"Ми російською ж технікою по ворогу і працюємо", - Володимир Луцик командує єдиною танковою ротою, яка складається лише з трофейної техніки
Весною 2022 року в підрозділі, яким командував Дмитро Коцюбайло, з’явилися перші трофейні танки. Їх бійці витягли з Білогорівської переправи. Вже пізніше ще "трохи" танків здобули після звільнення Ізюму, Борової, Куп’янська. Найцінніше, що всі ці російські танки досі працюють, завдаючи дошкульних ударів колишнім власникам
Схований у посадці танк знайшли і по ньому прилетіло 12 фпв. Але він звідти виїхав своїм ходом, - єдина танкова рота воює виключно на трофейних російських танках у складі 1-го штурмового полку, який починав формувати легендарний ДаВінчі.
Досі Володимир Луцик, командир танкової роти 1-го штурмового полку, який має ім’я Героя України Дмитра Коцюбайла, свого першого легендарного командира, не давав інтерв’ю. Мені пощастило не лише поговорити з ним, а й побачити ті самі танки, які вдалося затрофеїти ще по суті добровольчому підрозділу. Їх сім. Усі вони на ходу. Всі працюють. Скажу більше – досі це єдина танкова рота у Збройних силах України, яка сформована виключно з трофейних машин! ДаВінчі цього прагнув. І пишався б своїм підрозділом – це абсолютно точно.
ДаВінчі завжди мріяв про власні танки… Коли йому на збереження лишили пару броньованих машин однієї з механізованих бригад, він щиро тішився і показував "автопарк" тим, кому довіряв, зі словами: "Колись у мене буде своя броня. І танки також". В цей момент його очі спалахували. Зрозуміло, я згадала цю розмову восени 2022 року, коли ДаВінчі скинув мені повідомлення: "Ми витягнули російський танк. Тепер у мене в підрозділі є броня!" Після харківської операції, коли вдалося деокупувати значну територію, підрозділ ДаВінчі, який вже увійшов до складу Збройних сил України, нарешті здобув броньовану техніку. У 2014 році вони, беззбройні, у боях здобували собі автомати та кулемети, а тепер, коли війна стала масштабнішою, "доукомплектовувалися" "Сонцепьоком", танками та МТЛБ…
"ЧИ ГОТОВИЙ ТИ ПОЇХАТИ ЗАБРАТИ ВОРОЖИЙ ТАНК? А Я НА ТАКЕ ЗАВЖДИ ГОТОВИЙ!"
-Першою технікою, яку ми затрофеїли в Білогорівці, були один танк, дві БМП та одна МТЛБ, - розповідає 29-річний Володимир Луцик, командир танкової роти. – Як я опинився у підрозділі ДаВінчі? Мав бойовий досвід, бо служив у 24-й бригаді до 2019 року. Коли звільнявся, пообіцяв нашому тодішньому комбату Сергію Мазорчуку, що у випадку необхідності одразу повернуся. Слова свого дотримався - під час повномасштабного нападу приїхав у 1-й батальйон 24-ї бригади, яка перебувала у Попасній на Луганщині. Всі, хто зі мною служив, знають, що я люблю техніку і розбираюся в ній. В дитинстві мотоцикли розбирав-збирав. В армії працював на БМП. Це приблизно таке саме, як танк, але у "бесі" – штурвал управління, а у танку – ричаги. Коли відбувалися події на переправі у Білогорівці, до мене примчав Юрко Капуста – він на той момент вже перейшов до ДаВінчі: "Москалі відступили, є техніка. Але зачистку ще ніхто не провів. Чи готовий поїхати забрати танк?" А я на таке завжди готовий. Капуста з ДаВінчі спланували цю операцію. Та й ми поїхали за трофеями.
