Позивний Депутат: "Повз нас пролітає Ка-52 і випускає ракету. Ефектно було! "Мінометка" після цього вже не відчувалася"
Володимир недаремно отримав позивний Депутат, адже у мирний час мав безпосередній стосунок до політики - працював помічником одного з народних обранців. Займався здебільшого питаннями громади Київщини. Та з початком повномасштабного вторгнення його життя, як і у всіх українців, змінилося.
Мобілізуватися через молодий вік та відсутність військового досвіду не зміг, тож доєднався до ДФТГ, а наступного року у свої 24 вже підписав контракт. Починав у розвідці. Нині ж є командиром відділення БПС батальйону MAD HAWKS.
- Напередодні повномасштабного вторгнення міжнародні партнери неодноразово попереджали нас про такі плани росії. У Верховній Раді теж постійно обговорювалася ця тема. Як ви це сприймали? Чи вірили, що таке-от можливо?
- Так, наші союзники попереджали, що росія готує повномасштабне вторгнення. Але, чесно кажучи, мало хто до кінця вірив, що таке справді станеться. Ми продовжували працювати. Щоб ви розуміли, 23 лютого, напередодні нападу, у нас ще була зустріч із тодішнім керівником Київської обласної державної адміністрації Олексієм Володимировичем Кулебою. Обговорювали спільну роботу – думали над планами, співпрацею та координацією. Так, у мене було внутрішнє відчуття, що може щось статися, але такого масштабу ніяк не очікував, як і більшість людей.
- Як ви дізналися про початок повномасштабного вторгнення?
- Прокинувся від вибухів. Одразу поліз у Telegram дивитися, що відбувається. Уже були перші повідомлення, що почалося вторгнення. Зрозуміло, що вже не до сну. Просто сидиш, дивишся новини, і не розумієш, що взагалі відбувається, що робити.
- Ваш шеф того ранку поїхав до Верховної Ради голосувати за введення воєнного стану? А ви що робили?
- Я теж туди приїхав. Шеф спитав, чи я не виїжджатиму з країни. Я відповів, що ні. І ми вже з того часу постійно були в центрі Києва. В основному, в урядовому кварталі.
- Що ви тоді відчували?
- Було нерозуміння, що зараз може статися. Така невідомість. Ми отримали зброю…
- А ви вміли стріляти?
- Я ж до того проходив військову кафедру. То мінімальні знання були. Я ще пам’ятаю, як ми тоді з шефом на Софійській площі під дощем заряджали магазини.
Так от це нерозуміння ситуації ще підсилювали розмови довкола. Бо починається: хтось щось десь почув, перекрутив чи прибрехав, і понеслося! Наприклад, казали, що росіяни вже в центрі на набережній. Ти якийсь час в ступорі від цієї інформації. Але ж що вже робити?! Як буде. Потім з’ясовується, що це не так. І таких історій вистачало. Це все на фоні постійних вибухів та новин про те, що сюди летять вертольоти. Звичайно, всі були трохи в шоці (посміхається. – О.М.).
- Що саме ви робили?
- Ми їздили по Києву та області - дивилися, допомагали, наскільки могли. Шеф з хлопцями, з якими ми познайомилися (з багатьма, до речі, я досі дружу), їздив з гуманітаркою і до Гостомеля. Потім він мобілізувався. Вони вже на той час виходили на позиції. А я пішов у ДФТГ. Був у Києві та Київській області.
- Ви не мобілізувалися?
- Мене офіційно ще не могли мобілізувати, тому що мені було 24 роки, строкову службу не проходив і військового досвіду не мав. Тому я пішов у ДФТГ.
- Як батьки відреагували?
- Батько теж з нами був у добровольчому формуванні.
- Вам поруч з ним було спокійніше чи складніше?
- Спокійніше та легше, коли ти сам. От зараз, наприклад, батько теж служить, але ми не просто в різних частинах, а навіть в різних родах військ. Так ліпше.
- Ви тоді вступали в бої з ворогом?
- Ще ні, не доводилося. Потім, коли ворога вибили з Київщини, ми почали їздити з гуманітарною місією на Миколаївщину та Херсонщину. Цікаві були часи. Там тоді завезли артилерію "три сімки". Наші хлопці якраз працювали. То нам вдалося потягати ті шнурки й постріляли з неї по ворогу. Було незабутньо (всміхається. – О.М.).
Також ми їздили до Запорізької області, зокрема до Оріхова, в якому як тоді, так і досі складна ситуація. Далі були часті поїздки на Донбас.
