"Ми пішли дорогою смертельної тіні", - історія бійця на псевдо Фін про бої в прикордонні Сумщини
Прийде час, коли про події, які описав в інтерв’ю "Цензору" боєць 67 окремої механізованої бригади ЗСУ Богдан Бахтин на псевдо Фін, буде знято фільм. Художній. Бо в тому, що відбувалося цьогоріч поблизу села Журавка, в тому, як наші воїни, незважаючи на важкі поранення, чинили опір ворогу, який їх оточував, а потім вибиралися через болота і ліс до своїх побратимів, стільки усього закладено, що дивитися це точно будуть на одному диханні, переживаючи усе те, що пережили ці хлопці.
І це певною мірою було б символічно, бо мій співрозмовник до великої війни працював у кіноіндустрії, а коли почалося повномасштабне вторгнення росії повернувся в Україну з Європи і пішов добровольцем на фронт.
"ЩОБ ДІСТАТИСЬ ДО ПОЗИЦІЙ, ТРЕБА БУЛО ЙТИ ЧЕРЕЗ ДВА БОЛОТА"
– Ви почали захищати Сумщину під час повторного наступу росіян, коли про це ще не повідомляли в новинах. Тоді ж зазнали важкого поранення. Де саме це було?
– В трьох кілометрах від села Журавка. У нас позиції були прямо на лінії державного кордону України. Наші тоді виходили з курщини, і кацапи хотіли прорвати оборону наших північних флангів, щоб спочатку взяти в мішок, а потім в оточення наші сили, які ще не покинули територію ворога. І якраз ми там були, тримали оці рубежі. Я був на одній з передніх позицій, вони нас постійно штурмували. В той день теж.
Складно було, бо тобі треба оборонятись, відстрілюватись, але ти не можеш цього робити, тому що зверху на тебе постійно щось скидають з дронів, FPV полювали за нами постійно. Їх там дуже багато було.
Спочатку ми втратили свою СПшку, тоді якраз було моє чергування, зі мною був ще хлопець, ми були всередині, коли по ній прилетіла fpv. Цього хлопця засипало землею, а поки я його відкопував, ледь не влучила ще одна.
Нас дронами заганяють в бліндаж, і тоді якраз їхні десантники починають штурм. Ми вже чули, що позиції оточують. Бо в них автомати характерно стріляють, через специфічні боєприпаси, які вони використовували.
Побратим хотів кинути гранату. У нас тоді бліндаж був такий, що звідти треба було не виходити, а вилазити. І він вилазить, а там вже п#дар зверху, який його розстрілює. Побратим падає з гранатою, чеку з якої він встиг зняти, назад до нас у бліндаж. А той росіянин продовжує стріляти, ранить у шию ще одного нашого хлопця, він теж "двохсотий". І в цей момент детонує граната. Я падаю, ногою закриваю пах. І якраз в цю ногу прилітають уламки.
Нас тоді в тому бліндажі четверо було, з яких двоє загинули. Я думав, росіяни ще одну гранату кинуть, щоб нас добити. Прийшлося побратима, який загинув, брати ніби за броню, на себе викидувати зверху, щоб собі хоча б турнікет накласти.
– Не кинули?
– Ні. Але після того, як турнікет наклав, треба було вилазити, контролювати сектор. Ще один побратим на той час теж був поранений. Я йому тоді не міг допомогти. Якби ми там залишилися двоє, то не зрозуміло, що далі було б. Я дивлюся, він якось оговтується, беру автомат, і вилізаю наверх.
Щоб далі вести вогонь, мені треба було трохи вилізти з цього окопчика. І заглянути, що відбувається за бліндажем. Була підозра, що саме туди побіг той російський військовий, який розстріляв побратимів. Він побіг від нас через те, що хлопці з суміжної позиції нам допомогли. Добряче насипали. Налякали його.
На той момент я не усвідомлював, що нога була зламана, тому коли виліз і почав рух, впав. Почав котитися, зрозумів, що взагалі випав за окоп. Вирішив добиратись до сусідньої позиції. І якраз побратим теж вилазив той, що поранений був. Але штука в тому, що він знав дорогу до цієї позиції, а я не знав. Я просто кричав своїм, щоб не підстрелили і рухався прямо на них. Коли нарешті добрався, цю позицію теж почали кацапи штурмувати. Довелось відбиватись.
Першу допомогу там на місці надали. Турнікет вже потім довелось самому послаблювати. Бо еваки туди не доїжджали.
Щоб дістатися до позицій, треба було йти через два болота.
– Два болота?!
– Так, там такий ліс. Це Сумщина. Таке трапляється там часто. А ходити на позиції треба було самим, бо через дрони, які літали 24/7, ніяка техніка туди не їздила. Ми, наприклад, брали провідників.
– Що було далі на цій сусідній позиції? Відбили штурм?
– Ми тримали цю другу позицію, навіть вогонь на себе артилерії нашої викликали. Коли втратили один з наших підвалів який закривав наш правий фланг, в нас залишився єдиний глибокий підвал. Там заходиш в коридор, потім повертаєшся вниз по входах ще глибше. Досить глибоко було. І коли вони намагались оточити нашу позицію, ми одного росіянина застрелили майже біля входу, забрали в нього рацію. По рації вони нам казали, що "чужое брать нехорошо". А ми їм відповіли, щоб прийшли і забрали це. Почули по їхній рації, що вони викликали підкріплення, ми своїм передали інформацію і наступну їхню групу "розібрала" наша арта, ще до їхнього підходу до нас.
– Навіщо викликали вогонь артилерії на себе?
– Вони були зверху, ми у підвалі. Не було вже змоги відстрілюватися. Ми втратили ще одного бійця, просили по рації, щоб наші "пташки" дивилися за нами, оскільки вже немає флангу. І виходить, щоб їх побачити, треба було вилазити, виглядати їх.
Один із них тільки лишився, ми по рації чули, що він поранений був. Потрібно було слухати їхній ефір щоб розуміти їхні подальші дії. Він там недобитий лежить, джгут накладає, а йому матом в рацію намагаються донести, щоб "доделал работу". Він каже: "Нам нужна поддержка, тут добробат стоит". Вони знали, що тут стоїть 67-ма, наша бригада, яка була сформована на базі підрозділів Добровольчого українського корпусу "Правий сектор". І це нам тоді трохи підняло бойовий дух.
А потім вони підключили своїх операторів ударних дронів. І завели ще одну групу. У нас на той час лишався тільки один боєздатний боєць, інші зазнали різного ступеня поранення.
Дрони нам роздовбали вхід, і коли побратим тікав від одного з них, який залетів всередину підвалу, уламки попали йому в сідниці. А він єдиний з нас міг рухатися більш-менш. Тобто, в мене травмована ліва нога ліва, у ще одного побратима обширна контузія, ребра поламані. І був ще один, у якого спина просто "злетіла", ходив зігнутий, і той який був зі мною ще на першій позиції, йому сильно гранатою посікло праву ногу вище коліна.
– Це якийсь треш. Як ви там загалом усі тримались в такому стані?
– На тих позиціях загалом що не день, то "свято" було увесь той час, скільки ми там стояли. Але в ті дні було занадто складно. Бо після того, як нам розбили вхід, то всередину закинули газ. А у нас на всіх було лише два протигази…
Хлопці, біля яких вони лежали, надівають. Я беру якусь ганчірку, пробую прикритися. Ну, вона нічого не дає, звісно. Тоді беру телефон, дивлюся на фото дружини. І одразу ж треба його розбити, щоб росіяни потім не отримали. Ну, я вже тоді думав, що довоювався…
Розбиваю телефон, падаю на землю. Але чим більше той газ вдихаєш, тим більше він випалює усе всередині. Починає прямо горіти в легенях, в горлі, скрізь. Ну, я думаю, дуже великі муки, так помирати. Треба вилазити, я майже задихнувся, не дихаючи, я почав звідти швидко вилазити.
Коли виліз у посадку, побачив ще побратима, який перший вискочив, одразу як я виліз, секунда, і у підвал залетіла fpv. Після неї з підвалу вилізли решта бійців, бо там було неможливо знаходитись.
Сидимо, доповідаємо командуванню, що отака ситуація і що друга позиція фактично втрачена. Нам кажуть, що група до нас вийшла, треба чекати.
Питаю у хлопців, скільки до наступної позиції нашої. Кажуть, що десь 400-500 метрів. Якраз в цей час ще одна fpv по нас прилетіла, але не влучила, вибухнула поруч. Я просто розумів, що ми не дійдемо, у нас всі поранені і зброя залишилась у підвалі. Це день, навколо ще голі дерева, бо рання весна. Ми станемо просто мішенями. І ми всі разом полізли назад у підвал.
– Ви могли загалом пересуватись з травмованою ногою?
– Я на ногу міг ставати, але коли стопа була під певним кутом, то одразу падав. Мала гомілкова кістка зламана була, і вся нижня частина, нижче коліна – в уламках гранати.
Дочекались ми групу з тепловізійними антидроновими плащами. Вдягаю я той плащ, він довгий. Можна в темряві на нього стати, падаю одразу. А ще капюшон має бути постійно вдягнений, жарко дуже сильно. У мене на той час температура вже піднялася від того, що зараження крові пішло.
Ця група лишилась на позиції, там якраз в росіян вже майже все закінчилося. І БК, і люди. Залишились лише дрони в повітрі.
А ми вирішили розділитись по троє і виходити з посадки. І щоб дійти до першого болота, треба було перебігти галявину. Саме перебігти, щоб не засікли ворожі дрони.
Відповідно, я замикаю трійку, не можу швидко бігти, мої пацани вже перебігли всі. Думаю, буду просто йти, як можу. А ще на мені броня, автомат. Мене помічає ворожий дрон. І починається: недоліт-переліт, недоліт-переліт. По мені працює міномет. Я вперто просуваюся далі.
Але чи розрахунок якийсь такий був невмілий, чи зіграло роль те, що одна людина – маленька ціль, і вони просто не могли влучити. Так під цим мінометним обстрілом я ліз до самого болота. А коли заліз у болото, почали вже ноги застрягати. Пораненою ногою стаєш, воно засмоктує, падаєш. Віджимаєшся, знов падаєш. Втратив ще й зв'язок із хлопцями. Почав бродити по цьому болоті…
– Чому хлопці вас не чекали, розуміючи в якому ви стані?
– Чекали, але я не знав, де вони. Тоді було темно і не можна було кричати чи подавати якісь сигнали. Бо ми в безпосередній близькості були з противником. Там немає фактичної лінії розмежування. Це, як правило, такі місця, де можуть зустрічатися і наші, і їхні. Прямо коли наші йдуть до них, а вони до нас. Хіба тільки дронами можна патрулювати, літати.
А зі своїми тоді я не міг в одному темпі йти. Тому що в одного сідниця тільки поранена, а в другого – зламані ребра. Другий броню не ніс вже, тільки автомат. А в мене голіностоп не працював, броня вся була. І якщо ця нога застрягала десь, то потрібно мені було її якось витягувати. На це знову таки потрібні були сили.
– Це ж боляче. Я просто двічі ламала ногу, я знаю, як це.
– Я по три пігулки парацетамолу пив, щоб жар збивати. Після поранення випив все, що було у пілпаку. Знаєте, такий для військових роблять?
Запивав, правда, водою з річки. Ми весь час на тих позиціях брали воду, де могли знайти. Там забезпечення теж ніяке не могло поступати через інтенсивні бої. Тому набирали, кип’ятили і використовували.
Бо і на першій, і на другій позиції, навіть після поранень, ми відбивали ворожі штурми, спали по три-чотири години.
– Зустрілися зі своїми врешті-решт?
– Так. Попереду була вже третя наша позиція, в окопи якої я вже просто заповзав бо сил не було взагалі. Вранці по рації почули, що на допомогу тій групі, яка нас змінила, прийшла ще одна, і їх знову штурмують. Хлопці сказали, щоб ми йшли швидше, бо якщо росіяни прорвуться, нам вже не вибратись.
І тоді приймається рішення, знову ж таки, трійками, так по білому дню виходити. І йти до чекпоінту. Я так називаю це місце. Це споруда схожа на старий сільський клуб. Там був підвал, де всі групи, які йшли на позицію, або з позиції, або провідники могли відпочити. Тому що два цих болота за раз важко пройти.
Мені вирізали хлопці паличку з якогось шматка дерева. Як милицю її зробили. Нас було троє, поранені, щоб дійти до початку села, де був зв’язок, і звідки нас могли евакуювати. Ми пішли по дорозі, яку я називаю "дорогою смертельної тіні".
– Чому?
– Вздовж похилі дерева і скрізь трупи лежать. Я там наших не бачив чи просто не траплялись. Ті, що я міг ідентифікувати візуально за формою, були кацапи.
Йдемо, слухаємо рацію, розуміємо, що на тій позиції, на якій нас змінили, продовжується бій.
Врешті-решт доходимо до чекпоінту. А там сидять два провідники. Радять не затримуватись і йти далі до наступного болота. Бо, по суті, це підвал серед лісу, там неможливо тримати оборону.
Кажу хлопцям: "Дайте хоч води попити і підемо". Розумію, в якому я стані, але що було робити.
Нам ще допомагало те, що ворожих дронів мало було в нашому секторі, вони всі концентрувалися там на позиції, де тривав бій. Але поки я дійшов до другого болота, сил вже не лишилось. А його ж ще треба було перейти. Починається квест, як Форт Буаяр. Бо там такий широкий струмок тече, який не перейдеш просто так. А міст, який там був, розбомбили.
Там така була широка колода і ледь натягнута мотузка. І треба було по цій колоді, тримаючись за мотузку, переходити. Ще й дощ почався. І воно усе намокло.
– Це ж як слизько…
– І мені треба було ще своєю травмованою ногою якось все переходити. На щастя, вийшло. Я виліз, приставним кроком ішов, з вестибулярним апаратом все теж нормально було. Найскладніше було побратиму, у якого були зламані ребра. Він вилазить туди, починає натягувати мотузку, а вона "ходить" туди-сюди. Він не може себе стабілізувати і падає. За ним спускається побратим. Я одразу розриваю дистанцію, щоб не кучкуватись з усіма разом. Відходжу, контролюю, що по дронах.
– Перейшли болото?
– Важко це давалося. Треба було дійти до темряви, поки росіяни тепловізори не включили і не знайшли нас. Казав побратимам, щоб вони мене залишили, бо швидко йти не міг, лише затримував їх. Це не те, щоб я хотів там померти, просто розумів, яка ситуація.
Два рази я їм казав, щоб мене залишили. Питали, чи я кончений. Ну, з гумором, звісно. На третій раз умовив, вони пішли вперед. Я там під деревом присів. Повалених дерев багато було. То я й заліз під якусь зламану вербу. Зняв бокові пластини з броні. Почав повністю розвантажувати все, що можна, щоб трохи зняти з себе навантаження від ваги, яку доводилось нести. Не знімав лише плити, які попереду і ззаду.
А потім почав згадувати карту, яку дивився перед виходом дуже уважно. Бо знав, що зв'язку не буде. Ще й телефон розбитий. Але в пам'яті було, куди ті посадки виходять, в яку можна заскочити. Як добратися до села.
Поліз потроху, ховаючись від дронів. Бо в мене був план долізти до села, до більш-менш вцілілих будівель, там, де можна хоча б в кімнату якусь залізти. І оскільки в мене сил немає, передихнути в одній будівлі, потім в другу будівлю перейти, третю і так дійти до початку села. Тобто, так я оце собі запланував.
А коли добрався до села, дощ посилився. Через це я не одразу почув дрон.
Вилізаю з цієї будівлі, але швидко перейти в іншу не можу, бо усе розвалене навколо, під ногами каміння, цегла, нереально ногу туди поставити. Ще ж ніч, темно. Мені доводилось по дорозі йти, і заходити так в наступний будинок. І от вкотре виходжу я на цю дорогу, і чую, що летить дрон.
– Прямо на вас?
– Так. І, як потім з’ясувалось, він був не один. Я розумію, що це "Мавік", що потрібно ховатися куди-небудь. Заходжу в якийсь ангар з розбитим дахом. Там руками на дотик знаходжу великий шматок чорного целофану, накриваю себе і завмираю.
Я тоді не знав, наскільки целофан може взагалі стримувати тепло. Але що вже було під рукою, те й використав.
До ангару долетіло кілька дронів і почали мене шукати. Вдарили поруч два рази мінометом. Я просто лежав, не рухався, а вони покрутились і полетіли десь.
Вилізаю з цього ангару через деякий час. Нога вже болить сильно, дія препаратів минула. Іду знову по дорозі і чую ще один дрон. Але летить він на повному ходу. А зазвичай на повному ходу в сторону державного кордону наші літали, щоб вести розвідку або щось скидувати. І вочевидь не помилився, був наш, бо просто наді мною пролетів далі. Але я, щоб перестрахуватися, заходжу в наступний будинок, дивлюся, а там закриті двері на мотузку. Ну, я починаю прикладом вибивати ці двері, і тут чую. "Ти хто такий?"
– Українською?
– Так, українською. Це були наші мінометники. В них через дві години, як виявилося, мала бути ротація. І тільки вони одні настільки відчайдухи, що залітали на машині туди в це село і на машині звідти їхали. Так я й вибрався. Інших поранених, які тоді дійшли до самого початку села, через добу забрала Бредлі.
"НА РЕНТГЕНІ ЦЕ БУЛО, ЯК ЗОРЯНЕ НЕБО. БАГАТО УЛАМКІВ РІЗНОГО РОЗМІРУ"
– Слова не передають усього, що ви витримали в ті дні. Ви дуже мужня людина. Скажіть, що потім з ногою лікарі робили?
– Витягували уламки і лікували. Зараз я вже на етапі реабілітації.
– Багато було уламків?
– На рентгені це виглядало як зоряне небо. Багато уламків різного розміру. Через те, що вони в м'яких тканинах, мені неможливо було давати широкий спектр реабілітаційних процедур і навантажень. Тому що є ризик, що будуть пошкодження.
– А ви від початку служили в піхоті?
– Ні, в артилерії був. Мене прикомандирували в піхоту. Не вистачало людей, щоб обороняти агломерацію населених пунктів – Журавка, Басівка. Там дуже важко було, і потрібно було багато сил та засобів, щоб тримати ці населені пункти.
– Коли почався цей повторний наступ росіян на Сумщині, якою була їхня тактика? Вони йшли маленькими групами цього разу, не так масовано, як минулого?
– Взагалі на самому початку можна було побачити дуже цікаву картину. Я не розумію, чого, але зараз більше почали про це говорити, раніше говорили менше. Хоч і раніше таке у військових колах обговорювалось, що росіянам, певно, якісь ін'єкції ставлять, які роблять організм, мабуть, не то, що стійким, а взагалі він не відчуває болю, страху. Принаймні у нас таке було, що вони за кілометр ще до позиції йшли і співали. Потім вони підходять, стріляєш в них з РПГ, і хтось без рук, але далі біжить на нас.
– Ви сказали, що були артилеристом. До війни ви мали якусь базову військову освіту?
– Не мав, але як і інші в 2022-ому пішов добровольцем, повернувся з Європи.
– Ви там працювали?
– Я просто вирішив подивитися перед початком війни на Європу. Я знав, що це все почнеться, я готувався до цього. Тому вирішив поїхати спочатку до батьків у Польщу, вони там живуть. А потім Німеччина, Нідерланди, Данія. І після початку повномасштабного вторгнення вже ми допомагали українцям. Тим, хто виїжджав, з житлом, з роботою. Поки мав змогу там допомагати, то допомагав. Потім біженці-знайомі закінчились, і я поїхав воювати.
– Ви сказали, що усвідомлювали, що буде велика війна. Шкода, що не всі повірили і не всі готувались.
– Я досить детально ознайомлювався з тим, як росіяни воюють, і скільки разів вони один Грозний брали. І як потім вони цей Грозний просто з землею зрівняли. Прийшли на руїни. І я говорив, що це буде, як в Чечні, тільки в 30 разів гірше. Для них, при чому, теж.
– Ви мали на увазі з точки зору опору, який ми будемо чинити?
– Так. Ну, якщо в маленькій Чечні у них було скільки втрат, скільки проблем, то що говорити про Україну. Це така велика територія, треба наступати на стількох напрямках. З їхнім підходом до війни… Це радянська школа… завалювати людьми позиції при штурмах.
– Мені здається, що вони певною мірою недооцінили українців.
– Так, недооцінили.
– Якою була ваша мотивація, коли ви їхали з Європи, де тоді все було відносно спокійно, на фронт? Навіщо це вам було насправді?
– Тоді вже сталася Буча. Я ще до того, як це в медіа потрапило, чув про те, що там було, від друзів, знайомих військових, які брали участь в контрнаступі у Київській області. Ну, відповідно, це жага помсти, це жага справедливості, ненависть. Бо якщо всі разом дмухнемо, то буря буде.
– Мені розповідали, що ви пишете музику. Це правда?
– Так, я вже і трек записав. Поки тут, на реабілітації. Я почав загалом писати музику під ті відео, які знімав, коли працювали наші артилеристи на позиціях. Ця ідея якось спонтанно виникла. Сиділи, з комбатом, говорили. Я розповів, що до війни працював у кіноіндустрії, на знімальному майданчику безпосередньо. І хотів би адаптувати кіношні методи зйомки для зйомок на телефон. Щоб це мало класний вигляд і не видно було, що знімали на телефон. І я комбату кажу, що можу зняти, як хлопці працюють і це взагалі буде кіношно. Буде прямо Майкл Бей.
Перше відео зняв, всі подивилися, сподобалось. І тоді з'явилася ідея створити сторінку підрозділу в Інстаграмі, знімати такі відео. І треба було під це відео музику, яка без авторських прав. Таку музику дуже довго треба шукати. Почав думати, що робити. А потім дізнався, що є такі програми на телефоні, які дозволяють писати щось просте. Навчився поступово.
Десь пів року, коли вільний час був, сидів, щось там складав, щось там пробував. І потім дійшов до того рівня, що вже зміг під відеоряд створювати динамічні композиції. Щоб контент був, і відео, і саунд - повністю усе наше. Це був такий проєкт мій маленький.
Я приїжджав, казав, хлопці, робіть свою роботу, я свою теж буду робити, і мене тут немає взагалі. Це надихає, дає мені розуміння, що я зі свого боку якісь цвяхи в історії забиваю. Я фільмую цих людей, вони можуть показувати своїм дітям, родичам, друзям, як захищали країну. А у них це дійсно класно виходить.
До речі, деякі люди, які дивляться ці відео, пишуть в дірект, питають як до нас у бригаду можна потрапити. Я одразу перенаправляю на кого потрібно з цими питаннями. Але тішить, що ця моя робота мотивує людей приєднуватись до війська, не боятись. Бо країну і свободу нам треба відстояти.
Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"
Фото і відео надано Богданом Бахтиним
