Стрибали з верхнього ліжка вниз головою, щоб зламати шию. Були готові на все, щоб не бути голодним. Наприклад, взяти на себе злочин, - Дмитро Турківський про перебування у полоні
Дмитро Турківський – військовослужбовець першого окремого батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти. У свої 19 років він опинився в самому епіцентрі російського наступу на Маріуполь. 42 доби оборони, полон і 1246 днів неволі – випробування, які для більшості здаються неймовірними, стали його реальністю.
Скільки ти був у полоні?
1246 днів.
Скільки тобі років було на момент, коли ти потрапив в полон?
19.
Тобі особисто росіяни пропонували перейти на бік Росії?
Так, багато разів, звісно.На ранкових повірках просто відкривалася двері, виводили нас із камери, хто бажає, хто хоче, будете краще харчуватися.
А яке покарання боєць повинен взяти для того, щоб отримати більшу норму харчування?
Я знаю випадки, що хлопці брали на себе вбивства.
Два роки, два з половиною роки ви були повністю без підтримки міжнародних організацій.
Взагалі без нічого, вони нікого не пускали. Їхнє право вище, ніж міжнародне право.Я думаю, я отримав більше ніж 1500 разів електрошокером. А потім, коли я потрапив вже в саму Росію, я вже почав розуміти, що відбувається. Що найближчим часом не повернуся, що буде дуже важко.
***
Дмитро Турківський, військовослужбовець першого окремого батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти.
У свої 19 років він опинився в епіцентрі російського наступу на Маріуполь.
42 доби оборони, полон і 1246 днів неволі.
Випробування, які для більшості здаються неймовірними, стали його реальністю.
Сьогодні він поділиться тим, що пережив і що допомогло вистояти.
Де ти перебував 23 лютого напередодні вторгнення російського?
На позиції, біля населеного пункту Павлопіль.
Ти був на спостережній позиції?
Так, я був на спостережному пункті.
Біля мене був РЕБ.
Їхня задача, я так розумію, це з допомогою їхніх приборів виявляти, скільки техніки по звуку. І до мене підійшов теж побратим, каже, тут, чи мені здається, але у мене такого ніколи в житті не було, там настільки багато техніки, що ти просто не уявляєш.
І після цього буквально минув день і вони зібралися і поїхали, бо вони зрозуміли, що буде гаряче.
23 лютого ти був на спостережному пункті, тебе міняють о другій ночі?
О 12-ій ночі. Мене міняє мій командир, сержант, я йду відпочивати, бо мені зранку знову заступати.
І в 2 години ночі наш сон перервала артилерія.
Почався артобстріл, побратим, який поруч лежав, піднімається і каже, нас вбили, все, нас немає.
Ми в непонятках, що?
Вибігали і зрозуміли, що почалась війна.
Які твої подальші дії були?
Я служив у підрозділі мінометної батареї, і до мене підходить командир 2-ї роти, каже, Діма, там у твоїх хлопців сів акумулятор на радіостанції, світла немає у нас, значить, у них теж немає світла. Треба віднести, і, виходить, це 4 кілометри, ми по полях, через бруд, ішов дощ, і я, виходить, виконав цю задачу.
Я думав, назад не дійду, тому що дуже багато працювала ворожа техніка.
І після цього нам прийшов наказ, що ми будемо відступати.
І ми без нічого, що встигли взяти, загрузилися в машину і почали потихеньку відступати.
Це було 24 лютого?
Це було 24 лютого, приблизно до 7 години вечора, це відбувалося все.
А після цього, наступні 4 дні, ми просто перекатувалися. Ми зайняли позицію, командир вийшов по радіозв'язку, каже все, відбій, і ми перекатуємося, перекатуємося і так дійшло до Маріуполя.
Фактично 1 березня ви опинилися у місті.
Так. Ми були у передмісті, годині о 12 дня ми потрапили на сам завод Ілліча, де командири вже ухвалювали якісь рішення.
