Ірина Довгань: Чомусь люди жахаються, коли чують про зґвалтованих пенсіонерок. А таких – десятки
Та сама цивільна жінка, яку у 2014 році окупанти арештували за допомогу українській армії, замотали в український прапор та поставили до стовпа в Донецьку, тепер очолює організацію SEMA Ukraine - об’єднання жінок, які пережили полон і сексуальне насильство під час збройних конфліктів (СНПК).
Нещодавно Ірина, у якої була діагностована злоякісна пухлина, отримала медичні дані, що хвороба відступила. Це надало їй ще більше сил займатися пошуком та допомогою тим, хто пережив насилля.
Знімок Ірини Довгань біля стовпа в Донецьку у 2014 році викликав величезний резонанс не тільки в Україні, а й у всьому світі. Цей кадр, по суті, врятував життя жінці. Бо коли весь світ побачив, як знущаються над полоненою ті, хто вже тоді розповідав про "звільнення Донбасу" та захист тих, хто прагнув "русского мира", командир батальйону, зрадник Ходаковський, який давав присягу українському народу і служив в елітному підрозділі СБУ "Альфа", показово відпустив жительку Ясинуватої. Вона виїхала в Маріуполь, де були її чоловік і донька. Вся родина згодом переїхала під Київ.
З того часу Ірина дала десятки, якщо не сотні інтерв’ю, розповідаючи про п’ять діб, які вона перебувала в полоні, докладно згадуючи тортури і знущання. Разом з іншими дончанами, пережившими насилля, давала свідчення в Європейських судах, про що Цензор.НЕТ розповідав також.
Під час повномасштабного наступу про Ірину майже не чутно. Та й історії полонених 2014 року затьмарили звірства, які творили росіяни на окупованих територіях після повномасштабного наступу. Не так давно Цензор.НЕТ розповідав про Галину Тищенко, яка у 2015 році з родиною переїхала з Краматорська під Київ. Пенсіонерка стала жертвою російських танкістів, які базувалися за парканом її будинку. 25-річний військовослужбовець принижував та ґвалтував дорослу жінку, отримуючи насолоду від своєї влади над нею… І таких історій – сотні по всій країні. Саме цими жінками тепер опікується Ірина Довгань, вчергове підтверджуючи звання Народного героя України, яке вона отримала у 2016 році.
Не припинила вона роботу з жінками і після того, як у неї виявили злоякісну пухлину. Як і де вона лікувалася, як шукає постраждалих, які доєднуються до її організації, чому важливо говорити про насилля, - про все ми розмовляли з Іриною. Але почали саме з хвороби.
"ГРУДНА КЛІТИНА БОЛІЛА ДЕКІЛЬКА МІСЯЦІВ ПІСЛЯ ПОЛОНУ"
- Як і коли ви виявили у себе пухлину грудей?
- Цьому передує історія, як ми шукали постраждалих жінок на Херсонщині… Вже знали про декількох, як нам розповіли, що є маленьке село, в якому дівчинка була зґвалтована у 17-річному віці. Ми поїхали туди. Напередодні поїздки я отримала грант, в якому була прописана можливість виявленим жінкам робити подарунки - великі продуктові набори і теплі речі, конкретно - ковдри. Це ж був 2023 рік, осінь, холодно. Але з першої спроби у нас нічого не вийшло. Декілька місяців я намагалася встановити контакт з родиною цієї дівчинки. Але це категорично не вдавалося, вони ніяк не йшли на контакт. В якийсь момент голова сільради подзвонила і сказала, що мама і донька готові зустрітися. Ми поїхали знову. Ішов страшний холодний дощ. Я трошки поговорила з дівчинкою в автівці. Ні про що її не розпитувала. Сказала: якщо буде потрібна допомога, то ми поруч. Пояснила, яку організацію я очолюю, і якщо вона захоче, то ми можемо відправити її в подорож до Швейцарії, де маємо хороший контакт із старовинним монастирем, де для наших жінок організовують відпочинок. Там тихо і красиво. Місце для відпочинку душею. Там можна пограти на церковному органі, який існує з 1300 року. Вона сказала, що це дуже цікаво. Я спитала, яка допомога їй потрібна. Її турбувало, що батько постійно хворіє, кашляє, а з нею все в порядку. Я подарувала дівчинці ковдру із словами: "Хай тобі вночі буде тепло і хай ця ковдра обіймає тебе, наче обійми жінок, які це також пережили і розуміють, як тобі нелегко. Думками ми з тобою". Вона потім мені писала, що кожен раз засинає під цією ковдрою та згадує мої слова, і дійсно відчуває теплі обійми.
Але дівчинка мені нічого не розповіла про те, що з нею сталося. Вона коротко сказала, що дуже ображена на батька за те, що він її не вивіз, що вони залишилися в окупації. Бо її однокласницю, яка поруч жила, батьки встигли вивезти. І з нею такого не сталося. Ця родина не виїхала одразу, тому що у них було дві корови. Їх не вдалося зберегти. Одна підірвалася на мінному полі, іншу поранило снарядом - довелося зарізати. Крім того, родина тримала ще курей, гуси, велике хазяйство мала. Кинути все в перший день війни ці люди не могли. Нікого не можна звинувачувати…
Після розмови з дівчиною я довго говорила з її мамою. Вона була більш відверта, розповідала з подробицями, що вони ховали доньку в підвалі, закривали її мішками з картоплею, накидували зверху ще якісь речі, коли були обшуки. І її ніхто не бачив. Їм вдавалося таким чином два чи три місяці ховати доньку. Але потім відбувалася домовленість, що росіяни випустять тих, хто хоче виїхати на територію України. З різних сіл автівки стікалися до пам’ятника кавуну. З цього села зібралося п’ять чи шість машин. Батьки дівчини також поїхали, звісно, взяли і її. Коли командир підрозділу, який базувався у цьому селі, перевіряв автівку, він побачив дівчину. І всю колону завернули, не дозволили виїхати, не випустили жодної людини. Наступного дня командир приїхав сам з обшуком. Він забрав телефон дівчини, згодом сказав, що знайшов в телефоні дані, які вона передавала ЗСУ, що вона корегувальниця, через те по них прилітає. Батьки пояснювали, що дівчина два місяці не виходила з підвалу, що її телефон був відключений. Він і правда був відключений. В ньому нічого не було. Але той командир приїхав і забрав дівчинку на допит. Він катав її в автівці, примусив випити чи стакан, чи два горілки. Коли вона сп’яніла, він її зґвалтував. На той момент дівчина була незайманою...
Батьки звинувачували себе неймовірно. Вони розуміли, що сталося. Життя дитини зіпсоване… Я не питала, чи він ще з неї знущався. Мама страшенно плакала, коли і це розповідала.
Коли чуєш таке, пропускаєш через себе кожне слово. Коли ти сама мама доньки, приміряєш ситуацію на себе. І ніяк не можеш закритися від цих думок.
Після цієї зустрічі ми ночували у Високопіллі, у постраждалої жінки, яку знайшли раніше. Вона дає нам прихисток на Херсонщині. Я не спала, постійно згадуючи розмову. У мене, так здавалося, боліло серце. І я тримала руку на грудях. Несподівано під пальцями нащупала шишку. Спочатку не зрозуміла, що це. Вона була між грудей, ближче до правої молочної залози. І я чітко її ідентифікувала. Вона була розміром, як невеликий волоський горіх. Я лежала і думала: що це так швидко у мене з’явилося. Вже після обстеження лікар сказав, що пухлина росла мінімум два роки. Просто спочатку вторгнення ми були в такому стані, що ні у кого не було часу щупати себе, досліджувати. Постійно кудись бігли, їхали, робили, щоб допомогти врятувати країну.
Це була неділя. У вівторок я була вже в клініці Спіженка. За один прийом зробила всі обстеження і на УЗІ сама бачила, що пухлина як клякса з розмитими краями. Лікар не сумнівався, що вона злоякісна. Зробили МРТ – вона накопичувала контраст, що також ні про що хороше не говорило. Біопсія через десять днів підтвердила злоякісність новоутворення.
- Звідки вона взялася? Питали лікарів?
- В рамках нашої організації я декілька разів брала участь у заходах за участі лікарів-гінекологів, які пояснюють деякі хвороби саме із зґвалтуваннями… Але мій випадок не вважають пов’язаним з тим, що я пережила у 2014 році. Через місяць після звільнення я потрапила в лікарню і попросила зробити рентген грудей, бо у мене боліла та частина грудної клітини, куди мене били ногами. Тоді лікар був спантеличений тим, що я жалілася на болі. Він, мені так здалося, не готовий був таке навіть чути. Переконував мене, що рентген нічого вже не покаже, тож навіщо зайвий раз опромінюватися… Але грудна клітина у мене боліла ще декілька місяців після полону.
Ірина ненавидить ці знімки, які були зроблені у серпні 2014 року в Донецьку. Бо разом з її ім’ям одразу згадують і ці фотографії. Але водночас жінка визнає, що оприлюднення цих світлин врятувало їй життя
В усіх інтерв’ю я розповідала, що особливо жорстоким був осетин, який примушував мене рівно стати, після чого підстрибував і бив мене зі стрибка ногою в груди. Я летіла, падала. Потім довго не могла дихати. Це жахливі відчуття. Він декілька разів таке повторював. Саме в цьому місці через сім років "чомусь" виникла пухлина.
Той осетин потрапив на фото, зроблене біля стовпа. Ми потім ідентифікували багатьох моїх катів. Але саме на цю людину в інтернеті ніде нічого не знайшлося. Тому я нічого про нього не знаю. Він більше на жодних фото не відображений.
- Ви казали що всі інші ваші мучителі…
- …так, вже загинули.
"ПІСЛЯ ХІМІЙ ПЕРЕД ОПРОМІНЕННЯМ Я ПОЛЕТІЛА В НЬЮ-ЙОРК – ТАМ ЯКРАЗ ЗБИРАЛАСЯ КОМІСІЯ У СПРАВАХ ЖІНОК, ЯКУ НЕ МОЖНА БУЛО ПРОПУСТИТИ"
- Ви лікувалися в Ірландії…
- Протокол лікування, яке я розпочала в Києві, не включав у себе таргентну терапію, яка потрібна була в моєму випадку. Через неможливість купити 18 курсів цього препарату я поїхала в Ірландію, де лікування виявилося безкоштовним. Незважаючи на хворобу і складне лікування, я намагалася продовжувати працювати. Принаймні бути присутньою на важливих форумах і зустрічах. Тому після першої хімії поїхала у Женеву, бо ще ж працюю в правлінні глобального фонду тих, хто вижив. На сьогодні саме цей фонд сплатив більш ніж 700 постраждалим у нашій країні від сексуального насилля під час збройних конфліктів (СНПК) репарації. Це гроші Франції, Бельгії, інших європейських країн. Лише четверо постраждалих з різних куточків світу входять у цю раду. Тому важливо було не пропустити збір правління. Тим більше, що Україна стала першою країною в світі, в якій постраждалі від сексуального насилля від агресора отримують допомогу ще під час війни, до її завершення! У багатьох країнах її почали отримувати аж через 15 років після завершення конфліктів, але ж допомога потрібна саме зараз, негайно. Тому так важливо бути присутньою на цих зустрічах, розповідати про те, що відбувається у нашій країні, про постраждалих.
Коли мої медичні дані вивчили в Ірландії, куди я прилетіла після Женеви, лікарі сказали: спочатку треба пухлину видалити. Після операції призначили п’ять місяців хіміотерапії. Потім - місяць перерви і опромінення. 30 сеансів.
Я скажу те, що кажуть всі онкохворі: життя після хіміотерапії ніколи не буде таким, яким було до. Організм інакше працює. У будь-який момент може незрозуміло що статися, хоча ти наче добре себе почувала. Але я є доказом того, що і після хіміотерапії життя продовжується. Зізнаюсь, що я вважала, що після лікування онкохвороби людина перетворюється на власну тінь, яка очікує загибелі. Мала стереотипне уявлення, що до активного життя повернутися після такого неможливо. Але можу сказати, що зараз я роблю навіть більше, ніж до лікування!
Після хімій, перед опроміненням, я полетіла в Нью-Йорк. Там якраз збиралася комісія у справах жінок. Кожного року десять днів у березні ООН присвячує питанням гендерної рівності. Де ще говорити про сексуальне насильство під час збройних конфліктів, як не там? Нас з Алісою Коваленко, документалісткою, режисеркою, яка пережила полон і насилля у 2014 році в окупованому Краматорську, включили в урядову делегацію. Але перед самим вильотом звідти… виключили. Це значило, що ми в ООН не зможемо зайти! Держава, по ідеї, мала за нас платити – за дорогу і проживання. Може це з цим пов’язано наше виключення – на нас грошей не вистачило… Не знаю, про які суми йшлося, але за нас і не треба було платити - все оплатив Aонд Муквеге. Тиждень ми, як сироти, шукали можливість отримати перепустки в ООН. І МЗС нам нарешті їх надало. Але це було аж на другий тиждень. Так. До цього ми працювали, ходили по посольствах, зустрічалися в університетах, діаспорі показували фільм про наших жінок, давали інтерв’ю. Але в ООН ми потрапили, коли вже основні заходи закінчилися. Вже відбувалися лише дискусії. Але ми не були включені і в жодну з них! Виступали жінки з Малі, Уганди, інших маленьких країн. Говорили одне й те саме: які вони щасливі підтримувати жінок. А ми з Алісою сходили з розуму, бо нам було що розповісти про неймовірних українських жінок, які не мовчать, які об’єдналися, але ми не мали можливості це зробити.
Хоча є одна важлива річ, яку ми все ж примудрилися зробити в цю поїздку: ми повезли в ООН і роздавали там листівки, в яких було вказано кьюар код, по якому можна було підписати наш заклик про включенню росії до списку країн-терористів – так званий шейм-лист, лист ганьби. Це вже другий важливий лист – у першому ішлося про викрадених в Україні дітей. Тепер такий лист написали організації, які займаються людьми, які зазначли сексуального насилля від нападників. Ця робота – написання подібних документів та збори підписів - невидима. Але два місяці тому у радбезі нарешті винесли засудження росії і висновки за військові злочини. А через місяць після того і сам генеральний секретар ООН виступив із заявою і попередженням росії. В ній було сказано: якщо кількість СНПК буде зростати, то росію включать до переліку країн-терористів. Це поступова та дуже важлива робота. І це все наслідки такої довгої невидимої нашої, в тому числі, роботи.
- Ви відверто розповідаєте про те, що з вами відбувалося в полоні…
- Мені здається, лише після деокупації сіл на Київщині у 2022 році я вперше почала говорити цим жінкам, що і я пережила те саме. І що після пережитого є життя. Можна навіть пояснити, чому потрібно жити. Можна навіть хотіти жити щасливо, а не розтоптаною ганчіркою. Ніхто з нас не винувата, що з нами таке сталося. Тоді чому мені має бути соромно за те, що сталося? Раз за разом я кажу це жінкам, які пережили насилля.
ҐВАЛТУВАННЯ- ОДИН ІЗ СПОСОБІВ ГЕНОЦИДУ УКРАЇНЦІВ
- Скільки жінок ви об’єднали?
