Я наївно думав, що гітарою можу на щось вплинути. Потім зрозумів, що вплинути можна, лише фізично знищуючи ворогів, - гітарист гурту "Гайдамаки" Андрій Слєпцов

Автор: Ольга Скороход

Гітарист гурту "Гайдамаки" Андрій Слєпцов (Сліпий) після початку повномасштабного вторгнення переоцінив можливість атакувати ворога музикою. І власне, відтоді він захищає Україну як військовий. Нині він оператор БПЛА 426 окремого батальйону безпілотних систем морської піхоти – боєць групи "Кур’єри апостола Петра".

Про рутину і курйози в роботі з дронами, ставлення до росіян, роздуми про мотивацію і долання страху – в інтерв’ю  Цензор.НЕТ.

ДЛЯ МЕНЕ ВІЙНА ПОЧАЛАСЯ З ДВОХ ОТОЧЕНЬ

- Розмова з воїнами з творчих професій починається про мотивацію: як і коли вирішили боронити нас і країну зі зброєю в руках?

- Ми писали гімн для 503 батальйону морської піхоти – "Якщо бачиш - стріляй" (перефразоване гасло Вадима Сухаревського - "Бачиш ворога – ...баш!). Мій товариш дитинства, який був в АТО, а зараз в ДШВ, тоді казав – мовляв, ви пишете такі пісні, а самі? Мене це трохи заділо. Плюс хлопці з 503 батальйону попереджали, що повномасштабна війна буде. Ми з нашим барабанщиком Олегом Ломаковським почали готуватися на вишколі "Українського легіону". Так тривало кілька років. У 2021 році ми підписали з 503 БМП контракт резервіста і склали присягу. Також я пройшов теоретичний курс на снайпера в "Дикому полі" і 24 лютого ми якраз мали починати практичні заняття.

Відповідно як резерв першої черги ми повинні були прибути до військової частини у разі повномасштабної війни. Тому, коли почалося, ми почекали наших побратимів зі Львова і 26 лютого виїхали з Києва на Маріуполь. Але дорогою командир зв’язався з тодішнім комбатом – покійним Героєм України Павлом Сбитовим – і той дав нам наказ їхати в район Нью-Йорка. Наскільки розумію, завдання було звідти силами батальйону пробитися до Маріуполя.

Ми вийшли біля села Зачатівка… До того, що там відбувалося, я не був готовий, хоча і проходив вишколи кілька років. На нас сунуло кілька тисяч людей і близько 200 одиниць техніки. Ми вперше потрапили в оточення, вийшли з нього у село Євгенівка, де також потрапили в оточення і вийшли. Хлопці їм насипали, але я тоді ще нічого не робив, не знав. Так, для мене війна почалася з двох оточень, і я був, м'яко кажучи, вражений.

- Відтоді багато сталося, були відвойовані землі і нищівні поразки. Однак я згадую враження від новин з театру бойових дій у перші місяці, і це було особливо важке відчуття – коли часом в оточення чи полон потрапляли цілі підрозділи, а часом половина бригади клали свої життя в одному бою. Ви пам’ятаєте  відчуття?

- Та страшно було – перші прильоти, перші контузії. Відступати з рушницею, бронею, коли на нас наступає танчик. Після першого приходу біля мене я впав і здавалося, що більше не встану.

З іншого боку, знаю, що один наш батальйон насипав п#дарам чимало, і техніки в них багато забрали, хоча ворог значно переважав. Але тоді я геть не розумів, що відбувається, і шукав когось досвідченішого, щоб мені пояснили, що робити.

- І далі так вийшло, що ви стали оператором БПЛА. Наскільки швидко?

- На відновлення ми відійшли в район Курахового. Я почав виїжджати у групі прикриття БПЛА. І хоча на полігоні ми тренувалися по снайпінгу, командир сказав, щоб я брався за мавіка і вчився літати. Снайпер з мене відверто поганий, бо я нетерплячий й емоційний, і командир це помітив.

Помалу вчився, пройшов навчання у Львові. Працював доволі довго на мавіку під Авдіївкою – відбивали штурми п#дарів від наших позицій. Там була позиція "Труба", і п#дари регулярно підходили до неї з обох сторін, щоб її забрати, а ми скидами їх відганяли. Саме тоді я перестав бути юним падаваном і почав двохсотити ворогів. Восени 2022-го після першого вбитого п#дора командир прибив мені берет кольору штормової хвилі, який я відтоді мав право носити (ритуал на складання клятви морського піхотинця).

- Пам’ятаєте свої емоції після того історичного влучання?

- П#дари вчергове полізли, я скинув – влучив. На радощах почав кричати, командир скомандував: "Пульт не відпускай!". Все було дуже насичено, для мене все ще тривав період адаптації на війні, я пробував натягнути то все на голову. Тоді ж були перші контузії. Навесні 2023-го мені вдалося поламати ворожий танк (це було під Опитним чи Водяним). При чому, це був крайній снаряд кумулятивної дії, я потрапив точно у двигун (тоді танки ще їздили без мангалів). Пам’ятаю, що я тоді дуже затерп від напруги, потім була сильна крепатура.

