Голова патрульної поліції Харківщини Віктор Левченко: На Луганщині вибухи почалися 24 лютого одразу після закінчення промови Путіна

Автор: Віолетта Кіртока

За те, що особисто вивозив з-під обстрілів з напівоточених росіянами міст лежачих і хворих цивільних мешканців Сіверськодонецька та Лисичанська, патрульний отримав найвищу недержавну нагороду "Народний герой України". Вже після нагородження підполковник поліції неодноразово довів, що удостоєний цього звання цілком заслужено, бо організував бойовий підрозділ "Робокопи", який ефективно знищує окупантів.

Коли ви чуєте про обстріли Харкова та області, коли страждають цивільні, будьте впевнені, що там, в епіцентрі подій, точно перебуває цей офіцер поліції. Бо він завжди особисто має побачити, що сталося, організувати допомогу людям і взаємодію з іншими службами. Саме він запропонував піднімати дрони над місцями прильотів, щоб швидше знаходити постраждалих – завдяки чому вдається рятувати людей. Це не бажання вислужитися чи потрапити на фото та відео журналістів. Цього якраз ви не знайдете, бо він намагається уникати потрапляння в кадр. Для нього найважливіше – допомогти, врятувати, захистити. Такий характер.

Професійний спортсмен Віктор Левченко прийшов у патрульну поліцію у 2015 році. Тоді він не знав, що таке бойові дії, але приклад його легендарного командира – Євгенія Жукова, позивний Маршал, який пройшов і Донецький аеропорт, й інші страшні бої – слугував йому натхненням у підготовці. Тому, власне, він, прийнявши посаду начальника управління патрульної поліції на Луганщині, постійно тренував особовий склад, що дуже допомогло патрульним у лютому 2022 року. Про захоплення росіянами Луганщини, про порятунок місцевих мешканців, про бойові дії, у яких брав участь Віктор, про його поранення ми говорили в його кабінеті у Харкові – на фоні прапора, який патрульні забрали з Лисичанська, з будівлі управління патрульної поліції… "Це згадка про останні дні Сіверськодонецька та Лисичанська", - каже Віктор.

"В ГЕНІЧЕСЬКУ ПЕРШІ ДВА МІСЯЦІ МИ З МОЄЮ МАЙБУТНЬОЮ ДРУЖИНОЮ ЖИЛИ В КОЛИШНЬОМУ РИБНОМУ ЦЕХУ: ВОГКІСТЬ, ВОШІ, БЛОХИ, ДАХ ОБВАЛИВСЯ…"

- Ви були на посаді головного патрульного поліцейського Луганської області…

- До того я служив начальником відділу патрульної поліції Крим-Севастополь. Якось ввечері подзвонив мій командир Євгеній Жуков, позивний Маршал. Спитав: "Не хочеш очолити управління?" Кажу: "Шеф, так точно. Тільки скажіть, яке". (сміється.) Він каже: "Ти не поспішай, бо це Луганськ. Подумай. Наступного дня озвучиш своє рішення". Мені, в принципі, думати не потрібно було. Сказав командиру: "Ми працюємо в команді, вам видніше, де хто повинен бути, правильно?" Наступного дня зателефонував йому: "Коли приймати посаду?" "Готуйся"... Я пройшов співбесіду з головою Національної поліції України. Після того прийняв командування. У 2019 році мене призначили. Три роки пробув на посаді до повномасштабного наступу, і після того ще рік.

- Ви родом з Миколаївщини. Луганськ - зовсім інші і місцевість, і населення. Та й війна тут точилася з 2014 року. Вона відчувалася в цьому регіоні краще, ніж деінде.

- Депресивний регіон. І мені було дуже шкода людей. Це проблема не самого регіону, а його керівників, скажімо так. Сюди за часи незалежності ніколи не вкладалися у розвиток. Розваг у людей було небагато. Основна – телевізор, причому російське телебачення, де постійно казали, що "путін – красавчик"… Ворожа пропаганда чітко працювала на цей регіон. З нею важко було боротися.

У мене власна позиція завжди була. Після мого призначення приходить до мене депутат Рубіжанської ради, спілкуємося. Він хотів, щоб ми когось відпускали і на щось там закривали очі. Я кажу: "Ні". А він мені: "Вот из-за таких, как вы, и началась гражданская война в Украине!" Мене як підірвало! Я його ледь не за барки вишвирнув: "Геть звідси!" Мене патрульні заспокоюють: "Василічу, що ви…" Той: "Я буду жаловаться министру!" Я видихаю, набираю командира: "Шеф, на мене будуть скаржитися, по ходу, буде резонанс. Кажу, як є". Керівництво мене підтримало. Але й той нікуди не скаржився. І таких людей на Луганщині було достатньо.

- Де саме ви базувалися? В Сіверськодонецьку?

- Патрульна поліція була у Лисичанську, а працювали у Сіверськодонецьку, Лисичанську, Рубіжному.

З мого досвіду, побутові умови навіть не на Луганщині були складнішими, а в Херсонській області. Коли мене призначили в Генічеськ-Каланчак, знайти житло там було дуже важко. Зі мною приїхала моя дівчина – згодом дружина. Вона завжди зі мною. У курортному місті Генічеськ знайти житло на зарплатню патрульного в 16 тисяч було дуже складно, тому що здавали подобово по 500 гривень. Ми просили на місяць, то нам казали: "Можемо порахувати вам трохи дешевше". Але все одно виходило на всю зарплатню. То перші місяці ми жили в халупці – раніше це був рибний цех, приміщення здавала стара циганка. Вогкість, сморід, блохи, воші, пішов дощ – обвалився дах... Отак там з дружиною і жили.