Той самий перший російський танк, який вдалося витягнути Володимиру Луцику з Юрієм Капустяком
Допомагати нам приїхав ще боєць 24-ї бригади на позивний Брем – з лебідкою, бо ми самі не змогли витягнути броню, вона занадто важка. Але танк ми з Капустою запустили, і він своїм ходом дійшов до Бахмуту. В ньому був і БК – повністю заряджена машина. Після цього прозвучала пропозиція піти далі, подивитися, що ще лишилося на переправі, чи можна ще щось витягнути і використовувати. Поїхали! Там і справді було багато різної кинутої техніки. Деякі машини не могли пересуватися, якась техніка була побита вщент або пошкоджена настільки сильно, що не було сенсу її витягати. Ми все намагалися робили тихесенько, акуратно. Акумулятори десь замінили. ДаВінчі стояв попереду нас і за його командою – він рукою махнув – дві БМП поїхали. В одній за штурвалом був я, в іншій – Капуста. Потім саме на них бійці навчалися їздити.
- Ворог вас чув?
- По-любому. Ми біля самої переправи були.
Той самий танк після відновлення
-Коли тебе почали вмовляти перейти у підрозділ до ДаВінчі?
-Та ще коли біля танка були. Він зразу казав: якщо витягнемо танк, будь-який перевод зробимо, тільки переходь до нас. А вже коли забрали іншу броню, то і Капуста сказав: "Скидай документи, заберемо тебе до себе". Але я попросив Дмитра та Юрка поговорити з комбатом – Сергієм Мазорчуком. Я все ж до нього прийшов. І не хотів його підвести. Він же на мене розраховував. Але Сергій погодився.
Поки підрозділ ДаВінчі лишався у складі Сил спеціальних операцій, не можна було формувати танкову роту – в цьому роді військ подібне не передбачається. Але у добровольців вже було шість одиниць броньованої техніки!
- Ми збирали її, де тільки вдавалося, - продовжує Володимир. – У звільненому Ізюмі все навколо було засипане "лєпєстками". Це було небезпечно. Машини, які там їздили, регулярно підривалися на них... Там ми знайшли в лісах кинутий танк. Лишаючи його, росіяни навмисно пошкодили проводку, аби ми не могли на ньому працювати. Але ми все зробили.
В Борову на штурмові дії поїхали підрозділи 1-го окремого штурмового батальйону, але виявилося, що росіяни вже повтікали, кидаючи все, що тільки можна. Ми рухалися слідом за ними. Є відео, де ДаВінчі першим заїжджає в село після деокупації. Аби побачити, що робиться попереду нас, ми підняли пташку. І в соняшниковому полі чітко було видно два танки на відстані десь кілометр один від одного. Поїхали до них разом з розвідниками, уважно обдивилися. Один з них запустився. Це ще й новіша модифікація російського танкобудування була. Потрібно було лише "взути" його – гусянка злетіла. Москалі намагалися все полагодити, але неправильно склали, недоробили, як слід, і втекли. То ми вже все зробили. В іншому танку ми знайшли гранату без чеки, запхану під сидіння механіка-водія. Якби ми підняли "сєдушку", пролунав би вибух. Добре, що ми виявили той "подаруночок". Ми вже знали, що подібні "сюрпризи" треба шукати – їх залишали і в техніці у Білогорівці. Тому ми уважно обдивлялися кожну машину, яка залишалася після росіяни.
Восени 2022 року ДаВінчі запропонували сформувати батальйон у складі 67-ї бригади у підпорядкуванні Сухопутним силам. У такому випадку його батальйон міг стати механізованим і сформувати підрозділ на базі трофейної техніки.
- Тоді ДаВінчі дав мені завдання підготувати два танкові екіпажі, - продовжує Володимир. - Вовка, бійця, який багато років був у складі добровольчого підрозділу у Дмитра, призначили командиром танкової роти. Разом з ним ми відновлювали техніку, щоб вона вся була на ходу, щоб її можна було використовувати проти ворога. У батальйон почали відбирати людей з мобілізованих. Одного з них я забрав до нас як навідника – зараз він вже командир танка. Другого механіка навчив з наших бійців, тих, хто давно воював з ДаВінчі. Загалом роту сформували з тих добровольців, які вже давно служили з Вовком у ДаВінчі. Таким чином ми створювали танкові екіпажі. Два танки ми відновили за той час, поки на полігоні формувалася 67-ма бригада і конкретно – наш 1-й окремий штурмовий батальйон. Ми вчилися і вчили людей саме на двох відновлених трофейних танках. На момент виходу бригади з полігону у нас був підготований і сформований 1-й взвод танкової роти, який передбачає три танки.
Попервах ми були у резерві, але нас не застосовували – в районі Лиману багато лісів, там більше використовували пушки. Але там ми здобули ще один російський танк.
"Я ПОЧАВ ВИТЯГАТИ ТАНК – І САМ ПІДІРВАВСЯ НА МІНІ"
- Сапери розміновували територію і виявили кинуті ворожі танк і БМП, - продовжує Володимир. – Почувши це, ДаВінчі одразу спитав їх, чи можна техніку дістати. Ми з Вовком поїхали, все обдивилися на місці. Зрозуміли, що машина підірвалася на міні, роззулася, тому її і кинули. Ми вирішили той, кинутий, евакуювати на нашому танку. Підчепили його – і я підірвався на міні.
- Ніхто не постраждав?
- Ні. Я сам був у танку. Інші стояли трохи далі. ДаВінчі також був там. Він завжди був! Не міг не поїхати туди, де хтось буде працювати. Була зима, снігу багато. Слизько. Я не міг одразу той танк потягнути. Треба було спочатку його зірвати з місця – потягнути вперед. Потім переїхати, підчепити ззаду і вже витягнути. От коли я вже намагався його тягнути, і стався вибух. Добре, ніхто не постраждав. Наш танк лише роззувся.
На цьому танку Володимир тягнув черговий кинутий російський і сам підірвався
Пощастило, що ішов сніг - російські крила не літали і не бачили, як ми там вовтузимося. Нам треба було замінити аж 12 траків. А я весь час збирав запчастини – про всяк випадок. І у нас зібралося вже достатньо потрібного. Тому ми все мали під руками. Дзвінок на базу – траки привезли, і ми взули той танк. І таки підчепили його і вивезли. У нього були пошкоджені катки. Ми його лишили у себе і своїми силами ставили його "на ноги". На той момент я вже був командиром танка, але їхав за механіка і витягав техніку. Та й зараз нічого не змінилося, хоча вже у мене є люди в підпорядкуванні. Якщо потрібно – їду разом з екіпажем. На другий день після того, як вивезли танк, евакуювали ще й БМП.
Витягнутий танк ми запустили: усунули деякі недоліки – і він запустився. В ньому працювала і система вогню. Тож лише треба було полагодити катки. Оскільки нас не задіювали у бойових діях, ми мали час відновлювати техніку. Чим і займалися. Це вже був сьомий танк.
Коли відновлювали "гуску", двоє хлопців, які допомагали Володимиру, невчасно відпустили гусеницю, вона вдарила мого співрозмовника по пальцях – рана була аж до кістки. Поки Володимир лікував і розроблював пальці, підрозділ пере кинули на Бахмут, за який тоді точилися страшенні бої.
- Там вже танки застосовували, - продовжує Володимир. - 7 березня мені подзвонили, що ДаВінчі триста. "Танки відкотилися, працювати не будемо", - сказали мої. Хлопці мені постійно дзвонили – час від часу у них виникали питання щодо наших танків, тому вони консультувалися зі мною.
З лікарні, не долікувавшись, Володимир втік на похорон ДаВінчі. І повернувся в підрозділ, якому лишається вірним дотепер.
- У нас в батальйоні танки – найпотужніша зброя, - продовжує танкіст. - І я страшенно пишався нашими здобутками. Але коли на танку виїжджаєш в поле, по ньому летить все, що тільки можливо. Найскладніше, що є в нашій роботі, – режим очікування виїзду. Але як рушив з місця – все, працюєш. Мене командири регулярно сварили, та й сварять, чому я особисто виїжджаю на танках. Мовляв, маю стежити за боями, керувати підрозділом. А мені краще самому бути в бою. Бо коли я на відстані, страшенно переживаю за особовий склад. А так – я поруч з ними.
Після загибелі ДаВінчі Володимир ще з більшою мотивацією кинувся відновлювати танки – за командира треба було мститися. "Вся техніка в підрозділі має бути бойовою", - головний принцип Луцика.
