Оборона переправи Даффера

Автор: Ернест Данлоп Свінтон

Книгу The Defence of Duffer’s Drift у 1904 році написав Ернест Свінтон, на той момент капітан британської армії, кавалер ордена "За видатні заслуги", Королівські інженерні війська (псевдонім — Бексайд Форпост).

Це роман-підручник, який дає уявлення про тактику піхотних підрозділів періоду англо-бурської війни. Структурно це збірка з шести новел-"снів", протягом яких герой-автор щоразу змушений обороняти одне й те саме місце малими силами від ворога, який значно перевершує його чисельно. У кожному наступному сні головний герой  не пам'ятає нічого, крім уроків, які він виніс із попередніх. Тобто сюжет не у відточуванні завчених багато разів проведених рухів, а в розвитку тактичних навичок та здатності їх застосовувати — гнучко та адекватно місцю. Від сну до сну результат стає дедалі кращим, поки не закінчується перемогою.

Пролог

Одного вечора, після довгого й виснажливого переходу, я прибув до Дрімдорпа. Поєднання місцевої атмосфери та важкої вечері стало причиною наступного нічного кошмару, що складався з низки снів. Щоб зробити послідовність цих снів зрозумілою, слід пояснити: хоча події кожного з видінь розгорталися в тій самій місцевості, я, з якихось дивних ментальних причин, щоразу повністю її не впізнавав. У кожному сні це місце було для мене цілковито новим, і я мав у підпорядкуванні зовсім інший підрозділ. Таким чином, я не мав переваги діяти на вже знайомій місцевості. Лише одне — і тільки одне — переходило зі сну в сон: чітке й яскраве усвідомлення загальних уроків, засвоєних раніше. Саме це врешті-решт і привело до успіху.

Уся низка снів, однак, залишилася в моїй памʼяті як єдине ціле, коли я прокинувся.

Перший сон
"Будь-який дурень може втрапити в халепу", — Старовинне китайське прислів’я
"Якщо оборона — за тобою, берися за лопати." — Народна мудрість

Я почувався самотнім і дещо пригніченим, стоячи на березі річки поблизу переправи Даффера й спостерігаючи, як хмара червоного пилу, що здійнялася від колони, яка прямувала на південь, поступово набувала золотавого відтінку під променями післяобіднього сонця. Була рівно третя година дня, і ось я тут, на берегах річки Сілліасфогель, залишений позаду своєю колоною з групою з п’ятдесяти сержантів і рядових, щоб утримувати переправу.

Це був важливий брід, адже він був єдиним у цій місцевості, яким могла пройти колісна техніка — як вище, так і нижче за течією річки.

Річка являла собою млявий потік, що повз унизу русла між крутими берегами, які майже всюди були настільки стрімкими, що зробити спуск для возів було можливо лише безпосередньо на самій переправі. Від краю води й до верху берегів, а також на певну відстань вглиб, місцевість була вкрита густими колючими кущами й заростями, що повністю закривали огляд. Крім того, місцями береги були порізані ярами й вибоїнами, утвореними паводками — тож рельєф був дуже нерівний і складний для пересування.

Приблизно за дві тисячі ярдів на північ від переправи височіла плоска кам’яниста гора, а за милю на північний схід — типовий гостроверхий пагорб у формі цукрової голови, вкритий кущами та валунами. Південний схил був крутим, північний — більш пологим. На ближньому боці того пагорба розташовувалась ферма. Приблизно за тисячу ярдів на південь від переправи здіймався опуклий гладенький пагорб, схожий на перевернуту миску, де-не-де всіяний дрібними валунами. На його вершині був кафрський крааль — кілька хатин із трави й глини.

Між річкою та пагорбами на півночі тягнувся відкритий, майже рівний вельд. Південний берег також був відкритим, але з більш хвилястим рельєфом. Вся місцевість була вкрита термітниками.

Мені наказали утримувати переправу Даффера за будь-яку ціну.
Мені повідомили, що ймовірно протягом трьох-чотирьох днів сюди підійде якась колона.
Мене могли атакувати раніше — хоча це вважалося малоймовірним, оскільки, за наявними даними, противник перебував щонайменше за сто миль звідси. Також було відомо, що ворог має артилерію.

Усе здавалося доволі простим, за винятком останнього повідомлення — його справжнє значення я на той момент не усвідомив.
Попри те, що я був у супроводі п’ятдесяти "бравих і вірних", я все ж відчував певну самотність і покинутість, залишившись тут практично один серед безкрайого вельду. Та сама можливість бою викликала в мені — і, впевнений, у моїх бійців — бойовий запал. Нарешті випала нагода, на яку я так довго чекав. Це була моя перша операція, перше самостійне командування, і я був сповнений рішучості виконати наказ до останнього.

Так, я був молодим і недосвідченим — але ж я успішно склав усі іспити; мої люди були добрими солдатами, сповненими волі до дії, з традиціями славного полку за плечима, і, я знав, виконають усе, що я вимагатиму. Ми мали достатньо боєприпасів і провізії, а також кирки, лопати, мішки з піском тощо — зізнаюся, частину з цього мені буквально нав’язали.

Коли я обернувся до свого хороброго невеличкого підрозділу, в уяві майнули картини кривавого відчайдушного бою — бою до останнього патрона, а потім рукопашної з холодною зброєю з переможним фіналом... Та делікатне покашлювання біля самого вуха повернуло мене до реальності: головний сержант чекав на накази.

Після коротких роздумів я вирішив розбити свій невеликий табір на невеликому підвищенні трохи південніше від переправи, бо знав, що при виборі місця таборування завжди слід обирати підвищення, якщо є така можливість. До того ж, місце було зовсім поруч із самою переправою, що було ще однією перевагою — адже, як усім відомо, якщо тобі доручено охороняти якийсь об’єкт, пост ставиться якомога ближче до нього, а варто було б — то ще й прямо на ньому. Обране мною місце також мало природну перевагу: річка охоплювала його з трьох боків, утворюючи підковоподібний вигин — своєрідний рів, або, як каже підручник, "природну перешкоду". Мені неймовірно пощастило мати таку ідеальну позицію просто під носом — кращого годі було й шукати.

Я дійшов висновку, що, з огляду на те, що ворог перебуває більш ніж за сто миль звідси, немає потреби вживати оборонних заходів до наступного дня. Крім того, солдати були втомлені після тривалого переходу, і максимум, що вони встигнуть до сутінків, — це належним чином розібрати й поскладати спорядження та інструменти, які просто скинули в одну купу, стати табором і встигнути на чай.

Між нами кажучи, я щиро зрадів можливості відкласти підготовку оборони до завтра — бо, сказати по правді, я трохи губився, з чого почати. Що більше я думав — то більше розгублювався. Усе, що мені згадувалося з "оборонних заходів", — це як зав’язувати "вузол-палець" чи "простий вузол" і скільки часу потрібно, щоб спиляти яблуню діаметром у шість дюймів. На жаль, жодне з цих корисних умінь тут не знадобилось.
От якби мені дали бій під Ватерлоо, чи під Седаном, чи навіть під Булл-Раном — з цим я був би як риба у воді: усе вивчено й складав іспити з цього. Я також знав, як займати позицію для дивізії або навіть армійського корпусу. Але от ця дурнувата гра молодшого офіцера під назвою "оборона переправи малими силами" чомусь була для мене надзвичайно заплутаною. Я просто ніколи серйозно не замислювався над такою ситуацією. Утім, маючи досвід мислення в масштабах армійських корпусів, це мала б бути для мене дитяча гра. Трохи зосередженості — і впораюся.

Віддавши негайні накази, я вирішив обстежити місцевість. Але на мить замислився: куди саме вирушити? Коня в мене не було, а отже обійти всю округу до темряви я не встигну. Після коротких роздумів мене осяяло: очевидно, слід іти на північ, адже саме там, як повідомлялося, перебувають основні сили противника. А отже — це і є мій фронт. Я знав напевно, що фронт має бути, бо в кожному тактичному завданні, яке мені доводилось виконувати, чи в кожному іспиті, який я складав, завжди був фронт — тобто, "місце, звідки приходить ворог". Скільки разів я сам мучив вартових, намагаючись вибити з них чітку відповідь: де в них фронт, а де межі маршруту?

Отже, північ — мій фронт, схід і захід — фланги, звідки ворог може зʼявитися, південь — тил, і, як годиться, ворога звідти не буде.

Розібравшись із усім на свій розсуд, я рушив далі, прихопивши бінокль і, звісно ж, свій "кодак", прямуючи в бік голландської ферми з білосніжними стінами, що причаїлася під пагорбом на північному сході. Як для Південної Африки, це була досить затишна ферма, оточена евкаліптами та плодовими деревами.

За чверть милі до ферми мене зустрів її власник — пан Андреас Брінк, бурський фермер, що здався британцям, разом із двома синами — Пітом і Гертом. Дуже привітна людина, з добрим обличчям і довгою бородою. Він уперто називав мене "капітаном", і, щоб не збивати чоловіка з пантелику, я вирішив не уточнювати звання — тим паче, я й справді був недалеко від командування ротою. Всі троє буквально випромінювали лояльність, демонструючи мені свої зіжмакані запилені перепустки, видані ледь не кожним військовим комендантом у Південній Африці. Я навіть і не подумав їх просити, а вони самі показали — й справили на мене неабияке враження: з такою кількістю перепусток вони точно мали бути особливими людьми.

Вони провели мене до ферми, де нас зустріла хазяйка та кілька дочок, і запропонували мені склянку молока — дуже доречну після мого довгого переходу у пилюці. Уся родина, здавалось, або говорила, або принаймні розуміла англійську, й ми гарно поспілкувались. Під час розмови я дізнався, що в радіусі кількох миль жодних бурських командос немає, що родина щиро сподівається, що вони сюди більше ніколи не повернуться, і що сам Брінк — відданий підданий Британської імперії, який був категорично проти війни, але змушений був приєднатися до командос разом із синами.

Їхню лояльність підтверджувало зображення Її Величності Королеви на стіні, а одна з численних дівчат саме грала британський гімн на фісгармонії, коли я зайшов.

Фермер і його сини виявили особливу зацікавленість до мого особистого спорядження — особливо до новенького бінокля найновішої моделі, який вони випробували з ентузіазмом і вигуками: "Всемогутній! "Вони явно були в захваті. Натомість не могли второпати, навіщо мені мій фотоапарат у воєнний час, навіть після того, як я зробив сімейний портрет. Кумедні, простодушні хлопці.

Вони попросили й отримали дозвіл продавати молоко, яйця й масло у нашому таборі, а я, прогулюючись назад, тішився думкою, що зміг зробити добру справу для себе й мого підрозділу, який уже кілька тижнів навіть не нюхав таких розкошів.

Після спокійного обстеження місцевості я повернув назад у напрямку до тонких блакитних струмків диму, що здіймалися вертикально в нерухомому повітрі — лише вони й видавали розташування мого невеличкого поста. Поки я йшов, мене вразила тиша й умиротворення навколо.
Ландшафт потопав у теплому світлі призахідного сонця, останні промені якого особливо яскраво підсвічували всі висоти довкола. Наступ вечора огортав усе тишею, яку порушували лише віддалене мукання волів та нечіткий, але доброзичливий гул табору, що дедалі гучніше лунав із наближенням. Я неквапно йшов у цілком приємному настрої, розмірковуючи над тими химерними назвами місцевості, які мені повідомив пан Брінк. Пагорб над його фермою звався Інцидентамба, плоскогір’я за дві милі на північ — гора Каяття Regret Table Mountain, а невелике підвищення неподалік переправи, на південному березі річки, — Вошаут-Гілл.

Усе йшло своєю чергою, і коли я повернувся, солдати саме пили чай.
Милий голландець з апостольським обличчям, разом зі своїми довготелесими Пітом і Гертом, уже був у таборі, оточений натовпом, якому вони продавали товари за захмарними цінами. Вони неквапливо ходили табором, виявляючи щиру цікавість до всього, ставили напрочуд розумні запитання про британські війська й загальне становище справ, і, здавалось, справді раділи, що поруч тепер стоїть сильний британський пост.

...Вони навіть не образилися, коли дехто з грубіших солдатів назвав їх "чортовими голландцями" (blarsted Dutchmen) й відмовився з ними розмовляти чи навіть купувати їхні харчі. З настанням сутінків вони пішли, пообіцявши наступного дня принести свіжі запаси.

Після того, як я виписав накази на наступний день — один з яких передбачав риття окопів навколо табору (операцію, яку мої солдати, як і личить справжнім британським воякам, дуже не любили й сприймали як виснажливу повинність), — я наказав виставити два пости: один на самій переправі, другий — трохи нижче за течією, кожен з одним вартовим на річковому березі.

Коли всі вляглися і табір занурився в повну тишу, мене навіть трохи заспокоював крик вартових що пів години:
— Пост перший — усе спокійно!
— Пост другий — усе спокійно!
За цими вигуками я орієнтувався, знаючи, що вони перебувають на своїх місцях. Коли я обійшов вартових опівночі, то з приємністю виявив, що вони бадьорі, а біля кожного вогнище, яке, з огляду на холодну ніч, вони розвели самі. У світлі полум’я чітко вимальовувалась фігура вартового — такий собі живий монумент для всіх довкола: ось стоїть британський солдат, у повній бойовій готовності.

Я нагадав їм накази, межі "маршруту", напрямок "фронту" тощо — й пішов спати. Ці вогнища були не лише для їхнього комфорту — вони стали зручними й для мене, адже вночі, не виходячи з намету, я міг чітко бачити їхні позиції.

Нарешті я заснув — і мені приснилось, що мене нагороджують перев’язом, зробленим з Хрестів Вікторії та орденів "За видатну службу", а на спині в мене — ряд червоних штабних смужок до самих пʼят…

Ще на світанку мене раптово розбудив хрипкий окрик:
— Стій! Хто йде - урваний характерним бабахом пострілу з гвинтівки Маузера.

Я ще не встиг вискочити, як навколо табору з усіх боків загриміли постріли з маузерів. До них додалися удари куль об землю, різкий посвист свинцевого дощу, що прошивав намети, лайка та стогони поранених — тих, хто лежав або намагався вибратись, спотикаючись у темряві. Зчинилося справжнє пекло.

Мої люди відповіли кількома хаотичними пострілами, але все скінчилось за лічені миті. Коли я нарешті вискочив із намету, табір уже кишів бородатими фігурами, які стріляли просто в намети, які ще ворушились.

У той момент, очевидно, мене вдарили чимось по голові — бо далі я нічого не пам’ятаю.

Отямився вже сидячи на порожньому ящику, поки один із моїх солдатів перев’язував мені голову, з якої струмком стікала кров.

Наші втрати: десятеро вбитих, включно з обома вартовими, і двадцять один поранений.
У бурів — один убитий і двоє поранених.

Згодом, коли я з похмурим виглядом — за наказом не надто злобного, але вкрай засмальцьованого бурського коменданта — знімав із себе свій теплий плямистий жилет, дбайливо зв’язаний для мене сестрою, я помітив наших учорашніх "друзів". Вони вели дуже жваву й дружню бесіду з бургерами, а "татко", як не дивно, мав при собі рушницю, патронташ — і мій новенький бінокль.

Він сміявся і на щось показував — на якийсь предмет на землі, через який зрештою просто переступив ногою. На мій жах, це був мій нещасний фотоапарат.

У той момент, здається, свідомість моя трохи похитнулася, бо я почав автоматично повторювати стару латинську фразу, що колись була моїм улюбленим покаранням у школі, хоч відтоді давно забулась:

"Timeo Danaos et dona ferentes..."
(Боюсь данайців, які приносять дари.)

Аж раптом мої роздуми перервала команда польового корнета:
— І штани, капітане, також.

Цілий день я йшов пішки, без шкарпеток, у чужих чоботях, і думав далеко не лише про пульсуючий біль у голові. Перед очима весь час стояла бурська колона з гарматами, яка легко перетнула переправу, яку я мав утримати. Це було постійне нагадування про мій провал і про мою відповідальність за страшні втрати мого нещасного підрозділу.

Поступово я з розмов бурів дізнався те, про що й так уже частково здогадувався: їх провів і направив до нас пан Брінк. У темряві вони обійшли табір, підкралися крізь чагарники вздовж берега, вивчили позиції наших нещасних вартових, яких відразу й застрелили, щойно ті подали сигнал тривоги. А потім рушили на табір одночасно з трьох сторін, прикритих густою рослинністю.

До вечора моя голова боліла ще сильніше, й ритмічний пульсуючий біль почав ніби набувати змісту. Зрештою, з того ритму почали вимальовуватись такі уроки, результат довгих роздумів над поразкою:

Уроки:

1. Не відкладайте оборонні заходи до завтра. Це важливіше, ніж комфорт бійців чи охайне розміщення табору.
   Вибір позиції має визначатись передусім міркуваннями оборони.
2. У воєнний час не варто водити табором сторонніх осіб, навіть якщо вони неймовірно люб’язні й приносять масло. І не варто одразу довірятися без тіні сумніву лише через велику кількість "перепусток".
3. Не дозволяйте вартовим світити себе на весь табір — і ворогу також — стоячи просто у світлі вогню й голосно повідомляючи кожні пів години, що "все спокійно".
4. Якщо є вибір — краще бути не в наметі, коли крізь нього летять кулі. У такі моменти яма в землі варта десятка наметів.

Ці уроки вкарбувалися мені в душу мільйони разів, так, що я вже ніколи не зможу їх забути.

І тут сталося щось дивне — все раптом змінилось, мов у калейдоскопі.

Мені наснився новий сон.

Другий сон
"І чого ви чекали, що вони досягнуть? Військової вправності, набутої за мить,
Знання — при першому ж погляді на Смерть?"
— Кіплінг

Я раптово знову опинився на переправі Даффера — з тими самими наказами, що й раніше, і таким самим за чисельністю підрозділом, однак із зовсім інших людей. Як і раніше — а згодом так буде завжди — я мав у своєму розпорядженні достатньо запасів, боєприпасів та інструментів. Ситуація була повністю ідентична попередній, за одним важливим винятком: у моїй голові наскрізно лунали чотири уроки.

Щойно я отримав наказ, негайно взявся до планування операцій, не витрачаючи жодної хвилини на милування краєвидом, заходом сонця чи віддаленою колоною, яка, скинувши весь наш вантаж, швидко зникла. Я був сповнений рішучості втілити всі засвоєні уроки — настільки, наскільки дозволяв мій досвід.

Щоб жоден чужинець — дружній чи ні — не потрапив до позиції та не вивідав наші детально продумані оборонні споруди, я одразу відрядив два спостережні пости: по одному унтерофіцеру і три солдати на кожен. Один — на вершину Вошаут-Гілл, другий — приблизно за 1000 ярдів на північ від переправи, на відкритому вельді. Їм було наказано: спостерігати за довколишньою місцевістю й подавати сигнал у разі наближення будь-якої групи людей (навіть якщо це лише теоретично можуть бути бури), а також зупиняти будь-яких осіб, незалежно від намірів, і відкривати вогонь у разі невиконання команди "Стій".

Якщо у прибулих були продукти на продаж, один з охоронців мав забрати їх разом зі списком і повернутись із грошима, але жодного доступу ближче до табору під жодним приводом не допускалось.

Забезпечивши себе таким чином від шпигунів, я взявся до вибору місця для табору. Я знову обрав те саме, що й у попередньому сні, і з тих самих причин, які досі видавались мені логічними. Якщо позицію укріпити, то, здавалося, кращого місця поблизу не знайти. Ми одразу почали копати траншеї, щойно я відмітив невелику квадратну ділянку, яка мала вмістити наш табір.
Хоча північ вважалась фронтом, я вирішив, що для табору краще зробити кругову оборону — принаймні як перешкоду для наближення. Більшість людей було призначено на земляні роботи, які вони, мʼяко кажучи, не сприймали із захватом; кілька солдатів розгортали табір і готували чай. Довжина траншей була занадто великою для наявної кількості копачів, а ґрунт — твердий, тому до темряви ми встигли зробити лише низький вал і неглибоку траншею. Але, зрештою, ми були окопані, а це було головне. Траншея йшла навколо всього табору, тож навіть якщо на нас нападуть вночі чи на світанку — що було вкрай малоймовірно — ми були в боєготовності.

За цей час один-два незнайомці підійшли до північного поста — з ферми під пагорбом Інцидентамба. Вони принесли яйця, масло тощо — усе, як було передбачено. Солдат, який приніс продукти до табору, доповів, що старший із голландців — дуже приємний чоловік, передає подарунок: грудку масла й кілька яєць, передає вітання — і просить дозволу зайти до мене особисто. Але я був не настільки дурний, щоб пустити його за укріплення, і тому вийшов сам, у разі якщо в нього є якась інформація.

Його єдина "інформація" полягала в тому, що жодних бурів поблизу немає. Він був старий і мав цілий музей "перепусток", але я вже не давав себе "занурити в хлороформ" цією макулатурою. Оскільки він поводився дружньо і, можливо, справді був лояльним, я пройшовся з ним частину шляху до його ферми, щоб оглянути околиці.

На темряву обидва спостережні пости повернулись до табору, й були виставлені два вартові — біля самої переправи, на тих самих місцях, що й у попередньому сні. Але цього разу не було жодного крику що півгодини, жодних вогнищ, і вартовим було наказано не викрикувати, а одразу стріляти, якщо побачать когось поза табором.

Їх розмістили нижче по схилу до річки — так, щоб можна було спостерігати з-за укриття, не виставляючись надміру.

Чай було випито, вогонь загашено ще до сутінок, і всі лягли спати — але не в наметах, а в окопах. Я обійшов вартових, перевірив, що все на своїх місцях, усе "в порядку" — і сам ліг із почуттям виконаного обов’язку та впевненості, що не проґавив жодної розумної запобіжної міри.

Безпосередньо перед світанком усе розгорнулося майже так само, як і в моєму першому сні — з тією лише різницею, що цього разу стрілянина почалась із пострілу без попередження, зробленого одним із наших вартових по руху в чагарниках. У відповідь по нас відкрили щільний вогонь з усіх боків — з близької дистанції.

Цього разу нас не штурмували, але справжній град куль летів із усіх напрямків — спереду кожної траншеї, вздовж траншей, із тилу і навіть крізь парапет. Достатньо було висунути руку чи голову — і одразу біля тебе свистіло з десяток куль. Найдивніше те, що ми нікого не бачили. Як з гіркотою зауважив один із солдатів:
— Ми б і побачили бурів, "якби не ці кляті кущі між нами".

Ми марно намагалися помітити ворога до самого світанку, щоб бодай якось відповісти. Але все більше людей зазнавали поранення, і позиція видавалась настільки безнадійною, що мені довелось підняти білий прапор.

На той момент у нас було двадцять чотири загиблих і шестеро поранених.

Щойно з’явився білий прапор, бури одразу припинили вогонь і повставали з укриттів: кожен кущ і термітник у межах 100 ярдів, здавалося, приховував по бурові. Така близькість пояснювала приголомшливу точність їхнього вогню — і чому серед наших загиблих (майже всі застрелені в голову) було так мало поранених.

Поки ми збирались і готувались до відправлення, я звернув увагу на кілька речей. По-перше, той самий голландець, який приніс мені яйця з маслом, тепер вів жваву розмову з бурським командантом, який ніжно звертався до нього "Оом" (дядечку).
Я також помітив, що всіх чоловіків-кафрів з сусіднього краалю змусили допомагати бурській артилерії — перетягувати гармати й вози через переправу, завантажувати наші трофейні запаси й загалом виконувати всі важкі й брудні роботи.
Ці самі кафри працювали з вражаючою жвавістю, і здавалося, ніби їм це навіть подобалося. Жодного "бурчання" не було — накази зазвичай подавав наш старий знайомий "Оом".

І знову — коли я, з обдертими ногами, волочився цілий день пішки, думки невідступно повертались до мого провалу.

Це здавалося абсурдним: я зробив усе, що знав, і все одно — ось ми, ганебно взяті в полон, двадцять чотири вбитих, а бури — по той бік переправи.
— Бачиш, Б.Ф., хлопче, — подумав я, — значить, існує ще кілька уроків, яких ти поки що не знаєш. І щоб їх зʼясувати, я заглибився в деталі бою.

Як бури могли так добре знати про наше розташування, як їм вдалося підійти так близько — в межі ефективної стрільби з-за кущів — і залишитися непоміченими?
Яке величезне тактичне переважання вони мали, стріляючи із прикриття вздовж берега, де їх не було видно, тоді як ми мусили виставлятися поверх парапету щоразу, коли хотіли побачити ворога — причому саме в тому місці, де кожен бур уже чекав і цілиться.

Очевидно, щось було не так із самою позицією.
Кулі іноді, здавалось, проходили навіть крізь парапет, а ті, що перелітали через одну сторону, влучали в наших людей на протилежній — у спину.
І загалом — оце наше "природне укриття", русло річки, виявилося радше пасткою, аніж захистом.

1. За наявності сучасних гвинтівок охороняти переправу чи якусь позицію — не означає сидіти просто на ній (ніби її можуть підхопити й понести). Це має сенс лише тоді, коли сама місцевість вигідна з точки зору оборони.
   Навпаки — набагато краще зайняти оборонну позицію на певній відстані від об’єкта, якщо вона дозволяє вийти з-під прикритих підходів, де ворог може крастись упритул і вести вогонь, залишаючись непоміченим навіть під час стрільби.

У такому разі краще мати ворога на відкритій місцевості, з так званим чистим "сектором вогню".

Ще одне: укриття або парапет, якщо він не тримає кулі, а при цьому видно ззовні — не захищає, а притягує вогонь. Його "куленепробивність" слід тестувати на практиці.

Коли по вас стріляють із близької дистанції і з майже всіх боків, низький парапет і мілка траншея — марні, бо ті кулі, які не влучать у тих, хто з одного боку, — влучать у тих, хто з іншого.

1. Недостатньо просто не пускати підозрілих осіб "ворожого походження" за лінію оборони, дозволяючи їм при цьому вільно піти й розповісти, що ви тут є і де саме — навіть якщо вони не знають деталей вашої позиції.
   Набагато краще зібрати всіх таких чужинців і, з усією доброзичливістю, але рішуче — ізолювати. Щоб у них не виникало спокуси поділитись бодай якоюсь отриманою інформацією.

Або — як пише кулінарна книга: "Є й інший спосіб", що дає зекономити людські життя

Зберіть достатню кількість чужинців.
Радісно привітайте.
Начиніть їх казками про велику армію, що має прибути до вас буквально за кілька годин.
Прикрасьте вигадку деталями, як слід.
Приправте, за смаком, тютюном або віскі.

Дуже ймовірно, що цього вистачить для найближчого командос.
Ймовірна ціна — трохи натхненної брехні, але жодне життя не буде втрачене.

1. Неприпустимо дозволяти ледачим чорношкірим (навіть якщо вони "брати" або "нейтрали") сидіти й колупати зуби біля свого краалю, у той час як стомлені білі солдати надриваються, виконуючи важку роботу в стислі терміни.

Обов’язком християнського солдата є навчити темношкірого нейтрала гідності праці — і тримати його під наглядом, щоб він не втік, щоб потім усе розповісти.

І коли ці уроки остаточно вкарбувались у мій мозок, так, що я вже ніколи не зможу їх забути, сталося щось дивне:

Мені наснився новий сон.

Третій сон

"Тож коли сядемо пити чай під гармати — ти ж знатимеш, що робити, еге ж? Хо-хо!"
— Кіплінг

Я знову опинився на переправі Даффера — того самого сонячного дня й за тих самих умов, що й раніше. Але цього разу в моїй голові звучали вже сім уроків.

Я одразу відправив два патрулі — кожен з одного сержанта та трьох солдатів: один — на північ, другий — на південь. Вони мали відвідати всі довколишні ферми та краалі й привести всіх працездатних голландців і хлопців, а також усіх чоловіків-кафрів — переконанням, а якщо треба — силою. Це повинно було перешкодити передачі інформації про наш прихід найближчим командос, а також частково вирішити питання з робочою силою.
Також я виставив малий дозор на Вошаут-Гілл.

Я вирішив, що, оскільки переправа сама не втече, немає сенсу ставити позицію прямо на ній, тим паче що з берега річки по ній легко вести вогонь із засідки, залишаючись невидимим. Найгірше місце для оборони — це всередині підковоподібного вигину річки, бо ворог може оточити його з трьох боків.

Тож я обрав позицію за 700–800 ярдів на південь від переправи, де рельєф плавно піднімався від річкового берега. Тут я розмітив траншею, що дивилася на північ, маючи перед собою відкриту місцевість приблизно на 800 ярдів. Ми почали копати траншею довжиною близько 50 ярдів — по одному ярду на кожного з моїх п’ятдесяти чоловік.

Після деякого часу патрулі повернулися — вони привели трьох голландців, двох хлопців і близько тринадцяти кафрів. Один із голландців, схоже, був освіченою й впливовою особою.
Спочатку вони обурювалися, коли їм дали лопати, щоб копати для себе траншеї: показували цілі оберемки перепусток, грозились поскаржитись генералу і навіть, буцімто, поставити питання про "нашу жорстокість" у британському парламенті.
Це на мить мене збило з пантелику — я навіть уявив, що буде з бідолашним Б.Ф., якщо депутат від Аппер-Тутінга порушить це питання. Але Вестмінстер був далеко, і я затиснув серце в кулак.

Зрештою вони оцінили мою логіку, мовляв, копати — це на їхню ж користь, бо інакше під час обстрілу сидітимуть просто неба.

Кафри теж копали, і були корисною підмогою для моїх солдатів, які втомлювались. Вони викопали окрему траншею для себе, осторонь, у невеликій балці за нашою позицією.

До вечора ми мали вже цілком придатну траншею: парапет був завтовшки приблизно 2,5 фута, куленепробивний — я перевірив. Вся траншея не була прямою, а складалася з двох ділянок, що трохи ламались під кутом — це давало розходжений сектор вогню (я вважав це досить хитрим рішенням). Кожна частина, утім, була настільки прямою, наскільки це дозволялося.

Найбільша складність була в тому, щоб змусити людей копати по прямій. Я був дуже уважний до цього моменту, бо одного разу чув, як одного капітана публічно рознесли на маневрах, коли високий чин побачив, що його траншеї "не тримають лінію". А хто зна — раптом завтра якийсь штабіст у блискучому кашкеті вирішить нас перевірити? Краще бути готовим.

На вечір варту на Вошаут-Гілл (для якої теж викопали траншею) посилили до шести чоловік. Після чаю й віддачі наказів усі вляглися в траншеях. Наметів ми не ставили — все одно не збирались у них ночувати, а лиш світити ворогу своє розташування не було сенсу.

Над "гостями" виставили охорону, з одним вартовим, який за ними наглядав.

Перед тим як заснути, я прокрутив усі свої сім уроків і був упевнений: нічого не забув і зробив усе можливе. Ми були укріплені, мали куленепробивну траншею, запаси їжі й набоїв прямо в ній, фляги з водою — наповнені. Я засинав із почуттям, що справжній молодець, і подумки вже носив золоту медаль за правильність.

Наступного ранку все почалось тихо й сонячно. Ми мали ще годину, щоб трохи підкоригувати дрібниці в нашій траншеї до сніданку.

Щойно ми поїли, вартовий з Вошаут-Гілл доповів: над Regret Table Mountain на півночі здійнялася хмара пилу — колона вершників і вози.

Це, вочевидь, був ворог, і здавалося, що вони прямують до переправи, нічого не підозрюючи.

— Оце буде фокус! — подумав я.
Якщо вони зайдуть на переправу гуртом, не виявивши нас, я пропущу передову частину без пострілу, почекаю, поки основна маса буде вже на нашому боці — і тоді відкрию вогонь по самій гущі.
Так, саме коли вони дійдуть до того зламаного термітника, ярдів за 400 — я віддам команду "Вогонь!"

Але не судилося.

Через деякий час ворог зупинився, щось обговорював, потім під’їхав обережно до ферми Інцидентамба.
Звідти вибігли жінки й почали махати руками, і бури миттєво підскакали до будівлі. Що саме там відбулося — не знали, але жінки явно передали їм інформацію, бо наслідки були миттєвими.

Передова група розділилася на дві частини: одна поїхала до річки на схід, інша — на захід. Один вершник помчав із доповіддю до головних сил, які одразу перемістилися за пагорб — за фермою, і зникли з поля зору.
Вони всі були поза зоною досяжності, і ми, хоч і були готові, могли лише чекати, поки вони вийдуть у відкритий простір, щоб накрити їх вогнем.

Минуло п’ять... десять хвилин — жодного руху.
І раптом:
— Перепрошую, пане... здається, я щось бачу он там, на тій височині...
Один із солдатів показав на кілька цяток, які скидалися на возики на плечі пагорба Інцидентамба.

Я тільки встиг піднести бінокль, як пролунав глухий "бум" з пагорба, за ним — вибух снаряда, і в повітрі зовсім близько здійнявся дим, а в землю перед траншеєю вдарив дощ із куль, кожна залишаючи хмаринку пилу.

— Ну все, пішло!
— Тепер уже недовго!
— …почулось навколо. І, на жаль, це було правдою.

Яким же розчаруванням виявилася реальність після приємних ранкових очікувань, коли я вперше побачив бурів.

Звісно, жінки на фермі нас зрадили, але залишалося незрозумілим, чому саме бури з самого початку зупинилися та стали настороженими ще до того, як побачили жінок на фермі. Що вони могли виявити? Я так і не зміг розгадати цю загадку.

Під час денного маршу в моїй голові поступово сформувались такі уроки, які я додав до вже засвоєних:

1. Коли збираєш "дружнього незнайомця" і його синів, щоб ті не донесли ворогові про твою присутність і місцезнаходження, і при цьому хочеш мати ефект "несподіваного пакунка", не забудь також забрати його дружину і доньку, слугу й служницю (всім їм Бог дав язики), а також його вола й осла (які, можливо, стануть у пригоді ворогові). Якщо ж людей надто багато або вони надто далеко — тоді це неможливо, але й не сподівайся на сюрприз.
2. Не забувай, що якщо проти тебе застосовуватимуть артилерію, то мілкий окоп із низьким валом, навіть якщо той вал куленепробивний хоч десять разів, гірше, ніж нічого. Такий окоп лише дає ворожим артилеристам видиму ціль і не захищає від шрапнелі. Проти добре прицільного артвогню дальньої дії краще розосередити бійців на відкритій місцевості, сховавши в траві, чагарниках, за камінням чи териконами термітів, ніж тримати їх скупчено в такому окопі. Якщо твої люди розосереджені, ворог може хоч до країв засипати твій окоп шрапнеллю — втрат буде менше.
3. Хоча для зупинки шрапнельної кулі потрібно менше землі, ніж для зупинки кулі з гвинтівки, ця земля має бути в потрібному місці. Щоб захиститися, потрібно мати змогу притиснутися до укриття максимально близько. Найкращим варіантом буде найвужчий можливий окоп, з максимально крутим укосом стінок і внутрішнього боку валу. Ще краще — зробити виїмки в нижній частині стінок, щоб збільшити простір без розширення верхнього отвору. Чим вужчий отвір окопу, тим менше шрапнельних куль влучить у нього.

Поки я обмірковував ці уроки, здобуті дорогою ціною, мені знову приснився сон…

Четвертий сон

"О якби ж дар цей мали ми з вами —
Узріти себе очима інших!"
— Бернс

Я знову опинився перед тим самим завданням, але цього разу вже з десятьма уроками в багажі. Почав із того, що розіслав патрулі — як і в попередньому сні, але з трохи іншими наказами. Всі людські істоти мали бути приведені в наш табір, а всіх тварин, які могли б стати у пригоді ворогові, наказано пристрелити — бо ми не мали де їх тримати.

Для оборони я знову обрав ту саму позицію, що й минулого разу — вона здалася цілком придатною з уже відомих причин. Отже, ми почали рити окоп за тією ж схемою, що й раніше, але з урахуванням можливого артилерійського обстрілу його перетин був зовсім іншим. За планом він загалом був зорієнтований на північ, із легким вигином уперед — кожна половина залишалася прямою. За перетином — глибиною близько 3 футів 6 дюймів (понад метр) і з переднім валом приблизно фут заввишки. Верхню частину ми зробили настільки вузькою, наскільки дозволяло вільне пересування. Кожен боєць облаштував свою нішу в нижній частині окопу на власний розсуд, і сам формував ту частину валу, яка відповідала його зросту. Вал мав товщину десь два з половиною фути на верхівці, був крутим з внутрішнього боку й складеним з уламків термітників — майже як камінь за твердістю.

Патрулі повернулися незабаром із "здобиччю": кілька чоловіків, жінок і дітей. Жінки одразу влаштували сцену — кричали, сварилися, відмовлялися підкорятися наказам і загалом поводились значно менш філософськи, ніж чоловіки. Я зрозумів, що настав момент застосувати свої колишні навички ад’ютанта. Спробував. Залив їх тактом — у найввічливішому стилі, повторюючи єдину відому мені фразу нідерландською, яка мала їх заспокоїти: "Al zal recht kom" ("Усе стане на своє місце"). Але — глухо. Вони не були виховані цінувати тактовність. Взагалі — не купували цього.

Я зітхнув і повернувся до головного сержанта. Урочисто й офіційно підморгнув. Побачив, як у нього шанобливо сіпнувся лівий м’яз на повіці, й сказав:

— Головний сержанте…

— Сер?

—Як, на вашу думку, найкраще підпалити ферму?

— Ну, сер, деякі надають перевагу великому ліжку, засипаному соломою, але особисто я вважаю, що піаніна та трохи гасу в одному кутку — це якраз те, що треба.

Далі пояснювати не було потреби — пані прекрасно розуміли такий тип "делікатності". Інцидент було вичерпано.

Голландців і кафрів одразу ж залучили до риття укриттів для них самих, а також для жінок і дітей. Останніх розмістили всі разом у невеликій балці неподалік від нашого окопу. Це місце було вибране тому, що, по-перше, там можна було справді добре їх укрити, а по-друге — не дати їм махати руками чи подавати якісь сигнали ворогу. Завдяки наявності цієї балки обсяг земляних робіт значно скоротився: достатньо було трохи розчистити дно та підкопати збоку.

Усі копали з ентузіазмом, і до ночі ми майже завершили окоп для стрільби та укриття для полонених чоловіків, жінок і дітей. Усі розпорядження щодо вартових і чергових залишилися такими ж, як і в попередньому сні. Переконавшись, що все гаразд і жінкам видали тенти, під які можна було заповзти (власні ковдри в них були), я ліг спати з відчуттям заслуженої безпеки.

На світанку, коли ознак ворога не виявили, ми продовжили вдосконалювати окоп: десь поглиблювали, десь вирівнювали, кожен підганяв його під довжину власних ніг. Урешті окоп вийшов на диво охайним: свіжа червона земля контрастувала з жовтизною вельду. Один із резервістів навіть зауважив, що не вистачає лише облямівки з мушель або пляшок з-під імбирного пива — і буде точно як його "грядка броколі" вдома.

На цих важливих деталях та сніданку ми витратили добрі дві години, аж раптом на півночі помітили ворожі війська — в тій самій точці, що й у попередньому сні. Вони просувалися так само, тільки тепер передовики не зустріли нікого на фермі. Побачивши це, я не втримався, щоб не поплескати себе по спині й не усміхнутися нідерландським дамам у ямі. Вони ж у відповідь лише зиркнули сердито і (ш-ш-ш!) сплюнули.

Передова група ворога просувалася вперед, обережно розвідуючи та підповзаючи до ферми. Видавалися вони абсолютно непоінформованими, і я вже почав гадати, чи не вдасться мені влаштувати їм сюрприз — дати залп із близької відстані, а потім відкрити вогонь із магазину прямо в натовп. Але раптом один з них зупинився, і решта скупчилися навколо. Це сталося, коли вони були приблизно за 1800 ярдів, десь навпроти краю Інцидентамби. Очевидно, вони щось помітили й запідозрили небезпеку — було видно коротку нараду з багатьма вказуваннями пальцем. Потім один із них поскакав назад до основної групи, яка повернула за Інцидентамбу разом із возами тощо. Невелика частина, включно з чоловіком на білому коні, рушила кудись на захід незрозумілим маршрутом. Здавалося, з ними був якийсь транспортний засіб, хоча я не зміг зрозуміти, навіщо.

Передова група розділилася так, як уже описувалося раніше. Оскільки всі вороги залишалися ще на великій відстані, ми могли лише чекати.

Невдовзі з вершини Інцидентамби пролунав "бум" гармати, і снаряд-шрапнель вибухнув недалеко від нас. За ним — другий, третій, і вони досить швидко вирахували наші координати: шрапнель почала вибухати навколо. Втім, ми почувались цілком затишно й захищено в нашому глибокому окопі, куди й залягли задоволено. Така марна трата цінної шрапнелі з боку ворога викликала в хлопців неабиякий сміх і піднесення бойового духу. Як сказав один із них — ми тут, як "таргани в щілині". Після стількох снарядів було поранено лише двох — обох у ноги.

Згодом артобстріл припинився, і ми одразу зайняли свої позиції, готуючись до атаки. Але жодного ворога не побачили, хоча повітря одразу наповнилося свистом і дзижчанням куль. Майже всі вони летіли з боку річкового берега на півночі та північному сході й безперервно влучали в парапет, здіймаючи хмарки пилу.

Ми могли лише стріляти наосліп — по підозрілих кущах на тому березі, і робили це з граничною старанністю, хоча жодного видимого результату не було.

Приблизно через чверть години п’ять наших були застрелені — усі в голову, бо саме ця частина тіла була найбільш відкритою. Підняти голову, щоб зробити постріл, означало приректи себе — так само було й раніше, коли ми намагалися стріляти з-за парапету по ворогу, що ховався. Я бачив, як двоє нещасних хлопців намагалися збудувати щось на кшталт крихітного укриття з камінців і шматків термітника, з якого можна було стріляти. Але ця споруда була наче труба стирчить із парапету — її одразу рознесли на друзки, ще до того, як вони встигли скористатися. Проте саме це навело мене на думку, що нам потрібні укриття для голови та стрільниці. Як завжди, я став мудрим уже після бою, бо на той момент уже не було ані часу, ані змоги щось робити.

Раптом стрілянина стала значно інтенсивнішою, але через постійні удари куль об землю довкола було важко визначити, з якого боку саме вони летять. Водночас наші хлопці почали падати дедалі частіше, і я саме намагався пояснити, що треба енергійніше стріляти в напрямку річки, коли побачив кулю, яка влучила з внутрішнього боку нашого парапету.

Тоді стало зрозуміло: ворог, очевидно, дістався ярка за нашими позиціями (на який я взагалі не звернув уваги, бо той був з тилу) і стріляв нам у спини, коли ми вставали над бруствером.

Схоже, це і є те, що називають "захопленням з тилу". І так воно і було.

Поки я усвідомлював, що відбувається, ще з десяток людей було покладено. Я наказав усім залягти в траншеї та підніматися лише для пострілів уперед або назад. Але з тилу ми не могли зробити більше, ніж спереду. Умови були однакові — жодного ворога не видно. У цей момент двоє з вартових з пагорба Вашаут почали бігти до нашої траншеї, і по них одразу ж відкрили шалений вогонь — кулі били пилюку навколо, поки вони бігли. Одного нещасного вбили на місці, але другий встиг дістатися до нас і впасти в траншею. Він теж був тяжко поранений, але встиг прохрипіти, що, крім нього і того, хто біг разом з ним, усю варту на пагорбі Вашаут убито або поранено, а боєвики поступово просуваються до вершини. Втішна новина, чорт забирай.

Обстріл був настільки щільним, що ніхто не міг навіть підняти голову над землею, не отримавши кулю. Ми лише ховалися, не цілячись, і стріляли наосліп поверх бруствера. Це дало нам короткий перепочинок без нових втрат. Але невдовзі почали гинути люди у правій частині траншеї, хоч вони сиділи під надійним прикриттям і не висовувались узагалі. Я зрозумів, у чому річ. Снайпери, мабуть, дісталися вершини пагорба Вашаут і тепер стріляли прямо вздовж нашої правої траншеї. Кулі били частіше й точніше — явно ворог підтягував усе більше стрільців.

Ось воно що, подумав я, нас беруть фланговим вогнем. Так і було.

Без жодного наказу ми інстинктивно покинули праву частину траншеї й скупчилися в лівій. На щастя, з цього боку нас не могли прострілювати ані з південного берега, ані, взагалі, з жодної позиції, бо продовження траншеї праворуч виходило просто на відкриту місцевість, а зліва — аж до 3 000 ярдів простору на північному березі.

Ми сиділи натовпом, як пацюки в пастці, але принаймні трохи втішало те, що ворог навряд чи піде в атаку. Ми приготувалися — на багнети, якщо що. У них їх немає, у нас є. Тож, у ближньому бою ми б дорого продали свої життя.

Та ні, знову облом. Шансу на рукопаш не буде. Бо раптом десь далеко на півночі по рівнині ми почули гупання — щось ніби хтось лупив по бляшаному підносу — і група дрібних снарядів з тріском вкарбувалась у землю поруч з траншеєю. Два з них розірвались одразу при зіткненні з ґрунтом. Із глибини нашої пастки ми побачили далеко на півночі групу бойовиків з білим конем і якимось екіпажем. І тоді я все зрозумів. Але як, чорт забирай, їм вдалося з першого разу знайти точку, з якої можна було прострілювати нас із флангу, ще до того, як вони дізнались, де ми?

Пум-пум-пум знову — і сталеві дияволи розірвали сімох людей. Я враз зрозумів, у чому річ, як справжній профі: нас тепер беруть фланговим вогнем з обох боків. Але це прозріння прийшло надто пізно, щоб щось змінити…

"Ми лежали відкриті, мов пузо інтендантської свині
Під градом вогню з Норденфельта".
Це була остання крапля. Залишалося лише здатися — або загинути до останнього від далекобійного вогню. Я здався.

Як завжди, звідусіль повискакували бури. Ми трималися три години, втрати — двадцять п’ятеро вбитих, сімнадцять поранених. Із них лише семеро були вражені шрапнеллю або вогнем з фронту. Усі інші — з флангів, де ворогів мало би бути небагато, або з тилу, де їх не мало бути взагалі! Це переконало мене, що мої усталені уявлення про фронт і рівень загрози з нього потребують серйозного перегляду. Усі мої дорогоцінні теорії нещадно зносило хвилею реальності, і я опинився в морі сумнівів, намагаючись намацати хоч щось стабільне, за що можна було б зачепитися. Цікаво, чи був Лонгфелло у подібній ситуації, коли написав ту безсмертну фразу: "Не все є тим, чим здається"?

Уцілілі, звісно, були трохи зневірені після такої тотальної поразки, особливо зважаючи, як добре все починалося у їхньому "показовому виступі". Це проявлялося по-різному. Один боєць буркнув капралові, який саме затикав дірку у вусі ганчіркою:

— Гидота якась, чесно. Це флангове шастання вже остогидло — ніколи не знаєш, звідки прилетить. Я просто ситий по горло.
На що похмуро відповів інший:
— Фланговий вогонь? Та ясне діло, що фланговий. Цю кляту траншею треба було трохи покрутити, от і все. Тоді б не так дісталося. Так, покрутити — оце було б діло.
І тут додав третій:
— А ще щось таке, щоб ті паскуди нам у спину не стріляли, теж би не завадило, якщо вже на те пішло.

Схоже, у цьому світі значно більше речей, ніж мені досі снилось у моїй філософії!

Коли ми рухались далі на північ під охороною бурської варти, багато дрібниць, як от ті, що я описав, глибоко врізались у мою душу. Та все одно я довго не міг збагнути, чому ж нам не вдалося застати ворога зненацька. Жоден чоловік, жінка, дитина чи кафр не знали про наше прибуття, тож попередити про нього не могли. Як же вони нас так швидко вирахували? Адже точно ж вирахували, як тільки зупинилися зранку й почали щось обговорювати.

Таємниця прояснилася лише тоді, коли ми проходили повз Інцидентамбу, і я випадково озирнувся, щоби глянути на місце бою з точки зору противника. І от вона, проста відповідь: на гладенькому жовтому схилі вельду, трохи південніше від броду, чітко виднівся червонувато-коричневий слід — такий яскравий, як Східний Воїн на рідних пагорбах Сассексу, — що буквально волав: "Гей! Гей! Сюди — британська оборона!" Я гірко усміхнувся: от я, такий розумник, сиджу собі, мов плакат, у цій показній траншеї, ще й сподіваюся когось здивувати!

Крім того, що нас охопили з флангів і обійшли з тилу, ми знову опинилися в гіршому становищі порівняно з прихованим противником, який стріляв з близької відстані, бо нам доводилося підніматися у фіксованому місці, щоб відкрити вогонь.

У підсумку я сформулював такі уроки:

1. Для невеликого ізольованого посту проти активного ворога не існує поняття флангів чи тилу. Інакше кажучи — у тебе фронт з усіх боків.
2. Стережися атаки з тилу. Коли плануєш і облаштовуєш оборону, переконайся, що коли ти стріляєш у ворога спереду, його дружок не зможе підкрастися позаду й вистрілити тобі в спину.
3. Стережися поздовжного вогню з флангів. Один фланг — це вже неприємно, а з обох — справжній жах.

Навіть якщо ти розташувався так, що тебе не можуть обстрілювати з флангів із гвинтівок, ти все одно можеш опинитися під поздовжним артилерійським вогнем з дальньої дистанції з гармат чи помпомів. Більшість прямих траншей теоретично можна обстрілювати з якогось кута — якщо ворог зможе туди дістатися. Можна уникнути цього, якщо розташувати траншею так, щоб у її напрямку не було де засісти ворогу, або зробити її звивистою, з вигинами, або розбити її на секції для кожних двох-трьох бійців.

1. Не рий траншею біля підвищення, з якого нічого не видно і яке ти не можеш утримати.
2. Не тули всіх своїх людей до купи в одній вузькій траншеї, наче овець у хліві. Дай їм повітря.
3. Як і раніше — укриття від візуального контакту часто важливіше, ніж укриття від куль.

Якщо потрібно вести вогонь з відкритої траншеї, краще мати накриття для голови з бійницями. Воно має бути куленепробивним і не надто помітним, щоб не приваблювати вогонь, інакше буде тільки гірше, ніж без нього.

1. Застати ворога зненацька — велика перевага.
2. Якщо хочеш досягти цієї переваги — замаскуй свою позицію. Для просування по службі, може, й варто себе рекламувати, але для оборони — в жодному разі.
3. Щоб перевірити, наскільки добре замаскована твоя позиція, поглянь на неї з точки зору ворога.

П’ятий сон

"Нещастя – це полова і дрібниця, порівняно з тим, що уже спіткало"
— Драйден

"Джек Фрост виглянув тихої ясної ночі й сказав:
"Тепер я буду непомітним,
Тож над долиною й пагорбом
Я мовчки прокладу свій шлях."
— Гулд

І знову я взявся за ту саму справу, з новим розумом і новими надіями. Від попередніх спроб у мене залишилося лише дев’ятнадцять уроків.

Відрядивши два патрулі та варту на Вошаут-Гілл (як і в попередніх спробах), я витратив хвилин двадцять — поки розподіляли запаси тощо — щоб обійти місцевість і обрати позицію для оборони з урахуванням здобутих дев’ятнадцяти уроків.

Я дійшов висновку, що немає сенсу розташовуватись поблизу вершини пагорба, якщо це не сама вершина. Я вирішив зайняти позицію саме на вершині Вошаут-Гілл, де нас не могли б побачити з жодної точки в межах досяжності гвинтівки і де, як я вірив, у нас буде "панування над місцевістю". Що саме означає "панування", я не був до кінця певен, але знав, що це важливо — так пише книжка. До того ж на всіх навчаннях і в усіх тактичних схемах, які я бачив, оборона завжди займала позицію на гребені чи вершині пагорба.

Моє завдання було очевидним: Вошаут-Гілл здавалася єдиним місцем, яке не суперечило жодному з моїх дев’ятнадцяти правил, і я рушив туди. Стоячи біля однієї з хатин, я отримав чудовий огляд броду і південного підходу до нього, а також річки — на схід і захід. Спершу я подумав знести ці кілька халуп, зроблених з соломи та рогожі, які разом із порожніми каністрами з-під гасу, купами кісток і сміття утворювали кафрський крааль, але потім вирішив бути хитрим. Цей нібито невинний крааль мав стати гарною маскувальною конструкцією для мого укріплення. Я розробив детальний план дій, і ми незабаром перенесли всі запаси на вершину пагорба і взялися до роботи.

[167] Після повернення патрулів із полоненими, голландцям і "хлопцям" було наказано копати укриття для себе та своїх жінок. Місцевих кафрів ми одразу ж мобілізували для допомоги.

Мій план був такий: навколо хатин на вершині пагорба ми викопали десять коротких стрілецьких траншей, глибоких і вигнутих у плані, кожна на п’ять осіб. У цих траншей був дуже низький парапет — радше як підставка для гвинтівки — частину ґрунту ми насипали позаду, до висоти близько фута, а решту використали, як опишу далі. У більшості траншей парапет мав заглиблення для стрільби з рівня землі — з обох боків він був достатньо високим, щоб прикривати голову. На фоні довкілля голови стрільців майже не було видно, тому не було потреби у справжніх бійницях, які вимагали б нових мішків із піском — вони були б помітні й незручні для маскування. Під час стрільби голови стрільців ледь піднімались над землею.

Коли ці траншеї були майже готові, ми взялися за траншеї сполучення — вузькі й глибокі, які з’єднували окремі вогневі позиції між собою, а також із чотирма хатинами. Останні я облаштовував так, щоб бійці могли стріляти стоячи, залишаючись невидимими. Усередині цих хатин із частини викопаної землі (її було вдосталь) ми мали насипати вали з мішків із піском, шматків термітника, каміння тощо до висоти приблизно 4,5 фута й товщиною у 2,5 фута нагорі. Потім у стінах мали вирізати невидимі бійниці над цими внутрішніми парапетами. У кожній хатині було місце для трьох стрільців. У трьох хатинах я планував розмістити своїх найвлучніших бійців як снайперів — їхня позиція була вигідніша за траншейну. Четверта хатина слугувала мені оглядовим пунктом. Усі намети та запаси склали всередині однієї з хатин — подалі від чужих очей.

Того вечора, попри важку роботу, яка викликала чимало бурчання з боку моїх солдатів, ми повністю завершили вогневі траншеї, але інші укріплення ще не були готові — вони досягли лише половини потрібної глибини. Земляні стіни всередині хатин також залишались недобудованими. Кафри й голландці викопали для себе глибокі ями в трьох хатинах — як і раніше.

Патрони й харчі ми розподілили по траншеях перед тим, як лягати спати. Я також наказав наповнити всі фляги й будь-який посуд, що міг утримувати воду — порожні консервні банки, посудини кафрів, казанки — і розподілити їх на випадок довгого і затяжного бою. Віддавши наказ щодо суворої таємності (аби, якщо бури зʼявляться зранку, ми не видали їм свою позицію), я ліг спати з відчуттям впевненості. Принаймні позицію ми мали дуже вигідну, і хоча сполучні траншеї ще не були ідеальними, ми могли б швидко їх доробити, якби вранці мали трохи часу для себе.

Наступного ранку розвиднілось — жодного ворога на обрії. Прекрасно! Іще до сходу сонця ми взялися за доробку всього незавершеного. До цього моменту бійці вже цілком перейнялись духом справи й палко бажали застати брата-бура зненацька.

Поки тривало копання, у казанках варився сніданок — всередині чотирьох травʼяних ширм, частину яких ми знайшли на місці. Так над краалем здіймався лише цілком природний дим, і нічого більше.

Я обрав кількох найкмітливіших сержантів і наказав їм спуститися з пагорба різними маршрутами до берега річки, щоб перевірити, чи видно голови стрільців у вогневих траншеях на фоні неба. Якщо так — потрібно було негайно змінити розташування куп землі, бляшанок, кісток, ширм тощо, щоб надати тло солдатським головам.

Щоб оцінити маскування в цілому, я разом зі своїм ординарцем вирушив на пів милі на північ від річки. Оскільки ми йшли далеченько, то зняли шоломи й загорнулися в дві розкішні ковдри в смуги кольору апельсина й фуксії, позичені в наших кафрських гостей жіночої статі — про всяк випадок, якщо якийсь бур тинявся поблизу й зацікавився б двома "хакі", що гуляють по велду. Було вкрай незручно йти, ховаючи гвинтівки під ковдрами, та ще й доводилося що дві хвилини озиратись, чи не подав вартовий на таборі сигнал про появу ворога. Сигнал - жердина, піднята на найвищій хатині.

Результат нашого обходу був чудовим. Ми побачили кафрський крааль на пагорбі — і на вигляд він був "як звичайнісінький". Навколо — характерні купи сміття, все видавалося цілком природно, без жодних видимих голів чи траншей.

Лише одна річ псувала картину — кілька необачних солдатів почали, поки ми спостерігали, розстеляти свої коричневі армійські ковдри сушитися просто на дахах хатин і на відкритому велді. Навіть для найбезнадійнішого новобранця ці коричневі плями, що нагадували пластир, мали б видатись чимось підозрілим.

Щоб виправити це, поки не пізно, я поспішив назад.

Після сніданку, десь за три години після світанку, вартовий в одній із хатин доповів про ворога на півночі. Ми не могли нічого вдіяти, окрім як чекати й сподіватися; усе було готове, кожен боєць знав, що робити. Ніхто не мав піднімати голову чи відкривати вогонь, поки я не подам сигнал із командного пункту — тоді всі одночасно мали вискочити й випустити по магазину в будь-якого ворога в радіусі досяжності. Якби нас почали обстрілювати, чоловіки в хатинах могли б негайно спуститися у глибокі траншеї й бути в безпеці.

Стоячи у своєму "командному пункті", з бійниць якого я міг бачити брід, я обмірковував можливі сценарії. Якщо дуже пощастить, бурські розвідники пройдуть обабіч нас, і тоді ми зможемо сховатись до появи головних сил. Щоб оцінити, як далеко я дозволю їм зайти, перш ніж відкривати вогонь, і визначити точку, де буде найкраще подати команду, я спустився у вогневі траншеї, що виходили на брід і дорогу з півдня — подивитись, що видно з рівня стрільця.

І на мене найшла жахлива істина: з цих траншей не було видно ані броду, ані дороги на ближньому березі річки, поки вона не йшла далеко на південь від пагорба Вашаут! Опуклий нахил пагорба закривав увесь огляд — це була мертва зона. Саме те місце, де я мав би найліпшу змогу атакувати ворога — де він мусив пройти — взагалі не потрапляло під мій вогонь!

У кращому разі лише північні бійниці мого командного пункту і ще однієї хатини могли вести вогонь по броду. Як же я проклинав свою дурість! Але вже було пізно: якби я почав копати нові траншеї нижче по схилу, ми б одразу себе видали. Я вирішив зробити все можливе з того, що маємо, і якщо нас не помітять розвідники, то відкрити вогонь по головних силах, щойно вони скупчаться на протилежному березі, очікуючи, поки ті попереду перейдуть брід. Там ми могли б їх дістати, хоч і з набагато більшої відстані, ніж я сподівався.

Насправді, це було ще й вдачею, що я встиг виявити цей критичний прорахунок — інакше ми могли б дозволити ворогу перетнути брід у повному складі, й помітили б "мертву зону" лише тоді, коли було б уже надто пізно. Я також подумав (хоч це й слабка втіха), що помилився я не один — скільки разів я бачив, як "бляшані голови" (тобто старші офіцери) верхи визначали точку для траншеї, де гвинтівки ледь здіймалися над землею. Але їхні траншеї ніколи не проходили випробування на практиці. Моя ж помилка не мине безкарно.

Тим часом бурські розвідники просувались далі майже так само, як і в попередніх випадках, лише після проходження ферми Інсидантамба вони вже не зупинялись підозріло, а розсипались невеликими групами. Вони перетнули річку в кількох місцях і ретельно обшукали зарослі береги, але, не знайшовши там "хакі", очевидно, вирішили, що й на відкритому велді далі їх нема. Тож просувались навмання, без обережності. Кілька груп злились в одну, і вони йшли далі, розмовляючи й сміючись — приблизно тридцятеро. Чи перевірять вони крааль? Чи пройдуть повз? Моє серце билося шалено.

На жаль, наш пагорб неминуче мав привернути їхню увагу, бо з нього відкривався чудовий огляд на південь — і саме звідси було зручно подавати сигнали основним силам на півночі. Крааль також був зручним місцем, щоб зупинитися на хвилинку, зняти сідла, поки основні сили підходили до броду, а значить — це могла бути й зупинка розпалити вогнище, зварити каву.

Вони під'їхали, сміючись, розмовляючи й курячи — абсолютно нічого не підозрюючи. Ми не видали ані звуку. Наші голландці й кафри також не видали ані звуку — в їхніх ямах поруч сиділи озброєні солдати.

Нарешті ворог зупинився приблизно за 250 ярдів на північний схід, на пологому схилі пагорба, де всі вони добре проглядалися. Дехто зліз із коней, інші рушили прямо на нас.

Це було не благородно — але це була війна.

Я свиснув.

Приблизно десять із них встигли втекти верхи, а також кілька коней без вершників; п’ятеро чи шестеро підняли руки і здалися. На схилі лишилася купа коней і мертві чи стогнучі поранені. Інші групи розвідників на сході й заході негайно відступили до річки, де зістрибнули з коней у прикриття і почали нас обстрілювати. Утім, ми таки чогось досягли.

Щойно ми розібралися з безпосереднім ворогом, відкрили вогонь по основних силах за 1500 ярдів. Вони одразу зупинились і розсипались. Ми завдали їм суттєвих втрат і внесли помітну плутанину, що було приємно спостерігати. Командир основних сил, вочевидь, вирішив, що русло річки чисте, й зробив дуже сміливий хід: він погнав усі вози тощо прямо вперед — близько 400 ярдів — до броду, де вони опинилися в безпеці від нашого вогню. Втрати на цій короткій дистанції в них, очевидно, були немалі — вони мусили покинути два вози по дорозі до річки.

Це все відбувалося під прикриттям інтенсивного вогню великої кількості стрільців, що стрімко висунулись до річки, спішилися і відкрили по нас стрільбу, а також двох гармат і "пом-пома", які швидко перекинули трохи назад, а потім розосередили на схід і захід. Це був найрозумніший хід, який він міг зробити. Якби він ще й знав, що ми не можемо стріляти на південь від броду, міг би просто піти на нас штурмом.

Поки що ми мали перевагу. Але далі настало затишшя. Нас обстрілювали з північного берега річки, з териконів та мурашників навколо, а ще періодично накривали снарядами з двох гармат. Влучали дуже добре — хатини скоро перетворилися на друзки, хоча й встигли послужити. Деякі новенькі білі мішки з піском із хатин лишилися на видноті ворога — і дуже добре показали себе як мішені: видно було, як часто по них влучали. Вони точно відволікли багато вогню від реальних траншей.

Поки бури не з'ясували, що можуть просуватись на південь від броду, не потрапляючи під наш вогонь, вони були заблоковані. Чи здогадаються вони? Вони вже об’їхали нас із усіх боків поза зоною досяжності, тож мали би вже все зрозуміти.

Після настання темряви, коли в нас було одного вбитого і двоє поранених, стрілянина стихла до розріджених залпів, і зрідка розривів снарядів. Я спробував виставити стрільців, що стріляли стоячи в "мертву зону" на півдні, та близько опівночі змушений був відкликати їх у траншеї після нових втрат — ворог, схоже, прокинувся й накрив нас шаленим вогнем понад годину. У цей час гармати почали якісь дивні маневри: спершу нас щільно обстрілювали з півночі, потім раптом заговорила гармата з південного заходу, і нас обстрілювали вже з обох боків. Згодом північна гармата замовкла, і ще двадцять хвилин нас крило тільки з південного заходу. Потім усе стихло.

На світанку — жодної живої душі. Лише мертві, поранені, кинуті вози. Я боявся, що це пастка, але зрештою дійшов висновку — бури відійшли. Потім виявилося, що й русло річки пусте. Але бурів не було лише тому, що вони всі перейшли брід — вони виявили мертву зону і, під прикриттям своїх гармат, які тримали нас у траншеях, усі переправились і рушили на південь.

Так, нас не взяли в полон, ми мали мінімальні втрати і сильно пошматували ворога — але вони перейшли брід.

Це означало, що для них було критично важливо пройти далі — інакше вони б просто нас атакували, адже їх було близько 500 проти наших 50.

Я не впорався зі своїм завданням.

Наступні кілька годин ми ховали мертвих, надавали допомогу пораненим і відпочивали, і я мав час обміркувати свою поразку та її причини. Висновки, які я виніс із бою:

1. Остерігайся опуклих пагорбів і мертвої зони. Особливо дбай про те, щоб мати хоча б одну позицію, з якої ворог гарантовано потрапить під твій вогонь. Вибирай точку для вогневих траншей, стоячи на рівні того, хто з них стрілятиме.
2. Пагорб, навіть якщо "домінує", не обов’язково є найкращим місцем для оборони.
3. Помітна фіктивна позиція може змусити ворога витратити багато набоїв і відволікти вогонь від реального укріплення.

Окрім цих уроків, мене не полишала ще одна думка — що скаже мій полковник, коли дізнається про мій провал.

Лежачи на спині й дивлячись у небо, я намагався хоч трохи подрімати, перш ніж ми візьмемось за укріплення — бо ж може бути ще один напад. Але не виходило — сон тікав.

Чисте блакитне небо раптом затяглося хмарами, які поступово набули форми насупленого обличчя мого полковника.

— Що? Ви хочете сказати, містере Фортот, бури перейшли?..

Та, на щастя, перш ніж він встиг сказати щось іще, його обличчя почало повільно розчинятися, наче в усміхненого Чеширського Кота з "Аліси в Дивокраї", лишивши по собі лише страшний похмурий погляд, який теж незабаром розтанув.

І вся сцена змінилася. Мені наснився інший сон.

Шостий сон

"Буває втішна користь і від лиха".

Мені знову судилося взятися за завдання — захистити Duffers Drift. Цього разу я мав за плечима вже двадцять два уроки, які допомагали мені втриматися на плаву. І, на щастя, у забутті мого сну мене оминула та монотонність, яка, можливо, вже почала навідувати вас, мій прихильний читачу.

Після того як я відправив патрулі й виставив варту на пагорбі Вошаут, як уже описувалося раніше, і поки тривали збори провізії, я занурився в глибокі роздуми над тим, яку саме позицію зайняти, і вирушив на вершину пагорба Вошаут, щоб оглянути місцевість. На горі я натрапив на кафрський крааль (групу хатин), що, як мені здалося, могло б дуже допомогти з маскуванням, якщо я вирішу утримувати цей пагорб. І я вже майже на це зважився — але після кількох хвилин оцінки рельєфу (з допомогою кількох бійців, що рухалися внизу, і з поглядом трохи вище рівня землі), я зрозумів: через опуклу форму пагорба, щоб бачити й обстрілювати брід і підходи з півдня, я мушу спуститися нижче — а отже, відмовитись від прихистку хатин і зайняти відкритий схил. Це, звісно, цілком можливо, особливо якщо водночас тримати позицію й на самому верху, біля хатин зі східного та південно-східного боків. Але, оскільки на відкритому схилі неможливо по-справжньому сховатись, довелось би відмовитися від ідеї засідки, а саме цього я прагнув.

Отже, мені потрібно знайти інше місце, яке забезпечить добре й надійне маскування, а також дозволить тримати брід і його підходи під щільним вогнем. Але де знайти таке місце?

Поки я заглиблено розмірковував над цим складним завданням, у мою свідомість обережно прослизнула думка, яку я одразу ж вигнав як абсурдну й неможливу. Ця думка була: "утримувати саме русло річки й береги по обидва боки броду!" Зовсім відмовитися від "висоти", замість звичної гонитви за панівними точками (що для студента тактики так само природно, як для білки — стрибати на дерево), вибрати найнижче місце, хай навіть воно в заростях і далеко не "зручне".

Ні! Це ж повний переворот у поглядах! Ідучи наперекір усім канонам, про які я будь-коли читав чи чув. Очевидно, це якийсь злам змученого, виснаженого мозку. Я відкинув цю ідею рішуче. Але чим більше я доводив собі, що це дурниця, тим більше вона впивалася в мої думки. Чим більше я казав "це неможливо", тим більше привабливих переваг виникало на її користь — поки кожне моє сумлінне заперечення не обплутала сітка з удавано переконливих доводів.

Я чинив опір, я боровся — але врешті піддався спокусі, що так майстерно прикинулася "логікою".

Я вирішив утримувати русло річки.

Переваги, які я сподівався отримати:

• Ідеальне маскування й захист від спостереження.
• Готові траншеї та укриття як від стрілецького, так і від артилерійського вогню.
• Зручне прикрите сполучення між позиціями.
• Ворог буде на відкритому полі, крім вузької смуги вздовж річки — а там ми вже будемо першими.
• Безперебійне водопостачання поруч.

Щоправда, поблизу броду лежало кілька мертвих тварин, і повітря в долині було просякнуте неприємним запахом, але ці туші можна швидко закопати під крутими берегами, а загалом — не можна ж очікувати всіх зручностей.

Оскільки наш сектор обстрілу на півночі обмежувався лише дальністю стрільби, а на півдні — пагорбом Вошаут, який противник цілком міг зайняти, я вирішив удержувати і вершину цього пагорба, і саме русло річки. Втім, виділити на це я міг лише двох сержантів і вісьмох солдатів, які повинні були прикривати південний бік пагорба (північний був під нашим вогнем із берегів річки).

Після того як я визначив цей підрозділ, віддав накази — взялися до роботи. Через кілька годин патрулі повернулися з полоненими, яких обробили за стандартною процедурою.

Щодо позиції на пагорбі Вошаут — траншеї мали бути замасковані, як і в попередньому сні. Але я особливо наголосив, що ніхто з посту не повинен потрапляти під обстріл із нашої основної позиції в долині. Я не хотів, щоб головний підрозділ стримував вогонь через страх випадково влучити в своїх, особливо вночі. Ми мали бути впевнені, що не можемо зачепити пост на пагорбі, і тому спокійно поливати свинцем усе навколо. Цей загін отримав подвійну норму фляг, а також усі ємності, які вдалося знайти в краалі — усе заповнене водою, на випадок затяжного бою.

Основна ідея захисту — утримувати обидва береги річки, поліпшивши круті схили та природні балки, перетворивши їх на стрілецькі ямки на 1–4 бійців. Їх можна було зробити з мінімумом зусиль, а укриття вони давали просто чудове. Оскільки велика частина роботи вже була зроблена природою, ми змогли викопати більше ям, ніж насправді потрібно — з запасом.

Між цими позиціями ми проклали стежки, щоб пересуватися з однієї до іншої. Це дало не лише гнучкість у стрільбі, а й могло ввести ворога в оману — наші постійні переміщення могли створити ілюзію значно більшої чисельності.

Ямки для стрільби на північ і південь майже всі були розташовані так, щоби бійці могли стріляти просто з рівня землі, і водночас лишатися в кущах — лише мінімально розчищених, щоб не видавати позиції.

З обох боків річки, біля броду, були насипи ґрунту, викинуті при будівництві з’їзду. Вони здіймалися на 1,5–2 метри, мали нерівні контури, і на них теж вдалося зробити кілька позицій — з бонусом по висоті.

На деяких позиціях я поставив амбразури з мішків із піском, але в більшості це не було потрібно — кущі давали достатнє маскування. Щоправда, мені довелося особисто перевіряти всі амбразури — помилок було море. Десь мішки мали занадто чистий вигляд і блищали, немов мішень. Десь отвори були виставлені смішно, десь не захищали від куль, а десь — дозволяли стріляти тільки в землю під ногами або в небо. Я подумав: амбразура без нагляду — це пастка.

У результаті маскування вийшло відмінне. З ям на рівні ґрунту ми бачили відкриту місцевість дуже чітко, дивлячись з-під кущів або крізь гілля, яке було буквально перед очима. З боку ж відкритого степу нас було зовсім не видно, навіть із 300 метрів — а були б у нас ще й вуса, як у "братів", то й узагалі зникли б, як хамелеони. Я дійшов висновку, що вуса — це не мода, а геніальний задум природи для бойового маскування.

Кілька маленьких долин і тріщин дозволили організувати фланговий вогонь, а круті схили в багатьох місцях не потребували взагалі ніяких робіт, щоб стати ідеальним укриттям навіть від артилерії. В інших місцях довелося лише трохи підчистити берег або вирізати полиці, на яких можна стояти.

В одній із таких глибших балок ми поставили два намети для жінок і дітей — вони були нижче рівня землі, і їх не було видно здалеку. Також вирили невеликі печери на випадок обстрілу.

Позиція розтягувалась на 150 ярдів (прибл. 140 м) по обидва боки броду. На флангах, де очікувався найбільший ризик прориву, ми також викопали траншеї вздовж берегів і через саме русло — і, звісно, теж замаскували їх якнайкраще.

Фланги були найбільш вразливі, бо звідти могли йти атаки, а не просто з відкритого степу. Я довго не міг вирішити — чи розчищати зони для стрільби вздовж берегів. З одного боку, не хотілося викривати себе: голі береги видаються дуже підозрілими. Зрештою я вирішив прочистити кущі на якомога більшу дальність з кожного флангу, лише нижче рівня землі, а також трохи на рівні землі, лишивши щільну кромку рослинності по краю, щоб замаскувати це очищення для стороннього ока.

О, як же я подякував тому, хто залишив нам інструменти для рубки!

Поки все це виконувалось, я відміряв дистанції до півночі й півдня — і позначив їх порожніми бляшанками на мурашниках та подібних орієнтирах.

На сутінках, коли майже всі стрілецькі ямки вже були готові, частина чагарників розчищена, намети й спорядження сховані, боєприпаси й провізія роздані, а накази на випадок атаки — видані, ми завершували підготовку. Оскільки я не міг бути всюди одночасно, довелося покластися на те, що бійці в зовнішніх позиціях чітко зрозуміли мої наміри й діятимуть самостійно.

Щоб не зіпсувати шанс на залп із близької відстані через якогось надто гарячого або нервового стрільця, який відкриє вогонь надто рано, я дав чіткий наказ: не відкривати вогонь до останнього, і жодного пострілу, поки стрільба не почалася десь в іншому місці (звучить трохи парадоксально, так), або поки не пролунає мій свисток. Виняток — якщо ворог уже зовсім поруч і мовчати вже немає сенсу.

Коли стрільба почнеться, — стріляти у все, що в межах дальності, орієнтуючись за нашими відмітками дистанції.

І от, з певним відчуттям задоволення, ми всі залягли по ямках на ніч, кожна вісімка — зі своїм черговим.

Наступного ранку ми мали близько трьох годин до появи ворога, про що мав сигналізувати пост на пагорбі Вошаут (умовний знак — підняття жердини з однієї з хатин). Ми використали цей час на вдосконалення оборони.

Ми встигли розчистити чагарники в руслі річки та на берегах приблизно на 200 ярдів далі за нашу лінію окопів з обох боків, і навіть створили перешкоду — у найвіддаленішій точці вирубки зробили щось на кшталт зарубки з дроту, знайденого в сусідньому паркані.

Я також відвідав пост на пагорбі Вошаут — усе було гаразд. Показав бійцям точні межі нашої позиції вздовж річки й пояснив, як ми плануємо діяти.

Після трьох годин роботи надійшов сигнал: "є рух". Невдовзі ми побачили з нашої позиції хмару пилу на півночі. Як і в попередньому сні, наближався командо. Ми лишалися в укритті, не показуючись.

Їхні розвідники йшли групками по 2–3 особи, розтягнувшись на милю в ширину, при цьому центр рухався прямо до броду. Коли ці групки наблизилися, природне прагнення обрати найзручніше місце для переходу змусило кілька з них зміститися до центру — і вони злилися в одну більшу групу.

Це була найбільша група, яку ми могли реально накрити несподіваним вогнем, і ми вирішили вичекати саме її.

Коли вони підійшли на 300 ярдів, ці "браття" зупинилися — помітно насторожено. Один надто нетерплячий стрілець із східного флангу не витримав і відкрив вогонь. Повітря роздер гуркіт залпу — ми вистріляли магазини, убивши п’ятьох із цього розвідувального загону і ще двох із сусідніх груп. Коли вони відступали верхи, ми дострілювали, поклавши ще двох, а також відкрили вогонь по колоні, яка йшла приблизно за милю — ідеальна мішень, поки не розосередилася.

За кілька хвилин по нас почали гатити три гармати. Але результат мінімальний — лише один поранений. Вогонь вівся повільно, аж до сутінків. Насправді обстрілювали всю долину річки, нашу позицію — лише випадково, бо снаряди рвалися уздовж півмилі. Було очевидно, що бурам бракувало уявлення про наші масштаби та дислокацію, тож частину снарядів вони просто змарнували.

Ми бачили рух кавалерії на схід і захід, поза межами нашого вогню — здогадалися, що то групи, які намагатимуться обійти нас і вийти до річки подалі, щоби вночі наблизитися впритул.

Уночі ми перестрілювалися вздовж русла, але жодна сторона не проявляла особливої активності — хоча, звісно, ми були напоготові весь час.

Аж близько першої ночі настала черга пагорба Вошаут вступити в гру…

Як я і сподівався, противник не помітив, що ми займаємо крааль, і велика група бурів, що повзла вгору по південному схилу Waschout Hill, щоб зайняти позиції для обстрілу нас у долині, влізла прямісінько в засідку — їх зустрів залп із близької відстані від нашого загону.

Оскільки ніч була не зовсім темною, після першого залпу почалась паніка, і наші, як я дізнався згодом, змогли навіть підвестися й стріляти стоячи, поки налякані бури тікали вниз по схилу. Та паніка тривала недовго: після хвилини нашої стрільби гвинтівки Маузера почали відповідати, і ми помітили спалахи вогню вже на нашому боці пагорба. Це точно не могли бути наші, тож стало ясно — ворог намагається оточити пост.

Ми знали дистанції до схилів і, хоч цілитись у темряві доводилося навмання, стріляли залпами у відповідь по кожному спалаху — і доволі швидко зупинили маневр.

Ніч минула без серйозних інцидентів.

У темряві ми ще й влаштували пастку — виставили нові білі мішки з-під піску (знайшли на складі) на видноті, але подалі від справжніх позицій. Дехто додав шоломи або куртки, які нібито виглядали з окопів. Цей трюк ми відклали до моменту, коли позицію вже було виявлено, щоб не видати себе раніше. А після бою — шкоди вже не було.

Наступного ранку було приємно спостерігати, з якою точністю "браття" стріляли по цих манекенах, про що свідчили хмарки пилу від куль.

Протягом дня вся північна та південна частина вельду спорожніла, ворог лишався поза зоною досяжності, але постійно вів снайперський вогонь вздовж берегів. Гармати бурів перемістили — одну на Incidentamba, інші на схід і захід — щоб вести фланговий вогонь по нашому рубежу. Проте завдяки хорошому укриттю ми відбулися двома загиблими та трьома пораненими.

Цього разу вони не обстрілювали таку довгу ділянку річки. Я очікував нічного штурму берегом і посилив фланги, навіть ризикнувши оголити північну сторону. І не дарма.

Під прикриттям темряви ворог наблизився на 600 ярдів із боку вельду на півночі, а також обійшов пагорб Вошаут на півдні, відкривши шалений вогонь — очевидно, щоб відволікти нашу увагу, поки гармати обстрілювали нас майже годину.

Щойно артобстріл припинився, вони спробували прорватися по руслу річки з обох боків. Але завдяки засікам, окопам і доволі світлій ночі атака провалилася. Хоча деяким бурам таки вдалося прорватися, вони були заколені багнетами.

На щастя, ворог не знав нашої чисельності, інакше продовжив би наступ і, ймовірно, переміг би. А так втратив 20–30 убитими та пораненими.

Наступного ранку ситуація була серйозною — з моїх 40 людей багато вибуло з ладу, не рахуючи пагорб Вошаут, втрати якого мені не були відомі.

Я дуже боявся, що ще одна ніч — і нам кінець. Але побачив, що загін на пагорбі все ще тримається: на флагштоку майорів червоний клапоть. Можливо, звичайна хустка, але не біла — а це вже не капітуляція.

День минав під періодичний артобстріл і снайперський вогонь. Усі ми відчували, що ворог вже, мабуть, здогадався про нашу слабкість і зберігає сили для ще одного нічного удару, сподіваючись, що ми виснажені.

Ми намагалися дрімати по черзі, а я підтримував бойовий дух, запевняючи: підкріплення вже близько.

Але насправді ми спостерігали, як ранок повільно переходить у день, а день — у безвихідь.

Гармати мовчали вже дві години, і ця тиша ставала моторошною, коли раптом удар гармат десь у далині підірвав усіх емоційно. Ми врятовані!

Ми не знали, чиї це гармати — британські чи ворожі, але було ясно — десь поруч інша сила. Усі обличчя засяяли, і втома ніби випарувалась.

Щоб наша позиція не залишилася непоміченою, я зібрав кількох людей і почав випускати характерні британські залпи у чагарник:
"На приціл — вогонь!" — щоб уже точно не сплутали з бурами.

Невдовзі почули стрілянину вдалині, а на північному сході з’явилася хмара пилу.

Нас зняли з позиції. Нас врятували.

Наші загальні втрати становили 11 загиблих і 15 поранених; але ми утримали переправу, а отже — дали змогу здобути перемогу.

Я не стану тут зупинятись на добре відомих і далекосяжних наслідках утримання Переправи Даффера, на тому, як ми таким чином зірвали перекидання ворожих гармат, боєприпасів і підкріплень до одного з найсильніше притиснутих бурських угруповань у критичний момент — і як завдяки цьому наша сторона здобула перемогу. Нині, звісно, всім відомо, що саме це стало переломним моментом у війні — хоча ми, скромні виконавці, й гадки не мали, яка вирішальна роль покладалася на наші дії.

Того вечора з'єднання, що прибуло на підмогу, зупинилося біля переправи. Після поховання загиблих ми деякий час оглядали засідки бурських снайперів, а наші хлопці збирали уламки снарядів і гільзи як пам’ятки — тільки щоб одразу їх викинути. Ми знайшли близько двадцяти п’яти вбитих і частково похованих бурів, яким надали належний поховальний обряд.

Цієї ночі я нікуди не вирушав, а просто ліг (у своїх власних штанях і улюбленому плямистому жилеті). Дим від "преміальної сигари", подарованої мені полковником, підіймався в повітря, утворюючи спіралі, які поступово перетворювалися на рожеві хмари слави. Удалині лунав духовий оркестр і грав знайому мелодію: "Ось іде Герой-Переможець".

Я відчув дотик до плеча і почув лагідний голос:

— Підведіться, сер Бексайд Форпост.

Та за мить моя мрія про тріумф розвіялася — лагідний голос обернувся на знайоме каркання мого денщика:

— Пора пакувати речі на фургон, сер. Кава вже готова, сер.

Я й далі був у смердючому, старому Дрімдор

 "The Defence of Duffer’s Drift" by Major General Sir Ernest Dunlop Swinton (переклад)