- Як ви потрапили до армії?
- Враховуючи мій вік, єдиним варіантом потрапити до армії було підписати контракт, що я і зробив другого січня 2023 року. І вже за три дні потому поїхав на закордонне навчання до Латвії.
- Сподобалось там?
- Так. Це було стандартне БЗВП – все, як має бути. До нас було дуже хороше ставлення. Взагалі все було шикарно. Ми ж взимку туди потрапили – сніги, холодніше, аніж у нас. Класно було побігати по лісах. А це ж десь у 50 кілометрах від російського кордону, то взагалі цікаві навчання (посміхається. – О.М.).
- Що латвійці говорили про війну?
- У нас один з двох латвійських інструкторів, до речі, родом з України - з Донбасу. Він там народився, але ще малим переїхав з батьками до Латвії. Знаєте, коли ми вже закінчили навчання, отримали сертифікати і виїжджали, деякі інструктори плакали. Бо розуміли, куди ми направляємося. Усвідомлювали, що хтось загине чи буде поранений…
А другий інструктор, який був закріплений саме за нашою групою, по сьогоднішній день пише мені у соцмережах, цікавиться, як у нас справи.
- Куди ви потрапили після навчання?
- Знову на навчання (посміхається. – О.М.). Тут вже на оператора-навідника БМП-2.
- Ви обрали таку спеціальність чи вас направили?
- Спочатку, коли підписав контракт, у мене ж не було відношення. Потім до нас приїхали представники частин, з якими ми спілкувалися. Так вийшло, що я говорив із військовим 505-го батальйону морської піхоти. Він питає: "Підеш до нас?" "Ну, давайте!" Так і пішов. Тож мені в навчальному центрі виписали відношення на оператора-навідника БМП-2. Я ще місяць провчився вже в Україні. Поїхав на фронт, але потрапив не за спеціальністю, а в розвідку.
- Чому так? Не було БМП-2?
- Так. У нас була західна техніка, на якій ми працювали. Тож так вийшло, що потрапив до розвідки. Коли я приїхав, наш тодішній командир ще був на закордонних навчаннях (нині він вважається безвісти зниклим). Позивний Археолог. Кадровий військовий. Розвідник. Пройшов шлях від матроса до капітана саме в розвідці в морській піхоті. Він був дуже толковий, ввічливий, людяний... Таких командирів рідко зустрічаєш. Мені пощастило потрапити до нього. І от він повернувся з навчань. Познайомилися. Реально командир шикарний. Завжди виходив з нами на виходи, хоч міг цього не робити.
Був спокійний до неможливості. Розкажу приклад. Я тоді тимчасово виконував обов’язки замполіта, тому що він теж ходив на виходи, на одному з яких отримав важке поранення. Я залишався на КСП. Командир був на одній позиції, а на сусідню прилетіло - двоє "трьохсотих". Водій не орієнтувався, куди йти, щоб забрати хлопців. Командир проводив його по рації. Причому так спокійно-спокійно. Ми все це теж чули. Говорив таким тоном, що можна було б рекламувати якісь заспокійливі засоби (посміхається. – О.М.).
- Де ви тоді воювали?
- Ми потрапили на Донбас у гарячий час, коли у Запорізькій та Донецькій областях відбувався той великий контрнаступ, про який всі говорили. Там тоді була вся морська піхота. Наступали ми по-різному. Бувало, що за добу забирали дві посадки. А бувало, що просто не доходили і весь день лежали під обстрілами в одній невеликій посадці. Ще й бігали по ній туди-сюди, бо нас постійно обстрілювали.
- Пригадайте свій перший бойовий вихід.
- 6 червня 2023-го ми штурмували Новодонецьке. Ще навіть не встигли сісти в машини, по нам вже почала прилітати "мінометка" та "стволка". Потім під кінець ще й "Гради" нас засипали.
Через пару годин, коли вже висунулися ближче до самого села, де мали спішуватися, знову: "Васильок", міномети, ствольна артилерія. Правда, вже без "Градів". Але прилетів Ка-52, який привозив десант, що знаходився буквально за пару посадок від нас...
- "По-багатому"!
- Так, нас там добре "зустрічали" (всміхається. – О.М.). Ми лежимо в посадці, нас уже обстріляли всім, чим можна. Сховатися ніде - жодного укриття: ні бліндажа, ні окопа, нічого! Ти почув свист - тікаєш в інший бік і так постійно бігаєш. Тут чую оцей характерний реактивний звук. Це страшно. Подумав: якась "СУшка" ще летить - це нам "гайки"! Але ні. Пролітає повз нас і випускає ракету. Ефектно було! "Мінометка" після цього Ка-52 особливо вже не відчувалася (сміється. – О.М.).
- Чим той штурм закінчився?
- Нічим. Потім ще підігнали колону техніки взагалі іншої бригади. Нам її підтримувати? Так чим? У нас - "калаші", кілька "труб" і гранати. Що ти з цим зробиш?! А нас почали ще сильніше "накривати". Зрештою, у нас в групі - двоє "трьохсотих". Більшість бійців контужені. До самого села так ніхто й не дійшов. На цьому наш штурм і закінчився.
- Потім взяли це село?
- Ні. Ворог дуже добре підготувався - стягнули багато техніки та особового складу.
- Той контрнаступ загалом не став успішним, як планувалося…
- Багато сил витратили. А ті села, які ми тоді позабирали, сьогодні вже всі знову окуповані. І ти не розумієш: за що тоді загинули хлопці?! Донбас забрав у нас чимало людей. Ми намагалися винести всіх, щоб поховати по-людськи, передати родинам. Дуже шкода, що так сталося.
- Після Донбасу ви були на Херсонщині, правильно?
- Так, була "Операція на Кринках". Розкажу, як дізнався про цей переїзд. Приходить ротний з командного пункту бригади. Каже мені: "Можна вас на хвилинку?" Я виходжу. "Є дві новини. Хороша і погана. З якої почати?". "З хорошої!" "Ми переїжджаємо!" "Добре, а погана яка?" "Ви завтра о 5:00 їдете на рекогностування". "Ну, гаразд!" Так ми і поїхали шукати собі місця, де розташовуватимемося. Доїхали, знайшли, я покидав точки, фотографії – де житимемо, де машини тощо. Отак тоді ми і переїхали на Херсонщину. Потім там вдвох із командиром почали їздити на рекогностування. Пам’ятаю, у нас була біла "Дача"…
- Така геть "непомітна" машина!
- (посміхається. – О.М.) Ще й на донецьких номерах! Отак нам доводилося працювати. Причому командир так мене запитував перед виїздами: "Володю, а які у вас плани на завтра?" Кажу: "Михайловичу, дивіться, на найближчі два з половиною роки у мене немає ніяких планів" (всміхається. – О.М.). І ми їхали. А правий же берег на Херсонщині вищий за лівий. Ми заїжджаємо до села, де хат уже немає, усе зруйновано, люди не живуть. Воно над самим Дніпром. Дивимося - на лівому березі з лісу йде дим. Михайлович каже: "Володю, бачите там димок? Отам уже під@раси". Відказую: "Та я розумію, що не на пікнік люди прийшли" (посміхається. – О.М.). У нас там було багато таких цікавих ситуацій. Якось приїхали втрьох (я, мій командир та командир іншої роти), а там "мінометка" лупить по селу, де ми. Тоді мій ротний каже: "Я, звичайно, старий пень, але планую померти ще більш старим пнем, тому давайте у@обувати звідси!" Хоча, я ж казав, він був на всіх виходах.
- Хлопці, які воювали тоді на Херсонщині, розказували, що це було реальне пекло. Ви переїхали теж з важкого напрямку. Відчули, що тут ще гірше?
- Так. На Донбасі у посадках простіше. А тут – вода. Ти сидиш у човні й розумієш: зараз влучить FPV і все! Чимало ж було таких ситуацій. Херсонщина забрала більше хлопців, ніж Донбас. Зокрема через відкриту місцевість. Так, ховалися у погребах та підвалах. Але туди прилітало. Командир же, наскільки ми знаємо на сьогоднішній день, залишився у погребі. Він пішов на позиції, де було багато "200‑х" і "300‑х", а також залишилися молоді люди, які не воювали на Донбасі. Його ще не пускав командир частини. Але він не хотів, щоб хлопці лишалися там самі. Пішов. Був спочатку поранений, але по рації від евакуації відмовлявся.
- Хлопці теж не повернулися?
- Ніхто не повернувся. Той погріб, де вони були з командиром, росіяни закидали гранатами і все.
- Ви як про це дізналися?
- Там висів наш дрон.
- Скільки ви після того ще пробули на Херсонщині?
- Недовго. Ми там перейшли в оборону. Стало таке, що бригади морської піхоти мінялися між собою. Ми тоді поміняли 36‑ту бригаду і займалися електронною розвідкою та БПЛА.
- Що на той час мали? FPV вже застосовували?
- Звичайно! Нам з дронами дуже допомагали "Дикі шершні". Взагалі у роти розвідки не ударні БПЛА, а розвідувальні. Але ми проявили ініціативу - давайте пробувати, щоб підтримувати своїх хлопців на штурмі та передавати їм провізію. Так же простіше.
- На Херсонщині ворог більше працював дронами?
- Там багато всього було, окрім дронів – постійно КАБи та арта. Приїжджав навіть "Сонцепьок" - зустрічав хлопців при висадці на лівий берег. Вони були трошки в шоці, бо таких систем на фронті не так багато, а тут його притягнули.
- Ви повернулися на Донбас. Якщо порівняти той період і сьогодення, що б ви сказали?
- Зараз війна інша. Тоді все ж було більше артилерії, піхоти, а нині найчастіше вражають саме дрони. Так, арта нікуди не поділася. У нас теж. Але не так багато артилеристів, які можуть попасти точечно, наприклад, в машину. Дроном це зробити набагато простіше.
- Я нещодавно записувала інтерв'ю із Юрієм Сиротюком з 5-ї бригади, то він говорить, що війна вже відбувається під землею. Це так?
- По факту, так. Це дуже ускладнює. Піхоті завжди складно, але за нинішніх умов реально найважче. Побачимо, що буде далі. Скільки разів вже говорили, що війна ось-ось закінчиться…
- Так, каву в Криму "попили" ще два роки тому...
- Ти вже на ці розмови особливо не реагуєш. Ну, закінчиться і добре. Ні – воюємо далі. Хіба у нас є вибір?! Немає.
- Навряд зараз йдеться про закінчення війни, адже ворог продовжує напирати, проводить осінній призов і, судячи з заяв, не планує зупинятися. Що ви про це скажете?
- Давайте так: розраховувати на те, що вони самі зупиняться, я б не став. Але ми маємо допомогу наших західних партнерів, і якщо вона посилиться, у нас все вийде. Але загалом для того, щоб протистояти, нам на фронті зараз треба і техніка, і зброя, і люди.
- Але мобілізація у нас провалена. Влада не веде із суспільством серйозні розмови на цю тему, а навпаки – навіть заграє. Наприклад, нещодавно дозволили виїзд за кордон юнакам 18-22 років. Ви, як людина, яка підписала контракт і добровільно пішла воювати, як це сприйняли? Зараз чимало розмов, що це відтік молодих людей, які могли б стати на захист країни, адже незрозуміло, скільки ще триватиме війна…
- Знаєте, ті, хто хотів, вже пішли на війну. Навіть ті, кому тільки-но виповнилося 18. Взагалі краще ж вмотивований військовослужбовець, який сам прийшов, аніж той, кого примусово забрали. Так і тут: захотіли виїхати - нехай собі їдуть. Це їхній свідомий вибір. А ті, хто забажають стати на захист свого дому, рідних та Батьківщини, можуть ще й повернутися.
Знаєте, я не засуджую навіть чоловіків призовного віку, які втекли за кордон або зараз переховуються вдома. Так, нам потрібні люди. Але невмотивована людина – це геморой для командирів. З ними важко, треба більше приділяти часу тощо. Тож ніякого осуду. Якщо тих людей влаштовує таке життя - добре, нехай буде так.
- Наостанок запитаю вас, чи думаєте ви про майбутнє? Чи живете, як багато хто з українців, сьогоднішнім днем?
- Я вам так скажу: коли підписував контракт, не думав, що довго протягну. Ти розумієш, що на війні всяке може бути. Слава Богу, що все добре. Але ж ми не знаємо, що буде навіть ввечері. Звичайно, хочеться думати про майбутнє. Однак реальність така: сьогодні прожив - уже непогано.
P.S.: Друзі, звертаємося до вас із проханням підтримати підрозділ Володимира, який виконує бойові завдання на Донецькому напрямку. Для ефективної роботи нашим військовим потрібне надійне автономне живлення - станція EcoFlow, яка дозволить безперебійно заряджати засоби зв’язку, дрони, тепловізори та інше критично важливе обладнання.
Без стабільного електроживлення робота техніки на передовій стає вкрай ускладненою, а іноді й неможливою. Тому кожна ваша гривня допоможе наблизити перемогу та збереже життя військовослужбовців.
Реквізити:
https://www.privat24.ua/send/3h7ty
Номер карти 5168752140910913
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото надані героєм