- Снаряди ви самі робили?

- І самі, і підрозділ давав. Контакти потрібні у хлопців були: десь самі матеріали шукали, десь волонтери давали. Наші інженери придумали уламковий снаряд "Нова пошта", був ще снаряд "Ескалібур" - першим його випробував.

ПОВЕРНУТИСЯ ПРАЦЮВАТИ НА МАВІК ДЛЯ МЕНЕ ДОРІВНЮЄ ПОКАРАННЮ

- Як ви віднаходили в собі воїна?

- Мотивацію в мене виховав мій незмінний командир - капітан Микола Малий (Поет). Він казав ще коли я на мавіках працював: "Що ти сьогодні зробив? Ти вбив сьогодні москаля? Чому ти не вбив москаля? Може, ти не хотів вбити москаля?". Це дійсно жорстка мотивація: ми мусимо знищувати тих, хто прийшов знищити нас.

Певний час ми працювали з 36 бригадою. Потім 503 БМП вивели на переформатування, створили спершу полк, а потім 38 бригаду, а ми по БРці лишилися у 36 бригаді. Ми зібралися, подумали і 90% перевелися у 36 бригаду. Потім переїхали ближче до Запоріжжя. Жили в Дніпропетровській області, їздили в Запорізьку, щоб бити ворога у Донецькій. Звідти у 2024-му вже переїхали на Херсонщину, працювали на Кринки. Саме тоді я остаточно перейшов з мавіка на fpv.

Звідти переїхали на Харківщину під Вовчанськ, а потім на Чернігівщину на відновлення, а вже потім – на Курщину. На Харківщині також була дуже напружена робота. До нас навіть міг приїхати командир батальйону запитати як справи. Тоді ми фактично були на самозабезпеченні щодо дронів. Завдяки тому, що ми показували хороший результат, комбат і замкомбата вибивали нам снаряди для скидів, щоб ми могли нормально працювати.

- А в Курській області?

- Там було трохи краще забезпечення, ми працювали більше на камікадзе. На Курщині ми перевелися з 36 бригади в 426 окремий батальйон безпілотних систем морської піхоти. І зараз працюємо знову на Херсонщині.

Робота в кожному регіоні має свої нюанси. В Кринках у нас вже була відпрацьована система, як маскуватися, уникати РЕБу і так далі. А при переїзді на Харківщину ми десь місяць роздуплялися, як в умовах іншого ландшафту і розташування сил ефективно працювати. І на Курщині так само нові виклики, які з часом ми перебороли.

- На яких дронах вам більше подобається працювати?

- Коли я перейшов на fpv, то зрозумів, що повернутися на мавік для мене дорівнювало б покаранню. Тепер я міг в такі нори і бліндажі закатувати гранати, що мені дуже сподобалося. Це азартна річ і емоції дуже класні. А якщо вдається підбити техніку, то відчуття передати неможливо.

Однак більшість роботи оператора БПЛА – це рутина. Приїхали вранці по сірому, у світлий день відпрацьовуємо, по сірому повертаємося додому. Там один побратим крутить БК, другий паяє дрони, а я ті дрони перешиваю. Це все допізна затягується, 4 години поспали і вранці все по новій. Це важко, але цікаво. Пам’ятаю, що гарно йшло і власне працювали ми на розслабоні, пробували різні БК.

- Чи ведете статистику звитяг – або особисту, або підрозділу?

- Ні, бо це, як відіграний виступ: відіграв кльовий концерт з купою народу чи навіть на Майдані, коли мільйон людей було, а минає 2-3 дні і хочеться новий виступ. Так і тут, облік ведуть у штабі.

- Якої ви думки про тактику росіян і загалом про їхню армію – і про піхоту, і про БПЛА?

- Всієї картини я не знаю. З того, що я бачив, москалі дуже швидко і гарно закопуються. Був випадок, що я скинув одну бімбочку на п#дарську групу і повернувся по іншу. Мене не було хвилин 7, і коли я приніс новий снаряд, то вже побачив повноцінні окопи для стрільби лежачи. І навіть коли я скидав, вони продовжували рити. Всередині їхніх бліндажів є лисячі нори, це відомо. Якщо раніше всередину можна було залетіти на оптоволокні чи на радіо і можна було спробувати там політати, то зараз вони завішують вхід шнурками, ланцюгами, проводами, тому вибух відбувається лише на вході.

Я бачив, як на Курщині вони перекидаються малими групами, які дроном особливо не поганяєш. І так вони накопичуються. Пам’ятаю випадок, як заїжджала група п#дарів, їхні квадроцикли ми розбомбили, один живий лишився. Я вишу над ним з гранатою, заходжу на ціль, роблю скид, а вибуху нема. То я просто кошмарив того п#дара, кружляючи над ним. Він у мій дрон і зброю кидав, і бронік.

- Чи мали змогу на Курщині спілкуватися з росіянами? Маю на увазі цивільних.

- Такого досвіду в мене не було. Загалом коли мені говорять про "хароших русскіх", то я все одно ставлюсь до них насторожено, а в принципі я їм усім не вірю. Ми з "Гайдамаками" мали фітчинг з Макаревичем в одній пісні. Та я все одно не вірю жодному москалю.

Я РОЗУМІЮ, ЩО БУДУ НА ВІЙНІ ДО УПОРУ. НЕПОГАНО РОБЛЮ СВОЮ РОБОТУ, ТО НАЩО ВТРАЧАТИ БОЙОВУ ОДИНИЦЮ?

- З розповіді воїнів складається враження, що над лінією фронту – суцільне покриття дронів. В особливо складних завданнях екіпажі одне одного підтримують. А були у вас випадки, коли ви одне одному заважали?

- Так, по дронах багато історій про "конкуренцію". Було завдання, щоб я відпрацював бомбером по якомусь підвалу з підарами. Лечу далі і бачу ще один мавік. І ми летимо назустріч одне одному. Я полетів і скинув снаряд, куди треба, а іншого більше не бачив.

Ще був випадок, коли ми вилетіли на одне завдання разом із суміжниками. Я залітаю і… бачу ще один дрон. Я скинув, а він якраз заходив на ціль. Не було підтверджень виконаної роботи ні в нього, ні в мене, бо моя камера зняла момент його скиду, а його камера – мого влучання. Такий прикол був.

- Ви описали свій страх перших днів війни. Чи знайшли єдиний рецепт подолання страху?

- Я чітко знаю, що головне маскуватися і не сіпатися. Якщо тебе не помітили, то до тебе не прилетить. Маскування позиції, маскування борта – якщо цього дотримуватися, то можуть бути лише планові обстріли. Тому що якщо москалі знають, що засів екіпаж БПЛА, то туди полетить все, що тільки можна, і навіть КАБів не пожаліють.

Бачте, все міняється. Це війна технологій. Тепер з’явилися теплові дрони, і від них сховатися дуже важко. Коли ховаєшся сам – це одне, а коли ховаєш обладнання на позиції – інше. Врешті на різних ландшафтах все по-різному.

- Ви особисто бували за крок від смерті?

- Були ситуації, не так багато разів, але було, що ми заїхали на позицію, яку обирали не ми. Нас одразу спалили fpv і мавіками. Тому знову-таки, повертаємося до важливості маскування.

- Як ви реагуєте на негласні дискусії в суспільстві про розкол серед воїнів і цивільних?

- Мені часом здається, що моя дружина більше нервує щодо питання ухилянтів, ніж я. Коли я приїжджав тил, то не бачив упередженого відношення до себе. У соцмережах я на такі випадки натрапляю, але нічого з цим зробити не можу, тому повертаюсь до своєї роботи.

Питання, скільки все ще триватиме і як довго тут я. Зараз у мене одне переконання: я тут буду до упору. Я люблю і ніби вмію робити свою роботу. Тому питання, навіщо втрачати бойову одиницю? Ворога все одно потрібно вбивати.

- Доволі багато воїнів-вихідців з культурної сфери, займають небойові посади, паралельно їздять на гастролі, а згодом і зовсім списуються з війська. Ви ж налаштовані йти до кінця.

- Перед повномасштабною ми з "Гайдамаками" записали дуже кльовий і цікавий альбом "Тріумф слова" на вірші поетів Розстріляного Відродження. І у березні мала бути презентація у Харківському Театрі Курбаса у вигляді театрально-музичного дійства. Там є речі, які у мене досі викликають мурахи по шкірі.

Коли почалася велика війна, невідомість, страхи, то на одному моменті я спересердя подивився на свій музичний шлях і подумав: "Ай-ай, якою дурнею я займався". Порівняно з бойовими діями це - ні про що.

З 2014 року ми були волонтерами. Я тоді наївно думав, що гітарою можу на щось вплинути. Потім зрозумів, що вплинути можна лише фізично знищуючи ворогів. Гітарою я ворога не знищу, хіба що знесу йому голову.

Вже коли втягнувся у війну, то, звісно, часом хочеться пограти. По війні планую докупити собі інструментів (дружина мене вже до цього готує). Я маю колісну ліру, то люблю мріяти про те, що я робитиму з нею. Тобто ідеї з’являються, і в планах є після війни повернутися до музики. Друзі та знайомі підкидають мені музичні новинки.

- Дозвольте наприкінці питання з пафосом: що дає вам силу окрім музики?

- Дружина мене дуже підтримує. Коли почалася велика війна, то ми дружин відправили за кордон. Моя Марійка рік прожила в Німеччині, а потім сама не стягнула, хоча мені було спокійніше, коли вона в безпеці. Хоча тоді вона ще моєю дружиною не була. Я жартую: за музиканта заміж не хотіла, а коли став морпіхом, то зразу.

Тепер це мій надійний тил. Вона і підрозділу нашому всебічно допомагає. Не можу також не згадати про підтримку сина, родини, друзів – дуже добре і надихаюче, що вона є.

 Ольга Скороход, Цензор. НЕТ