Дмитро Гнатюк: Я подивився на хлопців з ампутаціями, з різними пораненнями. А вони такі живі, діють. Це мене так змотивувало!
Після повернення з війни, важкого поранення та тривалої реабілітації для морпіха Дмитра Гнатюка почалася нова боротьба. Заснувавши ветеранську раду у Миколаєві, він намагається змінити систему зсередини: подолати бюрократію, скерувати ветеранів туди, де справді допоможуть, і зробити їхні голоси чутними для влади.
Дмитро увійшов до складу громадської Ради при міністерстві у справах ветеранів, навчається на освітньому проєкті "Трайб" та прагне розширити мережу ветеранських рад по всій Україні. Для чого це йому – у публікації Цензор.НЕТ.
Дмитро Гнатюк прокинувся вранці 24 лютого 2022 року від вибухів. Зрозумів, що почалася війна – вже до неї готувався, попереджав рідних і знайомих, зібрав свій військовий рюкзак. "Дружина знала, що вона має вивезти дітей, чого вона "успішно" не зробила в перший же день. Я досі трохи серджуся на неї через це", – із посмішкою згадує Дмитро. Він сказав дружині: "Підігрій мені їсти і відвези до військкомату".
Чоловік пішов у 36-у окрему бригаду морської піхоти: "Нас вишикували, провели швидку медкомісію. "Скарги є? Немає? Значить, здоровий, вперед". Але ми тоді і не скаржились. Нам одразу сказали, що ми їдемо до Маріуполя, бо там вже було пекло. Наступного дня вже були у полях на Донецькому напрямку. З тих хлопців, що зі мною тоді йшли, буквально одиниці повернулися. Ми вже потім згадували, як все відбувалося, бо все ніби злилося в один дуже довгий день. Але спочатку було так – нас привезли в якесь село, видали форму, визначили посаду (я був призначений командиром десантно-штурмового відділення морської піхоти), і сказали: "ворог там". І почалося".
Перша група підкріплення тоді змогла заїхати до Маріуполя, з другої – всі загинули, третя – у складі якої був Дмитро – вже приймала бій на підступах до міста, тож в сам Маріуполь чоловік так і не потрапив. Російська армія переважала в чисельності, обходила українські сили так, що вони неодноразово потрапляли в оточення і мали з нього вибиратися:
"Після бою у селі Затишне Волноваського району, який тривав більш ніж 12 годин, я, виходячи з оточення, ще 12 кілометрів пройшов пішки. На собі ніс спорядження вагою 50 кілограмів і важких "трьохсотих" побратимів. Та вийшли у тил ворога, де вже пів села було захоплено. Фото дружини завжди тримав біля серця. Це вона мене рятувала і оберігала. Бо я їй пообіцяв повернутися, а я свої обіцянки зазвичай виконую".
Дмитро згадує, що було дуже холодно. Рухались вночі вздовж дороги у вже захоплене село і дуже близько до російських позицій:
"Тоді мені вже було все одно. Я йшов цією дорогою і матюкався. Все замерзло. Може, вони подумали, що я свій. Не пристрелили мене. Я в десяти метрах від них пройшов. І вийшов до своїх. А коли вийшов, хлопці дивувалися: "як ти пройшов?!". А я відповів: "ногами".
Підрозділи 36-ї окремої бригади морської піхоти перебували в маневровій обороні, поступово відходили з боями. Ворог весь час намагався взяти в оточення, пояснює ветеран. Зв’язку не було. Так відійшли до Вугледара. Там Дмитро Гнатюк і зазнав поранення. У будівлю, де вони з побратимами базувалися, поцілив ворожий танк:
"Одразу було вісім поранених. Осколок залетів мені у щелепу, в руку. Щось текло по мені, але на адреналіні я не звертав уваги. Ми рятували "важких" – з пораненою рукою я їх закидав на трактор, щоб евакуювати. А вже вночі не зміг відкрити очі. Хлопець, який зі мною був, теж отримав осколок в колінну чашечку. Він не міг ногу зігнути. На ранок ми отак і пошкандибали: він попереду кульгає, а я йому руку на плече поклав і йду, бо сам нічого не бачу".