Я був на заводі двічі, коли ми приїхали 1-го і 6 квітня я зв'язався з рідними, щоб не переживали.
Далі ти висувався на позиції.
Так, на нашу позицію було дві гармати, міномет 120го калібра. І там вже, відповідно, ми працювали за розпорядженням командира підрозділення, ми чекали наказ, виходили і робили свою роботу.
Як у вас було з боєкомплектом, із забезпеченням?
У нас не було провізії, вистачило буквально на днів 10.
Ми вижили, мабуть, тому, що у нас було багато кави, чаю і цукру.
І цим ми перебивалися. Так само не було у нас снарядів.
Було, але їх було критично мало.
Фактично місяць до початку квітня ти брав участь у боях в самому Маріуполі.
Так, в самому Маріуполі, це виходить 42 дні, або 40, або 42 дні, так.
Можеш, будь ласка, детальніше розповісти про те, як діяла російська авіація? Були випадки влучання авіабомби в пологовий будинок, були випадки влучання в драмтеатр.
Єдиний час, коли не було авіації, це десь з 12-ї ночі і до 6-ї ранку. А так, в інший час була інша артилерія. Тобто, із землі працювали і з моря.
З 6-ї щодня вилітала авіація. Тобто, в нього на борту були дві бомби.
Найцікавіше, що противник припиняв свої авіанальоти саме вночі, коли було погане орієнтування.
І розуміючи те, що протидії ППО жодної нема, він фактично просто безкарно літав над Маріуполем.
І просто знищував, рівняв його з землею.
Ми, коли виходили по своїх потребах, нам треба було для виконання своїх завдань, ми виходили в місто Маріуполь. Те, що бачив я, це воронки, куди влізе машина "Урал".
Тобто, там 6-7 метрів воронки. Це, я думаю, снаряд 200-500 кілограмів авіабомба.
Це було 5.59 ранку.
В 6 годин ранку мене міняє мій побратим.
І в нас там є вихід, і ми через нього виходили на вулицю.
А біля виходу є перестінок, він метровий, десь такий. І за перестінком стояв стіл, де був просто чай. І я пішов розбудити побратима, щоб він міняв мене. І в 5.59 я роблю крок до столу, і я стою за перестінком. І саме в цю секунду прилітає авіабомба в 30 метрах. Там, де я був, в цей момент все загорілося. І у мене стан, я його не зможу згадати, у мене все чорне, у мене в очах просто тьма, у вухах пищить, я не розумію, що зі мною, і я розумію, що починаю горіти, мені починає спекотно ставати. І прибігли побратими, затушили мене і евакуювали. Після цього я 4 дні майже в себе не міг прийти. Я розумів, що відбувається, але мені було важко. І от теж просто приклад, що одна секунда, якби я стояв у вході, я б не вижив. Мене врятував просто метровий перестінок. Це вперше, так, що прямо близько авіабомба, вона падала, там дистанція 100 метрів, 80 метрів, це ще куди не йшло. А от ця авіабомба впала прямо перед там, де ми були.
Ці 42 доби в Маріуполі до моменту потрапляння в полон було розуміння що відбувається?
Я не розумів нічого, я виконував завдання, я не думав, що буде через місяць, через 2 тижні.
Ти розумів, що ви в оточенні?
Старші офіцери не говорили, що відбувається. До 12 квітня, до потраплення в полон, я нічого про це не знав.
На яку відстань вам доводилось використовувати міномет?
Крайній раз, коли ми вже працювали з мінометом, це було 650 метрів. Менше вже не могли працювати. Противник підійшов вже впритул. 11 квітня, коли о 8 ранку я збирався мінятися, і виходить, вони вже настільки були близько, вони вже включали пісню "Группа крови на рукаве". Тобто інформували, що здаватися в полон, і все, що пов'язане з цим, ви в оточенні, ви або всі помрете, або здаватися в полон.
Ви це обговорювали з побратимами?
Ні. Я вирішив, що я добровільно в полон не здамся. Тому що я знаю, що я трохи читав, як це було раніше, що полон це дуже страшно.
Коли ти наступного разу потрапив на командний пункт комбінату Ілліча?
12 квітня в 3 години ночі. Виходить, командир вийшов по радіостанції, сказав, збираємося на бункері. Нас приїхали, забрали, ми вже машини замаскували, до того, що на наших машинах ми нарисували букву "Z". Тобто під видом російської армії, якщо ми будемо їхати прориватися, то ми приїхали на завод Ілліча, командир дав розпорядження, що будемо їхати на прорив. Але це вже бажання особисто кожного, тому що це дуже небезпечно. Шанс, що ми прорвемося, був дуже маленький. І ми від'їхали буквально метрів 200 від заводу, ми пробили колесо. І ми повернулися знову пішки на завод Ілліча, де вже кожен сам прийняв своє рішення.
Момент, коли командир бригади прийняв рішення на вихід з оточення, так? А ти знав, наступає такий драматичний момент, коли певна частина морпіхів вирішує доєднатися до оборонців Азовсталі, до полку Азов, а певна на вихід з оточення. Цієї інформації в тебе взагалі не було?
Нас нічого не інформували. Можливо, якби я знав і були люди, які готові піти зі мною, я б пішов на інший завод. Мене не проінформували.
Ти вирішив виходити з оточення?
Так, я вирішив виходити. Першочергово я піднявся, подивився, з ким я можу вийти. Близько 15-20 людей спершу. Але ми відійшли метрів 100-150 від заводу, і все більше, більше додавалися люди. І я вирішив повернутися назад на бункер, де зустрів людину, і ми прийняли рішення, що ми підемо вдвох.
Як ви з цим своїм побратимом, до речі, як його звати?
Ігор.
Ігор. Побратим Ігор, ви вдвох вирішуєте?
Так, ми двох прийняли рішення йти прориватися. Це було 12 квітня, це було десь 6-20 ранку. Була така тиша, ми одягли бронежилет, взяли речі, які були, просто труси, шкарпетки. І просто пішли напряму через поля. Ми прекрасно розуміли, що є снайперські позиції, противник. Ми просто від безвиході, мабуть, просто йшли напряму.
У вас був з Ігорем діалог перед тим, як ви вирішили вийти з комбінату Ілліча? Про що ви говорили, спілкувалися?
Ми були налаштовані просто виходити, як би там не було. Якщо ми зустрічаємо невелику групу противника, ми відкриваємо вогонь, тобто намагаємося знищувати його. А якщо противника немає, намагаємося максимально тихо, тобто продвигатися в сторону запорізького напрямку.
Скільки ви виходили з самого Маріуполя?
3,5 кілометра, тому що завод на околиці міста. Просто така ситуація, коли ми йдемо по посадці, лежить граната Ф-1, і мій побратим каже, що в мене немає гранати, я візьму собі.
Я йому кажу, що це розтяжка. Він каже, що це не розтяжка. Він підіймає гранату, я тільки бачу, як натягується нитка і чека. 5 метрів пригнувся, вона вибухнула, ми пішли далі. Вийшли буквально через метрів 300 на ще одне поле. Перепахане. В полі є окоп. Ми дивимося, дим сигарет. Ми давно не курили, а без сигарет було важко. Я кажу, давай підемо, може наші хлопці, позичимо у них сигарету. Ми навіть не подумали, що там не може бути нашого. Ми підходимо, а там солдати російської федерації. Не відкривали по них вогонь, просто давайте ми підемо, пройдемо далі, а ви… Один бігав, робив доповідь, я так розумію, що є військовослужбовці Української армії, які прийшли на позицію. Ми навели на них автомати і почали відходити спиною. Ми десь метрів 30 відійшли, дали пару черг, щоб трохи відволікти їхню увагу. Розвернулися спиною і почали бігти в бік посадки. Вони нам в спину відкривали вогонь. Слава Богу, що все закінчилося добре, не влучили.
Ми побачили будинок, а там дідусь щось ковирявся. Ми підійшли, дідусь каже, підкажи нам, куди нам йти, нам треба туди-туди. Він нам каже, хлопці, от вам туди. Ми дослухались до його слів і пішли в ту сторону. Ми пройшли метрів 20 і нас зустріли військовослужбовці "донецької народної республіки". Вони сказали, руки вгору, гранати в бік, автомати перед собою, один рух, типу з вашої сторони, і ми вас положимо. З цього моменту почалася історія полону.
Скільки ти був у полоні?
1246 днів.
Після того, як військовослужбовці так званої "ДНР" взяли вас у полон, куди далі вас направили?
Нас обшукали, забрали, я встиг викинути військовий білет, у мене був при себе тільки телефон, який, відповідно, забрали, але він був новий, теж інформації в ньому не було, теж зіграло мені на руку. Зрозуміло, трохи побили, без цього ніяк, і посадили нас в підвал. В підвалі ми пробули до 4 години дня. Мені сказали, мені дадуть дзвонити додому і сказати, що я потрапив в полон, але я не встиг цього зробити, приїхала машина і нас повезли в СІЗО. Там є СІЗО, воно закрите теж, і там закрили нас в камери. Ми в камері пробули до ранку, потім вранці нам зв'язали руки, зав'язали очі і перевезли, це недалеко від Маріуполя, 30 кілометрів від Маріуполя, і там були закинуті конюшні, близько 800 людей, все забито, спати ніе, їжі нема, води нема, збирали дощову воду, за 3 дні погодували один раз шматочок хліба і 2 ложки каші. 2 банки каші на 32 людини і 2 буханки хліба. Ми поділили. Нас привезли на Оленівку. Там була прийомка і забивали всіх. Знищували. Там бараки, на 300-400 людей. Нас було 800. Спальних місць нема, дали брудні матраси, щоб поспати треба чекати чергу. Один спить 3 чекають.
Харчування жахливе, за рахунок хліба тільки...
Там таких допитів не было, там просто пару раз нас побили, і все. А потім уже, когда я попав в саму Росію, я уже зрозумів ,що буде дуже важко.
Відчиняти вікно без дозволу не можна, є віконце для прийняття їжі, через нього дають палицю, щоб відчинити вікно, і туди ж її віддати. Вони відчиняють вікно і вимикають опалення, тому дуже холодно. Люди вішалися, різали вени, люди ламалися.
Стрибали з верхнього ліжка вниз головою, щоб зламати шию. Були готові на все, щоб не бути голодним. Наприклад взяти на себе злочин. Іноді брали на себе вбивство. Цивільної людини у Маріуполі. Приїжджали слідчі з Москви і сміялися з того, що писали наші військові. Настільки вигадана історія.
Щодо гігієни- крім господарського мила смердючого три роки і два місяці ми нічого не бачили.
А як ви приймали душ?
Ти забігаєш у баню, тебе б'ють, роздягаєшся, є 2 стільчики, один сідає, другий стриже його, раз на 2 тижні лазня, і потім помінялися, нас було 4, там, где камера більше людей, там стоять просто люди раком, и поки їх б'ють, ті стрижуться. Все це при співробітниках ФСІН (Федеральная служба исполнения наказаний, - рос.) , при спецназі, у тебе хвилина в окропі або крижаній воді, вибіг. Зубну щітку нам дали через два роки. А два роки ми чистили рушником зуби.
Вас виводили на прогулянки?
За 2 тижні хвилин 30-40. 30-40. Бувало, що я біжу, кажуть и наймолодший в кінець строю. Біжиш паровозиком, я останній , і мені кажуть стояти на місці. і мене б"ють.
Могли пів дня співати гімн росії.
