. Коли він окопався, і у нього немає загрози, він може і фільм якийсь подивитися.

- Світозаре, зараз ви у рідних краях очікуєте чергової ротації. Між тим, ворогу на частині Покровського напрямку вдалося дещо просунутися. Переживаєте за своїх, які там б’ються?

- Так, переживаю, тим більше, що нас міняли наші ж хлопці. Знаєте, коли ми повернулися сюди, до Чернівців, у мене питали, чи я буду ще виїжджати на війну. Так я тільки увечері зміг зрозуміти, що не маю відповіді на це питання, адже війна у мене в голові! Я сиджу, я лягаю – з однією думкою: блін, а що в пацанів? При тому, що коли ти знаєш лінію стику і кожну позицію, ти можеш лежати і думати: а що там на цій позиції? Воно тебе не залишає.

- Втрати ворога на Покровському напрямку справді величезні?

- Величезні. Я їм дивуюсь. Бо в українській армії є певні догми. Першочергове – це збереження життя і здоров’я особового складу. Я насамперед думаю, щоб мої люди залишилися цілі і здорові; а вже тоді буде друге завдання – утримання позицій. Але я хочу, щоб моя людина повернулася.

У руських - повна протилежність. Мені вже гидко йти по їхніх трупах. От я іду: труп, труп, труп, труп. Ти дивишся і думаєш собі: і звідки тільки вони з’являються?! Я не розумію, як руські ідуть по своїх же трупах. Вони ж бачать, що це їхні бійці валяються! Проходять - і вмирають за 10 метрів далі. Я не знаю, скільки ще руські не роздупляться, що на Покровському напрямку їх знищують масово. Зараз, мені розповідають, вони, типу, модифікують, починають під’їжджати на самокатах. Що теж  дивно. Бо це тупа ідея, яка не працює. Хтось буде мені доказувати, що, мовляв, є методики і тактики. Але ж методики і тактики – це коли заплановане працює! А виходить так: раніше росіяни вмирали у пішому порядку, дехто - на мотоциклі. Тепер - вмирають на самокатах. І втрати величезні! Такі постійні розвідки "м’ясом" я бачив тільки в Серебрянці у 23-му, влітку. Але тоді не використовувалися, як зараз дрони. Тут вони навіть маючи дрони, все одно пхають "м'ясо". Для чого? Я не розумію.

- Луганщина, Донеччина вам, хлопцю із Заходу України, за цей час стали рідними? Бо у різних військових, які там воювали, про це є різні думки.

- Знаєте, я завжди вболівав за донецький "Шахтар". Хоча сам - родом з Тернопільщини. В мене була мрія - побувати на "Донбас-арені"; інколи я про це згадував у посадці і казав собі: "Знайшов про що думати, от тобі і Донеччина!"

Але коли ми жили у місті Лиман Донецької області, ми з хлопцями самі знайшли собі житло. Це був будиночок, в якому ми перебували на ППД. Ми прожили там пів року. І коли я повертався звідти назад, я не хотів їхати, настільки мені там було звично.

- А з чого складалася ця звичка?

- Я знав, хто я і що маю робити. І люди в магазині тебе знають. Три місяці по від’їзді я знову приїхав - і мене люди ще впізнавали. І питали: де ви були? Донеччина стала рідною, її повітря і сама обстановка були звичними. І мені завжди спокійніше заїжджати у Слов’янськ, аніж в Чернівці. Бо у Чернівцях я почував себе не в своїй тарілці.

- Чому так?

- Тут цивільні люди живуть, і коли я вдягався у цивільний одяг, я не знав, чи з мене сміються, чи ні. Типу, чи я правильно вдягся? Я ж рік ходив у формі, не знаю. Так що хотілося на Донеччину, інколи досі туди хочеться. Мій друг мені пояснив: це викиди адреналіну і війна. Чесно кажучи, інколи в тилу на службі як працюєш - весь день бігаєш з якимось папірцями; у тебе купа справ, і ти не знаєш, що маєш робити. А там у плані військової служби мені було легше, бо я знав, яке у мене завдання, і міг собі вільно діяти.

- Думки про те, чим займатиметеся після війни, з’являються? Чи відганяєте їх як недоречні?

- Найбільше про те, чим буду займатися після війни, я думав на позиціях. Сидиш, часу багато - і давай собі планувати. З часом це починає трішки лякати. Тому що за останні три роки я бачив тільки війну. В цьому напрямку я дійшов до того, що можу аналізувати дії противника, навіть прогнозувати, що вони будуть робити. То як я можу задіяти свої навички в цивільному житті? Мені хочеться на цивільне. Потрібно щось шукати. Я воюю вже три роки поспіль, і якщо немає бажання повертатися у машиністи, треба вчитися з нуля, отримувати якусь професію, шукати роботу. Інакше доведеться повертатися, як робить більшість, охоронцем, бо куди ти підеш зі своїм військовим досвідом? В охорону. І от це лякає.

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

Фото: з архіву Світозара Заяця