Факти і сенси. Королівський гамбіт Олекси Шалайського

…Суботній ранок на київських Позняках. Тримаю в руках слухавку, а у самого після розмови у скронях гупає: цієї ночі помер Олекса Шалайський.

- Не витримало серце, а деталей не знаю – сумно каже друг. І додає: – 58 йому було.

За кілька хвилин пише Крістіна Бердинських:

"Не можу повірити, що Олекса помер((((((( яке горе для усіх нас".

Так, відповідаю, велике горе. Боляче.

Думки плутаються, але щось із ними треба робити, бо про Олексу треба написати. Усього, звичайно, не висловити – але принаймні про головне згадати маю…

…Олекса Шалайський був, по-перше, складна, мисляча людина. По-друге – львів'янин з багатьма галицькими налаштуваннями. І по-третє – візіонер. Кажу це напівшепотом, не дай Бог, Олекса почує. Сам Шалайський такими словами не зловживав. Він взагалі ретельно обирав слова – але не задля емоційного, як у багатьох, ефекту. Слова мали як мінімум не спотворити головного у його матеріалах – фактажу і сенсів.

Журналістське життя Шалайського ділиться на дві частини. Про першу він сам у 2009 році згадував так:

"Майже 30 років я прожив у Львові і 12 чи 13 років – у Києві. У Львові працював у газеті "Ратуша", "Поступ", телекомпанії "Міст", навіть мав таке щастя паралельно викладати в університеті. А у Києві був головним редактором УТН, потім головним редактором новин СТБ, потім редактором блоку журналу "Політика і Культура", потім редактором сайтів Forum і ProUA. І от я в Інтернеті і залишився…".

Список вражаючий – і про те, які редакції будував і прикрашав собою Шалайський, в кінці цієї статті скажуть інші люди. Ну, а на мою думку, по-справжньому Олекса розкрився саме тоді, як "залишився в Інтернеті" і разом з Юрієм Ніколовим заснував "Наші гроші".

На той момент для обох було принциповим не працювати у черговому ЗМІ чергового олігарха. Це при тому, що у 2010 році не важко було знайти собі спонсорів, і навіть не зашкварних, всередині України. Але Шалайський зробив свідомий вибір: ми будемо жити на грантові кошти, щоб не залежити від українських корупційних правил гри. І перший грант був – від соросівського "Відродження". "Тому – сміється нині Юрій Ніколов – ми завжди хизувалися тим, що ми справжні соросята. Корінні!"

Досить швидко "Наші гроші" стали по всій Україні тендерним інспектором, викривачем корупції і просвітником у одному флаконі. Без них навряд чи з’явився б той прозорий "бульйон" технологій та антикорупційних цінностей, який згодом привів до створення "Прозорро".

Чи не найголовніше з того, за що українська розслідувальська журналістика (і українське суспільство) має дякувати Олексі і "Нашим грошам", – це відкриття закордонних електронних реєстрів. У це нині важко віриться, але до Шалайського практично ніхто з наших журналістів не знав, як розкривати зарубіжну інфу по компаніях – з Британії, Нової Зеландії чи Кіпру тощо. Тепер – знають десятки, якщо не сотні – до цього і Шалайський, і Ніколов доклали свої руки, мізки і педагогічно-лекторські здібності.

Піонерська місія "Наших Грошей" надихала і допомагала зростати таким нині визнаним редакційним мастодонтам журналістики розслідувань, як "Бігус Info", телепрограма "Наші Гроші", "Схеми", "Слідство Info". Кілька людей з "НГ" згодом підсилили інші видання, і цей кругообіг "Наших грошей" у природі теж збагатив українську журналістику.

А ще у пристойних українських ЗМІ того часу (найперше – "Дзеркалі тижня") виходили круті великі розслідування від Шалайського & Co. Найгучніші – про корупцію часів президента Януковича: про знамениті "вишки Бойка", закарпатьські "мутки" під зимову Олімпіаду-міраж, про напівзолоті за ціною пластикові кілочки від Юри Єнакієвського, якими влада планувала утикати земельні ділянки по всій країні. Тоді кілька влучно зроблених новин у "НГ" врятували країну від масштабної кілочної афери вартістю в пів мільярда доларів…

Улюблені напрямки антикорупційної розвідки від Олекси? Окрім тендерів це – судові реєстри, мін’юстівські корупційні схеми з державними виконавцями. Шалайський як ніхто любив і вмів працювати з документами. Ця людина взагалі обожнювала системність і елегантні точні формулювання – саме тому і любила історію, шахи, латину та інші речі, які щодня допомагають нашому мозку якось функціонувати за лаштунками всесвітнього хаосу.

"Кузьменко, ти як гуманітарій і майстер слова маєш це оцінити" - казав він з іронічним прищуром в часи нашої спільної роботи у proUA – після чого цитував чергове прислів’я часів Стародавнього Риму. І оцей прищур міг стосуватися як "майстра слова", так і, загалом, здатності "майстра" зрозуміти афоризм. Але якщо вже розумів, та ще й подобалось, Олексі було приємно.