- До 2022 року в організації SEMA Ukraine було 15 жінок. Після повномасштабного наступу їх стало значно більше. По Київщині я поїхала шукати постраждалих, ще коли російські танки димилися на дорогах. Ми зацікавлені знайти людей, щоб вони дали свідчення Генеральній прокуратурі. Тому що за кордоном я маю говорити про ці випадки. Але мене постійно питають: "У вас в організації лише 60 жінок. Це так мало. Ви ж кажете про тисячі". Доводиться пояснювати, що я одна їх шукаю. І те, що знайшла 45 жінок, які погодилися говорити, - величезна робота…
- Першу жінку після наступу росіян ви знайшли…
- …на Київщині. В яке село не заїжджали, перше, про що починали розповідати нам люди, це про зґвалтованих. Але самі ці жінки уникали контактів і не збиралися нічого розповідати. Саме від односельців ми дізналися про зґвалтованих маму і доньку. Мама ходила до командира російських окупантів, намагалася з ним поговорити про сина, якого вони вбили. Але замість інформації про нього якось вночі до неї в будинок прийшли п’ятеро росіян і зґвалтували і її, і доньку... Вони дали свідчення...
На сусідній вулиці ми почули іншу страшну історію: батька вбили, а його доньку зґвалтували. Дівчина полями вийшла до наших, виїхала в Польщу і додому більше не поверталася...
Це така тенденція. Молоді дівчата не ідуть на контакт. Колись Галю Тищенко, пенсіонерку, яка постраждала від російських танкістів, австрійські журналісти спитали: як ви так відверто все розповідаєте? І вона сказала: а що мені втрачати? Моя родина про все знає, мене підтримують. Чоловіка у мене немає. Перед ким мені червоніти? Навпаки, хочу щоб про це знали у всьому світі. І я хочу бути голосом тих молодих жінок, які мовчать.
В нашій організації є Мефодіївна, жінка з Херсонщини, яку зґвалтували, коли їй було 75 років. При першій розмові з нею я спитала: "Ви готові про це говорити?" Вона відповіла: "Я все життя була вчителькою. Вивчила три покоління моїх односельців. Я ішла по вулиці і зі мною віталися всі - від малого до старого. А потім прийшли ці тварі і зі мною, поважною людиною, таке зробили. Та я готова кричати на весь світ про це". І вона кричить. Вона не відмовила жодному іноземному журналісту. І я вважаю, що саме випадок Мефодіївни є найбільш чутливим. Він не залишає байдужим нікого.
Мефодіївна довгий час лишалася в окупації вдвох з 40-річною донькою. Вони мали величезне фермерське хазяйство, трактори. Намагалися все це врятувати, бо з будинків, звідки виїхали, миттєво все було пограбовано. Поки люди ще лишаються в будинку, можна хоч якось захистити майно, піти до командира, пожалітися. Але кільце стискалося.
Мефодіївна розповідала, як в якийсь день під’їхав чи БТР чи танк. Вони з Ольгою, донькою, якраз знаходилися у дворі. І окупанти на них довго дивилися з тої машини. Зранку наступного дня виїжджали сусіди. З ними Мефодіївна відправила Ольгу. Тієї ж ночі до неї прийшов ґвалтівник. Він скоріш за все прийшов до доньки. Але взяв, що було… Кат вибив жінці зуби. Знущався з неї страшенно. Ще й велосипед украв - поїхав на ньому.
Люди як щось зрозуміле сприймають ґвалтування дівчини. І жахаються, коли чують, що познущалися зі старої… Але випадок Мефодіївни є показовим, що ґвалтування - це зброя війни, яку масово використовує російська армія, щоб знищити нашу гідність і українську націю загалом. Це не має жодного відношення до сексу. Це – один із способів геноциду українців.
"НА ХЕРСОНЩИНІ ЖІНОК, ЯКІ ГОВОРЯТЬ ПРО СЕКСУАЛЬНЕ НАСИЛЬСТВО, МЕНШЕ, НІЖ ЧОЛОВІКІВ"
- Як ви знайшли першу жінку, яка зголосилася поговорити?