- Ми працювали активно і багато, – каже Володимир. – Здебільшого – щодо евакуації нашої підбитої техніки. Наприклад, "Хамер" витягнули. На дорозі на Хромове, яку називали дорогою смерті, росіяни палили багато нашої техніки. Наші бійці побачили, що М113 одного з наших армійських підрозділів заїхала в траншею. І стояла там покинута. Ми поїхали на позиції, подивилися, де та машина, як її підчепити. На фотографії – це одне. По розповідях – інше. А фактично, коли ти сам все бачиш, – взагалі інша картина вимальовується. Вже знаєш, як підчепити, в який час це краще зробити, бо ми поспілкувалися з піхотинцями, які на тих позиціях перебувають. Вони розповіли нам, коли і що тут робиться. Поки ми там все вивчали, потрапили під обстріл 120-м мінометом… Домовилися, що з самого ранку, коли тільки починає розвиднюватися, ми будемо на місці. З вечора були підвезені троси, підчеплено все. В Часовому Ярі ми дочекалися своєї години, своєї хвилини, коли вже можна їхати. Стартонули. Ми з Вовком заїхали на танку. Дуже близько до "вагнерів" було – метрів сто. Піхотинці підчепили нам ту М113. Ми навіть не вилазили з броні. Так і витягнули. Так що танки у нас і як бойова одиниця, і як тягач.
"НАМ ПОТРІБНО ДОТРОФЕЇТИ ЩЕ ТРИ РОСІЙСЬКІ ТАНКИ"
- А бойові завдання які виконували?
- Дивлячись, які завдання перед нами ставили. Працювали і з закритих вогневих позицій – як артилерія. Нас такого не вчили. Самі вчилися. Виїжджали і на прямі наводки – якщо піхоті дуже важко було. І з першого пострілу вражали ворожу піхоту. До того ж російським же снарядом! Повертали їм, так би мовити, їхнє ж.
Після того підрозділ ДаВінчі перекинули на Курахівський напрямок, який також палав.
- Ми були свідками, як російська колона ішла в наступ на шахту, - згадує Володимир. – То ми з танка вразили МТЛБ, БТР знищили. Зрозуміло, що і піхоту ворожу били…
З трансформацією підрозділу відбувалися і деякі зміни у танковій роті. Вовк, командир роти, перевівся в ГУР. Батальйон ДаВінчі вивели зі складу 67-ї бригади і зробили окремим. Але у цей період танкова рота перетворилася на взвод. Тоді ж Володимир став виконувачем обов’язків командира цього підрозділу.
- Взвод - це лише чотири екіпажі й чотири танки, - пояснює Володимир. – Але я все одно продовжував готувати людей і відновлювати техніку, яку ми витягли. Знову ми стали ротою, коли наш окремий батальйон став полком. І на зараз у мене вже десять підготованих екіпажів. Хоча танків лише сім. Так що нам тепер треба дотрофеїти ще три одиниці! Щоб у нас був повноцінний підрозділ. Я весь час прошу нашу бронегрупу не палити російські танки, а бити так, щоб ми могли їх потім використовувати. Але війна змінилася. Наші дрони тепер палять ворожу техніку ще на під’їздах до наших позицій.
- А ви просите своїх – не паліть танки, залиште можливість затрофеїти?
- Ні. Бо в окопах сидить наша ж піхота. Скажу вам як колишній піхотинець, хоча колишніх не буває! Підпускати до них танки не можна. Якщо танки доїдуть – вони будуть бити по них прямою наводкою. Коли броньована техніка їде колонами в наш бік, тоді є шанс щось підбити і потім забрати.
Постійно треба вивчати дії ворога, вдосконалювати нашу роботу. Якось ми працювали із закритої позиції, і потім по танку прилетіло 12 фпв! У посадці його знайшли. Але танк виїхав звідти своїм ходом. Танк стояв у капонірі, замаскований. В ньому не було екіпажу – хлопці ховалися поруч у бліндажі. Тоді ворог вже почав використовувати дрони на оптоволокні. Вони літали дуже низько – за метр над землею, мали дуже якісні камери, тому все добре бачили. Нам тоді приціл побили, інші пошкодження не були критичними. Мені доповів екіпаж, що по танку б’ють. Одна пташка висіла на оптоволокні і корегувала вогонь, дивилася за ситуацією. Хлопці намагалися збити з автоматів той дрон. Але одне враження нанесли в район бліндажа, тому вони заховалися, зателефонували мені. Я в машину – і туди. Поки я доїхав, на танку загорілися маскувальні сіті. Можливо, ворог подумав, що це танк димить. І перестали по ньому бити. Біля танку я знайшов багато фпвшок, які не здетонували. Ми зробили "кошку" – самостійно витягли їх, не чекаючи інженерів. Передивилися танк, чи масла не витікають. Запустили його. І перегнали в безпечну зону. Він вже відновлений, знову в строю.
На Курахівському напрямку вперше отримали фпв у бочину танка. Кумулятивна струя пошкодила генератор, який живив РЕБ, екофло постраждало... Борт і активний захист також. Це командирський танк був, обладнаний старлінком. Я міг бути всередині і бачити все, що відбувається назовні. Пташка наді мною летить - і я бачу загальну картинку в реальному часі. Це було дуже добре. Найперше влучання фпв все це поламало. Потім я вже багато фпв ловив.
У жовтні минулого року Володимир дістав поранення.
- Це сталося 11 чи 12 жовтня в районі села Єлизаветівка неподалік Курахового. Ми якраз відпрацювали, вкотилися танком в безпечну зону, залишили його і пересіли на пікап, – згадує той день Володимир. – Мали ще підвезти БК – дозарядитися. Коли ми їхали, я побачив, як фпв іде на удар. В машині нас було троє. Я був за кермом. Зупинився, відчинив двері і відкинув сидіння, щоб механік вискочив.
Побратими Луцика зауважують, що цим він врятував життя механіку – старшому чоловіку. Інакше він би лишився затиснутий у машині… Без сторонньої допомоги чоловік не відкрив би дверцята.
- ФПВ кружляла над нами, наче не знала, куди вдарити, – продовжує Володимир. – У мене була можливість впасти біля механіка, але тоді вона вдарила б по нас двох. Це сто відсотків! Я вирішив бігти за машину, в траншею, аби відволікти ту фпв. Коли я відбігав, вона якраз ішла за мною. І вдарилася в борт пікапа. Здетонувала – було багато уламків.
Мене посікло, але кості лишилися цілими. Найбільший уламок – 5 сантиметрів – зайшов біля плеча. Робили операцію.
Я одразу навіть не зрозумів, що зі мною сталося. Мені лишалося два метри до траншеї, коли стався вибух. Я вже туди не стрибав. Розвернувся подивитися, як особовий склад. Механік як лежав біля машини, так і лишався там. Без жодного пошкодження. А командиру танка зачепило вухо – надрубало трохи. Добре, що не критично. Я побіг до нього, побачивши кров. Надавав допомогу, коли побачив, що на пікапі горить балон з газом – давай його тушити. Затушили. Машину навіть вдалося заховати в посадку, де були суміжники. Вони вибігли до нас, надавали першу допомогу. Я вже потім відчув, що у мене по шиї тече щось гаряче. Рукою провів – кров. Голова була посічена, плечі також. Тоді зрозумів, що також затрьохсотився. Набрав начальника штабу, доповів, що ми трьохсоті. Поки ми все там робили, надавали допомогу один одному, відганяли пікап в посадку, вже і мої прилетіли на бусі. Я стрибнув за кермо і поїхали до медиків.
Майже місяць після того я лікувався. Медикам зразу поставив задачу: позаглядайте всюди, обдивіться мене, обробіть – і все. Мені треба вертатися до своїх, бо ворог пре, ситуація критична. Я розумів: якщо поїду на больнічку, підрозділ загальмується. Але лікарі були одностайні – треба оперувати плече. Добре, хлопчина з новоприбулих, якого я постійно тримав біля себе, встиг схопити, що і як треба робити, навчився багато чого. Хлопці почали працювати самостійно. Без мене, але в телефонному режимі. Мої танкісти вже знали, що таке заїхати в посадку і замаскувати танк так, щоб його не знайшли. Як підібрати погоду для виїзду. Вирахувати момент, коли дрони не літають. То я полікувався і вдома побув. Бо поки формувався підрозділ, жодного разу у відпустку не їздив. Не було коли. Поїхав додому лише, коли мене затрьохсотило.
На фото: Не так давно командир полку друг Перун вручив командиру танкової роти орден "За мужність" ІІІ ступеню
- Якого віку у тебе в підрозділі бійці?
- Наймолодшому 22 роки. Це наводчик. Найстаршому - 52.
ДаВінчі завжди дуже переживав за особовий склад. Краще він виїде у найскладніше місце, чим хтось інший. Я також так вважаю. Мені постійно кажуть: "Чому ти виїжджаєш особисто? В тебе є люди, досвідчені. Хай виїжджають і працюють". Але я виїжджаю навіть коли мені забороняють виїжджати. Бо мені простіше бути в бою, ніж за ним спостерігати і переживати, як справляться бійці. Але цієї весни, в кінці травня, у мене було відчуття, що кожен день мене хотіли вбити – так часто щось поблизу прилітало.
То я пару днів навіть не виїжджав на позиції, щоб поїхати на випускний доньки із дитячого садочку. Восени вона піде у перший клас!
З листопада минулого року підрозділ, який заснував ДаВінчі, перебуває на Покровському напрямку – в районі Лисівки. Володимир показує мені танки, надійно сховані в кущах. Мене цікавить, яку машину він любить найбільше. Танкіст показує Т80, який має вертолітний двигун. Це "Ізюмський" танк – затрофеєний у звільненому місті на Харківщині. Машина досить потужно обварена і закрита зверху спеціальною резиною.
- Неодноразово під час бойових виїздів цей танк "ловив" фпв, - розповідає Володимир. – Але вони детонуть об обшивку танка, як сємєчкі. Ми самі обварюємо танки, бо вже знаємо, як їх найкраще захистити. Тому самі купуємо метал, ланцюги. Обварити одну машину обходиться приблизно тисяч у сто. Але це себе виправдовує. Якось під час роботи мін двадцять прилетіло неподалік танка. І він витримав. 120-й калібр прилітав в бочину. Катки посікло, борти трохи побило, але все інше – ціле. І екіпаж не постраждав. Їхали через посадку – повідламували всі РЕБи, якими була облаштована машина. Але не могли ані зупинятися, ані повертати назад. Лише вперед. І нічого. Відпрацювали і повернулися. Цей танк – матьорий.
Я б хотів, щоб у нас був найсучасніший російський танк – Т90. І ми могли такий взяти у Куп’янську, але нам не було чим його дістати. Т80 мій улюблений, бо він дуже тихий. Це танк прориву, його добре застосовувати для штурмів. Він їде метрів за двісті від тебе, а ти не чуєш, як працює його двигун. Лише відчуваєш, що земля двигтить.
Є у нас в арсеналі і Т72Б3М 2019 року випуску. Його ми взяли у Боровій. Це мій перший танк. На ньому багато роботи зроблено.
Володимир може виконувати в танку будь-яку роботу. І на місці водія-механіка справляється, і за навідника може бути, і командиром екіпажу. Але, каже, на місці механіка йому не дуже комфортно.
- Там дуже мало місця. Навіть з моїм зростом, а я не такий вже і високий, там не розвернешся, - пояснює Володимир. – Але до нас прийшов чоловік 1 метр 90 сантиметрів зростом. Я дивувався, чи він взагалі поміститься у танк. Але він справляється, йому добре.
- Було таке, що всі танки одночасно виїжджали працювати? – розпитую командира роти.
- Всі сім – ні, а одночасно п’ять – було, – відповідає Володимир. – Це сталося на Курахівському напрямку. Три танки працювали із закритих вогневих позицій, а два – у складі бронегрупи. Виїжджали вони і максимально близько до переднього краю, аби працювати по глибоких тилах противника. Головне, що ми їхньою ж технікою по них же і працюємо. Нас не вбивають цими танками.
Я звертаю увагу на те, що танки страшенно брудні, в грязюці. Навіть цікаво, як часто ці махини миють. І тут Володимир починає сміятися.
- Мити танки потрібно. У 2023 році в кінці літа ми заїхали в Боровій на… мийку самообслуговування. Тоді пилюка була страшенна, аж радіатори забивалися. Треба було все повимивати. Уявіть собі – миються машини, джипи і – танк. Спочатку ми трохи шокували всіх, але потім до нас почали підходити, запропонували додаткову хімію, аби гарненько все відмити. А потім почали фоткатися з нашим танком, розпитувати про нього.
Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ
