Позивний Баз: "Зараз на Харківщині чимало поранень від дронів. Статистично їх найбільше"
Андрій сьогодні тимчасово виконує обов’язки заступника командира медичної роти з лікувальної роботи бригади "Хартія" НГУ. Має позивний Баз або Базік. Так його називали ще у Харківському медуніверситеті, де він навчався.
До служби в армії працював педіатром та очолював відділ охорони здоров’я Первомайської райдержадміністрації (сьогодні це місто Златопіль).
Після децентралізації приєднався до команди Біляївської громади. Початок повномасштабної війни провів у рідному місті, вирішуючи робочі питання, зокрема внутрішньо переміщених осіб. А у червні 2023 року отримав лист з військкомату із проханням оновити особисті дані.
- Прийшов, а мені кажуть, що я потрібен країні, – згадує у нашій розмові. – Пояснюю: "Ви ж розумієте, що я – педіатр. Тобто дитячий лікар. У мене пацієнти до 18 років". Відповідь: "Так там всі, як діти!" І, дійсно, тут до мене почали приходити великі, бородаті, іноді злі діти (посміхається. – О.М.). Тому я майже нічого не втратив. Призвали мене на день народження, тому мені дуже зручно рахувати, скільки я в армії.
- А яким для вас був початок повномасштабної війни?
- Я був удома. Зранку 24 лютого ми прийшли на роботу. Працювали. Перші дні, навіть тижні, чули поодинокі вибухи десь з Балаклії та Лозової, але в нашому місті нічого важкого та страшного не було. Хоча люди нервували, у магазинах були черги, запровадили комендантську годину. Звісно, наша Біляївська громада одразу була задіяна у прийнятті внутрішніх переселенців - шукали їм домівки, одяг, їжу. Допомагали.
- Коли вас мобілізували, ви одразу потрапили до "Хартії"?
- Так. Взагалі після дводенної ВЛК мене привезли до Харкова, де сказали, що їм потрібні не педіатри, а хірурги та анестезіологи. Тож відправили на Дніпро. Мовляв, там беруть усіх. Тут вже й оформили до "Хартії". Нас того дня прибуло дев'ять офіцерів (я на той час був молодшим лейтенантом медичної служби). То ми почали опановувати військову справу і налагоджувати медичну роботу.
Після Дніпра був полігон. Там вже проходило формування окремих підрозділів. Тоді у першому батальйоні не було лікаря, то мене забрали їм на допомогу. Я був такою "паличкою-виручалочкою": огляди, тиск, температура, лікування, якщо треба - направлення до лікарні, а також перевірка та контроль дотримання санітарних норм. Потім командування знайшло приміщення у найближчому селі - колишню дільничну лікарню. Нам під медроту віддали гарне крило, то ми облаштували ППД. Плюс, організували щось на кшталт стаціонару, де хлопці з травмами могли відлежатися тиждень-два та повернутися до своїх підрозділів.
Наприкінці листопада бригада вирушила на Донбас до Серебрянського лісництва. Там у селі нас розмістили в хатах. Ми виконували евакуаційну функцію. У нас було чотири екіпажі. П'ятий - резервний. Далі вже знайшли місце в самому лісі, де відкрили стабілізаційний пункт.
- Яка евакуація з того часу вам запам'яталася найбільше?
- Найперша. Ми тільки заступили на чергування. На той час у машинах проводили добу. Це був грудень, то трохи зимно. І тут надходить повідомлення, що є поранений, якого треба довести з Лиману до Слов'янська. На стабіку йому все зробили. Ми його забрали, погрузили, повезли. Я з ним весь час спілкувався: що, де, як почуваєшся? Ми їхали вперше. Темно. Але довезли – все нормально.
- Як ви працювали вже на стабпункті?
- Я більше був напохваті у хірурга: швидко донести, покласти, набрати, вколоти, обробити поранення, поставити катетер, написати форму (на той час 100, зараз вже 001).
- А як емоційно? Страшно?
- Я така людина, яка на такі речі не реагує якимось емоційним сплеском. Я роблю все від мене залежне, щоб людина далі жила. Звичайно, розумію, що не є терапевтом відділення, щоб вона у мене десять чи двадцять днів лежала. Тут і зараз треба провести необхідний обсяг лікарських маніпуляцій та ввести потрібний об’єм саме тих препаратів, які допоможуть, і евакуювати на наступний етап для подальшого лікування.