- Це було у Берестянці – маленькому селі неподалік Бородянки. Воно складається з двох вулиць. 8 березня росіяни, які базувалися в лісі, пройшлися по вуличках, зайшли у кожний двір. "Де у вас жінки? – питали. - Ми прийшли привітати їх з 8 березня". Подивилися, де хто є. Вибрали. Вночі прийшли і забрали двох в штаб, де ґвалтували їх. У однієї з цих жінок був чоловік і старенька мати. Чоловік відчинив з питанням: "Навіщо вона вам потрібна?" - "На допит". – "Я піду, - наполягав. - Я бачив те саме, що і вона". – "Ні. Клич жінку. Нам потрібна вона". Все це чула інша жінка, яку забрали першою. Вона чула, як цей Саша сказав: "Ні-ні, до побачення. Що ви мені зробите? Я взагалі руський". Він протягнув руку закрити двері. В цей момент йому вистрілили в потилицю. Він упав. Вони зайшли в будинок, забрали його дружину Наташу. І повели двох жінок в штаб. Ще хотіли третю взяти. Але вдень, коли вони прийшли, чоловік зрозумів, що щось не так, і відправив її на ніч до родичів. За це того чоловіка ледь не вбили. У нього стріляли. Але куля зрикошетила і влучила в ногу командиру. Стався хаос, і той чоловік лишився живий, тому що почали надавати допомогу російському окупанту.
Про те, що відбувалося в хаті, звідки забрали Наташу, розповідала її старенька мама: "Вони пішли. А Саша лежить. Нічого ж не видно - темно. Я запалила свічку. А голова у нього так незручно лежить. Я хотіла рівно положити. Але голова ззаду була вся м’яка. У мене в руках мозок лишився. Випав в руки… Вранці Наташа прийшла. І так плакала, так плакала". Ця жінка з дитиною зараз в Австрії, живе біля Відня… Наша організація допомогла їй отримати репарації.
Мабуть, саме ці дві були першими. Чи першою була Леся з Макарова… Вже і не згадаю. Її чоловіка закрили в будинку, а її повели... Він вистрибнув у вікно. Його прошили автоматною чергою. Сусіди навпроти затягнули його до себе. Коли Лесю відпустили, ще дві доби чоловік вмирав у неї на руках у страшних муках… Леся, можливо, також не була б жива. Бо двоє, які її ґвалтували, до того вже вбили її сусідку через три будинки. То була одинока жінка. Ніхто точно не знає, що з нею сталося. В пустому будинку її зґвалтували, зарізали і прикопали. Лише собака жінки лишився. Сидів весь час на порозі...
Саме в будинок тої жінки привели Лесю. Насильники самі вказали на декілька каменів: "Тут твоя сусідка похована". Лесю врятувало те, що коли її ґвалтували, світився ліхтар, а інший підрозділ якраз робив обхід. Інші окупанти зайшли у той будинок. Лесю не вбили, а відпустили додому…
Ми бачимо лише верхівку айсберга. Там, де росіяни місяць простояли, такі випадки були точно.
Чому на Херсонщині стільки жінок ми знайшли? Тому що 11 місяців окупації! Що цікаво, на Херсонщині зараз жінок, які говорять про сексуальне насильство, менше, ніж чоловіків. Є організація, подібна нашій, яка займається саме чоловіками, які пережили сексуальне насильство.
Ми у своїй організації не збираємо свідчення. Ми лише об’єднуємо жінок, надаємо їм допомогу. Та, яка хоче розповісти, зголошується на це, дає свідчення Генеральній прокуратурі, де вже навіть існує відділ, який займається саме цими справами.
На Херсонщині є волонтерка Оксана Погомій. Вона знає багато випадків насилля, вчиненого росіянами. Через неї ми знайшли багатьох постраждалих жінок.
Коли Херсонщину окупували, сусіди здавали жінок, у яких хтось із рідних воює за Україну. Їх арештовували. Якщо не ґвалтували, то до грудей "крокодили" чіпляли, пускали струм. Голих ганяли митися – через стрій військових. І ті сміялися та знущалися, коли ці жінки бігли. Хочеш помитися? Гола біжи туди і назад. Або не миєшся. І що робити? Спека. Літо. Бігли голі. А ще самі полонені жінки були свідками, як чоловіка ґвалтували. Двері в їхній камері були привідкриті, тому все було чутно. У жінок в камері була якась книга. Вони порвали її на частини і читали текст вголос якомога гучніше, щоб не чути, як він кричить, і що відбувається в коридорі…
Подібне пам’ятаю і я. Після того, як мене привезли від того стовпа в Донецьку, я ще п’ять годин була в дежурці. Туди притягнули чоловіка. Пізніше я зрозуміла, що на гарячу лінію подзвонила жінка і сказала: "У мене сусід лазить в трусики моєї п’ятирічної доньки". Черговий скомандував: "Хто вільний, зібралися – їдете п#дара забирати. В трусики дівчинці лазить! Це ж треба". Мені було не до тієї ситуації… Мене дуже сильно вдарив той осетин ногою в груди, я в цій вузенькі камері сиділа під самою стінкою і хапала повітря ротом. Але бачила, як притягнули чоловіка. Мені було видно його зад. З нього вже були зняті штани. Він кричав, повторював: "Я з нею просто не захотів більше жити. З дівчинкою у мене хороші стосунки. Спитайте маленьку. Я любив цю дитину. Просто не захотів жити з її матір’ю". Я не бачила, ґвалтували його предметом чи якось інакше, але він хрипів і стогнав. Я так не скручувалася ніколи, як там тоді. Затуляла вуха, очі, щоб не чути цих звуків. Бо коли це відбувається з іншою людиною, це ще страшніше, ніж коли б’ють чи щось роблять з тобою. Хтось несподівано крикнув: "Досить. Не тут, не тут". І його знову кудись потягнули. Я не бачила, в якому стані він був тепер. Я не хотіла дивитися і чути…
Оголення, погрози насильством, доторкання до інтимних зон, - все це так чи інакше належить до сексуального насильства.
"БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ ДЛЯ МЕНЕ – ЯК ПОСТІЙНЕ ПРОЛОНГОВАНЕ ҐВАЛТУВАННЯ, ЯК ПРОДОВЖЕННЯ ТОГО, ЩО Я ПЕРЕЖИЛА"
- Чому не всі, хто пережив подібне, готові розповідати про це, давати свідчення?
- Стигматизація цього питання в суспільстві колосальна. Де гарантія, що слідчий, який брав свідчення, ввечері не вип’є в компанії і не розповість інтимні деталі, які почув. В селах досі дівчатам, які пережили ґвалтування росіянами, говорять: "Не треба було по вулицях ходити. Бігала до сусідки, от вони і побачили. Сиділа б у підвалі і не згвалтували б". Чому ці жінки мають наражати себе на додаткові страждання через осуд і розмови довкола? Чому вони мають свідчити? Згадувати? Відповідати на запитання? З подробицями, з деталями... Більшість не хоче цього. Більшість кажуть: "Для мене це як щось, що я запхнула кудись далеко, зачинила туди двері і не хочу більше ніколи відкривати". Але з мого досвіду можу сказати, що це так не працює. Ці двері ніколи не замикаються. Вони нарозпашку. Просто сама жінка не знає, коли підніметься вітер і їх відкриє чи взагалі зірве з петель.
У нас в організації є дівчина Дарина, яка півтора року мовчала. Переїхала в Ужгород, повністю змінила обстановку, працювала з психологом. А потім її накрило. У неї почалися панічні атаки, яких до цього не було. Їй здавалося, що вона все закрила, забула… Але це як ракова пухлина, яка їсть тебе зсередини. Вночі ти все одно лишаєшся сам на сам зі спогадами. А ще ж тактильні відчуття, звуки, запахи. Я, наприклад, також пережила панічну атаку, яку від усіх приховала… Це сталося на третій рік, як ми вже жили біля Києва. Якось чоловік приїхав з роботи – а він працював на будівництвах, відкрив багажник, і я побачила чорну шапку когось з робочих. І чітко відчула запах цієї шапки. Подібна була у мене на голові у полоні, мені натягали на очі смердючу шапку. І ось я стою і чую той самий сморід з багажника. Я знаю, що це та сама шапка, хоча одночасно знаю, що це не та шапка. Чого мені вартувало нічого не показати, не зреагувати, відійти від машини, опанувати себе. У мене калатало серце, заклало вуха, потемніло в очах. Говорила собі: це не та шапка, вона не може бути тією шапкою. Але я чітко відчувала той самий запах. Добре, я олов’яний солдатик, негнучкий. Але хтось… В такий момент можна і з мосту стрибнути… За декілька секунд твоє тіло відчуває і переживає все, що з тобою робили, до подробиць. І все це таке свіже, як той страшний запах…
Полон - страшна річ. Практично у всіх все проходить однаково. Перші місяць-два після арешту постійно відбуваються тортури та побиття. Потім людина підписує всі можливі папери. Можливо, дає інтерв’ю на російську камеру, "зізнаючись" в усьому, що скажуть. І все. Тепер це відпрацьований матеріал. Потім людина просто виживає. І тоді треба молитися, щоб хронічні хвороби не прокинулись, щоб стало здоров’я дожити до обміну. Практично всі проходять цей страшний шлях.
- В полоні жінки і гинуть… Але дуже рідко про це стає відомо. Ви знаєте, скільки зараз жінок в полоні у росіян?
- Ніхто не знає точної цифри, скільки цивільних лишається в полоні. Не тільки жінок, а й чоловіків. Коли путін оголосив, що Донецька та Луганська області тепер росія, всі закони на цій території стали російськими, юридична система також змінилася. Коли туди приїхали слідчі рф, вони офігіли від кількості людей, які сидять по тюрмах та колоніях і на яких нічого немає. Тому багато людей повипускали. Але без права виїзду за Донецьку чи Луганську область. Навіть в росію не можна виїхати. Такі люди там як заручники.
А скільки людей пропало безвісти в тих регіонах у 2014 році! І ніхто не розслідував, не збирав дані про них. Мені ж мої мучителі казали: "Зараз наші повернуться з Іловайська, і ми тебе до них спустимо, а потім зариємо в посадці". Так би і було, якби не це фото біля стовпа. Якби цим дебілам не стало скучно і не захотілося шоу, все б пройшло, як планувалося. І мій чоловік ніколи б не знав, де я, що зі мною…
- Чому важливо говорити про пережите?
- У кожного свої причини для цього. Для когось це можливість помститися. Для когось – бути голосом тієї 17-річної дівчинки, яка не збирається давати свідчення. Для когось - розуміння, що ми не доживемо до справедливого суду. У мене вже немає віри в покарання злочинців! Ще п’ять років тому я мріяла, що буду стояти в суді Гааги як свідок, а за ґратами буде сидіти Ходаковський, зрадник та ублюдок, і він відповість за тих, кого позбирав до себе в батальйон "Восток". Тепер розумію, що цього не буде… Але бездіяльність для мене, як постійне пролонговане ґвалтування, як продовження того, що я пережила. Я пояснюю собі свою роботу різними красивими словами. Кажу, що беру участь в інформаційній війні, що я – зброя цієї інформаційної війни. І що навіть якщо ніхто не сяде, то мої розповіді в Європі, коли я дивлюся в очі політикам, правозахисникам, які приходять на конференції, довго будуть пам’ятати. І можливо, я сподіваюся на це, вони передадуть своїм дітям, що росіяни – це така гидота, поруч з якою гидко стояти, не те, що руку їм подавати. Що сморід від рускіх буде поколіннями передаватися. І від них буде смердіти цими ґвалтуваннями, які вони масово вчиняли в Україні. І цей душок буде на всій нації.
Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ
