"Раніше було більше мінно-вибухових. А зараз що не запитаєш у хлопців, вони: дрон прилетів, дрон, дрон…" - ветеран війни, анестезіолог Сумської ЦМЛ Марина Білінська

Автор: Євген Кузьменко

Про нинішнє життя на Сумщині; про те, як тутешні люди живуть посеред смерті. А ще - як лікарі оперують поранених військових, і чому у Сумах, на жаль, досі вистачає обивателів з серії "Какая разніца"…

…Позивний Морзянка їй дали у 2015 під Попасною. Чому Морзянка? Марина Білінська пояснює так:

"Маю логоневроз важкого ступеня, тому доводиться своє життя вибудовувати по-іншому, ніж всі нормальні люди. А позивний свій отримала так: допомагали тоді одній з бригад; приїхали знайомитися на реанімобілі. І один з командирів запросив на каву-чай. І от ми спілкуємося: хто, що, як. Він мене слухав, а тоді і каже: ти так прикольно говориш…

Я собі думаю: мені ображатися чи дійсно йому так прикольно? А він пояснює: ти говориш як азбука Морзе. О, каже, будеш Морзянкою!

Ось так ще з 15 року воно мені зайшло…"

Нині Марина – анестезіолог Сумської ЦМЛ. Вона – з тієї категорії людей, на яких тримається будь-яка справа. Відповідальна, сумлінна, щира. Біле називає білим, чорне – чорним. У нашій з нею бесіді не раз висловлювала непопулярні думки. Ну, тобто правду, про яку вголос мало хто говорить…

Про що  йдеться у цьому інтерв’ю? Про нинішнє життя на Сумщині; про те, як тутешні люди живуть посеред смерті. А ще - як лікарі оперують поранених військових, і чому у Сумах, на жаль, досі вистачає обивателів з серії "Какая разніца"…

- Марино, наскільки робота анестезіолога в міській і де-факто прифронтовій лікарні відрізняється від аналогічної роботи у тиловій області?

- Звичайно, дуже відрізняється, тому що нам почали привозити поранених - військових, цивільних. Що ортопеди, що хірурги чи анестезіологи – майже ніхто з нас не бачив таких травм.

- Перевчатися було важко? Чи складнощі були більше емоційного характеру?

- Так, це більше впливало на емоції. Дівчата-медсестри плачуть, їм всіх жалко. То є нормально. Інколи плачу я – наприклад, коли з Курського напрямку привезли 23-річного хлопчика. Йому геть відірвало ногу, на шкірі висіла нога. Довелося ампутувати. Плакали всі.

- Чоловіки, може, і не плакали, але…

- …Але по очах дуже видно, що їм важко. І якби могли, вони б заплакали разом із нами…

Але перелаштувалися дуже швидко. Хлопці і не приховували, що почали читати книжки і дивитися відосики про бойову травму. Як результат, буквально пару разів може хтось десь і згубився. А потім все пішло по накатаній, наче вони тим займалися все життя. Мені особисто важко в плані роботи не було, тому що я була в Бахмуті у 2022 рік, коли його бомбили. Також у Часовому Яру, коли його бомбили. Потім був 2023-й – це Лиман, коли бомбили Серебрянський ліс. Я тоді працювала в стабілізаційному пункті. Щоправда, більше займалася евакуацією зі стабіку.

- На війні були добровольцем?

- Так, перший добровольчий шпиталь ім. Микола Пирогова, всім відома волонтерська організація. Була у 22-23-й рік.

Відеонарис про Морзянку, автор – Сергій Литвинчук

А перестала їздити відтоді, коли така ж погана двіжуха почалася в Сумах. Я вирішила, що потрібна тут.

- До "двіжухи" у Сум на цій війні було два періоди. Перші тижні війни – бій з окупантами у місті і майже суцільне оточення. При тому, що частина області була в окупації. І далі, коли росіян вибили на їхню землю, – майже півторарічний період затишшя. Мені доводилося бувати у Сумах в ті місяці, і я пам’ятаю, як у центрі міста під час повітряних тривог спостерігав сотні людей. Просто якийсь курортний променад. Народ гуляв…

- Так він гуляє і зараз.

- Хотілося сказати: люди, ви що, подуріли? Начебто ж маєте розуміти, що при відстані до російського кордону від 22 до 60 км балістиці летіти наскільки мало, що і тривогу часто не встигають увімкнути.

- Було таке. Але мене більше вразило не те, що люди гуляють.

- А що?

- Розумієте, коли на початках агресії всі повтікали за кордон і позабирали з собою дітей, Суми були майже порожні. А як всі повернулися, мене вразило те, що всі дитмайданчики були забиті дітьми, які говорять сраною москальською мовою. Мамаші, по-іншому я їх не назву, говорять з дітьми москальською мовою. Молодь, якій 13-15 років, слухає у своїх колонках виключно москальський дебільний реп чи як воно називається. Оце мене вразило і не перестає вражати.

- Такого досі багато в місті?

- Воно і не зупинялося. На нас щодня летять шахеди, летять ракети – а вони слухають російські пісні, дивляться російські серіали, спілкуються москальською мовою. Оце у мене викликає депресію, навіть… мені дуже некомфортно серед таких людей. Я перестала виходити в люди. Я не ходжу по закладах. Не ходжу нікуди. Намагаюся навіть не ходити у великі магазини, тому що мене це - дуже тригерить. У мене чоловік воює. За що він воює? За москальську мову?!

- На Сумщині ситуація поступово змінювалася на гірше вже з осені 23 року. Але точкою неповернення стала Курська операція у 2024?

- Так точно. Звісно, я не експерт. Але вважаю Курську операцію абсолютно безглуздо проваленою. Якось так.

- Як часто до вашої лікарні привозять поранених з прикордонних сіл і містечок Сумщини?

- Кожну зміну. Зараз, саме на ці дні, трошки менше займаємося військовими, тому що приїхали військові лікарі. Вони нам допомагають, займаються військовими. А поки їх не було, ми не присідали 24/7, бо з фронту везли, везли, везли, везли.

- Які поранення домінували?

- Осколкових дуже багато. Дуже багато лиха від цих "бабочок" - мін-пелюсток. Відірваних нижніх кінцівок, понівечених рук багато. І, на превеликий жаль, занадто багато турнікетних синдромів.

- А саме?

- Це коли ти знімаєш турнікет, а там - малюсеньке поранення. Тобто турнікет не потрібно було накладати, але він там стояв 8 чи 10 годин. І доводиться ампутувати кінцівку. Оце жахливо.

- Тобто у хлопців інколи немає нерозуміння того, коли, як і на скільки треба накладати турнікет?

- Можливо, і розуміння. Але і немає розроблених підходів, відходів – тобто нормальної евакуації. Навіть у той страшнючий, як здавалося мені на той час, Бахмутський період – у нас була дорога, по якій ми могли доїхати до стабілізаційного пункту. Так, вона теж обстрілювалась - але не так щільно. Ми спокійно могли доїхати, забрати вкрай важкого пораненого і виїхати з ним до Крама чи Славіка.

А тут таких шляхів евакуації - немає. Хлопці самі розповідають, що ідуть пішки кілометрами. Повзуть, ідуть, лізуть – я не знаю, як вони добираються. Тому що їх ніхто не забирає. Інколи – кидають напризволяще. Можна сказати, що це через великі обстріли. А можливо, і ні. Я не знаю…

- "Дронових" поранень стало більше?

- Не скажу, що прям сильно, але так, побільшало. Тоді були більше мінно-вибухові. А зараз що не запитаєш у хлопців, вони: дрон прилетів, дрон прилетів, дрон, дрон…

- Росіяни на наші евакомобілі сильно полюють?

- Полюють. Це було ще з 14 року. І, звісно, не припиняється. Навіть у Сумах як щось прилітає, і ДСНС їде, швидкі їдуть - тут вони і гатять туди ж повторно…

- Їхній улюблений прийом. Розкажіть про страшний день 13 квітня цього року, коли по центру міста вгатили два "Іскандери". Де ви були у цей час?

- Вдома в Сумах. Прокинулася буквально недавно. Пила каву, збиралася – у нас якісь були плани. Почула вибух – і одразу промайнуло в голові: зараз мені зателефонують з роботи. І не пройшло 15 хвилин... Я, звісно, за секунду зібралася і побігла (а живу я недалечко, в 15 хвилинах).

- І що побачили, коли дісталися до лікарні?

- Відкрила двері на приймальне – і мені здалося, що я в американському кіно: хтось сидить, хтось лежить, там - каталки, там - стіна в крові. Всі шебуршать, бігають. Я це бачила і раніше, але - на стабілізаційних пунктах, де були виключно військові. І тоді це було прогнозовано, ми завжди чекали, що у будь-яку секунду привезуть. А тут це було дивно бачити.

- Яка у таких випадках має бути логістика? Привезли величезну кількість людей з пораненнями різного ступеня важкості. Це ж, мабуть, хтось бере на себе відповідальність, дивиться і вирішує, кого оперуємо у першу чергу?

- Ми одразу розділилися. Один лікар-анестезіолог лишився на приймальному на сортуванні. Плюс там були хірурги, ортопед. З’їхалися всі. Чесно кажучи, нас було аж занадто багато. Тому що у лікарню везли всіх. Навіть манесеньке осколкове поранення на руці чи на голові – його привезли. І потім, коли пішло сортування, ми прооперували, здається, 6 чи 7 чоловік.

- Всіх вдалося врятувати?

- Ні, не всіх. Одну жіночку встигли завезти в операційну - і вона померла на операційному столі. Там були не сумісні з життям травми. А решту – так, врятували.

- Марино, а нічого, що ми з вами прямо в інтерв’ю обговорюємо, що поранених, включно з військовими, везуть до міської лікарні? Чи росіяни все одно про це знають? Питаю, бо деякі читачі потім у коментах напишуть: а от ви тепер розповіли, і москалі про все дізнаються…

- Та ну про що ви говорите? Вони знають про це раніше, ніж знаємо ми. Коли, наприклад, прилітає в якесь село, всі цивільні дивуються: просте звичайне село - чого туди прилетіло? Проходить тиждень, трошки більше – і цивільні дізнаються, що там був якийсь склад, і там хлопці сиділи, і їх було багато. Тобто москалі про це знають перші, раніше за нас.

- Тобто стукачів вистачає?

- До речі, не можу сказати, що Суми - це проросійський город – звичайно, ні. Не проросійське місто. Це місто типу "какая разница?". Тобто - аби не про мене, аби не мені, аби не чіпали мене. Мовляв, хай би вони сюди зайшли і повісили б ті триколори, ну і що? Аби ми жили спокійно…

- Таких багато?

- Не скажу, що багато, але їх доволі. Знову ж таки, це тригерить. Інколи хочеться кричати, рвати на собі волосся - яке і так вже майже повністю сиве (сумно посміхається – Є.К.).

- Ви зараз були у відпустці у селі на Сумщині. Від Сум це село в бік кордону?

- Так, це в бік Білопілля, Ворожби, Миколаївки.

- Тобто містечок і сіл, що потерпають від обстрілів. Як там живеться?

- Гучно. Чого я була в селі? Бо батьків не було, вони поїхали у справах. Я хазяйнувала, ввечері вийшла надвір, собаку годувати. Чую, дзеленчить шахед і починають стріляти, відпрацьовувати. Я розумію, що це десь дуже близько. Виходжу за калітку на город - і бачу, що прямо у мене в городі стоїть оця установка!

- От ви казали: Білопілля, Ворожба, Миколаївка… Я інколи думаю про те, наскільки "завдяки" цій війні ми стали краще розумітися на географії України.

- Я про це можу сказати з іншого боку. Здавалося б, на кой би мені здалося в житті знати на Донбасі всі села, всі дороги, бувати у Слов’янську, в Краматорську, Констасі, Дружкє, Часовом Яру. Здавалося б, нащо воно мені? Так само і тут. Я купила карту Сумського району. Взяла компас. Виходжу на балкон, виставляю компас на карту і дивлюся, де стоїть дим, в яке село прилетіло…

- Нічого собі!

- Ми трошки зійшли з розуму. Ми нездорові, це ненормально. Має ж бути так: летить щось – треба йти в укриття. А ми біжимо не в укриття. Ми біжимо на балкон…

- Хтось мені казав: здається, останнім часом Суми нарешті зрозуміли, що вже небезпека. Але з іншого боку – щось я забитих бомбосховищ не бачу…

- Нічого вони не зрозуміли. Навіть трошки… Так, звичайно, діло кожного. Але діти, маленькі діти – всі тут. Ніхто нікого не вивозить, ніхто не виїжджає. Всі граються. Щойно я з дому йшла до вас на інтерв’ю, у мене за 100 метрів від будинку прилетіло. Я, коли вже заспокоїлася, виглянула з балкону – діти катаються на велосипедах, самокатах…

- Як змусити містян розуміти, як варто поводити себе за наявної небезпеки? Дивно, що про примус кажу я, журналіст, який дуже цінує свободу, але разом з тим…

- Деякі речі справді треба робити примусово. Коли тривога – так, примусово спускатися в укриття. Як це, наприклад, роблять у ТЦ "Мануфактура", у ЦНАП.

- З іншого боку, ті ж ракети настільки швидко прилітають, що багато хто добігти чи навіть спуститися у сховища (де вони є) просто не встигне. Що тоді робити? Все-таки правило двох стін?

- Дві стіни – можливо. Я знаю, багато хто, в кого діти, йдуть або у ванну, або у коридори…Бачите, нема у мене порад. Сказати "евакуюйтеся всі" – теж неправильно…

- Розумієте тих селян, які, щоденно перебуваючи під обстрілами. Вперто не евакуюються?

- Якби, не дай боже, таке сталося зі мною, мабуть, і я б так себе поводила. Я їх розумію. Це їхнє життя, їхній будинок, їхні кози, кури, собаки, коти, корови. Можливо, це звучить, дивно, але ми всі трошки поїхали кукухою. Місяці два тому чоловік мені говорить: збери тривожну сумку. Я стала посеред квартири і думаю: а що мені збирати? Що мені збирати?

Кажу йому: якщо ти наймеш мені фуру, щоб я загрузила всі свої квіти, то я поїду. Бо я стою – і розумію, що мені жалко мої красивенні квіти, які я люблю…

- А по селах у кожного є свої "квіти"…

- Так, я про що і кажу: в кого кози, в кого квіти, а в кого картопля.

- З села ваших батьків багато народу пїхало?

- Ні. Поки що більш-менш. Там гучно, але за цей весь час прилетіло лише раз.

- Забиті вечорами ресторани і кафешки у Сумах - з чим це пов’язано? Люди хочуть, щоби, попри все, було оце відчуття нормального життя?

- Згода. Я хоч по таких закладах і не ходжу, але розумію, що інколи мені б хотілося отак вийти в якусь кафешку, посидіти з друзями, випити алкоголю, трішки розслабитися, погомоніти, посміятися. Тому я не можу винити цих людей, які виходять і гуляють.

- Повернімося до вашого професійного світу. Які з тих операцій, які доводилося проводити на Донбасі і в Сумах, запам’яталися і не відпускають?

- Є одна, яка сталася в Сумах. Вона реально не відпускає. Дуже було душевненько.

- Розкажіть.

- Привезли з Курського напрямку пораненого солдата. Привезли - у вкрай-вкрай-вкрай-вкрай важкому стані. В шоковому стані. Величезні поранення кінцівок, особливо рук, шалена кровотеча. Він білий, як полотно. Я вводжу його в наркоз, починаємо операцію. Але він реально у вкрай важкому стані, і я розумію, що він зараз може померти. Ідуть всі препарати, які підтримують його тиск (тому що тиск не тримається взагалі). Я вводжу йому нереально великі дози міметиків. Ми капаємо кров, плазму. Капаємо, капаємо…

- За принципом "зробимо все, що тільки можна".

- Ми так завжди робимо. Це не за принципом, все за протоколом. Все робиться, як воно потрібно і має бути. І от я за нього переживаю. Так не хотілося мені, щоб він у нас на столі помер! І я стою над ним – і це ж кожну секунду вимірюється тиск, пульс, все-все перемірюється. Хлопці знаходять причину кровотечі, перекривають, починають ушиватися. Починають діяти нарешті всі препарати, великі дози крові і плазми. І він починає покращуватися. Кращає колір шкіри, трошки зникає тахікардія, піднімається тиск. І я розумію, що він крок за кроком стабілізується.

Хлопці закінчують. Наркоз я трошки подовжую, щоб він не прокинувся одразу від болю. Переводжу його до себе у відділення, у палату інтенсивної терапії. Він прокидається остаточно.

Минає деякий час. Я до нього підходжу, беру його за руку… Кажу: ти мене чуєш? Він такий на мене дивиться і каже: а я вас знаю. (Хоча він і був у шоковому стані). Мене бог звав наверх, я летів, а ви мене взяли за руку і сказали: я тебе не пущу….

- Ух, нічого собі.

- У мене навіть в очах з’явилися сльози.. Потім днів три такі були емоції!

- Не ходили, а літали?

- Мабуть, так. Це були неймовірні емоції. Звичайно, врятованих життів багато. Але, що йому таке наснилося? Хоча, звичайно, це галюцинації, але він мене впізнав, мій голос впізнав. Це було неймовірно!

- Які у вас із воюючим чоловіком очікування щодо другої половини і зими?

Варіантів може бути кілька. Найгірший: росіяни захоплять Суми. Найкращий: їх відкинуть назад. І середній, але теж поганий: вони підійдуть до міста достатньо близько, щоби мати можливість поступово рівняти його з землею.

- Я дуже хочу помилятися, але, на жаль, в цьому житті – і це не пов’язано з війною, це було завжди – я - дуже великий песиміст… І нинішня картинка мені дуже схожа з Бахмутом і Часиком. Ми відходили, а вони підходили - і зрівнювали з землею. Ми відійшли – і вони зрівняли з землею.

Я все це бачила у 2023 на власні очі. Тому не сприймати нинішню ситуацію як дежа вю - дуже важко. Так, можливо, я песимістично налаштована. Зайти сюди кацапи навряд чи зможуть. Цей варіант я чомусь не розглядаю. (Хоча це виключно моє бачення). А от варіант рівняння із землею, як на мене, можливий.

- Виїжджати не плануєте?

- Ні. Поки працюватиме лікарня, поки я тут буду потрібна, - нікуди не поїду.

- Міцний ви горішок, Марино.

- Дякую.

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

Фото, відео: з архіву Марини Білінської