Дмитро був без зору три дні. А вже у госпіталі коли відкрив очі, був щасливий, що може бачити. Також він відчував сильний біль у всіх зубах. З’ясувалося, що уламок влучив чоловіку у трійчастий нерв:
"Це найсильніший біль, який може бути у людини. Якби мене попросили порівняти, то це відчувається як розпечена голка, до якої ще під’єднали 220 вольт: стріляє, пече і коле одночасно".
Чоловікові постійно кололи знеболювальні. Лікування тривало більше восьми місяців. Після поранення Дмитро отримав другу групу інвалідності. Каже, що це був важкий період, бо почувався нікому не потрібним:
"Був просто овочем. Лежав, слюну пускав. Єдина людина, для якої мало значення моє життя – моя дружина.
Вона підбирала протоколи лікування, шукала інформацію. Але в моєму випадку доступна лише підтримуюча терапія. Я постійно на знеболювальних досі. Можу розмовляти в хорошому темпі 2-3 години, а потім починаю так говорити, ніби коньяку випив: язик заплітається, щелепа не працює. Їсти я можу лише на один бік щелепи, але вже якось звик".
Потім, розповідає Дмитро, поступово навчився жити з болем. Після того, як чоловіка списали з армії, повернувся додому. Коло спілкування дуже звузилося, зізнається Дмитро: більшість колег і знайомих виїхали за кордон, одиниці мобілізувалися:
"Я майже рік сидів удома. Дружина почала моніторити ветеранські програми. Знайшла програму для людей з інвалідністю і ми поїхали разом. Сам би я тоді не поїхав. Це мене витягнуло. Я подивився там на хлопців з ампутаціями, з різними пораненнями. А вони такі живі, діють. Це мене так змотивувало! Я потрапив у коло своїх – це мене зарядило і дало енергії".
Після першого позитивного досвіду, Дмитро продовжив брати участь у ветеранських програмах. Знайшов роботу в благодійному фонді через Veteran Hub, створив власну громадську організацію "Український ветеранський центр", навчався публічно виступати:
"Для мене було дуже важливо говорити, бо я більше восьми місяців мовчав. Я спочатку сильно затинався, довго не міг сформулювати думку, стидався цього. Зараз часом теж таке буває. Мені допомогла гра на телефоні, де треба із літер складати слова, а я по літерах їх вимовляв. Я просто став у ній чемпіоном. Була важка робота над собою, але вона того вартує. І зараз для мене розмовляти – це просто подарунок!"
Дмитро Гнатюк ініціював створення ветеранської ради при Миколаївській обласній раді, бо бачив потребу покращувати діалог між ветеранами та владою. Перший здобуток – розробили дорожню карту ветерана, де зібрали місцеві та державні програми, що ними можуть скористатися люди, які повернулися з війни. Коли складали карту, перевіряли, щоб ініціативи були дійсно працюючими, а не прописаними лише на папері. Наразі вона чекає друку.
А кілька місяців тому побратим Дмитра, який зараз воює, запропонував його кандидатуру до Ради ветеранів при міністерстві у справах ветеранів – представляти Миколаївщину на державному рівні замість себе. Як каже Дмитро, бо побачив його активну позицію та підтримку ветеранів. Цей орган дорадчий – він може лише рекомендувати зміни, але за словами Дмитра, їм таки вдається впливати на діяльність міністерства:
"Звісно, є свої нюанси, але ми якийсь вплив маємо. Коли хотіли розформувати міністерство у справах ветеранів, наш вплив і наш розголос дав своє. Ми зберегли його. Моя відвертість – це не критика, а спроба донести біль і досвід ветерана. Хочу, щоб і у профільному міністерстві та серед усіх дотичних до ветеранської теми справді нас почули".
Фото: Рух ЧЕСНО
Дмитро Гнатюк пропонував міністерству відкрити в регіонах модульні реабілітаційні центри для ветеранів. Каже, зараз по Україні запустили десять пробних таких центрів, але Миколаївська область, за яку перш за все уболівав ветеран, не увійшла до пілотного проєкту. Тож Дмитро з дружиною Веронікою тепер самостійно шукають донорів для відкриття такого центру:
"На жаль, не увійшла (Миколаївська область), хоч я на це дуже розраховував. Але проєкт дуже важливий. Я, як будівельник, розробив ці ветеранські модульні простори: по 500 квадратних метрів кожен, коштують 24 млн грн, будуються за два з половиною місяці. Їх можна будувати будь-де, де є потреба. У мене були розмови із фондом "Повернись живим", вони могли допомагати з обладнанням, інвентарем, спортивними тренажерами. Але воно трохи не так рухається, як мені хотілося б. Тому зараз я шукаю донорів".
Офіційно засідання Ради ветеранів при міністерстві у справах ветеранів відбуваються майже щотижня, але Дмитро каже, що намагається спілкуватися з міністеркою з питань ветеранів – Наталією Калмиковою – іншими каналами:
"Ми порушуємо питання у соцмережах, переписуємося з пані Наталією. Я пишу своє бачення, вона коментує, десь пояснює: "Я не всесильна". Розумію, в неї є свої обмеження, але ветерани для мене – пріоритет".
Дмитро розповідає, що хотів би розбудувати таку систему взаємодії з владою, щоб запити йшли від ветеранів з громад до кабінетів чиновників. А в громадах членів ветеранських рад щоб обирали голосуванням. На запитання, чи вважає Дмитро міністерство у справах ветеранів недостатньо ефективним, чоловік зазначає, що позитивні зрушення є, але вони мають бути системними, а не точковими. Наприклад, зараз міністерство у справах ветеранів веде комунікацію із Пенсійним фондом щодо коректного застосування норм закону про розмір допомоги по тимчасовій непрацездатності для осіб з інвалідністю, яка настала внаслідок війни. Бо зараз ветерани недоотримують частину цих виплат через неузгодженість законодавства:
"Десь нас чують. Наприклад, зараз розбираються з пенсійними фондами, бо в них є законодавчі прогалини або небажання виконувати закон. Це така собі паперова війна. У команди міністра і заступників велике навантаження. Коли дивишся на це зсередини, приміряєш на себе, то розумієш чому так складно. Державна служба - це не бізнес, де вклав свій час і отримав прибуток. Буває, що стикаємося лобами, але згодом знаходимо консенсус, рухаємося. Багато питань вирішуються точково, але не системно. А треба робити системно. І зараз стає все більше активних ветеранів, які починають на це впливати".
Дмитро Гнатюк також говорить і про необхідні системні зміни в суспільстві. Ветеран переконаний, що треба вчитися поважати не лише людей у формі чи з видимими пораненнями, адже багато ветеранів у цивільному одязі і мають невидимі інвалідності чи наслідки поранень:
"Все в житті змінюється. Змінюються побратими та посестри, які повернулись з війни. Змінюються і цивільні люди, які сидять у тилу, але так само туди прилітають ракети. Перше, що має бути – це людяність в простих речах. Не ставай на парковці на місце для людей з інвалідністю, якщо не маєш на це права. Пропусти вперед ветерана чи військового у черзі. Колись у мене був випадок, жінка мені кричала: "Щось ти не схожий на ветерана". Тоді довелося показати посвідчення, хоч дружина відмовляла, бо я не маю нічого нікому доводити. А іншого разу прийшов до ЦНАПу і у мене відняло мову. Стою навпроти працівниці і нічого не можу сказати. І вона не навчена, що таке може статися. Я намагався писати на папірці, потім не витримав і пішов звідти. Але після цього випадку у ЦНАПі зрозуміли, що таке може статися, бо порушили питання публічно. Отак ми через власний досвід навчаємо людей навколо. Серед військових теж є люди неідеальні, грубіяни. Ми всі різні. Але всім нам потрібна людяність і взаємоповага. Ветеранам повага потрібна навіть більше, ніж привілеї. І проста усмішка – це повага. І не відводити очей від ампутацій чи шрамів – це теж повага".
Анна Тохмахчі, Amnesty International Ukraine
Фото надані Дмитром Гнатюком і рухом ЧЕСНО