Він не був суцільним янголом – не толерував пафосних дурнів і пафосних чортів. Не виносив забовтування емоціями – фактів, небажання вчитися і виправляти власні помилки. Міг бути індиферентним до старанних, але позбавлених таланту, колег. Однією-двома саркастичними ремарками вмів опустити на грішну землю людину, яку занесло (або яка йому просто не сподобалася). Якщо був на когось злий, скажімо – на підлеглих, говорив з-під окулярів тихо і трохи убік, але слова вбивались у свідомість візаві, немов цвяхи. Співрозмовники червоніли і думали: краще б горлав.

Пару разів траплялося таке і зі мною. Бачив, і не раз, людей, які після таких розмов ревіли по редакційних закапелках. Знаю двох, які невдовзі, зрозумівши, що далі буде гірше, пішли з редакцій.

І водночас моя стрічка у Фейсбуці, окрім розпачу та смутку, заповнена нині словами поваги, захоплення і вдячності. Дуже різні люди пригадують його харизму, його принциповість, його потужний інтелект, вміння слухати і чути головне. Його філігранну іронію і, якщо треба, вбивчий сарказм. Його авторський, шалайський, стиль. Його вміння збирати круті колективи. Його сяючі очі, якщо щось йому справді сподобалось. Його вміння похвалити так, що настрій у тебе сягає неба. Його редакторські таланти: переставив місцями абзаци, додав кілька влучних думок – і текст із посереднього став гарним, а з гарного – геніальним…

І кожний другий у цих дописах називає Шалайського своїм вчителем, а себе – його учнем/ученицею. Прочитавши ці панегірики, він би іронічно посміхнувся, сказав щось кумедне і заходився протирати окуляри – але десь всередині йому було б приємно.

Олекса Шалайський і справді був Вчителем. Але для того, щоби бути успішним на цьому напрямку, він потребував не педагогічних навичок, а вміючих аналізувати. Для цього підходило будь що - лекції, тренінги, просто застільні розмови з іногородніми журналістами чи молодими талантами. Для багатьох з них сам факт розмови з Гуру Олексою став важливою віхою у житті.

Розповідає Юрій Ніколов:

"Коли я познайомився з Шалайським близько 20 років тому, то якось відразу зрозумів, що він половину Києва прийняв на роботу, а половину – звільнив. Багато людей пройшло через його руки і volens-nolens люди всмоктували в себе його манеру аналізувати. Ті ж, хто не сприймав його аналіз, зрештою йшли собі десь самі по життю…А що він базово давав людині, знаходив у ній та "інсталював" - це здатність думати і аналізувати…Я завжди цінував і даже завидував його IQ та оцій його повноцінній тверезості: не захоплюйся, не розчаровуйся. Зупинись. Продишись. Подумай. Це – речі для журналіста, як на мене – фундаментальні…".

…В останні роки Олекса був менш помітний у інформпросторі. Уваги потребувала нова сім’я з коханою жінкою і трьома дітьми. Мабуть, давалася взнаки війна з її стресами і тривогами. Ну, і ще ближче ставала 60-річна відмітка. Ми не знаємо, про що він думав і що відчував; за усього свого вміння спілкуватись, Олекса Шалайський був інтровертом і свій духовний світ носив із собою. І свій біль, фізичний і душевний – також.

Тим гірше усвідомлювати те, що він залишив нас саме тоді, коли разом з колегами з "НГ" розпочав роботу над новим проєктом. "Він стосуватиметься того, як фальшиві звинувачення в "пособництві ворогу" використовуються для роздягання бізнесу і залякування неугодних", - писав Шалайський за кілька днів до смерті.

Останні його дописи у ФБ мене вражали. У них відчувалося більше емоцій, ніж зазвичай – коли він писав про полювання влади за ЦПК чи про найбільш цинічні кейси "роздягання бізнесу та залякування неугодних". Було таке відчуття, що його, здавалося б, вічну броню з іронії та історичних паралелей (усе ж це колись було, то не треба зайвого нервування!) став пробивати тупий і потужний навколишній біль.

Чи це я нині, вже стоячи перед віртуальною труною, підводжу задачу під відповідь? Олекса, до речі, цього не любив…

…Згадую один з тих вечорів, коли я забігав до редакції "Наших грошей". Застілля, розмови на тисячу різних тем. І – шаховий бліц, у якому Олекса (що грав у силу кандидата в майстри спорту) діє розкуто, часом авантюрно і геть не схоже на свою стриману позиційну гру у партіях з довгим часовим контролем.

- Граємо Королівський гамбіт! – проголошує він і, посміхаючись, просуває на другому ході білого пішака f.

І замість того, щоб взяти пішака і спокійно захищатися, я чомусь заводжусь, сміюсь разом з ним – і крок за кроком погіршую свою позицію.

- Знову Королівський гамбіт! – весело каже він перед черговою партією.

…Дякую тобі, Королю. Це була яскрава і потужна гра.