Понад рік-півтора ми 16 годин просто стояли струнко. Один читає вірш, всі повторюють. Хтось не вивчив- карають всіх. Ну, я думаю, я отримав більш ніж півтори тисячі електрошокером.
Моя вага 68-70кг, у полоні опускалася о 47 кг. В полон я потрапив у 19, зараз 23, вік має значення. Я молодий і імунітет сильний. Багато було туберкульозів, стіни у грибку. Мій побратим захворів на туберкульоз. Близько 10 людей загинуло в тому СІЗО.
Туберкульоз, гепатит.
Росіяни вам не намагалися інтерпретувати, якось доносити інформацію, що відбувається?
Так, так, постійно займалися пропагандою, що у вашій країні все погано, ваша країна програє війну, постійно моральні тиски. Пропонували нам перейти на бік російської федерації, служити за них, то ми відмовлялися.Вони виходили селектором, тобто засобами зв'язку. Такі думки ми відганяли вбік і трималися.
Як регулярно змінювалися співробітники, які були у колонії?
Дуже багато людей змінилося за моє перебування там, ну багато.
Я так розумію, що зміна спецпризначенців і співробітників ФСІН, вона пов'язана з тим, щоб не було якоїсь симпатії у людей, правда?
Так, є спецназ, який максимально не звертає нас на увагу, тобто він присутній на ранкових перевірках, але ми його не чуємо навіть, ми бачимо, що він є, ну що видно взуття, що він присутній. Але це хлопці, які з розумінням, що ми захищали свою Батьківщину, і що мене забрали з моєї країни. А коли ставили питання за що ви мене б'єте, за те, що ви прийшли до мене додому, а я захищаю своїх близьких, - цю людину сильно покарали.
У червні 2024 року приїхала перша серйозна перевірка з прав людини, почалися зміни у плані утримання. Нас не чіпали, покращилось харчування.
Тобто 2 роки, 2,5 року ви були повністю без підтримки міжнародних організацій?
Загалом без нічого, вони нікого не пускали, їхнє право, воно вище, ніж міжнародне право, і вони відмовляють усім. Тобто з цієї причини…
У який момент ти зрозумів, що буде обмін, і ти вирушиш додому?
Зараз вам скажу, 7 числа, о 6 годині вечора відчинилося віконечко для їжі, назвали моє прізвище і запитали, ти знаєш номер рідних? Я сказав - так. Це була п'ятниця, і я ще дуже здивувався, бо звичайно обміни – це будні дні. І в суботу 8 числа мене вранці вивели, кажуть, у тебе сьогодні банний день, і, відповідно, я зрозумів, що йду на обмін. Нас було всі три людини, ми, відповідно, розповіли те, що вони хотіли слухати, що у полоні добре, що ви хочете сказати військовослужбовцям української армії, ну, коротше, ось ці всі моменти.
Знімали на камеру?
Так, так. Співали ми гімн російської федерації, і мене відвели назад у камеру, і о 7-й годині вечора мене вивели, і почався цей етап. Ми, як приземлилися, як тільки почали приземлятися в Білорусі, нам розв'язали очі, руки розв'язали, ми були на аеродромі, там було багато делегацій, стояло два автобуси. Ну, це ми були ще на їхній території, і нам сказали, тут обійматися не треба, ви не на обміні ще, треба, щоб вас ще обміняли, ви ще не вдома. Ми сіли в автобуси, в автобусах були пакети, багато їжі було, багато смачної їжі, кока-кола була, було приємно, просто всі накинулися на нього, і цього виявилося ще мало. І після цього ми поїхали на кордон з Україною, і ми приїхали о 10 годині, ми до 2 години дня чекали обміну, о 2 годині дня заїхало також два автобуси з їхніми військовослужбовцями, і ми побачили, що вони виходять з автобуса, йдуть до наших автобусів, і ми вийшли з нашого автобуса.
Які були в тебе емоції, відчуття?
Не передати просто. У мене є відео, я дивлюся відео, просто момент, коли ми тільки заїжджаємо на територію країни, дуже приємно було, до Чернігова повністю люди стоять з прапорами, зустрічають. Коли ми приїхали в Чернігів, дуже було багато людей, проходу не дають, просто кожен хоче тобі щось дати, сигарети, шкарпетки, там солодощі.
Кому ти першому подзвонив?
Перший дзвонок, який я хотів зробити, це я хотів дзвонити мамі, але мами номер був недоступний, я дзвонив сестрі, а сестра побачила мене по телевізору, бо мене знімали, і я дуже сильно засвітився там. Сестра каже: мами вже два роки немає, мама вже два роки померла.
Наскільки в тебе близькі стосунки були з мамою?
Ну я з мамою добре спілкувався, у нас дуже сильно збільшилися відносини, коли я поїхав на ротацію, тобто коли я пішов служити, я пройшов усі навчання, і ми поїхали в зону бойових дій, і в мене були з нею дуже хороші стосунки, потім приїжджав у відпустку додому, і вона як відчувала, вона не хотіла мене відпускати. І мені таке теж було важко на душі, я повернувся з відпустки і через буквально 4 місяці я потрапив у полон.
До цього моменту, до цієї спроби подзвонити мамі після полону, ти з нею спілкувався, коли це було?
Я з нею спілкувався, ми коли були на позиції, у нас там з нею зв'язку не було, нічого не було, ми знайшли телефон в сумці, у побратима нашого був Sigma телефон, кнопочний, і в одному положенні, на 4-му поверсі, там, виходить, ми виставляли телефон, і можна було там дзвонитися з 40-го разу, кому везло з 5-го.
І, незважаючи на те, що обстріли, там були снайпери, працювала артилерія, працювала авіація, ми, кожен ішов, ризикував життям, щоб дзвонити додому. І я зв'язувався в кінці березня. А 6 квітня я написав додому, що я живий, привітав сестру з днем народження і все. І після цього я 3 роки не виходив на зв'язок.
Як відбулась ваша зустріч з сестрою?
Ну, коли я був у госпіталі, там після 10 днів можна було вже щоб приїжджали рідні, виходити гуляти.
Що перше сестрі сказав?
Що сильно люблю її, що я повернувся, і що тепер всі її проблеми – це мої проблеми, це єдина, яка в мене залишилася, більше родини немає, у мене тільки сестра молодша залишилася. І за цю людину я готовий гори звернути.
В тебе є відчуття несправедливості, так? Що, можливо, суспільство зараз трішки змінило ставлення до війни?
Так, я потрапляю в такі ситуації іноді, де дуже неприємно, я молодий вигляд маю, і до мене дуже часто придираються, наприклад, це маршрутне таксі. Мені кажуть, який ти ветеран війни, ти себе бачив, і тому подібне. Ну, люди не знають, через що я пройшов. І я не збираюся це афішувати, це не в моїх інтересах, просто нехай це буде на їхній совісті.
Я розумію, що, можливо, це було десь складно розповідати про ці всі моменти, які відбулись. Але дивлячись на тебе, я просто дивуюсь, як ти з такою витримкою, як ти прийшов через це, і зараз можеш спокійно сидіти і про це розповідати.
Я спокійно розмовляю, мене коли люди запитують, я розмовляю до того моменту, поки мені це не набридне, або до того моменту, поки мені мій співзнайомник каже - я тебе розумію. Після цього слова я максимально з цією людиною не спілкуюсь. Мене можуть зрозуміти тільки люди, які були поряд зі мною, знають, що таке полон.
Я хотів би подякувати своїм офіцерам, своєму підрозділу, це мужні люди, гідні поваги, вони були нарівні із солдатами.
Те,що відбувалось у Маріуполі, що зробили ви з побратимами, - це частина спротиву українського війська у російсько-українській війні. Слава Україні!
Героям Слава!