- На той час там переважали мінно-вибухові травми, так?
- А також вогнепальні поранення. Запам’ятався випадок з іншої зміни, коли привезли хлопця із пораненням в щоку - снайпер поцілив і навіть виніс верхню шелепу. Там був досить великий дефект тканин. Візуально здавалося – жах. Але це ж обличчя - якщо крупні судини не пошкоджені, то не дуже багато крові, а очі та мозок також були цілі.
Зараз, на Харківщині, чимало поранень від дронів. Статистично їх найбільше.
- Ваші колеги розказували мені, як їм доводилося ампутувати пораненому кінцівку через те, що турнікет був накладений на поранення, яке його не потребувало. Здається, таке називається "турнікетний синдром". Чи були у вас подібні випадки?
- Справді, не кожна кровотеча потребує турнікета. Кожного бійця вчать використовувати MARCH протокол і відповідно до нього діяти. І саме перша літера M - масивні крововтрати. Але навіть навчені військові в момент поранень можуть робити помилки. У нас вже тут якось привезли хлопця, у якого турнікет на руці був понад три години, причому так високо й гарно затягнутий – як вчать. А поранення було у долоню - посічення трошки глибше, ніж шкіра. Навіть зв'язки вціліли. Там треба було просто затампонувати рану, що зупинило б кровотечу.
А був інакший випадок, коли поранений приїхав з турнікетом, який погано зафіксований. У нас як тільки з машини спускається, одразу оглядає хірург. Він питає: "А що у тебе турнікет бовтається, вибач, як оселедець у бочці?". Той відповідає: "Та я його відпустив. Боявся, що мені відріжуть ногу". Лікар: "Але ти ж розумієш, що міг стекти кров'ю в машині, поки тебе везли? І тоді все!".
Ще один приклад: хлопець дістав перелом у зоні гомілкостопового суглобу. Йому зробили перев'язку ізраїльським бандажем. Але за рахунок того, що там був перелом і тканини почали набрякати, воно спрацювало саме, як турнікет. Плюс, він доїхав не у першу добу, то на нозі вже була суха гангрена – треба ампутувати. Це поодинокий епізод, але і таке буває.
Взагалі я вам так скажу: треба розуміти не тільки, коли потрібно використовувати турнікет, і як правильно це зробити, а не забувати й про подальші дії – конверсію. Тобто періодично його потрібно переглядати - чи продовжується кровотеча, чи може буде достатньо щільної тампонади рани?
Зазвичай як? Турнікет вдягнули – все, панацея. Це не зовсім так. Тому ми і навчання проводимо та розповідаємо: ти не забуваєш про турнікет після того, як вдягнув. Робимо на цьому акцент.
- Коли людина зазнає поранення, це важко не лише фізично, а й психологічно. Як реагують?
- По-різному. Хтось же тільки-но прийшов, а інші служать з 2014 року, тобто і під вибухами були, і в них стріляли. Думаю, тут все залежить від психічної сили людини. Наприклад, приїжджає троє поранених. Один зовсім мовчазний, другий щось запитує, а третій просто кричить. За статистикою саме він має найлегше поранення. Але ж там, де сирена, там і тривожно – до таких біжать в першу чергу. Тож лікарю треба диференціювати - і очі працюють, і слух, і досвід.
А ті, хто привозять своїх поранених побратимів, на адреналіні. Вони хочуть, щоб вижили, і все було добре. Часто нас підганяють: "Давайте швидше! Що ж ви так повільно?!". Ми щоразу пояснюємо: "Від того, що ми зараз бігатимемо, взагалі нічого не буде. Нам треба обдивитися і прийняти рішення. На це треба хоча б короткий проміжок часу". Більшість хлопців видихають: "А, все, професіонали на місці". Але є такі, у яких в крові продовжує бушувати адреналін, то можуть на нас підвищити голос. Ми з ним ще говоримо, що похапцем можна наробити помилок. Не хочу, щоб склалося враження, що ми повільні, як равлики чи черепашки. Ні. Просто усі працюють на своїй швидкості, яка необхідна. Коли по рації чи іншим засобам зв’язку отримуємо інформацію, що везуть дуже важкого, то стоїмо вже у рукавичках із набраними шприцами. У нас напоготові вже і каталка, і візочок – що знадобиться. Ми в очікуванні. Немає такого: ой, ми тільки прокинулися і йдемо.
Але загалом важко спрогнозувати, як людина поведеться у тій чи іншій ситуації. Наведу свій приклад. У нас тут на Харківщині був такий умовний стабілізаційний пункт – нам привозили хлопців, ми ними займалися і відправляли до харківського шпиталю. На одному з чергувань ми з побратимом сиділи на точці. Тут він підхоплюється і вигукує: "Ракета!". Я нічого не чую. Але за дві-три секунди уловлюю цей гуркіт. Звук такий, що неможливо передати. А відчуття, що нікому, окрім ворогів, не побажаєш. От прямо дякую (посміхається – О.М.). Ми сховалися. Ракета летіла на Харків. Потім ще одна. Впала десь у 500 метрах від нас. За той день було два такі близькі прольоти над нами. Так-от, після цього я вперше не спав. Не міг заснути. Закриваю очі, а організм каже: "Ні-ні, не сьогодні" (всміхається. – О.М.). Зустрів світанок. Не сказав би, що мене калатало. Певне, так спрацювали захисні механізми та викид адреналіну.
- Як у таких умовах не вигоріти?
- Це досить важке питання. Враховуючи, що всі ми – індивідуальності, то у кожного свій "рецепт". Наприклад, декому треба побути наодинці. Комусь, навпаки, краще компанії - як кажуть барди: гітара, багаття й пісня. Хтось займається рукоділлям - у нас є дівчата, які шиють, вишивають, в'яжуть. Тобто потрібно переключатися. Іноді навіть проста прогулянка по великому місту реально повертає тебе в оцей довоєнний стан. Це також такий відпочинок для психіки.
- Вам особисто який метод найбільше допомагає? Як ви відновлюєтеся?
- Гумор - моя зброя. То мені краще в компанію. Враховуючи, що я - дитячий лікар, то люблю підколювати. Так по-доброму - ніби комарик вкусив (посміхається. – О.М.).
- Але ж це – двосторонній рух. Підозрюю, що над вами у відповідь теж жартують.
- Звісно! Ну, як без цього?! (сміється. – О.М.). Педіатр з латини перекладається, як лікар, що спеціалізується на лікуванні дітей. Але є окремі люди, які не в курсі і використовують словосполучення - дитячий педіатр. Коли мене так називають – це вже смішно. А ще веселіше, коли кажуть: "Цей дитячий педіатр-піхотинець" (всміхається. – О.М.).
- Ви зараз на Харківщині. Якщо порівнювати із Серебрянським лісом, де складніше?
- Розумієте, це як порівняти, наприклад, море і гори: і там, і там природа, але є свої нюанси та відмінності. У Серебрянському лісі була трохи інша логістика, відстані від точки до точки. Крім того, тут ми більше перебуваємо у населених пунктах. Час на евакуацію зменшився, тому що Харків достатньо близько і більш-менш гарні дороги.
- Харків постійно потерпає від ворожих обстрілів. Як і більшість тилових міст. Все частіше звучать думки, що кожен цивільний, включаючи підлітків, має пройти курси з тактичної медицини. Думаю, ви, як медик, підтримуєте таку ідею, правда?
- Звичайно! Це вкрай необхідно. Такі навички збільшують відсоток твого виживання, а також тих, хто навколо тебе. Ви ж знаєте, що в літаку перед польотом навчають: у разі надзвичайної ситуації дорослий спочатку вдягає маску на себе, потім – на дитину. Бо якщо він буде непритомний, то нічого не зможе зробити. На жаль, інколи рефлекси спрацьовують раніше, саме тому потрібні вчитися і закріплювати навички. Дивіться, у мене ще з університету завжди з собою в рюкзаку мінімальний "швейний набір", якийсь мультитул, запальничка, люстерко тощо. Тепер зі мною постійно ще аптечка з усім необхідним, навіть коли я у відпустці. Так, вона трохи додає ваги, але зараз такий час. Краще нехай вона не згодиться, однак буде. Як кажуть мудрі японці: Навіть якщо меч знадобиться самураю лише один раз у житті, носити він його має постійно.
- Чи доводилося вам надавати допомогу полоненим росіянам?
- Є такий вислів: покірних доля веде, непокірних – тягне. Думаю, що я – покірний, тож Боженька милував від зустрічі з цими "товаришами". На іншій зміні привозили їх на стабілізаційний пункт. Розказували колеги, що руки чухалися. До речі, до нас у Серебрянський ліс приїжджали журналісти і якраз запитували: "Раптом буде полонений, то як ви до нього ставитиметеся?". Я так говорю: я ненавиджу росію і все, що з нею пов'язано, саме за те, що вони зробили так, що я почав до них таким чином ставитися. Це ж реакція на їхні дії! Раптом завтра у них буде якесь цунамі і там плаватимуть дитячі трупи, у мене навіть серце не йокне. Це погано, однак так вже є. Але медики мають надавати медичну допомогу, не дивлячись на внутрішній стан. Так вважають і мої побратими з медичної роти – на перший план виходить професіоналізм. Ми ж розуміємо, що полонені – це обмінний фонд. Плюс, усвідомлюємо те, що не повинні скочуватися до їхнього рівня, з якого дуже важко виповзати.
- У боротьби з драконом головне самому не перетворитися на нього?
- Так, є таке. Мабуть, через це ми так реагуємо. І не лише щодо полонених, а й загалом. Бо маємо хронічний стрес тривалий час. Але працюємо.
- Ще хотіла запитати, що у вас із забезпеченням? Чи достатньо необхідного обладнання, медикаментів тощо?
- Тут можна трохи похвалитися (посміхається. – О.М.). У нас молодий, перспективний та моторний командир. Завдяки йому – все гаразд. Зараз наша медична рота працює на стабілізаційному пункті. У нас є реанімаційні автомобілі та евакуаційні бригади. Так, ми ще збираємо штат, бо гарних спеціалістів взагалі дуже мало. Плюс, щоб стати професіоналом, треба навчитися і набратися досвіду в цих умовах, на що потрібен певний час. Як на мене, у нас зібралися класні люди. Кожен на своєму місці.
Єдине побажання стосується ротацій. Ми от як виїхали восени 2023-го, то на ППД поверталися, тільки коли нас відпускали у відпустки. Тобто 15 діб раз на пів року. Це все, що маємо. Мабуть, якби була така можливість, то нам би хотілося місяць-два просто побути вдома. Потім повернемося, працюватимемо далі. Але поки такого немає. А робота дається взнаки – внутрішня напруга потроху наростає. Людям потрібно відпочивати.
До речі, минулого року на мене всі "образилися" (всміхається. – О.М.), тому що я пішов у відпустку і зламав ногу. Два з половиною місяці був вдома. І всі такі: "Ах, ти ж! От дивись, всі ходили у відпустку, але ніхто так, як ти, не зробив. Ти спеціально?". Кажу: "Це форс-мажор! Я був у гостях, повертався, коли було темно. Не побачив ямку – й таке сталося". Можливо, це теж треба було, щоб переключитися. Хоча, звичайно, я не так собі уявляв свою відпустку, коли ти лежиш зі зламаною ногою.
- Коли були у відпустці, відчули зміни?
- У мене є внутрішнє відчуття, що я зовсім не змінився. Я спілкувався з друзями, приятелями, колегами, то вони кажуть, що я лишився таким же веселим та жартівливим. Але ті, хто більш спостережливий, вважають, що у мене гасне вогник у очах: "Ти зовні такий самий, але всередині ні. Важко описати словами, але це помітно".
- Мої друзі-військові часто повторюють: "Ми вже ніколи не будемо такими, як раніше"…
- Знаєте, я ж завжди підтримую зв'язок зі своїм колом спілкування. Ми часто списуємося, зідзвонюємося, навіть по відео. Але цього разу вдома я зловив себе на думці, що не хочу нікого бачити... Було якесь таке відчуття, що треба побути на самоті. Хоча у мене було багато запланованих зустрічей. Однак я розумію, що, мабуть, потрібен такий от відпочинок від усіх і усього. Адже постійне перебування в достатньо великому колективі дається взнаки. Іноді людям треба побути наодинці.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото надані Базом