- І вона після цього погодилася вийти за вас заміж?

- Так. Вона завжди розуміла мої принципи, хто я і чим займаюся. І підтримувала мене в усьому. На Луганщині проблематично було зняти квартиру, бо багато військових винаймали житло, все було зайнято. Але ж знайшли. А те, що Луганщина - зона бойових дій, мене взагалі не лякало.

- До 2022-го тут було досить тихо.

- Обстріли чули регулярно. В Сіверськодонецьку, коли дуже тихо, добре чутно було, як навалює арта. Тихо не було ніколи. Це по тєлєку розповідали, що тихо. А наші ж бійці гинули і до повномасштабної війни також.

- Ви прийшли одразу до патрульної поліції, в армії до того не були…

- Ні в міліції, ні в армії не служив. Я професійний спортсмен. Майстер спорту України зі штовхання ядра, до 2015 року виступав за збірну України. Весь був у спорті. Колись існував такий Центральний спортивний клуб армії, спортсмени наче проходили службу в армії, але займалися спортом, виступали за армію. От і я значився у ЦСКА, тому до армії не призивався. А коли в 2015 році оголосили набір в патрульну поліцію, мій друг пішов у Києві, і мене підштовхнув: "Давай і ти!" Я в Миколаєві пройшов всі відбори, став командиром роти. Потім – заступником командира батальйону, командиром батальйону, начальником відділу…

Я спочатку думав: як я потраплю до міліції-поліції, якщо у мене немає там знайомих? Яке кар’єрне зростання? Це ж треба мати гроші, зв’язки. Але в новій структурі ставку робили на лідерів…

- Ви відчували, прогнозували, що війна стане більшою?

- Скажімо так, на Луганщині завжди було неспокійно. Ми ж були введені в склад операції Об’єднаних Сил, виїжджали на відпрацювання на самій лінії розмежування. Було неспокійно, але не відчувалося, що буде повномасштабна війна. Десь за два тижні до широкомасштабного вторгнення у нас почалися дуже сильні обстріли. У Станиці Луганській обстріляли дитячий садочок. А Щастя накривали "Градами", там вже були жертви, поранені і загиблі серед цивільного населення. Житлові квартали накривали. І казали, типу, що це українці самі себе обстрілюють. Було прийнято рішення головою військово-цивільної адміністрації, що людей варто евакуювати, ми мали в цьому брати участь. Але десь за тиждень до 24 лютого все наче завмерло.

Коли почалися всі ці незрозумілі рухи, командир сказав: "Готуйте особовий склад. По можливості – з нацгвардійцями, вояками вчіться стріляти, кидати гранати – вчіться військової справи. Тому що, можливо, буде війна". Ми почали облаштовувати управління, обкладали будівлю мішками з піском. На це дивилися і крутили пальцем у скроні: тупі патрульні, ви що? А патрульні виявилися не тупі…

"В ПОПАСНІЙ, КОЛИ ПОЧУВ, ЯК ПО НАС ПРАЦЮЄ ВОРОЖИЙ СНАЙПЕР, ПОДУМАВ, ЩО ВЖЕ ЗВІДСИ НЕ ВИЇДЕМО"

- Як ви відчули наступ?

- Ввечері провели селекторну нараду. Я і мій заступник ночували в управлінні. Я не спав, увімкнув YouTube, і у мене вискочила трансляція виступу путіна. Четверта ранку, прямий ефір – щось це взагалі не те. Ще не закінчився його виступ, а я вже зрозумів, що все це значить. Буджу заступника, кажу: "Оголошуй тривогу, збирай людей – у нас війна". Він: "Яка війна?!" Я йому показую: "Ось, дивись". Він: "Та ну ні, може, це не те". Кажу: "Збирай людей". Дзвоню командиру Національної гвардії, він каже: "А у нас вже двіж почався". Вони взаємодіяли з прикордонниками. Станиця Луганська, Біловодськ, Мілове біля кордону - вже почалися обстріли шалені, техніка російська у бойових порядках рухалася. Тільки путін закінчує говорити – у нас починаються вибухи. Я розумію, що це і ракети, і авіація працює. В будівлю неподалік управління прилітає. Ворог намагався поцілити по мостах.

- Наскільки ви були морально готові до цього – ви спортсмен, поліцейський?

- Не скажу, що був до цього готовий. Ніхто не був готовий. Всі вірили, що цього не станеться…

- …що це неможливо у ХХІ столітті.

- Так, неможливо… Як це – країна нападає на іншу країну в центрі Європи у наші часи? Думали, будуть обстріли, можливо, полякають… Але що настільки потужно підуть по всій країні… Я не скажу, що був морально готовий, що мені не було страшно. Звичайно, було страшно. Я до цього в бойових діях участі не брав. А коли все почалося… Відповідальність переважає страх. Ти його опановуєш, думаєш: треба робити те, те, те, тому що ти відповідаєш за особовий склад. У мене було 300 штиків. Лише з концентрацією на цьому до мене приходило розуміння, що треба робити. Так, у мене не було бойового досвіду, тому вчився на ходу.

- Як все відбувалося на Луганщині?

- Набираю командира, кажу, що у нас почався двіж. Він каже: "Та він всюди почався. Працюйте"… Треба було патрулювати вулиці, забезпечувати порядок. Всі розуміли, що правила дорожнього руху вже нікому не цікаві, сімейні сварки скінчилися. Важлива була присутність поліції, бо це дає відчуття спокою. Це в мирних містах нас можуть називати "селфіками", а коли дуже страшно, то всі хапаються за нас: "Ой, патрульні, ви тут, добре, що ви з нами, захищаєте" і так далі.

- Люди активно виїжджали?

- Не одразу. Багато хто чекав, що буде далі. Виїжджали ті, у кого була можливість, був транспорт. Але далеко не всі мали куди виїжджати. У багатьох була рідня в росії. Навіть коли ми вже проводили евакуацію, люди казали: "Нам немає куди їхати". Ти їм пояснюєш, що на них чекають – вже все було організовано. Якщо потрібні одяг, харчі, людям це надавали. На заході країни їх приймали, розподіляли. Хочете за кордон – один алгоритм дій, хочете тут лишитися – також є можливість. Головне було виїхати у безпечне місце, де по дітях і родинах не прилітає.

На початку березня мене набрав заступник губернатора, питає: "У вас не буде транспорту чи водіїв? Оголошено евакуацію. Водіїв не вистачає, багато відмовляються їхати". Я – патрульним: "Хто вміє водити "пазик"?" Пацани визвалися і евакуювали багато людей.

Це той самий ПАЗ. Пізніше поруч з ним прилетіла ракета, постраждали люди… Але машину відтягнули до будівлі управління патрульної поліції і відремонтували

Спочатку була евакуація з Лисичанська із залізничного вокзалу. Ми цим "пазиком" возили людей саме на вокзал – багато, дуже багато вивезли тоді. У мене є відео – вокзал просто забитий, люди товпляться, сідають в потяги…

- Вони ще ходили?

- Я постійно боявся, щоб туди не прилетіло, коли бачив ці величезні скупчення людей.

Другого-третього числа почалися проблеми з харчами. З магазинів вимели все, а поставки – нульові. Який АТБ поїде в область, де прострілюються всі дороги? У нас були якісь сухпаї, ми повіддавали їх багатодітним сім’ям. Потім адміністрація організувала хаб, і ми запропонували зробити це у нас в управлінні. Звільнили зал для конференцій, загрузили коробками. Дівчата-патрульні, які з нами були, формували пакунки. У нас був телефонний оператор, який приймав дзвінки. У нас і фармацевт був, який розбирався в медикаментах. Формували пакети, писали адресу, виставляли в холі. Приїжджала "патрулька", завантажувалася цими пакунками і розвозила по адресах. Це було нон-стоп, з ранку і до ночі. Ми виїжджали, коли починало світати. Одна група займалася евакуацією, друга – розвозила гуманітарку...

Кількість охочих евакуюватись постійно збільшувалась, транспорту не вистачало. Приватні перевізники зникли ще на початку. Нам сказали, що на НПЗ є автобуси: "Беріть їх".

Ми приїжджаємо, а вони – без акумуляторів, напіврозібрані. Патрульні засукали рукави, лягли під автобуси, давай лагодити те, що можливо… Хоп – один автобус завівся, поїхав. Чик-чик-чик – і другий поїхав. То ми зібрали там, по-моєму, три автобуси. Потім ДСНСники допомагали нам їх ремонтувати, у них була хоч якась база. Отак ми працювали. Пізніше, коли за Сіверськодонецьк вже точились бої і ми виїжджали на евакуацію людей, на виїзді з Лисичанська стояв білий автобус – без коліс, розібраний, - на якому ми вивозили людей. Так пам’ятно мені – стоїть на обочині, розбитий, розібраний, як страшний символ війни…

- Коли ви почали вивозити лежачих, одиноких людей? Як ви про них дізнавалися?

- Нам дзвонили їхні родичі з інших регіонів, казали: "У мене лежача бабуся, така-то адреса" і ми виїжджали. Використовували наші "крафтери", в яких спецназ їздив. Вивезли багато лежачих, стареньких людей із Сіверськодонецька, Лисичанська. Потрібно було з Гірського – їхали в Гірське, з Золотого – в Золоте. Евакуйовували звідусіль, звідки були дзвінки. Якось зателефонував голова обласної адміністрації, сказав, що в Попасній більш ніж 70 людей знаходяться в укритті локомотивного депо. Це був кінець березня – початок квітня. Була дуже важка ситуація, росіяни вже проривалися у місто. Були такі люди, які казали: "Туди їхати не можна, там вже жопа…" Я сказав, що поїду.

- Скільки добровольців зголосилися з вами поїхати?

- Нас було загалом четверо. Я сказав, що їду сам і що наказувати іншим їхати зі мною не можу. Вони відповіли: "Їдемо!" У нас було два автобуси і машина прикриття. По дорозі прийшлося прибирати дерева – під час обстрілу вони падали на дорогу… В місті все було розвалено. Це є на відео, але воно не дає осягнути всю ситуацію. Навколо все горіло, вибухало, стрілкотню чутно. Ми потрапили просто в зону бойових дій. Біжимо, шукаємо людей. Прибігає до нас замурзаний, потріпаний вояка з автоматом: "Хто такі?!" - "Поліція". – "Та яка, б.., поліція, ви що? У нас танковий бій іде, ось ми два танчика спалили, он там за пагорбом, - показує. – Що вам треба?" Кажу, що приїхали забрати людей. "Ну так, - каже, - люди є". Сів, закурив: "В нас пораненого заберете?" - "Заберемо, звичайно". Пішли з ношами. Стоїмо, він курить. Каже: "Виконую обов’язки командира роти, а сам я просто солдат. Командира вбило, замкомандира вбило, сержанта вбило…"

І ще питає: "Є що поїсти, пацани?" Ми віддали все, що було у нас в багажнику, - якусь тушонку, сухпаї. Він каже: "Ми вже два дні нормально не їмо. Немає підвозу, ніхто сюди не їде".

Стоїмо з тим комроти, куримо, і тут по вагону – дзинь. Той спокійно каже: "Це снайпер працює, давай трошки відійдемо за стіночку". У той момент я навіть подумав: "Скоріше за все, живими звідси не вийдемо". Єдине - треба було робити все, що можна. Яка у тебе задача? Зробити все, що ти можеш, щоб вивезти людей. От з таким настроєм ми працювали.

Луганщина була наче ізольована. Інші регіони мали сполучення з Україною, а нам лише щось при нагоді передавали. Наш командир Маршал дуже круто нас підбадьорював, писав в загальний чат, кидав відосики. Ми на цьому трималися. Але було важко.

- Ви були фактично в оточенні?

- В напівоточені.

- Куди ви вивезли людей з Попасної?

- В Слов’янськ на залізничний вокзал. Там їх вже чекали волонтери. Поранених одразу відвезли до лікарні. Людям видавали, кому що було потрібно, бо у них взагалі нічого не було. Їх нагодували, надали теплі речі, посадили в потяг.

Коли ми несли тих людей, міни лягали поруч з нами, вибухи близько лунали. Отут паркан, за ним одразу приліт! І ти розумієш: добре, що поки не по тобі…

- Про що думали дорогою? Молилися, тримали кулаки, просили водія поспішати?

- Ловив себе на думці, що мені треба показувати власну впевненість. Хороший, чи поганий, а бійці завжди дивляться на командира. Якщо я зараз покажу, що все, жопа, я не знаю, що робити, що мені страшно, то втрачу особовий склад. Це факт. Тому намагався бути впевненим, що знаю, що роблю.

В Попасну у нас було два виїзди. Обидва рази я казав: "Я їду, хто зі мною?" Я не міг вказати: от ти, ти і ти їдете зі мною. Ні. Це мало бути власним рішенням кожної людини.

- Так командир же має керувати задачею і залишитися живим.

- Це не та ситуація була, скажімо так. Ми ж тоді були не бойовим підрозділом, ніхто до цього не був готовий і цього не навчався. В той момент власний приклад, на мою думку, був дуже важливий - командир їде, значить, все нормально.

- Добре, один раз ви з’їздили туди забрати 70 чоловік. А навіщо поїхали вдруге?

- Ще 92 людини були в бункері заводу. Нам у супровід дали "Козака" з вояками, вони прикривають автобуси, бо також ішли бої, стрілкотня, міномети. Заходимо у той бункер, спускаємося, вмовляємо людей. Завантажуємо повний автобус, починаємо від’їжджати – і тут по нас починає працювати міномет. Хлопці з "Козака" кажуть: "По нас працюють, давайте звалювати звідси". Ми застрибнули – збоку вибух раз, другий. Дивлюся, "Козак" вже попереду мчить, а автобус не встигає за ним. І тут – бабах! Кріплення двері уламком прорізало, і вони, що відкриваються пневматично, відвалились. Я хапаю ці двері, тримаю їх руками – нам же їхати у Слов’янськ на цьому автобусі. Потім ми взяли пасок безпеки, зрізали його, скрутили, зав’язали – і так доїхали до Слов’янська.

Ті самі двері, закріплені паском безпеки

- Ще й двері врятував!

- Врятував (сміється). Бо ж тоді ще не тепло було, треба було, щоб не сильно сквозило.

"БІЛЯ СІВЕРСЬКОДОНЕЦЬКА МИ ПОТРАПИЛИ ПІД ОБСТРІЛ, ПІД ЧАС ЯКОГО Я І ВОДІЙ ЗАЗНАЛИ ПОРАНЕННЯ, А ФРАНЦУЗЬКИЙ ЖУРНАЛІСТ ЗАГИНУВ"

- Коли виникло розуміння, що треба робити бойовий підрозділ з тих, хто готовий воювати?

- Це йшло від нашого командира Євгенія Жукова. Це було логічно – створити такий підрозділ з патрульних. Перший такий підрозділ шеф сформував ще в Києві. Він уже в березні в Ірпені воював. А у нас тоді ще були інші задачі: евакуація, допомога з гуманітаркою. І поки це було потрібно, ми працювали, навіть думати не було про бойову роботу… Коли вже міст до Сіверськодонецька знищили, ми їздили в Лисичанськ точково. Нам дали броньований британський бус, на якому ми вирушали за конкретними адресами, по укриттях, роздавали гуманітарну допомогу і вивозили людей – то п’ятьох, то двох-трьох. Вже не було тієї масовості, як спочатку. Деякі місцеві вже відкрито казали: давайте вже звідси – щоб "наші хлопчики" прийшли.

Там ми потрапили під обстріл, під час якого мене та ще одного патрульного поранило, а французького журналіста вбило. Як це сталося? Ми збиралися до Лисичанська на евакуацію. Дзвонить заступник губернатора: "До вас французькі журналісти прямують, хочуть відзняти евакуацію". Вони приїхали, кажуть: "Ми хочемо поїхати разом". Я запропонував інший варіант: "Давайте, ми поїдемо, привеземо людей, а ви їх тут знімете. А відео з міста я зніму і скину вам з телефону. Тому що там – реально війна. Може бути дуже небезпечно". Вони порадилися: "Ні, в нас є дозвіл, ми поїдемо". За кермо праворульної машини сів водій, я - зліва, журналіст Фредерик Леклерк з камерою був позаду – там сидіння вище, як у вантажівці. Такий веселий чоловік був, ми спілкувалися дорогою. Під’їжджаємо до Лисичанська, він щось про музику питає, яка у нас якраз грала. І чуємо – гуп! Кажу водієві: "Нас обстрілюють, їдь швидше!" Входимо в поворот – і вибух прямо перед машиною, її підкинуло. Я відчуваю, як мене кидануло, машина пробита, всередині дим, пил. Я нічого не бачу, у вухах дзвенить, кричу патрульному: "Їдь швидше!" А він: "Я нічого не бачу!" Дивлюся – а у нього все обличчя в крові. Уламок крізь лобове скло пробив йому каску і застряг в ній, поранивши лоба.

Він, красавчик, витирає кров і рулить, бо ж прильоти продовжуються. Доїхали ми до райвідділу, вивалилися з машини. Я тоді ще не знав, що журналіст загинув. Ніхто ж не дивився назад. З райвідділу вибігли люди: "Що? Як?" Кажу: "Надавайте допомогу патрульному. А що журналіст?" - "Журналіст "двохсотий". - "В смислі – "двохсотий"?" Підбігаю, дивлюся – у нього вже конвульсії. "Та він ще дихає!" Ні, кажуть, то все... Йому уламком перерізало горло. Фредерик сидів у мене за плечем, уламок пройшов крізь лобове скло, смертельно поранив його і наскрізь пробив машину. А уламок, який призначався мені, застряг у згині лобового скла, не пробив його і там стирчав.

- Наскільки важко ви були поранені?

- Контужений, і трохи посікло склом. Нічого серйозного.

- Коли це сталося?

- В кінці травня.

- Медична допомога знадобилася?

- Перший день я був на адреналіні, а на другий не міг навіть нормально стати на ноги, координації немає, ногу ставиш – а наче для неї немає опори. Мене спочатку евакуювали в Дніпро, потім набрав командира: "Дозвольте, мене завезуть в Миколаїв. Хоч додому приїду, а то не був давно". Так що лікувався у Миколаєві. Тижні через два дзвоню командиру – а я вже знав, що працюють "Хижаки" на Херсонському напрямку. Він каже: "Сиди в Дніпрі. Ти начальник управління патрульної поліції, займайся особовим складом". Приїжджаю в Дніпро – всі мої підлеглі вже придані до місцевого підрозділу. А я - командир без особового складу. Сидіти просто в кабінеті – ну як? Дзвоню шефу: "Дозвольте йти на війну, в "Хижак". Пам’ятаю, він трохи насипав мені, потім сказав: "Ну добре"… Так я потрапив на війну, у підрозділ до Василя Коряка, з яким товаришував.

- Як виникла група "Робокопи"?

- Колись "Робокопами" називалася спортивна команда з кросфіту. Я її створив ще до повномасштабної війни. Ми тоді виступали за Департамент патрульної поліції у спортивних змаганнях. "Робокопи" була на слуху, бо ми вигравали багато змагань. Коли я прийшов до Васі Коряка, у них була група безпілотчиків "Танцори" - по позивному Василя, я у них вчився.

До цього я мавік на власні очі бачив лише раз – друг давав політати. Я вирішив: щоб керувати своїм підрозділом і відповідати за особовий склад вже на війні, треба добре знати, що таке війна. Бо на той момент я знав, що таке евакуйовувати людей з-під снарядів, але не знав, як вести бойові дії, як обрати позицію, як налаштувати логістику. Цього всього я вчився у Васі – у нього досвід великий, він був командиром роти 72-ої бригади у 2014-15 роках, воював на Донбасі. Він толковий командир, мені повезло, що я працював разом з ним. Я багато у нього навчився.

- І літати також?

- Насправді, це дуже просто. Тоді ще не було ретрансляторів і РЕБів. Це зараз підсилювачі, антени… А тоді дістав з коробки мавік, пульт вставив, прошив, щоб анонімайзер був. Бо є така штука, коли вираховують, де знаходиться пульт, і туди бомблять. А наші фахівці придумали, як збити ці дані. Прошив – і все, полетів. Спочатку це була просто розвідка. Ми літали, коригували артилерію – це було найпримітивніше. На карті "Кропива" показували координати, куди прилітав артилерійський снаряд. Скидали це артилеристам і вони вже донаводилися по цим даним. Це зараз вмикай – іде пряма трансляція, і вони в режимі реального часу бачать, куди довблять. Тоді було все складніше, але й цікавіше.

Десь в середині червня я потрапив на Херсонщину і до кінця серпня лишався там з "Хижаками". Коли почався Харківський контрнаступ, половину підрозділу перекинули сюди. І ми вже з 25-ою бригадою, їхніми розвідниками звільняли Ізюм, Рідкодуб, Лиман.

- Ви наступали разом з десантниками?

- Ми були прямо за спинами у штурмовиків. Зараз можливості розвідки трохи інші, тоді вони були набагато примітивнішими. Мавік летів на два-три кілометра, а тобі ж треба долетіти, повисіти, подивитися – тобто, ти мав бути максимально попереду. У нас тоді були, як я кажу, романтичні часи – постійно наступали, кожен день щось відбивали. Ночували кожен день в новому мсці. Їли, коли виходило. Ми постійно були у русі. То ми БМП затрофеїли, то ще щось відбили. Постійно на адреналіні, активно рухалися вперед.

- Це ж дуже мотивувало.

- Звичайно! Я взагалі тоді мав мрію: от ми зараз в Кремінну зайдемо, а може, і в Сіверськодонецьк, Рубіжне відіб’ємо. Я з таким настроєм йшов – повертати землю, ввірену мені. Але… Ми взяли Лиман, дійшли до Невського, Макіївки, були бої за Сватово, Червонопопівку, оцю агломерацію, – і все, війська видохлися. Та й росіяни резерви підтягнули, закопалися. Тому все й зупинилося.

З того часу характер війни геть змінився. Раніше найстрашнішими були танкові бої. Танк виїжджає, б’є, інший на його місце стає і лупить. "Стугну" виставили – йде контактний бій. А зараз, якщо танк десь за десять кілометрів засвітиться, туди полетить купа дронів, які його спалять, і в нього шансів немає доїхати до позиції, щоб  відпрацювати. Який би він не був захищений, його все одно спалять.

Десь вже в жовтні 22-го до мене звернувся губернатор Луганської області - ми ж відбили Макіївку, Невське, це наші регіони: "Не хочете допомогти з евакуацією цивільних, продовжити це?" Набираю шефа, він говорить: "Збирай своїх пацанів, свою групу і закручуйте все це". Так ми знову допомагали з евакуацією на звільнених землях Луганщини і Донеччини. Але паралельно у мене вже був бойовий досвід. Між виїздами я вчив підлеглих на ППД, у мене були дрони, я показував хлопцям, що таке "Кропива", вони літали, учбові гранати кидали, вчилися коригувати. Я їх готував, тому що розумів: рано чи пізно ми все одно знову будемо задіяні на лінії фронту. Ну і через місяць-два, коли з цих сіл ми повивозили людей, я знову звернувся до командира.

У той час починали застосовувати ФПВ-дрони. Ми стали в цю тему вникати. Через волонтерів дістали три ФПВішки, купили пульти, окуляри. Вивчали, як воно працює, почали літати, кидати, залітати у всілякі шпаринки – у нас стало це виходити. Тоді ФПВ ще не були дуже розвинені, були дві-три групи, які щось показували. Тоді командир "Хижака" запропонував: "Давайте, зараз "Лють" штурмує Курдюмівку і Кліщіївку. Підтримайте".

Перший виїзд: ми злетіли і одразу втратили дрон. То була така депресія: втратили дрон… Там була пошкоджена БМП, її треба було добити. Що робити? Летимо знову. Другим дроном чітко залітаємо, з відеофіксацією з мавіка, все як треба. Отак почалася наша робота. Вже були "Птахи Мадяра", інші групи, і я запропонував: "Давайте, ми будемо "Робокопи". Так і пішло. Ми дуже плідно попрацювали не тільки з "Люттю", а й з іншими підрозділами на тому напрямку…

- Що значить – плідно?

- Знищували жирні цілі – БМП, КАмаЗ з особовим складом, міномети. Знешкодили чимало піхоти ворога. Це зараз можна сказати: та, то таке, дрібниці, рядові цілі. А на той момент ФПВ долетіло, попало, вбило – це було класно. Особливо тому, що ми були самоучки, вчилися через Інтернет. Групи, до яких ми зверталися, які вже вміли щось, не дуже хотіли ділитися досвідом. Чомусь… Моя позиція: все, що знаємо, передаємо іншим. Приходять люди: "Навчіть". Будь ласка, ось, що ми знаємо. Бо ці люди також будуть робити ту справу, яку робимо ми, - вбивати ворога. А якщо я тебе не навчу, ти втратиш час, ефективності не буде. Нам же треба вбивати якомога більше живої сили противника – і всі мають це вміти робити.

- Ворога багато, на всіх вистачить…

- Я не розумію, що тут ділити? Це ж не секрет якогось успіху в спортивних змаганнях – це війна, від якої залежить наше виживання. Ми ще не виграли війну, нам ще довго воювати…

"УКРАЇНСЬКА ПАТРУЛЬНА ПОЛІЦІЯ – ЄДИНА В СВІТІ, ЯКА ВОЮЄ"

- Коли вам запропонували очолити Харківську область?

- Це було десь влітку 2023 року. Я вже працював із власною групою в складі "Хижаків" "Робокопи"… Якраз відбувалися активні події у так званому "Лісі чудес" - так називали Серебрянське лісництво.

От ми працюємо, воюємо разом з "Азовом". Ми з ними реально добре спрацювалися. Все працює, рухається. Тут телефонує командир, каже: "Треба очолити управління". А я вважаю так: якщо командир каже, що потрібно, значить є задача і на тебе розраховують. І якщо я скажу "ні"… По собі суджу. Я ж теж командир, тільки рівнем нижче: якщо людина каже мені "ні", то треба продовжувати шукати іншого, бо задача ніде не ділась, втрачається час. Тому я відповів: "Якщо ви вважаєте, що потрібно… Скажіть хоч, куди?" - "Харків". А це – місто-мільйонник. Війна – це ж просто: ворог попереду, поряд побратим. Стріляй, знищуй, виживай. А тут вже інша політика, об’єм, відповідальність. Плюс війна і люди… Це робота, яка вимагає не просто "стріляй і пишайся собою". Але якщо вже вирішили саме мене на цю посаду призначити, то треба братися до справи. Командири ж бачать загальну картину, більше, ніж я. Єдине, про що попросив: "Шеф, дозвольте відкрити школу операторів бпла і вчити людей".

- А свою групу літунів ви також забрали сюди?

- Я вишикував всіх на ППД. Кажу: "Козаки, така-то ситуація. Завдання від командира – призначають в Харківську область. Хто хоче зі мною – погнали". Зі мною одразу пішов заступником один боєць, ще троє теж погодилися. Інші залишилися, підрозділ там також був потрібен. Десь з півроку я туди до них ще регулярно виїжджав.

- Добре, що недалеко.

- Що тут їхати – дві години.

- А школа ФПВ?

- Все одразу закрутилося. Ми вчили харківських патрульних, але спочатку без бойових виїздів.

- У багатьох харківських патрульних було бажання воювати?

- Так, чимало виявили бажання. Двоє, яких ми вже тут навчили, поїхали до моїх "Робокопів", там залишилися і досі достойно воюють в "Хижаку".

Ще не було наступу на Харківщину, але війна відчувалася дуже сильно: обстріли, дрони. З дозволу Євгенія Жукова я звернувся до командуючого нашим сектором – тоді тільки призначили Юрія Галушкіна. Він знав, що патрульні воюють. Одразу сказав: "Так, ви потрібні. Зараз визначу, куди вас відправити". І нас прикомандирували до 125-ої бригади, ми з ними працювали, вперше запускали "Дартси" - великі крила. І ураження перші тоді також відбулися. Непогано попрацювали. Всі були задоволені.

Спочатку група "Робокопи" була невелика, сім чоловік. Коли почався наступ на Харків, ми теж були на позиціях. Виник хаос. Ті, на кого розраховували, не витримали, тому і нам теж прийшлося вибиратися з позицій, майже з оточення.

- Ви виходили з позицій, з яких літали?

- Так. Лінія фронту дуже швидко мінялася. Позиції, які вранці були глибоким тилом і з яких ми літали, до середини дня вже стали зоною бойових дій, а до вечора – зоною, яку контролював ворог. Вже ввечері і вночі росіяни знімали відео з наших позицій. Зупинили їх тільки тоді, коли ввели резерви 92-ої бригади. Наша група виїжджала на пікапі, по якому мало не спрацював свій же танк. Пікап без явних розпізнавальних знаків, а що танкісту? Йому сказали: стабілізуй фронт… Проскочили, але вражень лишилося надовго…

Відкотилися, зібралися з думками. Вже була інформація, що 125-ту виводять, що тут будуть інші бригади. Виникло питання: з ким працювати. А "Хартія"? Мене сконтактували з бійцем на позивний Альтаїр - на той час він був начальником штабу. Я його набрав, представився, розповів: "Ми з патрульної поліції, літуни, працювали зі 125-ою, можемо підсилити вас". При першій же зустрічі я сказав: "Ми не претендуємо ні на які зірки. Нам не потрібно з кимось чимось мірятися –ми хочемо працювати і бути причетними до знищення ворогів". Досі це залишається головним у нашій взаємодії. Ми постійно показуємо свою роботу, щоб люди бачили і розуміли, що поліція також воює.

- Та ладно! Весь час кажуть: хай поліція йде воювати! А коли говориш, що поліція воює, не вірять!

- А скільки загиблих, поранених поліцейських? Українська патрульна поліція - єдина у світі, яка воює. Коли людям страшно, вони хапаються за поліцію: "Ви наші хлопчики!", а коли все спокійно, можна ображати, принижати. Ми до цього звикли. Але це неприємно, тому що це не так. Ти хочеш щось довести, та розумієш, що ніяк цього не доведеш. І ти, в принципі, з цим живеш. Просто робиш свою роботу, і все.

- Наскільки зараз велика група "Робокопи"?

- Не буду називати кількість, але розширилася до того, що у нас люди літають і на "крилах", і на важких дронах, які ворог називає "Баба Яга". Робимо скиди важких бомб на позиції росіян, доставляємо нашій піхоті все необхідне: дрони, їжу, пальне, БК. Є звичні ФПВ-дрони, оптоволокно, є багато інновацій, які ефективно застосовуються. І все це – справа рук патрульних!

- Група розширилася за рахунок патрульних, які бачать ваші результати і кажуть: "Ми теж так хочемо"?

- Так, це харківські патрульні. Ми дали інформацію, що є можливість навчитися. Я познайомився із заступником начальника у питаннях підготовки Нацгвардії тут, у Харкові, і наші патрульні почали проходити військову підготовку: вчитися стріляти з РПГ, кулеметів, такмед. Паралельно вони навчалися керувати дронами. Ми вчили тих, хто хотів. Наші знання і вміння знадобилися і під час прильотів по місту. Приїжджаємо, наприклад, на нафтобазу після російського удару. А там пальне розтікається, все горить. ДСНС шукають можливості під’їзду. Кажу: "Так дрон підніміть, подивіться, що де". – "А немає!"

- І ви почали піднімати дрони над містом?

- Тоді з дозволу командира організував аеропідтримку на базі управління. Все погодили з усіма службами.

- Це рятує життя?

- Звичайно! Після великих прильотів вночі за допомогою дрона з тепловізійною камерою ми шукали потерпілих. І знаходили!

Коли КАБи прилетіли в "Епіцентр", ми так само злітали, а ДСНСники дивилися характер ушкоджень, де поширюється вогонь, звідки можна заїхати. Навіть президент викладав скрін з нашого дрона над "Епіцентром". Зараз, в принципі, вже і в головному управлінні поліції є аеропідтримка, і в ДСНС свої дрони, і у міста в Департаменті з надзвичайних ситуацій при міськраді. Та почалося все з патрульної поліції, з нашої ініціативи: це було потрібно, і ми це зробили.

- Харків обстрілюють все жорстокіше…

- Мене ж місто зустріло двома шахедами… Я тільки приїхав, представився, і в ту ж ніч прилетіли два "шахеди" по СТО в житловому районі міста. Я виїжджаю на приліт, починаю працювати, є потерпілі. Тоді я зрозумів, що нам потрібно зробити так звану бронегрупу з фахівцями з домедичної допомоги, аби можна було миттєво допомагати пораненим на місцях прильотів. Маршал дав два авто для таких груп. Патрульні пройшли навчання з тактичної медицини. Зібрали потужні аптечки, хороші турнікети, волонтери допомагали. – дуже їм за це дякую, бо вони дуже багато життів врятували. Приліт, КАБ, завал – першими туди прибувають патрульні, розкопують, дістають, мотають, стабілізують і передають медикам.

Ви питаєте, що запам’яталося найбільше... Після прильоту по "Епіцентру" сталася ще пара прильотів поблизу. Там виїзд і лісочок. Відбулося загоряння. ДСНС тушила цей лісок. І два КАБи росяни пустили по пожежниках. Ми туди. В підвалі заправки було укриття, занесли рятівників – у одного була пошкоджена рука, іншому пробило груди. Першому патрульні наклали турнікет, другому – оклюзійку... Медики потім питали: "Хто надавав першу допомогу? Подякуйте цим людям, бо вони врятували хлопцям життя". Оце було знаково! Бо ДСНС – це наші побратими, ми завжди поряд. І тут патрульні врятували життя рятувальникам. Це для мене дуже важливо.

- Ніколи не жалкували, що пішли в патрульні? Чи жінка, може, каже час від часу: "Нащо ти обрав таку професію?" Це ж кожен дзвінок, якийсь вибух – і ви мчите туди… Ви ж постійно працюєте в епіцентрі подій…

- Мені дуже пощастило з дружиною (сміється.). Вона розуміє і підтримує. Зараз кожен патрульний на місці точно знає, що робити, але присутність керівника має бути.

- Ви ж не просто стоїте в стороні…

- Так, якщо я приїжджаю раніше, з патрульними, також включаюсь. У мене завжди з собою є аптечка, рукавички, і я теж допомагаю. Це нормально, так і має бути.

І я, і моя дружина спортсмени. Вона займалася бігом з бар’єрами, я штовхав ядро. Почали зустрічатися, коли я ще не був поліцейським. Коли мені потрібно було їхати на нове місце служби, вона їхала разом зі мною. "Давай, ти залишишся, поки я не облаштуюся на новому місці", - пропонував я. "Ні, я з тобою!" - тому ми разом поїхали і в Генічеськ, потім – в Луганську область. Тепер – у Харків. Минулого року у серпні у нас тут народилася донечка, а мені потрібно було з групою "Робокопів" їхати на бойове завдання у Сумську область... Дружина з розумінням поставилася: це бойова задача, і я мав її виконати. Тому мою дитину з пологового забирав мій заступник (посміхається.).

- Невже і тоді вона не казала: "Хто тобі важливіший – я чи служба"?

- Ні, на щастя. Такого питання у неї немає. Зараз для мене важливо робити все, щоб в майбутньому моя донька не знала, що таке війна. Я хочу, щоб моя дитина мною пишалася, а не думала, коли виросте, що її батько десь просто перечікував війну. От і все.

- Скажіть, а про що ви мрієте? Є ж у вас якась мрія?

- Мені здається, у всіх мрії змінилися і зараз дуже схожі. Моя мрія – щоб вся русня здохла, щоб вони реально зникли з цієї планети. Тому, що не буде у нас спокою, поки існує імперія. Так, це недоімперія. Так, вона, як завжди, з кульгавою ногою, але це імперія, яка живе тільки тим, що підкорює, поглинає та знищує. Поки вона існує, ми будемо постійно воювати за нашу незалежність. Це середньовічна імперія, вони воюють, як в середні віки, і живуть так само, і в голові у них те саме. Дикуни і варвари, але їх дуже багато. І поки вони існують, життя не буде не тільки у нас, а і в тій же Грузії, Молдові. Молдова взагалі ще є тільки тому, що перед нею розташована Україна, і молдавани самі це розуміють.

До речі, раніше ми з дружиною спілкувалися російською мовою. В сім’ї, з батьками говорили українською – моя родина україномовна, мати - з заходу України. А з дружиною – російською. Вже йшла повномасштабна війна, я був у "Хижаку", не бачились кілька місяців, приїхав додому і кажу: "Слухай, ти знаєш українську мову, я її знаю. Чому ж ми спілкуємося російською?" Перші пару днів було незвично. А зараз дивимося свої старі відео, де говоримо російською, і дивуємося, як ми взагалі так могли спілкуватися?! Тепер це ріже слух. Кажуть: мова неважлива. Ні, це дуже важливо! Для мене не проблема говорити російською, але для мене рідна мова – українська. І поки є твоя культура, поки ти виховуєш дітей в дусі національних інтересів і поваги до рідної землі: ти – українець, в тебе є своя культура, своя країна, - то вона у нас буде. Якщо ми не будемо цього робити, то покоління-два – і все зникне… Для цього багато було зроблено: російська музика, репчики, тєлєк, кіношечкі, сєріальчики, "Голубой огоньок", "какая разніца"… Все це цілеспрямовано робилося. Тому моя мрія така: щоб мої діти пишалися батьками і росли, вчилися в Україні – в мирній і вільній Україні. Для цього треба, щоб росія зникла, а Україна вистояла. Так і буде - іншого шляху немає.

 Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