Михайло Кравчук, перший патрульний поліцейський, який прижиттєво отримав звання "Герой України" за участь у бойових діях: "Найбільше під час тридцятиденної ротації в Торецьк мені хотілося хотдога із заправки"

Автор: Віолетта Кіртока

36 діб провів 26-річний боєць бригади "Хижак" на позиціях у Торецьку. За тиждень до виїзду з міста дістав важкі поранення обох ніг, але продовжив керувати своєю групою і пильнувати за полоненими.

Михайло служить у патрульній поліції з 27 серпня 2019 року. Вирішив піти саме у цю службу після отримання юридичної освіти. Ніхто із знайомих чи рідних Михайла не має відношення до поліції. На початок 2022 року він був звичайним поліцейським, носив звання сержант. "Виконував звичайну роботу, як і всі патрульні", - говорить Михайло. Коли я його питаю про кумедні та незвичні виклики, найперше, що згадує чоловік, це випадок, який потребував швидкої реакції та мужності: "У липні 2022 року в Рівному сталося вбивство з розбоєм. Ми затримали злочинця на межі Рівненської і Львівської областей. Це був один з найскладніших випадків у моїй службі. Але багато про це поки що не можу розповідати. А найкумедніший виклик... Таких багато. Нас часто викликала жіночка похилого віку, скаржилася, що сусіди її травлять радіацією"…

Ми зустрілися з Михайлом у його рідному Рівному за декілька днів після того, як він отримав Зірку Героя України. Цей новий статус для нього поки не звичний, але приємний. Михайло зізнається, що ще жодного разу не заколював нагороду на кітелі. Можливо, зробить це на День Незалежності.

"З ПЕРШОГО РАЗУ МИ НА ПОЗИЦІЇ НЕ ЗАЙШЛИ - ПО НАШІЙ МАШИНІ БУЛО ТРИ ПРИЛЬОТИ"

- Коли і як ви дізналися, що отримаєте Героя України?

- Буквально за день до нагородження, коли вже приїхав у Київ. У Департаменті патрульної поліції я отримав форму, мене повезли до ательє, бо одну штанину треба було перешити під апарат. Я вже відпочивав, лежав на ліжку, коли мене набрав Олексій Георгійович Білошицький: "Бажаю здоров’я! Готуйтеся, Михайло, вас будуть нагороджувати. Знаєте, чим саме?" Кажу: "Ні, я не в курсі". – Президент вручить вам Героя України". Чесно, спочатку я не повірив, що таке станеться. Вже на репетиції зрозумів: так і буде. Емоції були якісь незрозумілі. Я не міг повірити, що це зі мною сталося, чесно кажучи. Та й все відбулося, наче за секунду.

Мені ще й сюрприз зробили – на нагородження приїхала моя дівчина. Я в четвер поїхав до Києва, а її привезли у п’ятницю зранку. Ми разом виходили по нагороду до президента.

Вона теж була в шоці від всього, чесно кажучи. Дуже пишається мною, хоча їй було важко, коли я був на фронті. Я ж весь той місяць, що був у Торецьку, не виходив на зв’язок. Лише побратими час від часу казали моїм рідним, що я живий. Емоційно дівчині було важко, вона тепер каже: "Я тебе більше нікуди не пущу! Досить".

- Розумієте, за що вас нагородили?

- Певною мірою розумію. За 36 діб в Торецьку та те, що я там робив.

- Разом з вами Героя України отримали ще двоє хлопців з бригади "Лють" Національної поліції…

- Так. Наскільки я знаю, один з них – сапер. У нього дуже багато виходів по мінуванню і розмінуванню. На тому ж нагородженні посмертно отримав звання Героя України Данило Сафонов – поліцейський з Маріуполя. Нагороду отримувала його мама.

- Коли ви пішли у бойовий підрозділ патрульної поліції "Хижак"?

- Я намагався потрапити туди, ще коли його тільки почали формувати… Але я якраз був відряджений до білоруського кордону, тому мені сказали чекати. У 2024 році мене викликав командир і сказав, що створюється бригада. Я одразу висловив бажання служити в її лавах. Пройшов базову загальновійськову підготовку, під час якої нам детальніше пояснили, яка у нас буде робота, які задачі, дали посадові інструкції.

- Ця підготовка відрізнялася від того, що вміє патрульний поліцейський?

- Патрульний поліцейський – це патрулювання, опрацювання викликів. А під час підготовки з нас робили воїнів. Ми опановували ручні кулемети, автомати. Плюс тактика, зачистка окопів, штурм і зачистка будинків, тактична медицина.

Вже на навчанні кожен з нас обирав собі роль, яку буде виконувати в бойовій групі, скажімо, кулеметник. У мене був крупнокаліберний кулемет на ББМці – на бойовій машині. Та на момент наших перших виїздів задачі вже помінялися, то ми всі стали просто піхотою, звичайною піхотою. Я не скажу, що не боявся, – всім страшно було. Але треба було робити роботу.

Мій перший виїзд у Торецьк був 17 січня 2025 року. Але ми не доїхали – нам не вистачило 200 метрів, щоб проїхати через колії. По ББМці було три прильоти, і ми вже в пішому порядку верталися до своїх. Тож з першого разу ми на позиції не зайшли. Але треба було пробувати ще, бо там вже тринадцять днів знаходилися наші ж хлопці, їх треба було міняти по-любому.

Наступного разу ми поїхали у Торецьк 1 лютого. Ми знову зібралися двома групами по шість людей, бо треба було міняти дві позиції.

- Виходить, ви тільки через два тижні замінили своїх? Вони залишалися там на довший період, ніж треба?

- Так.

- А скільки, в принципі, група мала бути на позиції?

- По-доброму - від п’яти до десяти днів. Але завжди виходило так, що в кожну ротацію хлопці знаходилися на позиціях довше. Все залежало від погоди – потрібно було, аби вона дала змогу провести заміну.

- Ви бачили тих, кого міняєте?

- Ми з ними пересіклися. Ми вигрузилися, забігали в будинок на поверх, а вони збігали і сідали в машину. Тобто, вони вантажилися і виїжджали на мирну землю.

- Вони всі були цілі? Чи було багато поранених?

- На той момент всі хлопці були цілі.

Ми заїжджали близько десятої години вечора. Була якраз дуже хороша погода – мряка, туман, тож ні мавіки, ні ФПВішки не літали. Завозив нас суміжний підрозділ, водій був з підрозділу "Цунамі" бригади "Лють". Ми заїхали до сусідньої позиції, вивантажилися і звідти вже в пішому порядку переходили на свої позиції. Перехід був важкий, бо темнота, все навколо розбите, під ногами гілки, оптоволокно, цегла. Кожен з нас ще й запакований дуже сильно: бронік, важка сумка...

- А що в сумці?

- Починаючи від їжі і закінчуючи БК.

На ранок наступного дня, коли було вже світло, ми вийшли і зрозуміли, що знаходимося в повній розрусі. Плюс до того противник зрозумів, що ми зайшли на позицію, і з першого дня почалися "веселі" дні. Нас почали дуже сильно крити мінометом в перший же день – пробували нас вибивати, постійно літали ФПВ над позицією. Скиди нам скидали просто під двері, якими ми заходили у підвал.

"П’ЯТЬОХ БІЙЦІВ СУСІДНЬОГО ПІДРОЗДІЛУ МИ ВИЗВОЛИЛИ З ПІДВАЛУ, ДЕ ЇХ ЗАТИСНУВ ВОРОГ"

- Ви розміщувалися в підвалі?

- Так, але сектори у нас були на першому і другому поверхах. Ми знали, де позиції наших суміжників, де вони знаходяться, а також з якої сторони заходить ворог. Ми старалися дуже сильно не вилазити, щоб нас менше бачили і думали, що нас там немає - щоб був ефект несподіванки. Це нам потім зіграло на руку в певних ситуаціях.

Перший вогневий контакт відбувся другого лютого близько 16-17 години. Ворог ішов повз нас до сусідніх позицій, де знаходилися хлопці з "Люті". Двоє бійців противника хотіли закріпитися в сусідній будівлі. У ворога є така фішка: один-двоє забігають, закріплюються, чекають день-два, поки до них ще двоє-троє добіжать - накопичуються, і тоді вже цією групою починають штурмувати. Треба вибивати один перших одразу, бо якщо ворог накопичується, вибити його вже буде набагато важче.

- Як ви облаштовували там свій побут? Чи вдавалося спати?

- Стосовно сну – як коли. Бували дні тихі, спокійні, то ми спали по п’ять-шість годин. А бувало, що по дві-три доби не спали зовсім. А побут… Те, що познаходили по квартирах – якісь матраци, ковдри, – стягували в підвал. Хлопці, які були там до нас, облаштували трохи місця для сну. Але через три дні ми з облаштованої позиції перейшли на іншу сторону підвалу, бо нам трошки пробили дірку в підвалі.

Нам казали про п’ять-десять діб, а ми з хлопцями розраховували на п’ятнадцять – якщо проаналізувати попередні ротації, приблизно так і виходило. Але проходить десять днів, ти виходиш на вулицю – небо ясне, сонце світить, і розумієш, що по тебе ніхто їхати не буде. Бо це - наражати на велику небезпеку хлопців, які їдуть на заміну. Навіть якщо вони дістануться і ми загрузимося, чи ми виїдемо – це питання. Запустити зміну на позицію вороги ще можуть, а от виїзд закривають дуже сильно.

Тижнів три у нас всі були цілі, здорові. Мабуть, щось нас оберігало.

- На який день ви зрозуміли, що навалюється втома? І взагалі, чи є там втома під час такого адреналіну?

- Напевне, це було тижнів за два після того, як ми заїхали на позицію. Ти постійно інтенсивно працюєш-працюєш, провізія закінчується, вода закінчується, починаєш на всьому економити. Хоча була зима, у всіх було зневоднення, бо постійно працювали фізично. Плюс мороз – реально було холодно. Коли ми туди потрапили, були морози 20-25 градусів. Хоч це був і теплий підвал, але сильно заблокований.

- Як проявлялася втома?

- Дуже сильно хотілося спати. Почалися у нас нежиті, кашлі, боліло горло, у хлопців піднімалася температура – в цьому проявлялося більше. Ну і загальна втома. Коли ти не відпочиваєш, нормально не їси, не будеш здоровий.

- А помитися?..

- Вологі серветки, та тільки для рук і обличчя. Більше там ніхто не миється. Інакше не виходить.

- Коли було тихо, вечорами ви між собою говорили: "От якби…"? Чого тоді хотілося?

- Додому поїхати хотілося, як, напевне, і всім. Поїсти добре хотілося. Мені чомусь хотілося хот-дога з заправки. Помитися так само хотілося, бо в ті дні коли лягаєш біля якогось побратима – о-о-о (сміється), неможливо лежати.

- Ну чого ж, побратимом пахне…

- Ну… А ще як хтось роззувається шкарпетки поміняти - починається "паніка на кораблі", як-то кажуть.

- Ви і штурми відбивали, і полонених брали. Коли це відбувалося?

- 14 лютого, в День закоханих, ішов сніг, тому майже нічого не літало. Ми сподівалися, що, можливо, в цей день нас поміняють. Ми знали, що хлопці пробували виїжджати, але сніг стишився, і ми зрозуміли, що нічого не буде. Вранці пішла інформація, що ворог почав помаленьку просуватися в сторону наших позицій. Вони йшли з шахти, з-під терикону. Ми вийшли на сектори. Був сильний мороз, градусів, напевно, 20, і ми стояли дві години на секторах, чекали. Нам дали команду: можна зайти трошки погрітися. Бо реально - до автомата пальці примерзали, рук не відчуваєш у такий мороз. Ми тільки спустилися у підвал, пройшло, може, хвилини півтори – пішла інформація по рації, що починається реально штурм, йшла група з чотирьох ворогів. Я вже зняв каску, тому взяв її в руку, в іншій руці автомат, і побіг. Підвал великий, але проходи – метр на метр, треба пролазити. Проліз, виходжу на свій сектор, визираю – є, трьох бачу точно. Кажу по рації, дають добро на те, що можна працювати. Починається стрільба. Ближній контакт – це реально дистанція метрів 20, дуже близька дистанція. Тоді все пройшло наче на одному подиху, буквально дві-три хвилини, і вже по рації кажуть: "Все, відбій. Четверо вже лежать".

- Вони бачили місцевість з "пташки" в той момент?

- Так. Я зі свого сектору трьох бачив чітко, а один заховався біля самого під’їзду, стояв у кутку. В якийсь момент він почав бігти, та не добіг. Тобто, всі четверо впали, і тоді нам пішов відбій.

- Засмучувався, що немає можливості на День закоханих привітати дівчину?

- Звичайно. Ми розраховували, що до того моменту вже вийдемо з позицій. Але не вийшло…

- Що відбувалося далі?

- Після цього штурму днів три-чотири було відносно спокійно. Ну, пару разів міни впали, і все, але ніяких штурмів, ворожа піхота не ходила. Було реально тихо, спокійно, то ми хоч трохи відпочили. А числа 21-го вони почали набиватися до нас у будинок – на той момент вони вже накопичилися в сусідньому. Там суміжний підрозділ знаходився у схованках, не побачив вчасно ворога… Дійшло до того, що ворожа піхота ходила у них по головах на першому поверсі, і вони не могли вийти. Їх визволили з підвалу під нашим прикриттям – зав’язали бій, і п’ятьох бійців ми визволили.

"19-РІЧНИЙ ПОЛОНЕНИЙ ШУКАВ ДЛЯ НАС ВОДУ, ВИНОСИВ МЕНЕ, КОЛИ МИ МІНЯЛИ ПОЗИЦІЮ, МІГ СИДІТИ З НАМИ ЗА СТОЛОМ"

- Коли "Сафарі" з позиції змінили, у вас були думки: чекайте, їх же забрали, а нас чому ні?

- Вони в пішому порядку вийшли на інші позиції. З будівлі п’ятиповерхівки вийшла група харківського стрілецького і поміняла їх. Заміна проходила вночі, по-тихому.

…Ми жили під першим під’їздом. Вийти з підвалу до під’їзду ми не могли, бо плити впали. До нас можна було спуститися з третього під’їзду, а ми не могли вийти наверх. І от в третьому під’їзді противник почав набиватися. Перша група – три чоловіки, двоє вирішили спуститися у підвал, бо думали, що там немає нікого. Один не захотів здаватися, то там в підвалі і залишився, а другий після того, як йому кинули пару гранат в ноги, сам вийшов і здався. Це у нас був перший полонений. Захотів жити – і правильно зробив.

- А як ви їх тримали, хто за ними наглядав? Виходить, вони жили з вами?

- Хто не стояв на секторах, той дивився за полоненими, у яких зв’язані руки, зв’язані ноги. Просто лежали.

- Не чинили спротив?

- Ні, а в деяких моментах нам допомагали. Дуже багато цікавої інформації було у них в телефонах: де їхні позиції, де знаходиться артилерія, де сидять їхні ФПВішники, де їхній штаб, звідки і як вони проходять.

- Якісь філософські розмови ви з ними вели? Типу: якого хріну, що ти забув у Торецьку…

- Ми воювали зі 132-ою стрілецькою бригадою, 9-ий батальйон – це так званий "Штурм V", це сізошники, зеки. У них була умова: або ти сідаєш в тюрму, або йдеш воювати, підписуєш контракт.

- Які злочини вони скоїли?

- В основному крадіжки. Один наніс тілесні ушкодження. Не було у нас якихось жорстких рецидивістів.

- Вони дивувалися, що ви – з поліції?

- Вони взагалі думали, що ми – американські найманці, настільки їм промили мозок. Коли їм сказали, що ми – поліцейські, вони були в шоці: як це може бути? "Ви так екіпіровані! Ви нас обманюєте, ви – найманці".

- А те, що ви говорите українською?

- Їх це не бентежило абсолютно. Хоча вони прекрасно розуміли, про що ми говоримо. Між собою ми спілкувалися тільки українською, у нас не було російськомовних поліцейських. Та ті все прекрасно розуміли.

- Щось просили, про щось говорили?

- Їсти просили, попити, покурити. Вони у себе по 10-15 днів нічого не їли. На шахті пили моторне масло, бо не було води, і її їм ніхто її не скидав.

Числа 27 лютого стався сильний штурм. Ми його відбили. Двоє залізли в той самий третій під’їзд, і прилетіла наша "Баба Яга", почала хату розбирати, скидати ТМки. Тоді ті спустилися у підвал і здалися, бо не витримали. Один був дуже сильно контужений, у нього лопнули барабанні перетинки, він нічого не чув. А другий був цілий. На той момент йому було 19 років – 2005 року народження. По факту, дитя… Він з перших хвилин одразу зрозумів, що з нами треба співпрацювати, бо ми нагодуємо, дамо попити, покурити. Ми йому пізніше розповіли, що є такий підрозділ – РДК: якщо хочеш, можеш туди попасти. Бо він сам не був у захваті, що його забрали на війну в Україну. Йому казали: посидиш десь там в Горлівці і поїдеш додому…

Оцей молодий хлопчина нам реально допомагав. Бігав по посилки. Ми ходили по підвалу, шукали воду – він знайшов купу пустих пляшок, почав їх розкидати і виявив п’ятилітрову баклажку води. А це тоді був скарб, коли води взагалі немає. Старався заслужити довіру. Він, до речі, був єдиний, хто під кінець міг з нами посидіти за столом, бо не був зв’язаний. Наскільки я знаю, при виїзді він теж отримав поранення, цей полонений (у нього був позивний Музон), але його подальшої долі я не знаю.

У ті дні на нашу позицію заїжджала штурмова група підрозділу "Еней" - це теж підрозділ "Люті". Їх було сім чоловік, вони мали кинути на сусідню позицію пару ТМок – туди, де накопичувалися ворог. Так склалося, що двох з них вбило скидами, а їхня машина стала, не поїхала. Тому вони набилися до нас. Нас було шестеро чоловік на позиції плюс п’ятеро з "Енея". І полонені. Разом з полоненими нас на той момент було 14 чоловік. Якби не хлопці з "Енея"! Вони реально нас підсилили. Бойові хлопці. Шестеро нас - це дуже мало, ми реально не спали тижнями, стояли на секторах.

"ХЛОПЦІ ЗРОБИЛИ ТАМПОНАДУ І ЗНЯЛИ ТУРНІКЕТИ, ЧИМ ВРЯТУВАЛИ МОЇ ПОРАНЕНІ НОГИ"

- Коли вас поранило?

- Першого березня. Біля дев’ятої ранку я вийшов забрати посилки, які нам кинули з ночі. Там була вода, і головне – медикаменти, бо у хлопців була температура. Тільки я нахилився до посилки – у ногах щось вибухнуло. Мене збило з ніг, я лежу і думаю: треба вставати і бігти, бо зараз ще щось прилетить – тоді все, хана. Стаю на ногу – і розумію, що вона зламана, бо складається пополам. Коли я вже застрибнув у вікно, мене почали втягувати всередину, побачив, що всі ноги в крові, і тоді лише почало боліти. Я одного турнікета сам мотаю, другий накладали хлопці. Тільки затягнули турнікети – я вирубився, втратив свідомість. Очуняв у підвалі, коли мене вже обдивилися, замість турнікетів зробили тампонаду – за це дуже дякую хлопцям, які були зі мною, вони вміли і знали, як це правильно зробити. Врятували мої ноги! Бо всі розуміли, що евакуація точно не приїде за дві години – її можна чекати і день, і два, і три, і більше. А турнікет більше двох годин – це все, ампутація…

З нами був медик – людина, яка проходила посилені курси. Плюс була хороша медична сумка – там реально було все. Й знеболююче, але небагато, ми його економили.

- Крім вас хтось ще був поранений на той момент?

- Одному бійцю з групи "Еней" уламок прилетів у щоку, та несильно. А так – тільки я був поранений. Ще й лежачий. А я ж старший позиції! Командував – хлопці приходили і мені все розказували, розставляв людей на позиції, казав, що робити, спілкувався з іншими позиціями, з нашим керівництвом, приймав їхні вказівки, що виконувати.

- Скільки діб провів на позиції після порання, поки вас евакуювали?

- На нашій позиції ми були ще три доби. Тоді ситуація у нас була дуже сумна, тому що будинок розібрали, лишився один вхід-вихід з підвалу. Ще день-два – і цей вихід би засипало, і ми б залишилися у підвалі. У нас не було іншого виходу, і нам дали "добро" на відхід з позиції. Ми виходили двома групами. Перша група мене переносила, нас вийшло шестеро – я і ще п’ятеро. Плюс полонені – ми пустили їх поперед себе. Ми проговорювали, якими зонами йти, сказали полоненим, куди бігти, старшим призначили Музона, пояснили: це твої "братіки", ти ними командуєш. Друга наша група мала виходити з позиції трохи пізніше. У нас в підвалі були три ТМ-ки, то вони мали їх скласти докупи і підірвати позицію, аби вороги не мали де набиватися і закріплюватися. У нас був зазор в дві хвилини, щоб перебігти, бо ворожі "очі" пропали з радарів. Ми перебігли. Друга група вийшла вже біля шостої вечора.

Ми прийшли на сусідню позицію, до наших хлопців з підрозділу "Козак", там побули ще два дні. А потім вже відбулася евакуація. На той момент нам повезло - штурмів не було. Вороги пробували занести ТМ-ки, кинути до нас у підвал, але… Сусідні підрозділи допомогли, і хлопці з суміжної позиції теж допомогли, і у них не вийшло це зробити. А так прямих штурмів не було. Це добре, це нам повезло.

- Боляче ж, мабуть, було всі ці дні…

- Терпів, просто терпів. Знеболююче кололи, коли ми переходили у інше місце. А так – терпів. Якщо просто лежати і ногою взагалі не ворушити, то, в принципі, було нормально. Нила нога, але більш-менш нормально. А якщо хтось ногу зачепить - підвал, темнота, всяке буває, - то такий біль був, що прямо до сліз.

- Невже паніки не було? "Вивезіть мене, я поранений!" - не просила командування?

- Давайте будемо реалістами. Я розумів: поки погода несприятлива, треба сидіти у підвалі – тоді є хоч якийсь шанс залишитися живим. А якщо по дорозі підіб’ють машину, у мене шансів абсолютно ніяких. У хлопців, які можуть ходити, є шанс втекти, заховатися, а у мене дві ноги неробочі. То краще день-другий почекати, щоб була погода, щоб нормально виїхати.

- Як вас забирали? Як відбувалася евакуація?

- Перша евакуація була невдала. Приїхали наші хлопці з "Хижака", вигрузились. Ми вже завантажились в машину, але трохи затягнули – і прилетіла ФПВішка, попала в машину, і вона не поїхала. Ми – назад у підвал. На той момент у підвалі нас було 29 поліцейських і троє полонених.

- А чого стільки?

- 11 нас, що перейшли з позиції - плюс троє полонених. Шість хлопців з сусідньої позиції, до яких ми прийшли. Плюс у них були два "гостя", про яких не можу розказувати. Плюс ті хлопці, що приїхали нас міняти, - 12 бійців, водій і штурман, тобто, 14 чоловік. У нас була "рукавичка" (посміхається.)

- Що краще – коли вас п’ятеро на весь підвал, на будівлю, коли вас майже не чутно, чи коли людей багато і ти відчуваєш, що не сам?

- Краще, коли менше, бо це безпечніше, набагато безпечніше. Якби сталася якась сумна ситуація, нам не було б куди діватися. А коли нас менше, то можемо розбігтися, хто куди. Знову-ж таки, менше зона ураження, коли менше людей.

- Але страшно, мені здається, коли нікого поруч. Не закрадаються думки: може, там нікого вже немає…

- До цього звикаєш.

- Хіба можна звикнути?

- До всього можна звикнути. Я теж думав: як там на війні? Та тиждень-другий – і ти звикаєш. Тобі прилітає просто в хату снаряд із 120-ого міномету, а ти спиш і навіть не просинаєшся, бо вже до цього звик.

"ЗА ТОЙ МІСЯЦЬ В ТОРЕЦЬКУ Я СХУД КІЛОГРАМІВ НА 25"

- Коли по вас прийшла наступна машина?

- Через два дні нам дали команду: о першій годині ночі взяти мене, водія, штурмана і обрати ще двох людей, які мене понесуть з цієї позиції на позицію суміжного підрозділу – якраз планувалася їхня ротація. А раптом повезе, і тоді ми виїдемо разом? Це був вже сьомий день після поранення. У мене почалися гнійні процеси в нозі, питання евакуації вже стояло ребром. Та й у хлопців на тій позиції теж були "трьохсоті". О першій ночі ми вийшли, хлопці пронесли мене десь метрів 150 до тієї позиції (там були "Цунамі" з "Люті"). Десь півгодини відпочили. Проходимо ще десь сто метрів до позиції, до "Кордів". Заходимо у підвал і йде команда по рації: "Машина виїхала, готуйтеся". Водій, який нас вивозив, – красава, респект йому, реально крутий мужик…

- Чому? Що він такого зробив?

- Він настільки класно їхав, швидко. Разом з тим і страшно було. Це була гусенична машина. Коли вона різко повертає, гусениця може злетіти - і все, машина нікуди не їде. А він на поворотах взагалі не гальмував, абсолютно. І ще був такий момент: його вдарила ФПВішка, і він не бачив, куди їде, їхав по командах свого штурмана позаду. Але вивіз! Не злякався. Це людина, яка нічого не боялася!

Ми заїхали у Костянтинівку на стабілізаційний пункт, звідти – у Дружківку. Десь о п’ятій-шостій ранку потрапили туди. Виходить хірург, дивиться на мою ногу. У мене до нього було одне питання: "Нога залишиться чи будете відрізати?" - "Не переживай, все буде добре". Мене завезли на операцію. Тоді і поставили апарат зовнішньої фіксації, щоб костомаху зафіксувати, плюс повністю видалили відмерлі тканини. Я просинаюся після наркозу: праву ногу відчуваю, а ліву – ні. Ситуація… Думаю: напевно, відрізали. Дивлюся: ні, є. Видихнув: ноги на місці – все добре…

Після того мене відправили у Дніпро. Там побув буквально два дні – і у Рівне.

- На той момент ти вже подзвонив рідним?

- Спочатку мені було не до телефону. Вже після операції позичив у когось телефон і набрав номер мами – тільки його пам’ятав. Мама плакала, але я їй не сказав, що поранений. Вона плакала, бо на зв’язок ми дуже довго не виходили. Хлопці передавали, що всі цілі, все добре, але коли вона почула мій голос, то заплакала. Коли в сумці з речами знайшов свій телефон, набрав і дівчину. Про те, що я поранений і вже у Рівному, повідомив, коли мене туди привезли.

- Коли ви побачилися, що вони казали? За ті 30 днів в Торецьку сильно схуд? 

- Я, по-перше, був такий чорний – від нагару і пилюки, що були у підвалі. (сміється.) Вони мене навіть не впізнали спочатку. Плюс реально схуд, мабуть, кілограмів на 25. Важив десь близько 50-ти, може, трохи менше. Був сильно виснажений. Коли мама і дівчина мене побачили, у них очі були здорові. Казали: "Та не може бути, що це він!"

- Як довго ноги заживали? Скільки часу не ходив?

- Два місяці не пересувався взагалі. Потім лікар сказав: "Досить лежати. Ось тобі милиці – давай вставай, ходи. Бо чим довше будеш лежати, тим важче буде розходитися".

- На одній нозі апарат зовнішньої фіксації стоїть досі. А що з другою?

- Права дуже сильно посічена уламками. Їх навіть не діставали, вони маленькі і їх дуже багато. Один великий уламок повністю прошив м’які тканини вище щиколотки, то у мене п’ята, великий палець на нозі і ще один біля нього німіють, я їх не відчуваю, бо пошкоджений нерв. Мені лікар сказав: якщо за три місяці не відновиться, то вже так і буде. Я наче цього не помічаю, але коли довго стою на одному місці, то німіє нога, важкувато стояти. А коли ходиш, займаєшся своїми справами, щось робиш – не звертаєш уваги. Вже звик.

- Скільки ще треба стояти апарату зовнішньої фіксації?

- Ну, він стоїть вже чотири місяці. Мені мають зробити контрольний рентген, і якщо все зрослося і лікарі скажуть, що можна знімати, то знімуть. Буду займатися фізичними навантаженнями. Поки спиці тримають ногу, я можу на неї трошки стати, пройтись туди-сюди. А коли апарат знімуть, треба буде почекати місяць-другий, щоб вона повністю зрослася і можна давати на неї нормальну опору. У мене цей перелам такий незручний – діагональний, якщо дам сильний упор на ногу, може з’їхати костомаха, і знову прийдеться щось робити.

- Які плани після реабілітації? Війна продовжується, хлопці, з якими ви були поруч, продовжують воювати. Які плани?

- Я про це ще не замислювався. Зрозуміло, що відсиджуватися не стану, буду щось робити. Просто я не знаю, що зі мною буде, чи дадуть мені "добро", чи дозволить нога. Бо я розумію: навіть якщо нога заживе, то я не знаю, чи витримає вона те навантаження, яке ми мали, заходячи на позиції. Плюс до того ще права німіє.

- Чому у вас позивний Койот?

- Перше: дуже полюбляю колір "койот" військової форми – це моя слабкість. Друге: колега, який спав піді мною на двоповерховому ліжку під час підготовки, щось мені розповідав, а я вже засинав – ми були втомлені після занять. Він образився, що я його ігнорую, не слухаю, і сказав: "Та ти, американський койот!" Так і пішло - Койот.

"ВИЇХАВ НА "ПРІУСІ", ПОПИВ КАВИ, І ВСЯ СЛУЖБА. ЯКЩО ВСЕ ТАК ЛЕГКО – БУДЬ ЛАСКА, НАБОРИ ТРИВАЮТЬ. СПРОБУЙТЕ І ВИ"

- Українська патрульна поліція, саме патрульна поліція, – єдина в світі, яка воює. Наскільки ви усвідомлюєте цей факт? Це феномен чи просто так склалася ситуація?

- Я скажу так: для світу це феномен, для нас - реалії життя. Для світу феномен те, що патрульна поліція воює, бере участь в бойових діях. А для України це реалії життя: треба щось робити, бо якщо ми складемо руки і чекатимемо, то все закінчиться дуже плачевно для нас.

- Тобто, для вас в цьому немає нічого дивного?

- Для мене це просто робота.

Дуже класно, що створився бойовий підрозділ саме з патрульних поліцейських. Не треба кудись переводитися, можна бути зі своїми хлопцями, з якими служив разом в цивільному житті, виконувати з ними бойові задачі. Це класно.

- Вас злить, коли чуєте: "Та хай спочатку патрульні йдуть воювати!"? Це ж широко все можна почути…

- Дуже важка тема, чесно кажучи. Трошки… та навіть не трошки – дуже сильно злить. Бо у нас люди дуже сильно ведуться на всякі провокації. Хтось один скаже: "Патрульна поліція не воює" - і весь народ думає, що патрульна поліція не воює. Ефект стада так званий – куди один, туди всі.

Зрозуміло, що повинні бути хлопці і на місцях, наводити порядок в містах. Хтось має дивитися за правопорядком, ловити порушників. Це теж робота, і вона нелегка. Всі думають: о, виїхав на "Пріусі", попив кави, з’їв за зміну два хот-доги – і все, вся служба. Будь ласка – набори тривають, пробуйте і ви, хто не дає? Ніхто ж не забороняє. Я просто знаю, що з таких людей, які багато розказують, мовляв, "ніхто нічого не робить", навіть якщо такий прийде до патрульної поліції, його вистачить на півроку. А далі: "Важко, я не хочу, не витримую…"

- Що для вас перемога? Як ви це уявляєте? Війна вже четвертий рік, велика, повномасштабна, коли всі задіяні. От що таке перемога, як вона може статися?

- Я не маю відповіді на це питання. Вийти на кордони 1991 року – це дуже довго. Якісь перемовини вести з країною агресором… Зараз домовимося, а через п’ять років почнеться те ж саме, а то і гірше. Немає у мене відповіді на це питання.

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